Пантелеймон Куліш, Історія української літератури XIX ст. століття

За словами I. Франка, Пантелеймон Куліш – це “перворядна звізда в нашому письменстві” , “один з корифеїв нашої літератури” . Разом із Т. Шевченком і М. Костомаровим він склав славетну наддніпрянську “трійцю” 40-60-х років, яка заклала підвалини новочасного українського народно-патріотичного руху. Зазначивши, що вони “розпочали нову добу українського літературного і загалом духового розвою”, І. Франко назвав “самородного генія” Шевченка “появою занадто одиничною, незвичайною серед української суспільності”,

а саме Куліша – “першим… справді національним писателем українським, т. є. писателем, котрий старався по змозі своїх сил відповісти потребам своєї суспільності, зобразити її погляди… і йти поряд з її розвоєм національним і суспільним” . За Маланюком, нова українська література мала “двоєдине джерело” й двох фундаторів – Шевченка (“вибух національного підсвідомого”) і Куліша – “перше (в добі Відродження) напруження національного інтелекту” 1.

Життєвий і творчий шлях П. Куліша – то подвижницька діяльність в ім’я збереження і розвитку національної самобутності рідного народу,

його духовного поступу, освоєння ним літературно-мистецьких, культурно-освітніх та наукових надбань світової цивілізації, невтомний пошук правди, розбудова національної культури на терені красного письменства, історії літератури та літературної критики, фольклористики й етнографії, історичної науки й історіософії, публіцистики, педагогіки, мовознавства, релігійного культу, журналістики й книговидавничої справи.

Пантелеймон Олександрович (Панько Олелькович) Куліш народився 7 серпня (26 липня) 1819 р. на хуторі поблизу містечка Вороніж (тепер Шосткинського району Сумської області) в сім’ї заможного козака-хлібороба (батьки походили з давніх козацько-старшинських родів). Закінчив п’ять класів Новгород-Сіверської гімназії (1836), навчався на філософському (історико-філологічне відділення) та юридичному факультетах Київського університету (1839-1840). З січня 1841 р. викладав російську мову та історію в Луцькому, Києво-Печерському та Києво-Подільському дворянських училищах, у гімназії в Рівному. Потоваришував у 1843-1844 pp. з В. Білозерським (у січні 1847 р. одружився з його сестрою, яка згодом виступала в літературі під псевдонімом Ганни Барвінок), Т. Шевченком, М. Костомаровим та іншими молодими українськими патріотами, які згуртувалися навколо “великого задуму – видвигнути рідну націю з духовного занепаду, а українського крепака з неволі духовної і соціальної” 2. Безпосередньої участі в діяльності Кирило-Мефодіївського братства Куліш не брав, бо з листопада 1845 р. працював у Петербурзі вчителем гімназії та викладачем російської мови. Проте жандарми запідозрили в ньому активіста й на початку квітня 1847 р. заарештували у Варшаві, куди він прибув за відрядженням Петербурзької Академії для вивчення слов’янських мов і культур.

Слідчі не довели приналежності письменника до Кирило-Мефодіївського братства, проте інкримінували йому “дружеские сношения” з його учасниками, “чрезмерные мысли о мнимой важности Украины”, висловлені в листах до “братчиків”, у популярному нарисі для дітей старшого віку “Повесть об украинском народе” (1846), поемі “Україна” (1843), романі “Михайло Чарнышенко” (1843), а також наявні в цих творах “многие двусмысленные места, кои могли посеять в малороссиянах мнение о праве их на отдельное существование от империи” 3.

Письменника царським указом було засуджено на кількамісячне тюремне ув’язнення та адміністративне заслання із забороною писати й друкувати. З вересня 1847 р. майже до кінця грудня 1850 р. Куліш проживав у Тулі (працював чиновником особливих доручень при губернаторі, згодом помічником редактора щотижневої газети “Тульские губернские ведомости” – редактором її неофіційної частини). Наприкінці грудня 1850 р. його звільнили з заслання, залишивши чинною заборону друкуватися й служити в закладах Міністерства народної освіти.

З червня 1851 р. по лютий 1854 р. Куліш працював у Петербурзі урядовцем у Міністерстві державного майна. Свої твори після повернення з заслання публікував анонімно або під псевдонімами, найчастіше – “Николай М *”.

У квітні 1856 р. Кулішеві повернули право друку. З величезною енергією розгорнув він різнобічну діяльність, утвердившись у 1856-1863 pp. як одна з чільних фігур серед так званої української колонії в Петербурзі (Т. Шевченко, М. Костомаров, В. Білозерський, Ганна Барвінок, Марко Вовчок, А. Маркевич та ін.), авторитетний організатор українського літературного процесу, енциклопедична постать в історії нашої культури. З його ініціативи в Петербурзі працювала “Друкарня П. О. Куліша” (1857-1863), в якій він виконував основну редакторську роботу. Тут вийшли друком перша крижка “Народних оповідань” Марка Вовчка, альманах “Хата” (1860) і найповніше на той час зібрання творів і листів Гоголя (“Сочинения и письма”, т. 1-6, 1857) з Кулішевою передмовою. У серії “Сільська бібліотека”, призначеній для народного читача й слухача, “Друкарня П. О. Куліша” випустила в світ близько 40 дешевих книжечок-“метеликів” з творами Т. Шевченка, П. Куліша, Марка Вовчка, Г. Квітки-Основ’яненка, О. Стороженка, Ганни Барвінок та ін. Тут друкувалися російський сатиричний журнал “Искра” (1858) і перший загальноукраїнський журнал “Основа” (1861-1862), який організували й редагували В. Білозерський, Куліш, Костомаров і Шевченко, і на сторінках якого було вміщено чимало Кулішевих творів різних жанрів – художніх, історіографічних, літературно-критичних, публіцистичних.

Переважно з власних матеріалів – оригінальних творів і фольклорних текстів, записаних “з народних уст” у 1843-г-1845 і в 1855-^-1856 pp.,- Куліш упорядкував і видав етнографічно-фольклористичну, історіографічну й літературну збірку “Записки о Южной Руси” (т. 1-1856, т. 2-1857), де вперше вжив створену ним орфографію (згодом названу “кулішівкою”) , якою заклав основи сучасного українського фонетичного правопису. За оцінкою І. Франка, “в історії української етнографії ім’я Куліша тривко записане його “Записками о Южной Руси” .

У 1857 p. побачила світ Кулішева “Граматка” – перший на Наддніпрянщині український буквар і читанка. Піклуючись про збереження національної пам’яті та вироблення науково-популярного стилю української літературної мови, він написав і надрукував історичні нариси “Хмельниччина” і “Виговщина” (обидва – 1861).

У 1858 і 1861 pp. Куліш здійснив дві подорожі по Західній Європі, які сприяли ознайомленню його зі здобутками західної цивілізації і відіграли істотну роль у посиленні його орієнтації на її культурні цінності. З грудня 1864 р. по жовтень 1867 р. Куліш працював у Варшаві, в так званому Установчому комітеті, створеному для приборкання польського національно-визвольного руху шляхом селянської та інших реформ. Після звільнення з посади штатного чиновника продовжував редагувати переклади адміністративних актів з польської мови на російську; до кінця 1868 р. залишався у Варшаві.

У 1869-1871 pp. подорожував по Західній Європі, жив у Відні та Львові. Ще в 1861-1864 pp. він підтримував “народовський” рух у Галичині, зав’язавши стосунки з його тодішніми провідниками Д. Танячкевичем і К. Климковичем, які публікували на сторінках львівських журналів “Вечерниці” (1862-1863) і “Мета” (вересень 1863 – січень 1864) його численні твори. У 1867-1871 pp. Куліш особливо зблизився з О. Партацьким, А. Вахнянином, братами Ол. Барвінським, Ос. Барвінським і В. Барвінським, яким допомагав видавати журнал “Правда”, частково фінансуючи його й друкуючи в ньому свої твори, а також з І. Пудюєм та О. Огоновським. За словами І. Франка, “Куліш був головним двигачем українофільського руху в Галичині в 60-х і майже до половини 70-х років” .

Наприкінці 1871 р. Куліш повернувся до Петербурга; деякий час (1873-1875) служив у Міністерстві шляхів сполучення, в 1874 р. редагував відомчий журнал. Залишивши назавжди державну службу, оселився в маєтку дружини на хуторі Мотронівка на Борзенщині. Після марних зусиль домогтися дозволу на видання в Російській імперії власного журналу Куліш, сподіваючись на співпрацю з польською інтелігенцією та шляхтою, зробив у Львові (1882) ще одну невдалу спробу заснувати власний часопис і видавництво. Після того з 1883 р. відійшов від активної громадської діяльності й, усамітнившись на хуторі, зосередився на літературній, перекладацькій та історико-дослідницькій праці. Помер 14 (2) лютого 1897 р. в Мотронівці (тепер у складі села Оленівки Борзнянського району Чернігівської області). Там його й поховано.

Основу філософського світогляду Куліша становив своєрідний синтез релігійних, просвітительських, згодом поєднаних з позитивістськими, і романтичних уявлень. Його світорозуміння грунтувалося на релігійній, головним чином християнській, вірі в Бога як розумну й добру “велику силу, що породила закон жизні”. Цими уявленнями значною мірою пояснюється й донкіхотство Куліша, і трагічний оптимізм його “Чорної ради”, “Великих проводів”, “Марусі Богуславки” та “Драмованої трилогії”.

Релігійна віра в доцільність земного життя людини підкріплювалася в Куліша просвітительськими уявленнями про розумну будову Всесвіту, існування всезагальних законів розвитку природи й суспільства. Десь наприкінці 60-х років просвітительські погляди Куліша доповнилися позитивістськими (він був обізнаний з працями не тільки Б. Спінози, Ж.-Ж. Руссо, М. Тіндаля та інших, а й позитивістів Г. Спенсера, О. Конта, Е. Ренана, Дж. В. Дрепера, І. Тена). Услід за Спенсером він належав до релігійно-філософського напряму в позитивізмі, вважаючи, що наукове пізнання та релігійні почуття не суперечать одні одним.

Як просвітитель-раціоналіст, збагачений досвідом позитивізму, захоплений отпимістичними поглядами Спенсера на розвиток суспільства, Куліш вірив у “науковий і соціальний, чи, лучче сказати, громадянський прогрес” 4, в “силу всесвітнього прогресу в політиці естествознания” 5, тобто застосування позитивістської філософії до управління суспільством. Водночас як руссоїст, він бачив і певні суперечності між поступом цивілізації і станом моральності, цим, за його переконанням, найвищим критерієм суспільного прогресу. Про це детально йшлося вже в його художньо-публіцистичних “Листах з хутора”, першому та другому – “Про городи й села” (Основа. 1861. № 1-2), у яких було піддано сумніву уявлення про те, ніби “цивілізація… веде чоловіка до всякого щастя”, протиставлено “нову селянську філософію” “городянській”, піднесено “українських хуторян” з їхнім “простим, свіжим розумом сільським чи хуторянським” над “городянами”, тими “прогресистами”, що величаються “прогресом” (“ми тому прогресу ціну знаємо”). Але й пізніше, вивищуючи “культурные сословия” над “чернью”, “невежественной и предательской толпой” 6, Куліш не випускав з поля зору певних моральних переваг “природної” людини над “цивілізованою”.

Дотримуючись просвітительських поглядів і сприйнявши позитивістські, Куліш водночас завжди залишався на романтичних засадах – виходив з романтичного і християнського уявлення про двоїстість людської душі, в якій поєднано зовнішнє, поверхове і внутрішнє, сутнісне, заховане в “серці”. Пріоритетного значення він надавав внутрішньому – глибинному, органічному, ірраціональному. Звідси – характерна для його світогляду й творчості антитеза “серця” й “голови”, що модифікувалася в протиставлення національної своєрідності уніфікуючим тенденціям цивілізації, народної традиції – прогресові, хутора – місту, України – Європі, жінки – чоловікові… 7

Через усе життя Куліш проніс сприйняту в юності ідею Гердера про цінність національної самобутності й неповторного історичного шляху кожного народу. Додержуючись думки про існування універсальних законів розвитку природи й суспільства, український мислитель був переконаний, що збереження і вияскравлення національного розмаїття людства має свою всепланетарну доцільність і відповідає універсальним закономірностям розвитку Всесвіту.

Романтизм у синкретичній світоглядній системі Куліша виявився, зокрема, в українізації руссоїзму (хутір як осередок національної самобутності, “простих звичаїв”, живої народної мови автор “Листів з хутора” протиставляв русифікованим “городам і їх порядкам”, де “затуманюють” “святу нашу істину”) і в національно акцентованому переосмисленні позитивістських уявлень. “Національний дух” Куліш розглядав як самоцінну й самотворчу силу, а українців – як “націю з своєю особою задачею”: поставши як поневолена нація, “жадобою правди серед безправ’я”, “наша сім’я народня” 8 покликана пропагувати гуманізм, справедливі, рівноправні й дружні стосунки між народами, пріоритет духу над політикою і силою. Вивищуючи органічне й ірраціональне над штучним і раціональним, він ідеалізував національну старовину (в 40-60-х роках – козаччину та народнопісенну стихію, а в 80-90-х – княжу добу, “старорущину”), висловлював есхатологічні ідеї.

У( системі історіософських поглядів Куліша критична оцінка козаччини випливала з його уявлень про перспективні й неперспективні шляхи боротьби за національне визволення й обумовлювалася неприйняттям революційної ідеології, “безобразной коммунистической и нигилистической фантазии” 9, що спекулювала на народних рухах в минулому й загрожувала антисуспільними, руїнницькими акціями в майбутньому. Куліш допускав, що селяни в слушний час “імуться до розбою з енергією дикого інстинкту”, а тому боявся, “щоб не було в нас другої Руїни” 10. Передбачаючи, що сваволя темної озброєної юрби занапастить і культуру, й волю, Куліш жахався охлократії (влади натовпу) більше, ніж утисків з боку царського самодержавства.

Куліш добре усвідомлював, що уславлення “свячених ножів” і кривавих заграв може призвести до національної катастрофи. В сучасному цивілізованому світі, вважав він, “шляхом козащини і гайдамащини нікуди йти”, бо “усі шляхи перегороджені початками культури” 11.

У світогляді й творчості пізнього Куліша відбувалася не тільки своєрідна романтизація позитивістських уявлень, а й позитивізація романтичних, що виявилося насамперед у його відході від романтичного козакофільства, характерного для нього та інших українських письменників ЗО-60-х років (хоча й тоді він часом критично зображав запорозьку вольницю, повсталу селянсько-козацьку стихію). У середині 70-х років Куліш усвідомлював, що в сприйнятті національної минувшини відбувся перехід “духу нашого з одного людського віку в інший”, бо “багацько зафактованого тоді з’явилось нам тепер легендованим” 12. Внаслідок цього, зіпершись на документальні джерела, зокрема праці польських, українських і єврейських літописців, мемуаристів та істориків, Куліш переглянув свої погляди на історію України та українського козацтва. У тритомних дослідженнях “История воссоединения Руси” (т. 1, 2-1874; т. 3-1877), “Отпадение Малороссии от Польши (1340-1654)” (т. 1, 2-1888, т. 3-1889), белетризованому трактаті “Мальована гайдамащина” (1876) і статті “Казаки по отношению к государству и обществу” (1877), публіцистичній праці “Крашанка” (1882) він негативно оцінив козацькі та селянські повстання як такі, що руйнували культуру, початки української державності, осудив народних і літературних співців козаччини та гайдамаччини (зокрема Шевченка) , піднісши натомість культуртрегерську місію українського міщанства, української та польської шляхти, а також російського “освіченого” абсолютизму. Як деміфологізатор козаччини, Куліш не уник нових крайнощів – категоричного осудження й навіть злісного знеславлення запорозької вольниці та гайдамаччини, генералізації “руїнництва”, що було тільки негативним боком великої історичної ролі козацтва.

Водночас слід визнати, що в критичних поглядах на Січ пізній Куліш мав певну рацію. Прикметно, що М. Драгоманов зумів побачити у викличних твердженнях Куліша вияв більш реалістичного, ніж доти, підходу до зображення козаччини, вважаючи, що хоча “Куліш пересолив і наговорив багато зовсім чудного, та все-таки зміна його поглядів свідчить, по крайній мірі, про те, що настав уже час, коли не можна цінити історію нашої України з погляду одного тільки національного, а надто перемішаного з православним…”. І далі М. Драгоманов писав про потребу осмислити історію та культуру України, “вартість” і “хиби” козацтва в європейському контексті, з – орієнтацією на вселюдські цінності 13.

Заповітною мрією Куліша було створення самостійної української держави, віру в яку він висловив іще 1843 р. в “Книзі о ділах народу українського і славного Війська козацького Запорозького” і проніс через усе життя.

Та попри “усе те зле й лихе”, що заподіяла українському народові “необачна Москва” , Куліш “наперекір царським творителям руської є д н о с т и” залишався “проповідником руської двоїстости” [1, 700), гадаючи, що політичний і державний союз України з Росією, їхнє культурне зближення зі збереженням і розвитком національної самобутності обох народів відповідає їхній природі и.

“Двоєдина Русь” в очах Куліша була тільки однією з прийнятних можливостей політичного майбутнього України, однією з жаданих перспектив її розвитку. Обстоюючи возз’єднання, він не відмовлявся від свого заповітного ідеалу самостійної України, лише вважав його менш реальним у тодішніх умовах і можливим хіба що у ще віддаленішому прийдешньому, ніж ідеал рівноправного союзу Північної та Південної Русі.

За всієї ілюзорності Кулішевих надій його проповідь рівноправного союзу України й Росії в умовах XIX ст., підкріплена протестом проти гноблення України царизмом, мала важливе пропагандистське значення, бо нею утверджувалася гідність поневоленого українського народу, відстоювалися його політичні, культурні, історичні права.

Закликаючи “літературних робітників” і “проповідників науки” робити “своє національне діло” “пером та лагодою” , не хитати “високих стольців (“Нехай царі царюють, а великі пани панують” ), Куліш виходив з того, що радикальний національно-визвольний рух у сучасній йому Україні був би передчасним, позаяк “мы составляем нацию в смысле этнографическом, но вовсе не в политическом” 15.

За Кулішем, перед тим як перейти до безпосередньої боротьби за політичну самостійність українського народу, слід усамостійнити його національний рух. А зробити це покликані передусім українські письменники, яких він називав “могущими речниками”, “пророкуюшими мирові народну духовну самостійність нашу” 16. Вони зможуть з “приниженої до землі маси” “утворити націю самочутну, саморозуміючу”, про “свою будущину дбайливу” . Під їх проводом український “нарід-абориген” спроможеться стати господарем на “предківському займищі” .

У своїх суперечливих політичних орієнтаціях на чужоземну силу – російський “освічений” абсолютизм (у 1864- 1867 pp., середині 70-х років), польську шляхту й інтелігенцію Галичини (1882) – Куліш був дуже послідовним: щоразу намагався опанувати несприятливу для розвитку української культури ситуацію, пробуючи знайти шляхи для національно-культурного поступу рідного народу навіть у співпраці з його гнобителями.

Суть суперечливих філософсько-правових шукань Куліша, який у 40-60-х роках був схильний ідеалізувати народ і підносити республікансько-демократичні традиції козаччини, а в наступних десятиліттях акцентував на негативних явищах у процесах демократизації й орієнтувався на “культурну путь Владимирську” та “царське правоправство”, полягає знов-таки у віддзеркаленні ним двох різних тенденцій в історії українського державотворення: монархічної (доба Київської Русі й Галицько-Волинського князівства) і республіканської (Запорозька Січ, Гетьманщина).

Лейтмотивом Кулішевих змагань упродовж усього життя було двоєдине прагнення: зберегти національне обличчя українського народу, його мову й культуру, звичаї і традиції, закласти основи національно-самобутньої української літератури – і водночас європеїзувати українців. Орієнтуючи співвітчизників на засвоєння здобутків західної і світової цивілізації, він ревно жадав вивести рідний народ, українське письменство й науку на широку дорогу світового культурного поступу.

Послідовного соціального аналізу дійсності, не освітленого романтичними ідеалами, безкрилого реалізму, надто ж натуралізму Куліш не приймав ні в молодому, ні в зрілому віці. Світ образної словесності, на його переконання, не повинен бути художнім еквівалентом довколишньої дійсності. Художній твір, на його думку, має бути наснажений високими ідеалами. Взірець для Куліша – “поэт как представитель нравственного элемента жизни, который упредил в человечестве образную религию, был везде и всегда ее неразлучным спутником и не расстается с нею никогда” 17. У поемі “Грицько Сковорода” (90-ті роки) він звеличував унікальну здатність поета бачити за зовнішнім внутрішнє, сховане від людського ока: Тепер хіба поета око Не профанує красоти, Бо зазирає в жизнь глибоко І бачить Бога чистоти В твореннях рук його премудрих [..,} ш. “Музо! Ти в чудових водах Лети Купаєшся щодня”,- гордо заявляв письменник про свою пізню творчість у поемі “Уляна-ключниця” (80-ті роки) 19.

Літературну творчість він розглядав “как сред во действовать благотвор на общество” 20. Місце та роль літератури в суспільному житті Куліш звужував до народно-пізнавальних і морально – та національно-повчальних і виховних завдань (виражати національний дух, виховувати народ на засадах загальнолюдської та християнської моралі, національного патріотизму, консолідувати усі верстви нації, плекати національні святощі тощо), підпорядковуючи її вищій, у його уяві, меті – утвердженню гуманізму і формуванню нації.

Усвідомлюючи суперечливий характер творчого процесу, Куліш не раз задумувався над проблемою ваги в творчому акті безпосередньо життєвого, стихійно-органічного та культурно-наукового, засадничо-естетичного первнів. З одного боку, літературна творчість, на його переконання, мусить спиратися на науковий фундамент – письменник має бути добре обізнаний насамперед із національним фольклором, літературою, історією, народною культурою, засвоювати досвід світового мистецтва слова. З іншого боку, він убачав джерело художньої творчості не тільки в духовному освоєнні письменником національної і вселюдської культурно-мистецької та наукової скарбниці, а насамперед в авторській душі, сформованій реальним життям, і розумів, що в творчому процесі незамінну роль відіграють почуття, інтуїція, підсвідоме: “Не мисль холодная науковая, а душа внушає писателю… порив для його художественної особи” 21. В ідеалі в творчому процесі, за Ку-лішевим уявленням, мають гармонійно поєднуватися почуття і думка, мистецька наснага і наукові знання.

П. Куліш був наділений багатогранним письменницьким талантом, який з успіхом виявив у різних художніх формах – прозових, поетичних, драматичних, у переспівах та перекладах, літературній критиці, публіцистиці, науково-популярних історичних нарисах і численних листах. Він розпочав творчу діяльність прозовими спробами і в 40-50-х роках виступав передусім як. прозаїк, рідше – як поет. У наступному десятилітті звертався здебільшого до прозових і поетичних форм, пробував сили в драматургії, на рубежі 60-70-х років переспівував і перекладав Біблію. У 80-90-х роках працював переважно над поетичними й драматичними творами, переспівами та перекладами, частково – над белетристикою. Наприкінці 50-х – у 60-х роках утвердився як провідний український літературний критик і публіцист. Писав українською і російською мовами. Його російськомовні твори відбивають здебільшого українську історію та сучасність, пройняті патріотизмом, позначені національним світосприйманням українця. Називаючи П. Куліша й М. Костомарова “двумя замечательными и талантливыми деятелями украинской литературы”, I. Франко водночас відзначав: “Многосторонняя и плодовитая деятельность их принадлежит в значительной мере русской литературе и науке, хотя родная Украина, ее прошлое и нужды ее настоящего являются главным средоточием их интересов и работ” .

Літературну творчість Куліш розпочав з опрацювання українських народних казок і фантастичних переказів. Дебютував міфологічно-етнографічними оповіданнями “О том, от чего в местечке Воронеже высох Пешевцов став” і “О том, что случилось с козаком Бурдюгом на Зеленой неделе”. Виразніше виявив творчу індивідуальність в “повести из народных преданий” “Огненный змей” (1841). Ці романтичні притчі про неминуче покарання долею за порушення національно-патріархальних і християнських традицій, звичаїв та обрядів прикметні елементами народної демонології та християнської алегорії, досить вдалим переплетенням побутово-реальної та казково-міфологічної площин зображення.

Віддавши данину модній тоді гегелівській фантастиці, а також “котляревщині” – в “уривку з казки” “Циган” (1841), обробленому українською мовою в комічно-бурлескному стилі, Куліш далі” пішов шляхом ледь чи не винятково серйозного тону й високого стилю, поєднуючи буденне й піднесене, реальне й ідеальне, часом містично-християнське, але майже без елементів народної демонології та похмурої фантастики. Вже 1844 р. його ранні комічно – й міфологічно-етнографічні проби “були перекреслені”, за висловом Ю. Шевельова, “демонстративно аристократичною “Орисею” 22.

Це оповідання-ідилію Куліш написав на матеріалі шостої і частково сьомої пісень Гомерової “Одіссеї”. Зберігши багато в чому їх сюжетну канву, він цілком замінив античні реалії На український колорит, перенісши дію в часи гетьманщини (на основі дивовижної, як йому здавалося, подібності старосвітських українських звичаїв до звичаїв патріархальних народів, зображених в “Одіссеї”). Крім того, в сюжет “Орисі” вплетено народну легенду про Турову кручу.

В центрі Кулішевої ідилії – ідеал усезагальної гармонії людського, конкретніше – національного буття в його історичній ретроспекції: поетизуються любовна взаємність, материнство, родинна злагода, козацько-старшинський хутірний побут, близькість старосвітської людини до природи, уявна суспільна згода серед соціально неоднорідних хуторян.

Загальнолюдське в Кулішевій ідилії тісно переплітається з національно-патріотичним. Що ж стосується ідеалізації в ній старосвітщини, хутірного життя на лоні природи, то це цілком відповідає жанровим вимогам романтичної ідилії, яку створив автор “Орисі”, назвавши її в підзаголовку “ідилією”. Мистецька вартість цього твору й полягає саме в тому, що він є досконалим художнім зразком романтичної ідилії в українській літературі. Вперше надрукована в “Записках о Южной Руси” (1857), “Орися” потім неодноразово перевидавалася, ставши класичним набутком нового українського письменства.

В історію української літератури Куліш увійшов насамперед як автор першого українського роману “Чорна рада. Хроніка 1663 року”. Ще 1846 р. він створив два тексти “Чорної ради” – український і російський, але через арешт і заборону друкуватись тривалий час не міг видати їх цілком. 1856 р. опрацював нову українську редакцію роману й випустив її в світ окремою книжкою на початку наступного року. Тоді ж переробив “вільний переклад” “Чорної ради” російською мовою, дотримуючись у ньому більше, ніж в останній українській редакції, тексту 1846 р.

У європейських літературах першої та другої третини XIX ст. розвивалися два рівноцінні, але естетично різні підходи до зображення історичного минулого. Один із них, започаткований В. Скоттом і продовжений А. Мандзоні, О. Пушкіним та іншими, полягав у прагненні митців за допомогою творчої уяви, опертої на Д9кументальні матеріали, відтворити конкретно-історичну картину епохи. Для другого підходу, прихильниками якого були В. Гюго, А. де Віньї, М. Гоголь, Т. Шевченко та інші, характерні яскравіше вираження авторських поглядів і почуттів, суб’єктивного осмислення історії, зіставлення або, частіше, протиставлення минулого й сучасного, звернення до символічного малюнка, фольклорної патетики та умовності.

У своєму першому російськомовному, історичному романі “Михайло Чарнышенко, или Малороссия восемьдесят лет назад” (1843), побудованому як притча про сотникового сина-грішника, якого доля карає за непослух батькові, зневаження патріархальних традицій козацько-старшинських родів і національне відступництво, Куліш поєднав вальтерскоттівський історико-етнографічний коментар із гоголівським протиставленням героїчного минулого сучасності, далекій від колишньої національної слави та величі, а також з руссоїстським вивищенням “природного стану” над “цивілізацією”, якому надав національного забарвлення. Крім того, в цьому творі помітні початки Кулішевої теорії культурництва (обгрунтовується потреба зосередитися на пізнанні й збереженні самобутньої української культури).

У наступних спробах змалювати національну старовину в художній прозі Куліш пішов шляхом вальтерскоттівського відображення історії. В епілозі до російського видання “Чорної ради” він прямо протиставив свою історико-повістувальну манеру гоголівській. За словами автора, в “Чорній раді” він виконав “задачу, которой да сих пор не смел задать себе ни один малороссиянин, именно – написать на родном языке исторический роман, во всей строгости форм, свойственных этого рода произведениям”, тобто творам вальтерскоттівського типу. Явно перебільшуючи, він навіть твердив, що “подчинил всего себя былому”, а тому його твір вийшов “не романом, а хроникою в драматическом изложении” 23. Тимчасом у “Чорній раді” художньо виражені й авторські філософсько-історичні погляди. Власне, Куліш створив свою модифікацію вальтерскоттівського роману, яка порівняно з творами шотландського романтика відзначається більшою ідеологізацією та філософічністю і має не концентричний, а хронікальний тип сюжету.

Використавши частково фольклорний матеріал, Куліш у “Чорній раді” сперся насамперед на архівні документи й літописи, прагнучи до максимальної точності у викладі історичних фактів, описах народних звичаїв і побуту. Твір побудовано на зображенні перипетій, пов’язаних із відомою історичною подією – “Чорною радою”, що відбулася в Ніжині 1663 р. Відомості про них Куліш почерпнув з літописів Самовидця й Г. Грабянки. Політичним стрижнем роману стало припущення Г. Грабянки про те, що “два союзніе мужи” – наказний (тобто тимчасовий) гетьман Сомко й паволоцький полковник Іван Попович могли б, якби довше жили, спільними зусиллями об’єднати Правобережну й Лівобережну Україну під рукою московського царя.

Водночас у “Чорній раді” Куліш передусім митець слова, а не вчений-дослідник. Якщо “Михайло Чарнышенко” ще ряснів численними покликами на документальні джерела й непомірним їх цитуванням, а образ автора виступав в іпостасях не тільки письменника, а й історика, етнографа, антиквара, то в “Чорній раді” Куліш обмежився словником малозрозумілих слів і послідовно дотримувався викладу від імені розповідача. Завдяки цьому знизилось експліцитне й зросло імпліцитне вираження авторської позиції. Романіст уже не стільки описує, розказує чи пояснює, скільки показує й виражає, змальовуючи, яскраво сцени й епізоди, подаючи жваві діалоги й полілоги, характерні репліки окремих людей. Робить це він природно й майстерно. З успіхом удався письменник до художнього вимислу. В романі діють історичні (гетьмани Я. Сомко, І. Брюховецький, ніжинський полковник В. Золотаренко, генеральний писар М. Вуяхевич) і вигадані особи; не забуто й про “романічний” інтерес, який, згідно з поетикою вальтерскоттівського роману, досягається зображенням якоїсь “приватної події”.

У “Чорній раді” дві сюжетні лінії – історична й любовна, традиційні для поетики вальтерскоттівського роману епізоди й ситуації.

В романі правдиво відтворено соціальні суперечності в Україні після переможної визвольної війни та приєднання до Московського царства: між поміщиками й селянами, шляхтою і міщанами, міщанами й козаками, козаками й селянами, запорожцями й городовими козаками (“кармазинниками”), старшиною і рядовим козацтвом. Одним із наслідків цих суперечностей і стала “чорна рада”, в якій узяли участь народні низи – “чернь” (звідси й назва ради).

Функцію композиційного стрижня виконує романічний мотив дороги. Аж до центральної, кульмінаційної події – “чорної ради” твір складається із сцен-зустрічей і сцен-зіткнень колишнього паволоцького полковника, а тепер священика Шрама (прототипом його став уже згаданий Іван Попович) і молодого Шраменка, які подорожують по Лівобережжю, з окремими особами та групами людей. Крізь сприймання головним чином цих двох героїв письменник показує життя й соціальну психологію різних станів і верств тогочасної України.

Історично правдиво змалювавши соціальні та міжнаціональні відносини, Куліш дав їм суб’єктивне тлумачення. Основні персонажі “Чорної ради”, виявляючи своє ставлення до суспільно-історичних подій, власну “філософію життя”, постають живими психологічними типами, переконливими суспільними та індивідуальними характерами (дещо блідніше, щоправда, змальовано жіночі образи) і водночас несуть певну ідею, закладену в них автором. Різноманітність позицій персонажів відбиває Кулішеві уявлення про існуючі суспільно-політичні орієнтації, моральні переконання та життєві цінності. Ідеалом Сомка й Шрама є українська автономна феодальна держава (гетьман говорить про союз з Москвою на основі Гадяцьких пунктів, що їх підписав Виговський з поляками 1658 р. і які обумовлювали ширші, ніж у Березневих статтях Переяславської угоди, можливості для формування української державності); Божого чоловіка (кобзаря) – індивідуальна моральна чистота, духовне самовдосконалення; “юродствуючого” запорожця, курінного отамана Кирила Тура (своєрідного байронічного героя на український лад) – ірраціональне життя за незвіданими законами серця; старого запорожця Пугача – соціальна рівність, демократична козацька республіка, знищення форми приватної власності, втілення в життя месіанського – соціально-визвольного – призначення Запорозької Січі; пана Череваня – заможне хуторянське життя; Петра й Лесі – сімейна ідилія. “Чорна рада” побудована на протиставленні ідеологічних і моральних позицій різних персонажів, що характерно для романного мислення Куліша.

Центральним у “Чорній раді” є конфлікт, який став наскрізним у творчості Куліша,- між державобудівничим і руїнницьким первнями в українській історії. Перший у романі уособлює старшина городових козаків (Сомко, Шрам), друге – запорозька стихія і національно несвідома, схильна до соціального бунту частина селян і міщан. У виснажливій боротьбі цих двох сил – державобудівничої, культуротворчої та руїнницької – і вбачає письменник трагедію України.

Автор “Чорної ради”, з одного боку, поетизує Запорожжя, де “воля ніколи не вмирала, давні звичаї ніколи не забувались”, а з іншого – показує запорозький військовий уклад як вибухонебезпечне явище, загрозливе для громадянського миру і формування гетьманської держави.

В образах “юроди” Тура, ортодоксальних “січових дідів” та інших низовців-бурлак Куліш показав, що “запорозькі порядки” й звичаї входили в суперечність із громадським укладом Гетьманщини, де треба “жити по-людськи”, “женитись та господарювати” , і становили загрозу підвалинам патріархальної сім’ї. Історіософського сенсу набуває двобій між Кирилом Туром і Петром Шраменком, символізуючи боротьбу в українській історії двох різних формувань серед козацтва – запорозького, в його крайньому свавільному вияві, і городового, що плекало патріархально-сімейні традиції та прагнуло до розбудови громадянського суспільства, правової держави та підтримання порядку.

Поряд з поетизацією героїчних акцій козацтва, шляхетних і самовідданих характерів Шрама, Сомка й Кирила Тура в ряді сцен та епізодів “Чорної ради” без прикрашення змальовано українське життя часів Руїни. Заслугою Куліша є те, що він зумів створити в романі багатобарвний, різнобічний, а тому живий і повнокровний образ козацької України 1663 р. Цей образ, у якому сконденсовано характерні особливості багатовікової історії Русі-України, символізує її драматичну, а то й трагічну долю, либонь іще від часів занепаду Київської Русі, а особливо в добу козаччини та й навіть, завдяки пророчій інтуїції автора, у. визвольних змаганнях XX ст. Шукаючи в українській старовині “исторического смысла и поэзии”, Куліш через символічний образ “нещасливої старосвітщини” переконливо показав, що хаос в українській історії, втрата державної самостійності Русі-України були спричинені насамперед соціальним розбратом, класово-становою боротьбою, руїнницькими діями свавільних, національно безвідповідальних або й несвідомих елементів серед різних верств самої української народності (козацької старшини, запорожців, міщан, посполитих), князівськими й старшинськими міжусобицями, егоїстичною пристрастю національних провідників до гетьманування, їхньою виснажливою боротьбою за владу, неспроможністю й небажанням національних сил об’єднатися в боротьбі проти чужоземних загарбників.

Відтак автор приводить читача до думки про необхідність єдності й згоди серед українського народу. В першій редакції “Чорної ради” ця головна повчальна ідея була навіть висловлена розповідачем прямим текстом – в останньому абзаці роману, як логічний висновок з нього, його підсумкова сентенція: “…скільки то було в нас на Вкраїні добрих і розумних людей, та як то все те нінащо обернулось через безладдє, що не зуміли, як заповідав батько Хмельницький, усі уодно стояти!” 24 Знявши, з цензурних міркувань, у другій редакції твору це пряме формулювання його стрижневої політичної думки, Куліш залишив її вираження розвитком художньої дії.

Прикметно, що ідеалізований гетьман Сомко, осмислюючи гіркий досвід Речі Посполитої, усвідомлює, що найбільшу загрозу безпеці національної феодальної держави становить загострення станових суперечностей. На його думку, щоб уникнути соціального і національного катаклізму, екстремізму тих чи інших суспільних груп, треба кожній верстві дати певні привілеї: “нехай у мене всяке, нехай і міщанин, і посполитий, і козак стоїть за своє право; тоді буде на Вкраїні і правда, і сила” . Шрамів заклик “Блюдітеся, да не порабощенні будете!” виражає ідею станового примирення, громадянської згоди, національного згуртування і єдності українського народу в боротьбі проти чужоземного поневолення і для відвернення небезпеки національної катастрофи як наслідку соціальної революції.

Конкретно-історичне зображення не вичерпує змістового багатства “Чорної ради”. На думку Д. Чижевського, у ній як романтик “Куліш не менше “символіст”, ніж Шевченко,- за картиною бурхливих подій і боротьби різних людей він бачить щось глибше, загальне, боротьбу “правди та кривди”; символічні для нього й співи кобзаря: пісні його, “як чари”, він сліпий, як Гомер, та “бачить те, що видющий зроду не побачить”; символічна й постать такого земного Іванця Брюховецького – його згубна агітація, ніби якісь “чари”. Символічні краєвиди – ніч, від якої “думка розжевріє, як від Божого слова”, “Київ – Єрусалим”… Символічні й постаті запорожців, що, за всієї їх реальної масивності, “як той сон”, бо їм “усе… дурниця: чи жить, чи вмерти…” 25.

Над конкретно-історичним, історіософським змістом “Чорної ради” вивищується релігійно-філософський. Прикметна суб’єктивна ідеологізація в романі постаті народного співця, чия позиція авторові теж близька. З того, що Шрам і Сомко не зуміли нічого вдіяти “супротив лихої української долі” , письменник робить свій висновок. “Державницькій ідеї” козацької старшини він протиставляє християнську мораль Божого чоловіка, наділеного духовним аристократизмом кобзаря. Гетьманство, багатство, перемога над ворогом, почесті – все це марнославне, вважає той. А щастя людини – в її праведності. Усвідомлюючи, як і Тур, суєту земного буття, примарність політичних діянь, кобзар прагне звеличити людську душу; Трагічному розриву між ідеальним і реальним він і курінний отаман протиставляють потяг до ірреального як “вічного блаженства”. За словами Д. Чижевського, “Божий чоловік і Кирило Тур є символами… містично-християнських мотивів ідеології раннього Куліша” – “ставлення до історії, до дійсності, до життя, з якоюсь “християнською іронією” або й “романтичною іронією”, як до грашки, до дурниці… мотивів, які – як він тоді гадав – є провідними мотивами українського життя” 26. Так наприкінці роману відбувається зміна ракурсу зображення з національно-історичного на релігійно-філософський. Спостерігаємо своєрідну романтичну “втечу” автора в людську душу як останній притулок небуденної особистості в гріховному, невлаштованому світі. Історичну “правду” утвердити не вдалося – Куліш возвеличує непереможну внутрішню “істину”, “правду серця”.

Історичне буття виявляється минущим, відносним, а отже, й неістотним, тоді як абсолютним смислом наділяється сакральний час – вічність, Бог. А тому, підсумовує автор, людина має думати не так про свою участь в історичних звершеннях, як про зв’язок із Богом, спасіння душі, входження в сакральний час.

Зобразивши, отже, дисгармонію в суспільному житті, Куліш водночас залишив людині надію на гармонію внутрішню, душевну. Крім того, змалювання історичних катаклізмів у романі завершується ліричною тональністю: автор повідомляє про нову подружню пару – Лесю й Петра. А це теж свого іроду концептуальний фінал: герої Куліша приходять до гармонії в особистому житті, в національній патріархально-сімейній ідилії. То вже вказівка не тільки на індивідуальну, а й на національну перспективу – патріархальна сім’я уявляється авторові запорукою збереження української самобутності, прадідівських звичаїв і традицій, народної моралі та й самого народу.

“Чорна рада” відразу ж після виходу в світ здобула широке визнання. її високо поцінували Т. Шевченко, М. Костомаров, І. Франко не тільки відзначив, що це “первый большой украинский роман, основанный на тщательном изучении истории и написанный прекрасным языком”, а й назвав її “найкращим твором історичної прози в українській літературі” .

Кілька прозових текстів Куліш спеціально присвятив історії рідної Сіверщини початку XVII ст.: незакінчений соціально-історичний роман “Алексей Однорог” (первісна назва “Северяки”, 1852), “отрывки из исторического романа” – “Встреча”, “Братья”, “Два стана”, які є спробою продовження “Алексея Однорога”, історичну повість “Порубежники” (1864). У них показано вторгнення на Сіверську землю 1604 р. військ Лжедмитрія І, який ішов походом на Москву з метою відвоювати в Бориса Годунова царський трон, і неоднозначну реакцію різнорідного населення Сіверщини на цей завойовницький рейд.

Одними з першорядних у названих текстах є проблеми історичного занепаду патріархально-ідилічного буття, нищення його під дією зовнішніх чинників (внутрінаціональних та чужоземних) і взаємодії національно-самобутнього й західноєвропейського. З одного боку, показано, як запорозьке “воинское братство”, своєю легендарною героїкою залучаючи до себе молодь із Сіверської України, загрожує таким чином зруйнувати збережений там патріархально-ідилічний світ. А з іншого боку, в цей світ вривається експансія з Заходу і Сходу – з Речі Посполитої та Московії. Подавшись на Січ, два сини стодвадцятилітнього старця пішли далі порізно: менший брат виріс у запорозького отамана Харла Дожени-Каторгу, а старший став “паном Владимирком”, знаряддям єзуїтства. Письменник протиставляє “два стани” – “полуварварское, или, пожалуй, патриархальное, рыцарство запорожское” і польсько-шляхетське “рыцарство цивилизованное” 27. Релігійні, політичні й культурні орієнтації обох братів та обрані ними життєві шляхи символізують крайні тенденції в історичному розвитку українства, яке розривається між прагненнями опа-нувати культурні вершини світової цивілізації і зберегти власну національну ідентичність. Змалювавши драматичне, а нерідко й трагічне зіткнення патріархально-ідилічного світу з патріархально-військовим і з західною цивілізацією, Куліш висловився за гармонійне поєднання старовинних національних традицій з новітньою європейською освітою та культурою.

Подібне спрямування мають і його прозові твори 50-х – початку 60-х років на сучасну тему. Характерний сюжетний хід – одруження освіченого парубка з дівчиною-хуторянкою, що мало символізувати синтез цінностей цивілізації і “природного стану”, поєднання європейської освіти й культури з мораллю і національною самобутністю “раю-хутора”, опрацьовано в романі “Искатели счастья” (написаний у 50-х роках, опублікований 1903 p.), де автор спробував зобразити взірець цілої “аристократично-демократичної родини”, й у повісті “Майор” (1859).

Натомість у повісті “Другой человек” (1861) змальовано негативний приклад впливу чужої цивілізації на усталені родинні взаємини українського села: показано, як під наступом імперської суспільної організації руйнується народна мораль, відбувається відчуження дітей від батьків.

На цих та інших прозових творах Куліша 50-х – початку 60-х років, теж написаних російською мовою і присвячених сучасній соціально-побутовій та психологічній проблематиці,- автобіографічній повістевій трилогії “Воспоминания детства” (“История Ульяны Терентьевны”, “Яков Яковлевич” – 1852, “Феклуша”, 1856), повісті “Украинские незабудки” (1862), художньому нарисі “Поездка в Украину” (написаний 1857 р., опублікований 1862 р.) – позначився вплив не тільки ідей Руссо, романтичної схильності до зображення гіпертрофованих почуттів та ідеалізації характерів, а й натуральної школи в російській літературі та реалізму Ч. Діккенса, одного з улюблених письменників Куліша.

У 60-х роках Куліш створив українською мовою і надрукував ряд оповідань, різних за жанровими модифікаціями: романтичну ідилію “Дівоче серце”, романтично-баладне оповідання “Гордовита пара”, оповідання-анекдоти “Сіра кобила”, “Очаківська біда”, морально-повчальні оповідання “Про злодія у селі Гаківниці”, “Потомки українського гайдамацтва”, історичне оповідання “Мартин Гак” (інше історичне оповідання – “Січові гості”, написане 1844 p., опубліковане 1861 p.).

Оповідання-притча “Про злодія у селі Гаківниці” (1861) торкається проблеми покарання й перевиховання через “братську покуту” сільського злодія. Вихопивши з життєвого потоку оригінальний сюжет, Куліш дав йому своє повчальне витлумачення: громадське самоврядування хуторян, їхня прадідівська мудрість вищі від правової свідомості й організації суспільства в містах.

Оповідання “Дівоче серце” (1862) за авторським визначенням теж “ідилія”, як і “Орися”, та на відміну від неї звернене до сучасності. Шлюбом селянської дівчини Оленки й заможного, інтелектуально розвиненого козака Павла Піддубня письменник виразив мрію про органічне поєднання жіночого “правдивого серця” й чоловічого розуму, людини “природної” та освіченої, ідею культурного поступу народу під проводом національної інтелігенції. Перша ситуація оповідання – прагнення Оленки та Ігната-вдовиченка побратися зруйнувалося тим, що парубка взяли у москалі,- нагадує народнопісенні схеми, друга ж (нове, справжнє кохання дівчини, порив до незвіданих висот, що їй відкриваються) – це вже або новаторське домислення фольклорного сюжету, або ж відтворення у власній ідеологізованій інтерпретації випадку з життя.

В оповіданні “Гордовита пара” (1861) предметом романтичного психологічного аналізу стало душевне роздвоєння особистості: вияв в одній людині суперечливих почуттів^- кохання, підозрілості й гордовитості. На тлі козацької старовини порушено проблему фатального непорозуміння закоханих, що виникло не тільки на психологічному, а й на соціальному грунті. Гордовиті, потайні натури закоханих перешкодили їм вчасно щиро звіритися одне одному й рідним у своїх сумнівах, довели Прохора до шлюбу зі “вбогою сиротою безталанною”, а Марусю – зі старим сотником-удівцем і до напівбожевільного стану; врешті-решт, обох після запізнілого прозріння – до самогубства. Письменник осуджує гордовитість, але й симпатизує незвичайним романтичним особистостям-однолюбам.

В українських оповіданнях Куліш зберігає характерне для прози Квітки-Основ’яненка повчальне спрямування сюжету, вдається до дидактичних і пізнавальних сентенцій, висловлених від оповідача чи персонажів як “мораль”, що випливає з “фабули” твору, але надає перевагу пізнавальним констатаціям над морально-чуттєвою регламентацією людської поведінки, бо як романтик вірить, що людська вдача, доля, життєві потенції індивіда наперед визначені вищими силами, Богом.

За спостереженням Д. Чижевського, Куліш будує свої “народні оповідання” на “популярно поданих складних психологічних проблемах”, “гармонійні типи та ідилічні образи Квітки” “замінює романтичною “розірваністю”, внутрішнім трагізмом та психологічною ускладненістю”; його кращі оповідання відрізняються від Квітчиної прози “психологічною складністю сюжету”, тим-то як новеліст він є “гідний романтичний наступник Квітки” 28.

Визначний є внесок Куліша в розвиток української ліричної та ліро-епічної поезії. Перша версифікаційна спроба письменника – поема “Україна. Од початку Вкраїни до батька Хмельницького” (1843) – народилася з його задуму “выразить жизнь малороссийского народа в эпопее”. Молодий автор виходив із власної хибної гіпотези про те, ніби “думы наши суть отрывки народной эпопеи”, а тому заповзявся шляхом реконструкції втрачених, як йому здавалося, фольклорних текстів і заповнення таким чином “прогалин” у народнопоетичному літописанні відтворити останнє як єдиний історичний епос на кшталт “Іліади”. Куліш у передмові до поеми сам зазначив, що “зложив старими словеси новії думи про забутих гетьманів та й попритулював їх до кобзарських дум усюди, де вже діди не пам’ятають, як співати”. З дванадцяти дум в “Україні” Куліш склав першу – четверту, пісні про гетьманів Наливайка та Лободу в дев’ятій, десяту й одинадцяту, додав 80 своїх рядків до дванадцятої народної. Крім того, власні думи він інкрустував народнопоетичними вставками, а народні доповнив своїми віршами, намагаючись таким чином пов’язати весь матеріал в єдину цілість. Стилізацію під народні думи й пісні витримано досить послідовно, та все ж “Україна” як компіляція зі стилізованих та автентичних народнопоетичних текстів помітного успіху в тодішнього читача не мала – подібна реконструкція була вже пройденим етапом не тільки в європейських літературах, айв українській.

У 1861 – 1862 pp. Куліш створив ряд ліричних віршів і ліро-епічних поем, з яких уклав збірку “Досвітки. Думи і поеми” (1862). Нею він претендував стати Шевченковим наступником у поезії, “докінчати” Шевченкову “роботу”, що й задекларував у тодішніх поетичних посланнях-маніфестах “Братові Тарасові на той світ” і “До братів на Вкраїну”.

Провідною в збірці є тема боротьби українського народу проти чужоземного поневолення і феодального гноблення, популярна в українських поетів-романтиків ЗО-40-х років. Кулішеві “думи” (поеми) “Солониця” та “Кумейки” – це явно молодші посестри Шевченкових історичних поем “Іван Підкова”, “Тарасова ніч”, “Гамалія”, “Гайдамаки”. У “Кумейках” (1637), за висловом М. Коцюбинського, “благородний поет “Досвіток” оспівав народне повстання на чолі з Павлюком проти шляхти, у “Солониці” (1596)” звеличив народний виступ під проводом С. Наливайка.

У “Досвітках”, як і в “Чорній раді”, Куліш розглядав національно-історичні конфлікти крізь призму соціальних суперечностей. Картину соціальних антагонізмів в Україні, класового розшарування всередині української народності він виразно змалював у “Дунайській думі” (1648-1654). У примітці до першодруку цієї історичної поеми автор спеціально зазначив, що в ній “изображается собственно шляхта украинская”, щоправда, ополячена, така, що й рідну мову зневажала як “хлопську”.

В другій половині “Дунайської думи” (1863) Куліш не обмежився художнім екскурсом в історичне минуле, а – під очевидним впливом Шевченка – з гіркотою зобразив тяжке становище пригнобленої царизмом сучасної України.

В історично-побутовій поемі “Настуся” оспівано “козацьку волю”, що “розлилася по Вкраїні” 1648 p., опоетизовано побут і звичаї старшинсько-козацьких родів, традицію їхнього єднання. На основі народної пісні про Морозенка письменник опрацьовує свій улюблений фольклорний мотив (особливо яскраво відбитий у романі “Михайло Чарнышенко”) суперечності двох характерів – “козацького” і “жіночого”, сімейного. Уславлюється “завзяття лицарське”, козак вивищується над “убогим братом”, гречкосієм. І. Франко відзначав у поемі “інтересну постать Настусиної матері” , підкреслював, що Куліш дуже добре відчував особливу поетичність селянського способу оповідання, коли пробував у монологах старої Обушихи відтворити “широку, квітчасту, лицарську, козацьку бесіду” .

Національно-емоційному озвученню історичного минулого, піднесенню національної самосвідомості українців сприяли не тільки героїко-романтичні поеми, а й лірика “Досвіток”. Для неї характерні мотиви “національної туги”, оссіанічне викликання духу героїчних предків, апеляції до “козацької слави”, оплакування прадідівських могил “живими струнами”, пробудження в пам’яті сучасників згадок про старовину (“Народна слава”, “Родина єдина”, “Lago Maggiore”). Упереміж із цим – і “байронічний” мотив самотності та неприкаяності співця в чужому йому сучасному світі (“Сам собі”, “Старець”, “Люлі-люлі”, “Святиня”). Поряд з песимістичними констатаціями (“Старець”) звучать заклики до національного пробудження (“Заспів”).

Кращими ліричними віршами в “Досвітках” є ті, в яких Куліш частково відходив від традиційної риторики, характерної для української фольклорно-романтичної поезії, від декларативності й інтимізував свої тексти, виявляв більше власних настроїв, думок, переживань, творчих можливостей, звертався до джерел світової культури. Так, поетичний маніфест “Заспів (Удосвіта встав я…)” є не тільки декларацією громадянського – народно-просвітницького, “будительського” – спрямування його літературної діяльності (“Прокиньтесь, Старії й малії!”), а й творчою сповіддю митця, який радіє, що в нього прокинувся дар віршувати рідною мовою.

Неповторні інтонації підібрав Куліш у сповідально-психологічній мініатюрі медитативного плану “Люлі-люлі” для вираження почуття душевної самотності, що охопило його в “городі великому, великому” (Петербурзі), і для розбудови романтичної опозиції не знаного нікому вразливого “серденька закритого” – “тихого раю”, що цвіте собі “самотою” “потай миру”,- світові “лихих людей”. Зримий образ ліричного героя постає і в окремих особистісно-психологічних віршах Куліша на любовну тему, написаних 1862 p.: “Присвяті оправного в золото примірника” й “Сонеті” (пізніша назва “Шуканнє-викликаннє”).

Поставившись згодом критично до романтичного козакофільства “Досвіток”, бо був переконаний, що “перед культурним ареопагом народів” українець має величатися не військовими звитягами, а духовними здобутками, культурними звершеннями, Куліш у “Передньому словці” до третього видання збірки (1899) висловив сподівання, що “серед непомірної ідеалізації, серед мізерних ілюзій, серед фанатизму національности прогляне… читачеві хоть такий світ у цих “Досвітках”, яким наше око вдовольняється серед удосвітньої темряви”. Письменник мав на увазі передусім історіософську поему “Великі проводи (1648)”.

Поет у “Великих проводах” охоплює поглядом ледь не всю Україну літа 1648 p., безпосередня ж дія відбувається в Гадячі, Лубнах і на берегах Дніпра. За панорамою зображення, струнким сюжетом, розвиненою художньою дією, її освітленням під кутом зору різних персонажів, змалюванням численних сцен та епізодів ця поема наближається до жанру роману у віршах. У ній обидві сюжетні лінії – історична й любовна – злиті воєдино, і поет через показ суспільних катаклізмів та людської трагедії замислюється над складною діалектикою загальнолюдського, класового, національного, релігійного й особистого, Добро й зло, милосердя й жорстокість, шляхетність і підступність, вірність і зрада – все це разюче переплітається в поемі, де не стільки відтворено історичну реальність, як подано суб’єктивну візію письменника-романтика.

У поемі Куліш намагається щонайяскравіше показати життєві суперечності в тогочасній Україні. Становище простолюду, неодноразово підкреслює поет, було надзвичайно тяжке, адже шляхта, не гребуючи вмочити “в людську кров руки”, загарбала собі землі й нещадно експлуатувала голоту, жорстоко знущалася з повстанців. Не дивно, підводить автор читача до висновку, що народ клекотів грізною, а часом і сліпою ненавистю до панства. А це надзвичайно ускладнювало визвольну й заразом миротворчу місію Голки.

Не ідеалізуючи ні шляхту, ні ксьондзів та попів, Куліш не уникає зображення нечуваних жорстокостей і з боку повсталих. Так, він показує, як козацькі “гайдабури” хотіли зруйнувати церкву, в якій сховалися від народного гніву польські та ополячені шляхтичі, уніати, євреї-здирники. Голка рішуче виступає проти стихії натовпу: “Не дозволю кров людськую Марне розливати!” .

Показом того, яку велику небезпеку таїть у собі зневаження загальнолюдської моралі, втрата гуманістичних орієнтирів у народно-визвольній боротьбі, застереженням проти революційного насильства (“Підійметесь, розіллєте Кривавії ріки, А прийде час, провалитесь В страшну тьму навіки” ) ця філософсько-іеторична поема-попередження була звернена в майбутнє.

Вищість загальнолюдських цінностей над класовими та конфесійними інтересами символізує кохання Голки і панни Рарожинської, яка заради нього зреклася “католицтва і панства”. Проте жорстокий світ, що його роздирають класові, національні та релігійні суперечності, брутально відкидає гуманістичну проповідь лицаря, який, за авторським висловом, надто “рано” “піднявсь” “Необачних, безталанних Розуму навчати” , і нищить закоханих. Такий трагедійний розвиток художньо-історичного сюжету завершується в поемі легендою про втопленицю Рарожинську, яку Україна “навчила любити” і яка щороку “на Йвана на Купала” “обходить, в білих шатах, Усю Україну”, вливаючи в серця її дітей “зцілющії чари” любові. Завдяки цій художньо-фантастичній умовності фольклорно-міфологічного походження поема набуває не трагічного, а оптимістичного звучання; її художній світ кореспондує з ретро – на перспективу, а виражена в творі проповідь гуманізму безпосередньо спрямовується на авторську сучасність.

Історія в уявленні Куліша-романтика приховує в собі заповітні таємниці, які не кожному дано розгадати. Поставлені у “Великих проводах” історіософські проблеми (у чому повчальний смисл історії? які її заповіти і хто спроможен їх збагнути?) Куліш розв’язує з притаманним йому історичним оптимізмом, на засадах філософського ідеалізму та християнського братолюбства. їх можуть збагнути кращі, не засліплені класовими почуттями й упередженнями представники творчої та наукової інтелігенції, хуторян і шляхти, які підносяться над вузькостановими інтересами до усвідомлення загальнонаціональних і загальнолюдських пріоритетів. На них “Чистий Дух” Божий покладає місію просвіщати “безталанних”, надихати їхні серця любов’ю, сіяти зерна миру й злагоди в суспільстві.

Що ж стосується національної волі, то Куліш сподівався на визволення України з-під влади Росії десь у далекому май-j бутньому мирним, ненасильницьким шляхом. Так, у філософсько-історичному вірші “Три брати” (1869) – алегорії на історичні конфлікти між українським, російським і польським і: народами – він пророкував, що український народ визволиться з московської неволі “без крови, без заліза, Без темниць і І ката” – “Слобониться словом правди, Волею науки, І розв’яжуться навіки Невільницькі руки. І народам буде люба Чиста його слава, Що без крови й людоїдства Серед них постала”.

У “Досвітках” Куліш, беручи, за його фігуральним висловом, “бандуру Мужицького сина”, наслідував ранню поезію Шевченка в темах, образах, мотивах і стильовому оформленні, надміру припадав до уснопоетичного джерела, використовуючи традиційні фольклорні образи, прийоми звернення і відповіді, усталені метафори й епітети, подвійні слова, вставляючи в текст своїх творів народнопоетичні вислови й навіть цілі рядки, перефразовуючи народнопісенні строфи. Звідси творам “Досвіток”, за винятком хіба що “Заспіву”, віршів “Что есть мнь и тебъ, жено?”, “Люлі-люлі”, послання “До Данта, прочитавши його поему “Пекло””, почасти “Великих проводів” і “Настусі”, бракувало художньої неповторності, особистісного авторського бачення. Та й версифікаційна техніка Куліша була далекою від Шевченкової віртуозності, тим-то коломийкові ритми “Досвіток” досить монотонні (переважно тонічний вірш із рівномірним чергуванням наголосів, одноманітне використання хореїчної стопи, хоч у “Великих проводах” помітна спроба до розширення ритміки і строфіки). Усе це дало підстави І. Франку відзначити згубний художній вплив творця “Кобзаря” на автора “Досвіток” і відвести її, останньому “перше місце в числі епігонів Шевченка” .

Тим часом іще до створення “Досвіток” Куліш усвідомлював, що українським поетам треба позбутися наслідування “Кобзаря” і прагнути виявити власне творче обличчя. Так, у листі до початківця О. Остапенка-Біленка від 29 вересня 1860 р. він обгрунтував цю настанову з філософсько-естетичного погляду в популярно-образній формі: “Шевченкова поезія обладає Вами так, що не дає Вам і разу бринькнути на своїй власній струні. Як увійдете більш у силу народної пісні і народної мови, тогді слобонитесь од сього пана. Добрий він пан, а все пан! Воля ж у словесности – найперше діло. Треба щоб чоловік сам собі паном був: оттоді він справді чоловік.

Проте на початку 60-х років силове поле “Кобзаря” виявилося настільки потужним, що Куліш-поет не міг вирватися з-під його знеособлюючого впливу. У “Досвітках” він ішов за характерною для українського письменства традицією фольклоризації поезії та олітературення народнопісенних мотивів, образів, мовних зворотів тощо. Загалом традиційні за змістом (за винятком “Великих проводів” та кількох ліричних віршів) і формою (крім послання “До Данта”, складеного терцинами, та ще, може, ряду строфічних і ритмічних спроб у різних творах) “Досвітки” закріплювали цю фольклорно-романтичну тематично-стильову лінію в розвитку української поезії, залишаючись до початку 80-х років найпомітнішою після Шевченкового “Кобзаря” поетичною збіркою в українській літературі.

Коли ж у “Передмові” до петербурзького видання “Кобзаря” 1867 p. M. Костомаров зауважив: “Після Шевченка, хто схоче на тій же кобзі грати, навряд чи скаже що-небудь нове і навряд чи стануть його слухати”, то Куліш з ним погодився: “…это совершенная правда. Нам надобно в родной поэзии брать новые, еще небранные ноты” 29. Ці “нові ноти” він спробував узяти в наступній збірці віршів “Хуторна поезія” (1882). У ній відбилася тодішня переоцінка Кулішем української історії і насамперед – козаччини. Збірка побудована як національно-культурницький маніфест та історико-політичний памфлет – у ній переважають суспільно-політичні та естетичні маніфести (“До кобзи”, “На сповіді”, “Епілог”), осуджувальні або хвалебні послання (“До Шекспіра, заходившись коло українського перекладу його творів”, “До рідного народу, подаючи йому український переклад Шекспірових творів”, “До пекельного наплоду”), інвективи проти козаків-“руїнників” та їх співців (“Псалтирна псальма”, “До старої баби”), проти “сліпого демона тісноти” Миколи І (“На незабудь року 1847”), оди на честь Петра І і Катерини II (“Гімн єдиному цареві”, “Гімн єдиній цариці”). В дусі європейської просвітительської традиції XVIII ст. письменник зробив художнє слово засобом прямої пропаганди своїх суспільних поглядів (поєднуючи поезію й публіцистику, він, щоправда, подекуди втрачав чуття естетичної міри).

У поетичних текстах “Хуторної поезії” варіюється думка, що козацькі повстання й війни проти шляхти – польської та української – це виступи “рушників” проти “культурників”. На карб Б. Хмельницькому Куліш поставив розбудження темних сил юрби, закономірним наслідком Хмельниччини назвав Руїну та Коліївщину (вірш “Покута козацького батька”), а задумуючись над тим, “чом воно так сталось”, що “в спадку неволя нам одна досталась, А наше надбаннє чужаки взяли?”, – доходив висновку, що “Не мечем було нам Польщу воювати: Розумом, талантом, словом тим святим” – бо “Хто мечем воює, од меча і згине” (“Ключ розуміння” [1, 389-3901).

Поет стверджував, що для блага України треба просвіщати й надихати ідеями гуманізму, національної рівноправності та взаємоповаги свій і сусідні народи, викривати власних і чужих “хижаків”, бороти зло “Серед панів жорстоких і мужиків мізерних” (“Ода з Тарасової гори”), будити національну свідомість у багатих і вбогих, працювати на ниві культури, плекати “рідну мову”.

У “Хуторній поезії” вчувається відгомін просвітительсько-раціоналістичної доктрини “освіченого” абсолютизму. Зразком просвічених монархів поет силкується представити Петра І та Катерину II, на честь яких, повертаючись до класицистичної одописної традиції, складає гімни. В окремих творах збірки “Хуторна поезія” (“Історичне оповіданнє”, “На сповіді”, “Гімн єдиному цареві”, “Гімн єдиній цариці”), збірки “Дзвін” (“Подвижники свободи”, “Петро да Катерина”, “Він і вона”, “Двоє предків”) і в поемі “Грицько Сковорода” Куліш підносив цих самодержців за те, що вони “з московських пустирів Америку зробили”, перетворили “статарену Москву”, а заразом і Україну на цивілізовану європейську країну, врятували українське суспільство від саморуйнації, до чого могли призвести козацько-гетьманські міжусобиці, соціально-станова боротьба. Ідеалізовані постаті Петра й Катерини виступають, на думку Є. Маланюка, образними чинниками, символами українського державотворення – спонуками до появи в майбутньому будівничих нашої держави 30.

Ідеал просвіченого монарха працював у Куліша на розвінчання сучасних йому російських царів; так, в одному з кращих в українській поезії зразків політичної лірики “На незабудь року 1847” він гнівно затаврував Миколу І. Якщо ця політична інвектива спрямована тільки проти одного, конкретного царя, то інша – “Слов’янська ода. Відгук на панславістичне гуканнє по Європі російського архістратига Скобелева” – проти всієї самодержавної Росії.

Громадянськими та естетичними маніфестами, панегіриками, історіософськими медитаціями (часто у формі послання), політичними й соціальними інвективами не вичерпується жанрово-стильове розмаїття “Хуторної поезії”. Так, у лірико-філософській медитації “Молитва” Куліш дав блискучий зразок інтелектуально-рефлексійного стилю, виразивши релігійно-позитивістське світосприймання високоосвіченого українського інтелігента останньої третини XIX ст. Вже саме поетичне освоєння та образне переосмислення наукової лексики в цій релігійно-філософській медитації (ліричний герой називає себе “молекулом космосу”) було новаторським у тогочасній українській літературі.

Куліш робить спроби психологічного самоаналізу у “Варіації первої Давидової псальми”. В медитації “Слово правди, присвячене Ганні Барвінок” маніфестація естетичних поглядів, історіософські роздуми “бідолахи сина” про “нелюдську муку” “матусі України” (з вираженням віри в її воскресіння) поєднуються з його щирою громадянською сповіддю, віршовою автобіографією.

У відгуках на “Хуторну поезію” І. Франко критично оцінив її зміст, але зазначив водночас, що “форма у всіх поезіях дуже гарно викінчена”, “єсть майже бездоганною” . За спостереженням І. Франка, версифікаторське новаторство Куліша в “Хуторній поезії” та наступних поетичних творах полягало в “рішучому розриві” із стилізуванням під Шевченка, у звільненні від знеособлюючого впливу народної думи та пісні і в освоєнні літературних форм поетичного самовираження; у 80-90-х роках Куліш стає на “нову, більш європейську дорогу поезії – т зв рефлексивної”, “находит свой собственный тон” .

Вершиною поетичної творчості Куліша стала збірка “Дзвін” (1893), складена з віршів і поем 80-х – початку 90-х років. У ній автор значною мірою продовжив свій віршовий громадянсько-естетичний маніфест і політичний памфлет, розробляючи науково-публіцистичний, полемічний і сатиричний стилі української політичної, філософсько-історичної та громадянської лірики. Він знову закликав краян очиститися від “руїнних гріхів” і “духом незлобним, умом благородним культурі спасенній” служити (громадянсько-естетичний маніфест “Заспів (У дзвона дзвоню я…”).

Полемізуючи з Шевченковим революційно-романтичним осмисленням козацької історії та сучасної української дійсності, Куліш у посланні “Останньому кобзареві козацькому” доводив, що не “воля з панським правом на Вкраїні билась”, а “з порядком господарським Бились гайдамаки…” Водночас навіть і в 80-90-х роках Куліш уважав себе наступником Шевченка – як виразника національної свідомості, патріархально-хліборобської моралі, речника національної злагоди, національно-культурного просвітництва, деміфологізатора гетьманської слави.

Символічними взірцями для майбутніх творців української держави автор “Дзвону” зобразив не тільки російських царів, а насамперед перших українських державників – київських князів Володимира Великого та Ярослава Мудрого.

Політичні інвективи “Дзвону” спрямовані проти письменників-“козакоманів” і критиків “Истории воссоединения Руси”, “Хуторної поезії” та “Крашанки” – М. Костомарова, Д. Мордовцева та інших (“Письмакам-гайдамакам”, “Українським історіографам”, “Козацьким панегірикам”, “Великому книжникові”, “Сліпченкові” тощо), проти козацтва (“Козацький жаль”, “Яка пані, такі й сані”, викривальна притча “Побратими”), українського панства (“Вельможна покозащина”), російських великодержавних шовіністів і царської цензури (“Німецька наука-розлука”; первісна назва – “Московська наука-розлука”). Прикметною рисою історіософсько-публіцистичних віршів “Дзвону” є те, що в них, як правило, поєднуються різні тональності – величальна й осуджувальна, рефлективна й заклична, переплітаються жанрові ознаки історіософської медитації, оди, політичної інвективи, громадянського маніфесту, публіцистичної проповіді, полемічного послання (панегірики просвіченим монархам переростають у філософсько-історичні роздуми та суспільно-політичні маніфести). Не тільки за змістом, а й за жанрово-стильовими особливостями історіософсько-публіцистична лірика “Хуторної поезії” і “Дзвону” стала новим, оригінальним явищем в українській поезії. Під Кулішевим пером народна мова освоювала нові обрії поетичного самовираження особистості, нові сфери духовної діяльності людини.

Жанровий спектр “Дзвону” значно різноманітніший, ніж “Хуторної поезії”. Куліш з успіхом звернувся до жанрів, рідкісних у його ліричній поезії: соціально-сатиричного вірша (“Яке нам діло до того?”) та байки (“Свиня та Цуцик”, “Щиглик”).

Серед п’яти “дум” (поем) “Дзвону” пророчими візіями вирізняється “Дума-пересторога, вельми на потомні часи потрібна”, в якій автор на історичному матеріалі придушення Римом визвольного повстання в загарбаній Іудеї порушив актуальні суспільно-політичні проблеми свого часу, зокрема боротьби за національне й соціальне визволення шляхом науково-культурного просвітництва, поширення ідей християнського братолюбства.

Зображальну площину іншої поеми – “Думи про курку з курчатами, на спомин про Дорнбах під, Віднем та про генерала Дубельта і графа Орлова” складають сатирично-натуралістичні побутові описи; сцени в “трахтирі” віденського передмістя і курнику (з казково-алегоричним елементом) подані зумисне зниженим стилем, насиченим побутовізмами, а то й вульгаризмами, і втілення Кулішем свого друга І. Пулюя й самого себе в дотепно, гумористично змальованих реалістичних образах астронома й поета. Виражальна ж площина містить філософські роздуми письменника про тяготу й сенс земного буття, зрадливість людської долі, незаслужені поневіряння невинних.

Другу половину “Дзвону” складає філософсько-медитативна, особистісно-психологічна, сповідальна лірика, яка стала не тільки найвищим здобутком Куліша-поета, а й одним із найвагоміших надбань усієї української поезії. У рецензії на цю збірку (Житє і слово. 1894. Т. 2) І. Франко з захопленням зазначав, що в ній “є низка віршів ліричних, особистих, тихих, як далекий гук вечірнього дзвону, а жалібних, як гірська трембіта. Небагато тих віршів… та вони становлять її головну вартість, їх сміло можемо і з погляду на форму, і з погляду на мову і на зміст зачислити до перлів нашої поезії. Ніколи Куліш не написав нічого кращого над отсю віршу, що має напис “Чолом доземний моїй же таки Знаній”… Від часів Шевченка поезія українська не промовляла такою чудовою, енергічною мовою, яку отеє на старості літ віднайшов Куліш”. За оцінкою М. Зерова, котрий шанував Куліша як лірика, автора досконалих зразків полемічного, “ямбічно-сатиричного” й особливо сповідального стилю, “друга частина “Дзвону”… то є одна з вершин української лірики взагалі” 31.

У “Дзвоні” близько трьох десятків перлин особистісної, філософсько-психологічної лірики (“Чудо” і “Видіннє”, написані у формі інтимного послання, “Рай”, “Метаморфоза”, “Лілія”, “Няньчина пісня” та ін.). У ряді громадянських та естетичних маніфестів навіть історіософські медитації та проповіді й патетичні заклики виражені інтимно-сповідальною інтонацією – поет не стільки декларує свої “помисли спасенні”, скільки неквапливо роздумує, веде довірливу бесіду з читачем, намагається ненав’язливо переконати його у власній правоті, звіряється в своїх почуттях, оглядаючи пройдений шлях (дружні послання “До Тараса за річку Ахерон”, “Козарлюзі Лободі” та “До Марусі В ***”; “Стою один”, “Піонер”, “З Підгір’я”, “На чужій чужині” та ін.).

У цьому ліричному щоденнику, яким є друга частина “Дзвону”, напівдобровільний анахорет пише те, що думає, не лукавить ні з собою, ні з читачем, не запобігає перед можновладцями, не догоджає письменницькій громаді (цей ідеал незалежності митця та й навіть його “святої самотини” опоетизовано в художньому маніфесті “Поетові”). Ліричний герой збірки байдужий до адміністративної кар’єри та дешевої популярності й натомість вивищує скоаородинський ідеал внутрішньої гармонії “з душею доброго ладу” (“Троє схотінок”). Поет із його духовним аристократизмом, безсмертям і всевладдям у сфері духу протистоїть в романтичній уяві Куліша – як його естетичний ідеал і реальна іпостась – “натовпові”, суспільству гендлярів.

Конкретно-історичні рамки сучасності й хутірний побут виявляються тісними для окриленого всесвітньою культурою духу Куліша, і його творча уява та горде серце, зрікшись мирської суєти, вириваються на простори Універсуму (“Піснями тут ми з Богом розмовляєм”, “Вселенна серцю нашому відкрита” ), духовно-культурного плину віків, линуть “у високе Небо правди й красоти” . Поетичний світ “Дзвону” насичений не тільки історичними згадками, образами політичних діячів національної та чужоземної історії, а й культурологічними та міфологічними ремінісценціями, постатями митців слова, образами та алюзіями з біблійної та античної міфології.

Окрасою української поезії стала любовна лірика та ліро-епіка “Дзвону”, присвячена дружині – Олександрі Куліш-Білозерській (“Чолом доземний моїй же таки Знаній”, “Троє схотінок”, “Благословляю час той і годину…”, зразок буколічної поезії “Рай”, біографічно-алегорична “Дума-казка про Діда й Бабу, про Курочку рябеньку й Надібку золотеньку”, релігійно-філософська “Дума про найвищий дар”). Розійшовшись з “громадонькою”, літній Куліш свою “земну втіху” знаходить не тільки в духовно-культурному світі, “серед книжок”, а й у спілкуванні зі своєю обраницею. Проблемний діапазон його любовної поезії широкий: від сповненої високої духовної наснаги та шляхетних почуттів сповіді вдячного й люблячого чоловіка, а заразом і “нещасливого тирана” – до викладу власної філософії любові. Тему особистого, подружнього кохання Куліш-поет осмислює у трьох ракурсах: інтимно-психологічному (“Од світу ми прегордого відбились, Да в старощах ще краще полюбились” ), громадянському (“світ мені широкий – Україна – В тобі з’явився, над людей людино!” ) <та релігійно-філософському (поетизація “святого закохання” як найповнішого вияву християнської заповіді “любити ближнього”).

У 80-90-х роках Куліш працював над великими за обсягом ліро-епічними поемами. В двох із них – “Магомет і Хадиза” і “Маруся Богуславка (1620)” – відбилося його зацікавлення мусульманським світом – арабським і турецьким, що, зрештою, характерне для європейського романтизму.

Будучи православним християнином, Куліш толерантно, з повагою ставився до інших віровчень, а тому й хотів відкрити християнській Україні етичні та культурні цінності ісламу.

У релігійно-філософській поемі “Магомет і Хадиза” (1883) автор уславив самовіддану любов Хадизи – дружини-натхненниці Магомета, засновника мусульманської релігії, та його чоловічу вірність і вдячність, а в підтексті проводив аналогії між цим пророком (“Благовістителем любви й одради” серед арабів) і собою як речником подібних моральних засад серед рідного народу й між Хадизою та своєю дружиною. “Магомет і Хадиза” й “Дума-пересторога” в своєрідному кулішівському ідейно-естетичному ключі продовжили зачин Шевченка, який у поемах “Царі”, “Неофіти” і “Марія” звернувся до творчого опрацювання й актуалізації матеріалів з біблійної та християнської історії, і передували новаторському переосмисленню й осучасненню світових сюжетів у неоромантичних драматичних поемах Лесі Українки.

“Маруся Богуславка” збереглася без закінчення (знищене пожежею на хуторі Мотронівка 1885 р.). У цій поемі Куліш оригінально використав фольклорний та історичний матеріали. У її перших семи піснях опрацьовано сюжет народної думи про Марусю Богуславку, інші пісні автор побудував почасти на історичних переказах про українських дружин турецьких султанів Роксолану й Міліклію, але головним чином на власних творчих фантазіях на філософсько-історичну тему.

“Маруся Богуславка” мала завершуватися історичним походом Османа II на Україну й Хотинською війною 1620- 1621 pp., у якій козацьке військо разом з польським розбило турків. За Кулішевим задумом, це мав би бути натхнений Марусею похід султана-спасителя для утвердження в Україні принципу вічної любові до ближнього. Таким чином митець прагнув виразити свою поетичну ідею, історіософську концепцію, а не відтворити події 1620-1621 pp. в Україні.

Художній світ Куліша 70-90-х років взагалі не можна розглядати з погляду вальтерскоттівського конкретного історизму, тобто зображення реальних осіб, подій і обставин, пружин і тенденцій суспільного розвитку: український письмен-ник-романтик малює постаті й картини не типові, “життєподібні”, а літературно-умовні, символічні. Від буквального розуміння філософсько-історичних поем і драм П. Куліша слушно застерігав В. Г. Щурат 32. Під впливом ідей Б. Спінози, просвітительського раціоналізму XVIII й позитивізму XIX ст. Куліш у “Марусі Богуславці” (і “Драмованій трилогії”) змалював таких ідеальних героїв, які палко обстоюють культуру й просвітительство, звеличують розум, “релігію науки” і яким притаманні ненависть до “тьми й неволі”, невтомні “шукання правди”.

З творів, частково відновлених на основі збережених після пожежі 1885 р. уривків, Куліш уклав збірку “Хуторні недогарки” (1902), у яку ввійшли перші чотири пісні побутово-історичної поеми “Уляна-ключниця” (1685-1870)”, початки поем “Сторчак і Сторчачиха (1625)”, “Адам і Єва” та драматичної поеми “Нагай (Підспів під Вольфганга Гете)”. їх об’єднують вивищення заможного хлібороба над голотою, ідея класової згоди. У “Недогарку першому” поетизуються “тихі хутори, великі у малому, великі тим, що є найлучче-краще в нас”, тобто чистим, праведним жіночим серцем, яке й оспівує поет. Перевагу письменник надає не сучасному патріархально-хутірному побуту, а тому, який уявляє собі в історичному минулому. Водночас свої надії на “нове воскресения” автор пов’язує не тільки з хуторами, які “ще не дізнали… принуки просвіщення”, а й з культурним, науковим світом. У “Хуторних недогарках” Куліш менше лірик, а більше епік, схильний до об’єктивного малюнка, описовості, відтворення побутових деталей.

У своєрідному ключі написана поема “Куліш у пеклі” (90-ті роки), в якій автор, майстерно використавши міжнародний мотив мандрів у пекло, розповідає про свої науково-політичні розбіжності й побутові конфлікти з письменниками і вченими. Це своєрідні мемуари, дошкульні за висловом, жваві за викладом (написані вони тією ж строфою, що й “Енеїда” ї. Котляревського).

Незавершеною спробою біографічного нарису на тлі української історії, висвітленої згідно з характерною для пізнього Куліша історіософською концепцією, залишилась безфабульна, лірично-медитативна й описова поема “Грицько Сковорода” (90-ті роки). У мандрівному філософі усамітнений на хуторі Куліш відкрив, за його зізнанням у листі (1894) до М. Лободовського, почасти спорідненого з собою “такого чоловічка, що зумів зробити собі на землі рай без печали й воздихання, не зачиняючись від миру в монастирі”, і “щоб не вгашати такого великого і благого духа запомином”, вирішив присвятити йому поему, яка переросла в твір із широкими лірико-філософськими роздумами. “Се моя задушевна сповідь про Бога і про чоловіка”,- так охарактеризував її автор у тому ж листі 33.

Характерною особливістю поетичної мови Куліша є її афористичність. Власне, його схильність до оздоблення своїх творів епіграфами випливала з притаманного його літературному талантові потягу до ясності й чіткості художнього вислову – і в прозі, й особливо у віршах, до карбованого поетичного письма, формулювання крилатих образних сентенцій, стислого й місткого вираження в кількох рядках чи словах власних поглядів, ідеалів, оцінок, характеристик і самохарактеристик, повчань тощо.

Афористичні перлини не раз яскравіють у Кулішевій прозі, але особливо багато їх розсипано по його поетичних і драматичних текстах, де часто трапляються навіть цілі шматки досконало відшліфованих віршів. За справедливими словами Д. Чижевського, “Куліш досягнув у своїх пізніх віршах великого вміння вислову: його поетичні формули досягають часто шевченківської висоти…” 34.

Як драматург П. Куліш дебютував першою (і єдиною) дією, написаною прозою, незавершеної п’єси “Колії. Українська драма з останнього польського панування на Вкраїні” (1860). Наступна спроба Куліша в царині драматургії – “Іродова морока. Вертепна містерія на Різдвяні свята” (написана 1869 р.) є яскравим протестом проти російсько-імперського поневолення України. Куліш у ній залегоризував і зактуалізував традиційні сюжетно-персонажні схеми українського вертепного дійства та містерійний лейтмотив перемоги Правди над Кривдою завдяки народженню Христа. В образі Ірода виведено московського царя, Іродового війська – москалів, а протиборство Кривди з Правдою подано як боротьбу загарбницької Москви з підневільною, але нескореною Україною.

Згодом Куліш уніс деякі зміни в текст твору (Ірода зробив турецьким султаном, а москалів – сердюками) і в такій редакції, розрахованій на проходження царської цензури, опублікував цю “народну вертепну дивовижу” в своїй книзі “Хуторская философия и удаленная от света поэзия” (1879).

У формі віршової драматичної містерії “Хуторянка, або Співана хвала молодої перед весільними гістьми” (1877) Куліш майстерно переробив біблійну “Пісню пісень”, давши зразок буколічного твору, почасти українізованого.

Найвищим здобутком Куліша-драматурга стала “Драмована трилогія” (основний текст написано в 1882-1885 pp.; остаточна редакція “Царя Наливая” закінчена 1893 р.). На початку 80-х років письменник приступив до перекладу п’єс В. Шекспіра, що й наштовхнуло його на думку написати оригінальні твори, взявши за зразок художньої форми шекспірівські драми. Як і в п’єсах англійського драматурга, більшість сцен у трилогії подано віршами (п’ятистопним ямбом), а окремі сцени, в яких беруть участь другорядні дійові особи,- прозою. У перших двох драмах – “Байда, князь Вишневенький” і “Цар Наливай” – послідовно вжито жіночий вірш, часто білий, а в найважливіших висловлюваннях персонажів – римований; в останній же – “Петро Сагайдачний” – майже суцільна рима, впереміжку жіноча з чоловічою (абаб або аабб). Мова драм, особливо третьої, позначена високою версифікаційною технікою; у драматургічному ж відношенні найдовершенішою з п’єс є перша.

Якщо Шекспір створив передусім драми характерів (трагедії, комедії чи історичні хроніки), то Куліш – драми ідей; у його трилогії дійові особи виступають не стільки психологічно переконливими образами, скільки символічними носіями певних суспільних поглядів та історичних тенденцій. Але з огляду на те, що кожна з п’єс є не художньою ілюстрацією історичного процесу, а його оригінальним творчим переосмисленням, причому не так у конкретно-історичному, як в історіософському ракурсі, їхній жанровий різновид точніше можна визначити як історіософська драма ідей з трагедійним сюжетом.

У центрі “Драмованої трилогії” – національна та соціальна доля України, її складні взаємини з Росією, Польщею і Туреччиною. Центральний персонаж драми “Байда, князь Вишневецький (1553-1564)”, витворений на основі ототожнення героя народно-історичної “Пісні про Байду” з історичною особою – князем Дмитром Вишневецьким, є водночас своєрідною художньою іпостассю самого автора.

Після марних шукань правди в “короля”, “султана” та “царя” і гірких розчарувань Байда намагається знайти опору в мілітарних силах народу, в козацтві. У тій власній “взброєній хаті”, згідно з Байдиним проектом, знайдеться місце і для тих москвитинів, “в кім іскра правди тліє”, і яких романтичний герой-месія веде за собою. В уяві автора “Драмованої трилогії” ідея відродження українських збройних сил була заповітною мрією, в сучасних йому умовах нездійсненною, розрахованою на далеку перспективу.

Крізь призму поступу цивілізації та культури Куліш оцінює козацьку вольницю, відкидаючи в історії не мілітарний дух як такий, а тільки окремі його вияви, не забезпечені належним рівнем культури. Він протиставляє Байду, князя Вишневецького, і Феська Ганжу Андибера як представників різних національних типів історичних діянь – культурницького та руїнницького.

Войовничому чоловічому духові в драмі протистоїть “повен жертви” жіночий, через який тільки й здобуває чоловік свою шляхетну сутність. Цим мотивом “Байда” перегукується з “Марусею Богуславкою”, у якій автор свідомо підніс до рівня національного й естетичного ідеалу українську дівчину-хуторянку як втілення безкорисливої любові. Власне, за Кулішем, свою справжню сутність – культуротворчу, доброчинну – чоловік здобуває лише прислуговуючись жінці, її високим ідеалам миру, добра, любові, сімейного затишку, її призначенню – продовжувати рід (і народ).

Наступна драма трилогії – “Цар Наливай (1596)” теж відбиває культурницьку концепцію Куліша. Гетьмани нереєстрового козацтва Наливайко й Лобода зображені як засліплені “дикою помстою” “рушники”, що мріють про всесвітній диктат козацької вольниці, про козака як “царя все-ленної”. Наливайко не тільки фігурує в іпостасі “духу войни, наслідника бога Марса” , а й перетворюється на символічне втілення руїнницького соціально-бунтарського духу, що, на думку автора, й досі живе серед українського люду.

У заключній драмі трилогії – “Петро Сагайдачний (1621)” Куліш теж зробив спробу змалювати боротьбу в національній історії “вічного мороку і світла”, порушив проблему насильницького доброчинства, висловив ідею облагородження козацтва культурою. Центральною в п’єсі є проблема возз’єднання Північної і Південної Русі як проблема рівноправного союзу, зорієнтована автором не стільки на пізнання історичного минулого, як на творення прийдешнього. її формулює підвоєводий київський Хмелецький. Куліш заперечив можливість рівноправного приєднання України до Росії під скіпетром самодержця, диктатом Москви і висловився за добровільне єднання братніх народів, звільнених від тиранії абсолютизму. Крім того, вустами Хмелецького він наголосив, що “ждати мусить Русь (Україна. – Є. Я.) чогось від себе, від присуду козацького меча, від права всенародного” , а не від “доброї волі” сусідніх країн (Польщі чи Московщини) . Ідеал “Драмованої трилогії” – первісні гуманістичні настанови Євангелія, незбюрократизовані церквою й костьолом, вільний, самобутній розвиток українського народу в мирі й дружбі з усіма сусідами, рівноправне єднання України й Росії, проповідь якого, за всієї її утопічності, звучала як протест проти гноблення України російським самодержавством.

Не сприйнявши байронівської художньої специфіки “Марусі Богуславки” і “Драмованої трилогії”, І. Нечуй-Левицький високо оцінив їх “як поетичні (а не драматичні) утвори”, ставлячи нарівні з творами М. Лермонтова, А. Мюссе, Ю. Словацького.

Звернення Куліша до перекладацької діяльності зумовлене його переконаністю в тому, що тільки через творче засвоєння вершинних здобутків вселюдської культури український народ зможе не лише відстояти свою мовну й культурну самобутність, а й стати врівень із найрозвиненішими народами світу. Переспівами й перекладами з російської та західноєвропейських літератур він прагнув збагатити рідне письменство інонаціональним художнім досвідом, включити українську літературу в єдиний процес розвитку світової цивілізації, “виробить форми змужичалої нашої речі на послугу мислі всечодовічній” (Киев, старина. 1899. Т. 66, кн. 9. С. 349).

Перекладацькій діяльності Куліша сприяло те, що протягом життя він опанував (неоднаковою, щоправда, мірою) майже всі слов’янські, французьку, англійську, німецьку, італійську, іспанську, латинську та староєврейську мови.

Відтворюючи по-українському іншомовну ліричну поезію, Куліш спирався на традиції російського й українського перекладу першої половини XIX ст. Він практикував лірико-поетичні переспіви-“перевираження” оригіналу, прагнучи, аби вони були досконаліші за висловом і глибші за змістом, ніж переспівувані тексти. Особливо багато індивідуальної творчості вніс він у цикл “Переспіви з великоруських співів” (з етнографічно-пейзажної лірики А. Фета, І. Нікітіна, О. Кольцова, О. Толстого, О. Пушкіна, Д. Минаєва), укладений на початку 80-х років.

Кулішеві переспіви з російської поезії, балад Міцкевича (в “Досвітках”) і створені в 90-х роках переклади ліричних віршів і балад Гете, Шіллера, Гейне, Байрона, що склали першу (видану 1897 р.) й другу частини (та початок незавершеної третьої) збірки “Позичена кобза”, а також кращі переспіви біблійних псалмів (1871) і досі не втратили художньо-естетичної чарівності.

З задуму зробити український переклад усієї драматургічної спадщини Шекспіра Куліш устиг перекласти 15 п’єс. Три з них (“Отелло”, “Комедія помилок”, “Троїл та Крессида”) видав 1882 р., два переклади – “Венецького купця” та “Цимбеліна” – загубилися, а решта десять вийшли окремими виданнями посмертно, за редакцією, з передмовами та примітками І. Франка: “Гамлет” (1899), “Приборкана гоструха”, “Макбет”, “Коріолан” (усі-1900 p.), “Юлій Цезар”, “Антоній і Клеопатра”, “Багацько галасу знечевля”, “Ромео і Джульетта” (всі-1901 p.), “Міра за міру”, “Король Лір” (обидві – 1902 р.). Ними, за словами І. Франка, було “також серед українців покладено основу для знайомства з Шекспіром” . Як перекладача шекспірівської драматургії Франко зараховував Куліша до “досить поважного ряду” українських перекладачів (С. Руданський, Н. Ніщинський, В. Самійленко, М. Старицький, П. Грабовський ), зазначивши, що, тримаючись оригіналу “далеко докладніше, ніж його попередники, Куліш уміє при тім надати своєму перекладові свій індивідуальний колорит…” .

Ставлячи собі за мету перекладами з західноєвропейських літератур вивести українське письменство за межі етнографізму 60-х років, Куліш усе ж не зміг повністю позбутися етнографічного стилю, звідси деяка “націоналізація” його перекладів із Шекспіра, наявність у них численних вульгаризмів.

Куліш також переклав українською мовою частину роману у віршах “Дон-Жуан” (1891) та поему “Чайльд-Гарольдова мандрівка” (1905) Байрона, драму Шіллера “Вільгельм Телль” (збереглася в рукописі).

Заповітною мрією Куліша з кінця 60-х років було перекласти й видати українською мовою Біблію. Це, на його переконання, мало б піднести в очах народу авторитет рідного слова як придатного для культурного поступу, задоволення найвищих духовних потреб і дало б змогу перед усім християнським світом заявити про існування окремого українського народу зі своєю самобутньою мовою. В Кулішевих перекладах у Львові окремими книжечками вийшли біблійні тексти “П’ять книг Мусієвих”, “Іов” (обидві – 1869 p.), “Псалтир, або Книги хвали Божої” (1871), а у Відні – “Євангелія” (1871; у співавторстві з І. Пулюєм).

Після того, як частина повного українського тексту Святого Письма згоріла в 1885 p., в Куліша виник задум зробити новий (не так художній, як науковий) переклад Біблії. До останнього подиху він заново перекладав усі біблійні книги, користуючись давньоєврейським оригіналом і різними перекладами – англійським (знаменитим оксфордським), церковнослов’янським, російським, німецьким, французьким, польським, ретельно студіюючи праці відомих біблістів Рейса, Каутча, Верне.

Численні переспіви та переклади Куліша переконливо доводили, що українською мовою можна успішно відтворювати світову класику, прищеплювали рідній літературі інонаціональні художні форми.

Читаючи, переспівуючи та перекладаючи біблійні тексти, твори російських і західноєвропейських письменників, Куліш і сам набував мистецького досвіду. Так, ранні редакції “Дзвону” (1883-1884) стали безпосереднім продовженням “Переспівів з великоруських співів”, сам автор засвідчив, що, “переспівуючи великорущину, набрав охоти і до щиро українського співання, з котрого й вийшов оцей “Дзвін” . Взагалі письменницький хист Куліша за своєю природою наслідувальний – він міг творити, тільки орієнтуючись на певні художні зразки, попередньо засвоївши ту чи іншу літературну традицію (така манера є специфікою таланту, а не вадою).

Особлива заслуга Куліша в тому, що він одним із перших став на шлях інтернаціоналізації, насамперед європеїзації художніх форм нової української літератури (жанрових, ритмомелодійних, строфічних). В епічній прозі Куліш дав перший зразок історичного роману (“Чорна рада”) та оповідання-ідилії (“Орися”), у драматургії – створив найдовершеніші в тогочасному українському письменстві взірці драми у віршах (“Драмована трилогія”). Його містерії та філософічно-історичні драми формували нову лінію в розвитку української драматургії, відмінну від конкретно-реалістичної традиції, утверджуваної М. Старицьким, М. Кропивницьким, І. Карпенком-Карим. “Іродова морока” та “Драмована трилогія” передували умовно-символічній, притчево-метафоричній драматургії Лесі Українки.

Куліш “розширив… рамки особистісної лірики, випроваджуючи її поза національний тин, європеїзуючи її” 35. У ліричній та ліро-епічній поезії, починаючи зі збірок “Хуторна поезія” й “Дзвін”, він широко запровадив силабо-тонічні розміри, такі як п’яти – і шестистопний ямб, анапест, дактиль, вправлявся у писанні білим віршем (“Псалтирна псальма”, “До старої баби”), використовував різноманітні види строф, багато з яких увів в українську поезію уперше: двовірш (“До Шекспіра”, “З Підгір’я”, “Муза”), александрійський вірш (“Царська грамота”), східний бейт (“Анахорет”. Взором арабщини”), терцину (“До Данта, прочитавши його поему “Пекло”), різні варіанти катрена (“Слово правди”, “До рідного народу”, “Епілог”), п’ятивірш (“До Тараса за річку Ахерон”, “Земляцтво”), секстину (“Божий суд”, “Піонер”, “Рай”, “Видіннє”), септиму (“До кобзи”, “Покобзарщина”, “Сум і розвага”), восьмивірш (“Побоянщина”, “Заспів до “Думи про курку з курчатами”), восьмивірш, складений з александрійських віршів (“До прикарпатніх земляків”), октаву (“Уляна-ключниця”, “Адам і Єва”, “Чолом доземний моїй же таки Знаній”, “Дума-пересторога”, “До Марусі В ***”), Спенсерову дев’ятирядкову строфу (“Магомет і Хадиза”, “Сторчак і Сторчачиха”, “Лілея”), “онєгінську строфу” (“Чому тебе нема між нами…”, “Грицько Сковорода”). Хоча поодинокі спроби апробувати в новій українській поезії силабо-тонічні розміри і відповідні строфи зробили ще П. Гулак-Артемовський, Є. Гребінка, Л. Боровиковський, А. Метлинський, Т. Шевченко, О. Афанасьєв-Чужбинський, М. Петренко, М. Костомаров, M. Устиянович, А. Могильницький, але, по суті, саме пізній Куліш започаткував історично назрілу реформу української версифікації: силабо-тонічна поезія М. Старицького, І. Франка, В. Самійленка, Лесі Українки, А. Кримського виростала переважно з тих пагінців ритмомелодики й строфіки, які він прищепив українському віршуванню.

Використовувані Кулішем художні форми часто були традиційними для західноєвропейських чи російської літератур, але новими для української. Йому не судилося створити якихось самобутніх літературно-мистецьких форм, зате як історіософ він виявив себе цілком оригінальним навіть у світовому масштабі. Як письменник, що свідомо орієнтувався на художні зразки європейської класики, Куліш виступив предтечею українських “неокласиків” М. Зерова, М. Рильського, П. Филиповича, М. Драй-Хмари, О. Бургардта (Юрія Клена), здійснив помітний вплив на Є. Маланюка.

Куліш увійшов в історію нового українського письменства і як один із засновників літературної критики, зокрема так званої письменницької, як перший український критик-професіонал. На терені літературної критики й дослідження історії української літератури він особливо активно виступав наприкінці 50-х – у 60-х роках. Його першою спробою оглядової статті про сучасне українське письменство був епілог до публікації “Чорной рады” в журналі “Русская беседа” (1857) “Об отношении малороссийской словесности к общерусской”. Кулішевим “Переднім словом до громади” – “Поглядом на українську словесность” – відкривався альманах “Хата”; на сторінках “Основи”, де він вів відділ критики й бібліографії, та інших видань з’явилися його програмні статті “Характер и задача украинской критики”, “Простонародность в украинской словесности”, “Чого стоїть Шевченко яко поет народний?”, “Взгляд на малорусскую словесность по случаю выхода в свет книги “Народні оповідання” Марка Вовчка”, передмови до цієї книги та окремого видання прози Г. Квітки-Основ’яненка, до публікацій поем Шевченка, віршів Я. Щоголева та П. Кузьменка, байок Є. Гребінки, п’єс Вас. Гоголя й Я. Кухаренка, численні рецензії.

За Франковим визнанням, до виходу в світ першого тому “Історії слов’янських літератур”, автором якого був О. Пипін (1879), “для іст української літератури існувало хіба те, що писав Куліш в “Основі” , тобто серія розвідок під назвою “Обзор украинской словесности” та інші статті. Кулішеві належить незавершена спроба узагальнюючої праці “Нарис історії словесности русько-української” (“Правда”, 1869). Крім того, свої літературно-критичні та історико-літературні погляди він викладав у численних листах і художніх творах. З листів Гоголя, спогадів про нього і власних коментарів до них Куліш підготував до друку “Записки о жизни Н. В. Гоголя, составленные из воспоминаний его друзей и знакомых и из его собственных писем” (1856), що були першою спробою фундаментальної біографії цього письменника.

Як літературний критик та історик літератури Куліш відстоював право українського народу “на свою самостайню словесность”, доводив перспективність українського красного письменства, вселяв упевненість у те, що народному слову будуть підвладні всі роди, види й жанри літературної творчості.

Однією з першорядних в естетичній свідомості Куліша є проблема співвідношення фольклору й літератури. Орієнтуючи письменників на творче опрацювання фольклору й Шевченкову поезію, що постала на народнопісенній основі, Куліш не хотів звести молоду українську літературу до фольклорно-стилізаційного варіанта, а вважав, що вона має засвоїти елементи народної словесності, з’ясувати шляхи її розвитку, секрети її художності і йти цими шляхами далі, розвиваючи їх і ускладнюючи.

Інша важлива естетична проблема, що хвилювала Куліша,- в чому художня цінність нової літератури: у вираженні нею збірної індивідуальності народу чи творчої та особистісної індивідуальності автора, і як узгодити ці суперечливі тенденції? Згідно з Кулішевими поглядами кінця 50-х – початку 60-х років, красне письменство (він називає його “поезією”) тільки тоді матиме свої перспективи, коли буде “голосом народу”; але ще краще, коли митець виразить у творі і власну індивідуальність, “своєю душею” за народ болітиме, коли не тільки “народний геній” помагатиме йому, а сам він додаватиме “орлових крил народному генію”, як от Шевченко у “вищих годинах” творчого натхнення 36. У будь-якому випадку, поза народом, народною естетикою тодішній Куліш не уявляв собі існування нової української літератури. Проте в 70-90-х роках він орієнтувався вже не на народноестетичний смак, а на виховання цього смаку на кращих зразках європейського письменства.

Виходячи з принципу народності в його романтичному розумінні, для якого характерна акцентація на її національних ознаках, Куліш на рубежі 50-60-х років орієнтував літераторів на правдиве опоетизоване відображення духовного буття народу, національного характеру, народної моралі, звичаїв і обрядів, селянського побуту. Кулішева вимога “живої етнографії” не означала, ніби література мала опуститися до копіювання навколишньої дійсності. Письменник орієнтував своїх колег не на “ескіз з натури” чи “копію з людини”, а на “самостайне творчество”, розбудову своєрідного художнього світу – “самовладного миру” письменника.

“Науку словесности” (фольклористику й літературознавство) Куліш розумів насамперед “яко науку самовзнання народнього” 37. Висуваючи перед українським письменством і літературознавством народно-пізнавальні та національно-повчальні завдання, він водночас дбав і про художній рівень творів – виходив із ідеалу єдності в літературному тексті художньо-естетичного, науково-пізнавального та морально – й національно-виховного. “Задачей нашей украинской критики должна быть строгая поверка литературных созданий эстетическим чувством и воспитанным в изучении своей народности умом” 38.

За теоретико-літературними поглядами Куліша, критеріями досконалості літературного твору є, крім “верности живописи с натуры и глубины сердечного чувства”39, “наукової високості”, ще й “изящество формы” – показник “творчества высшего разряда”, як от у Шевченковій “Наймичці” 40. Щоб досягти вишуканості форми, потрібна копітка праця, наполегливе шліфування художньої майстерності. Природну стихію таланту слід спрямовувати в напрямі свідомого творення за законами прекрасного – таке естетичне кредо Куліша, який його не тільки декларував у літературно-критичних виступах, а й додержувався у своїй художньо-літературній практиці. Водночас Куліш відчував відносну ефективність естетичних настанов та регламентацій, розуміючи, що вирішальна роль у творчому процесі належить особистості й мистецькій індивідуальності автора, і навіть схильний був гадати, що “поет не задає собі ні задачі, ні тону, як писати. Душа набереться жизні – от і пишеш… а перероблювати душу шкода” 41.

Основоположну роль Шевченкової творчості в новому українському письменстві Куліш убачав у тому, що вона утвердила літературу, національну (народну) за духом і формою, що своїм високохудожнім словом поет формував українську націю. Взірцем національно-повчальної літератури Куліш вважав сентиментально-реалістичні повісті Квітки-Основ’яненка, особливо “Марусю”.

Літературно-критичні виступи Куліша на рубежі 50-60-х років заклали теоретично-естетичні підвалини етнографічно-побутової школи в українській літературі 60-х років (Ганна Барвінок, Митро Олелькович, Д. Мордовцев, А. Свидницький, О. Стороженко та ін.), а також почасти й народницької прози наступних десятиліть (О. Кониський, Олена Пчілка, Б. Грінченко).

За природою свого таланту Куліш-літературознавець був не стільки допитливим дослідником, схильним до неквапного неупередженого аналізу, виваженої оцінки, скільки надзвичайно вимогливим, дотепним і навіть дошкульним критиком, який енергійно відстоював власні естетичні принципи, боровся за високий художній рівень української літератури. Навіть літературні явища минулого він намагався інтерпретувати під кутом зору сучасних йому суспільних та художніх шукань. У цілому ж літературно-критичні виступи Куліша активізову-вали ретельніше осмислення творчості тих письменників, яких вони стосувалися.

Вагоме місце в Кулішевій творчості й в усій українській культурі посідає його публіцистика. “Може, найсильніше в Куліша,- зауважував Д. Чижевський, – його науково-популярна (історичні нариси) та публіцистична проза та деякі листи… Перед Драгомановим і Франком “широкозорий Куліш” (Є. Маланюк) був провідним українським публіцистом, мав значну популярність і вплив на розвиток національно-культурного й політичного руху”.

У “Слові над гробом Шевченка” Куліш високо підніс творця “Кобзаря” як національного й загальнослов’янського поета, речника “правди святої животворящої”, поклявшись його “слідом простувати” – виконати “великий і святий завіт”: “безтрепетно святую правду глаголати”. У статті “Ответ московскому “Дню” на помещенную им в № 23 статейку г. Соковенка “О степени самостоятельности малорусской литературы” (Основа. 1862. № 3) і політичному листі (“Голос з України”) (“Слово”. 1863. Ч. 68) полемізував із російською шовіністичною пресою, яка заперечувала правомірність і доцільність розвитку самобутньої української літератури й культури. Свого часу найрізкішим в українському письменстві (після творів Шевченка) протестом проти поневолення України російським царизмом у минулому й сучасному був політико-історіософський трактат Куліша “Гадки при святкованню осьмих роковин Шевченкової смерти” (1869). Виразне антиімперське спрямування мають також його художньо-публіцистичне есе “Історичне оповіданнє”, в якому викрито переслідування царизмом Куліша й Шевченка за літературні й науково-популярні твори в 1847 p., і національно-культурницький маніфест “Зазивний лист до української інтелігенції” (теж у збірці “Хуторна поезія”) – палкий заклик до земляків усіх верств культурницькими засобами протидіяти “сліпому і тиранському вбиванню нашого національного духа” “необачними государниками російськими” .

З наміром згуртувати українську шляхту й демократичну інтелігенцію в боротьбі за національні інтереси та соціальний Прогрес Куліш написав статтю “Украинофилам” (початок 60-х років), а в статті “Полякам об украинцах” (Основа. 1862. № 2) представляв українців як самостійних творців своєї будущини, які зосереджуються на самопізнанні й розбудові національної культури.

Художньо-публіцистичний цикл “Листи з хутора” (Основа. 1861. № 1-4, 11-12) прикметний критичною оцінкою прогресу цивілізації з погляду моральних і національних критеріїв: письменник-культурософ із руссоїстською далекоглядністю застеріг від захоплення урбанізацією і розриву зв’язків людини з природою, вказав на небезпеку денаціоналізації через нівеляційний науково-технічний поступ, звеличив хутір як осередок національної самобутності, опоетизував патріархальні мораль і побут, протиставивши буржуазним “цивілізаторам”, у яких “усе тілько сбыт и потребление на умі”, високу етику простих хуторян. На необхідність гармонійного поєднання просвіченості природної і книжної Куліш наголосив у художньо-публіцистичній книзі-сповіді “Хуторская философия и удаленная от света поэзия” (1879), де в алегоричній притчі-попередженні про “два народи в одній державі”, “споріднені походженням, але протилежні за ідеалами”, протиставив росіян і українців, проводячи думку про приреченість штучної, відчуженої від простолюду імперіалістичної культури й безсмертя в “нижчих верствах суспільства” “ідеї чистої правди і високої моралі”.

Оригінальною за жанром є й “Мальована гайдамащина” (Правда. 1876. Ч. 9-12), у якій ознаки філософічно-історичного трактату й публіцистичної статті поєднуються з елементами літературної повісті (епічними описами та драматичними сценами). У цьому творі Куліш, за його словами, “силкувавсь вибитись із-під завзятого козацького романтизму” “при ясному світлі позитивної критики”, орієнтуючись на “нову науку соцілогію”, котра “учить наукою позитивною”.

У публіцистичній брошурі “Крашанка русинам і полякам на Великдень 1882 року” (1882), присвяченій Шевченкові й Міцкевичеві, намальовано “образ многострадально! польсько-руської старосвітщини”, провину за яку покладено на “панів ляхів” (за їх “деспотичний надмір”) і українців (за їх “розбишацьке буяннє”), на єзуїтів, уніатських священиків та православних попів і ченців. У “Посліслов’ї”, доданому до невдовзі випущеного в світ другого видання “Крашанки…”, автор закликав польську інтелігенцію Галичини до “братерської допомоги” добробутові й просвіті “русинів”, “псевдоосвічених” “гайдамацькою філософією”.

“Мальована гайдамащина”, “Хуторна поезія” і “Крашанка…” викликали гостру полеміку з Кулішем українських культурно-громадських діячів різної орієнтації: українофілів (рецензія на “Крашанку…” і стаття “П. А. Кулиш и его последняя литературная деятельность” М. Костомарова, брошура “За крашанку – писанка П. Ол. Кулішеві” (1882) Д. Мордовцева), “народовців” (стаття “Погляди на історію руського народу” та рецензія на “Крашанку…” В. Барвінського, відгук О. Партацького), соціалістів-радикалів (рецензія І. Франка на “Хуторну поезію”), “москвофілів” (рецензія В. Луцика на “Хуторну поезію”, статті М. Кояловича), які критикували його за дегероїзацію козацтва, піднесення польсько-шляхетських “можновладних культурників і колонізаторів України”. Але ще свого часу М. Драгоманов, а згодом М. Павлик, В. Щурат, Б. Грінченко, О. Маковей, І. Пулюй, Б. Лепкий, Є. Маланюк спокійніше, виваженіше й прихильніше поставилися до пізньої публіцистики Куліша. За справедливою оцінкою І. Франка, заслуга Куліша полягає в тому, що він “не тільки старався зображувати суспільність українську, але силкувався розбуркати її на всіх кінцях до нового, суспільного, духовного і національного життя” .

Історіософсько-публіцистичне осмислення Кулішем української минувшини й перспективи, взаємин із сусідніми народами, співвідношень між науково-технічним поступом і народною культурою, цінностей просвіченості природної й штучної, зв’язків України зі світовою цивілізацією, діалектики національного та вселюдського й досі не втратило своєї актуальності та дискусійного звучання.

Талановитому есеїстові Кулішеві належить зачин авто-біографічно-мемуарного жанру в новому українському письменстві (“Жизнь Куліша”, 1868; “Хуторская философия и удаленная от света поэзия”, 1879; “Історичне оповіданнє”, 1882; “Воспоминания о Николае Ивановиче Костомарове”, 1885).

Куліш був блискучим знавцем української народної мови і одним із творців літературної, причому не тільки її художнього стили, а й літературно-критичного, есеїстичного, науково-популярного й епістолярного.

Мова його пізньої творчості, попри широке вживання ним церковнослов’янізмів та русоцерковнослов’янізмів, за спостереженням Ю. Шевельова, “зберегла свій глибокоукраїнський характер”. Кулішеві намагання архаїзувати літературну мову, запровадити в новій поезії старокнижний “високий стиль”, “перестроїти” її “на високий лад” були спробами поновити безперервність національних літературних тра-дицій. Звернення пізнього Куліша до староруських мовних джерел оживлювало мовностильові шукання поетів Києво-Могилянської шкоти та Сковороди й почасти знайшло своє продовження в поезії М. Філянського, історичній прозі К. Гриневичевої, драматургії Л. Старицької-Черняхівської, відтак у “словництві” поезій Ю. Липи, М. Бажана, О. Ольжича, О. Лятуринської, О. Стефановича.

Пізній Куліш не тільки використовував архаїчну лексику, а й творив неологізми – поряд з деколи невдалими “і численні гарні, а іноді і подиву гідні складні слова: земнопросторні, коса травожерна, самітнодремливий, золотоіскрявий” 42. Настроюючись на “високий стиль”, Куліш не уникав прозаїзмів, вульгаризмів, виявивши “прагнення, що спільне для всіх романтиків,- витворити мову для “повної літератури”. “Чорна рада” – найвизначніший поруч із віршами Шевченка крок романтики до такої мови” 43.

Оригінальна, полемічно загострена творчість і діяльність П. Куліша, його “словництво” були по-різному зустрінуті українською громадськістю, стали предметом зацікавлених дискусій і гострих суперечок, які не вщухають і досі. Багато пророчих і конструктивних ідей Куліша й сьогодні виявляють свою живучість і актуальність, стають зрозумілими тепер, в умовах вільних можливостей зануритися у вітчизняну й світову історію, збагатитися новітнім історичним досвідом.

Значення й заслуги Пантелеймона Куліша в розвитку української літератури, культури й національної ідеології полягають у тому, що він розбудував оригінальну настановчу концепцію духовного розвитку нації, визначивши його перспективний напрям – еволюційний поступ, культуротворчий, ненасильницький шлях боротьби за соціальний прогрес і національне визволення, орієнтація на вічні гуманістичні цінності, загальнолюдську мораль, християнське братолюбство, вивищення вселюдських і загальнонаціональних пріоритетів над класовими інтересами, органічне поєднання національної ідеї та вселюдських ідеалів, егалітарних та елітарних вартостей, просвіченості природної і штучної, вікових народних звичаїв, традицій і моральних засад з науково-технічними здобутками цивілізації, гармонізація відношення суспільства і природи, правдиве пізнання вітчизняної історії, європеїзація з обов’язковим збереженням своєї національної самобутності, національна консолідація і соціальна згода, врахування інтересів усіх суспільних груп і професійних верств, неприйняття соціального та національного екстремізму, вбачання національного ідеалу в рівноправних і дружніх взаєминах з сусідніми народами.