Висновки, Історія української літератури XIX ст. століття

Найважливішим підсумком більш як півстолітнього періоду розвитку нової української літератури було те, що в середині XIX ст. основним літературним напрямом в Україні стає поряд із романтизмом реалізм. Особливо інтенсивно процес його утвердження проходить з початку 40-х років.

Прискорений розвиток літератури, швидка зміна в ній окремих ідейно-художніх напрямів і стильових систем пояснюються сукупністю багатьох причин суспільно-політичного та естетичного характеру.

Цей процес відбувався в умовах завершення формування української

нації, поглиблення кризи феодально-кріпосницької системи, посилення капіталістичних відносин та наростання революційних настроїв у царській Росії. Активізація визвольної боротьби прямо чи опосередковано визначала основний зміст і характер передової суспільно-політичної думки, тенденції розвитку культури й літератури.

На політичне й духовне життя України відчутний вплив справляли революційний рух у Західній Європі, а також могутня хвиля ідей всеслов’янського національно-культурного відродження.

Конкретні історичні причини, що лежать у сфері особливостей соціального і культурного розвитку українського

народу, зумовили й певний стильовий синкретизм, і національну своєрідність функціонування типових для тогочасних європейських літератур художніх напрямів та стилів.

У перехідні 40-ві – 50-ті роки XIX ст. в українській літературі ще простежувалося своєрідне співіснування бурлескно-травестійного, романтичного і реалістичного стилів, але вже з виразною перевагою реалістичного напряму. При цьому бурлеск і романтизм не просто виходили з літературного вжитку; художньо плідні й продуктивні їх елементи засвоювалися і творчо трансформувалися в новому ідейно-художньому напрямі. Формуванню реалізму прислужилися й демократичні тенденції бурлеску, і різносторонній інтерес романтизму до української народної творчості; його ліризм та емоційність – у формі й дух протесту та героїчний пафос – у змісті.

Найвищим досягненням українського мистецтва слова є творчість Шевченка, у якій глибокий соціальний зміст поєднується з довершеною художньою формою. Успадкувавши й продовживши найкращі традиції вітчизняної літератури та засвоївши здобутки світової художньої культури, Шевченко створив міцні реалістичні основи української літератури. З ним прийшов у літературу новий тип художника, органічно пов’язаного з народом, виразника й володаря його дум і найпрогресивніших соціальних прагнень, гуманістичних ідеалів.

40-ві – 60-ті роки XIX ст. були періодом інтенсивного визрівання в Україні різних політичних та ідейних напрямів у суспільному житті й літературі. Шевченко очолив представників тих орієнтацій, у яких передові суспільно-політичні та естетичні ідеї поєднувалися з глибоким соціальним аналізом дійсності в художній творчості. В руслі цього напряму розвивалася творчість Марка Вовчка, Л. Глібова, С. Руданського, А. Свидницького та ін.

Утвердження реалізму супроводжувалося посиленням уваги літератури до різних сфер суспільного життя, розширенням тематики й поглибленням соціального змісту. В літературі, крім селянина, з’являються герої з інших суспільних верств (солдат, студент, інтелігент). Зростає інтерес до життя інших народів Росії, що сприяло розширенню проблематики, стильового діапазону, творчих обріїв, утвердженню інтернаціоналістських мотивів в українській літературі. Цьому процесові сприяли й особисті творчі контакти українських письменників (особливо Т. Шевченка, Є. Гребінки, Марка Вовчка) з діячами культури інших народів.

Істотні зміни відбуваються в жанрово-стильовій системі: урізноманітнюються й збагачуються жанри (політична поезія, громадянська лірика, сатира тощо), форми повістування – від оповідної до епічно-об’єктивних. Відбувається інтенсивне становлення української прози, зокрема її великих жанрів – повісті й роману. Нових якісних рис набуває українська дра-матургія. У прагненні глибше й правдивіше відобразити багатогранне життя розширюється арсенал зображальних засобів, розвивається майстерність психологічного аналізу.

Помітну роль в інтенсифікації літературного життя відіграли періодичні видання – альманахи 40-х років, а згодом і перші українські газети (“Зоря галицька” та “Dnewnyk Rusky”) і журнали (“Основа”, “Вечерниці”, “Мета”), “Записки о Южной Руси”, альманах “Хата” та ін.

Нагромадження художнього матеріалу висунуло потребу його систематизації і критичного осмислення. Літературна критика, що сформувалась у 40-ві – 50-ті роки XIX ст., відіграла значну роль у відстоюванні та обгрунтуванні прав і можливостей розвитку української літератури, в удосконаленні її мови, утвердженні реалістичних засад.

Одним із перших у науці пов’язати процес розвитку нової літератури з традиціями не тільки народної творчості, а й спільної для східнослов’янських народів давньої літератури намагався М. Максимович. Принципово важливими були й спроби розглядати творчість письменників Східної і Західної України як явище єдиного літературного процесу.

Істотними показниками прогресу літературної критики були поступове вироблення історичного підходу до аналізу та оцінки літературного процесу в Україні (М. Максимович, М. Костомаров), виявлення генетичної і типологічної спільності її явищ із явищами російської, польської та інших слов’янських, а також західноєвропейських літератур. Значний внесок у формування естетико-теоретичних засад літературної критики та їх практичного застосування до аналізу літературного процесу і його окремих явищ зробив П. Куліш, що став першим професійним літературним критиком.

У 40-ві – 60-ті роки поступово формувалася концепція української літератури як такої, що має давні багаті традиції і засобами літературної мови обслуговує всі частини політично роз’єднаного українського народу. У виробленні цієї концепції велика роль належала історико-соціологічній і філософсько-естетичній думці, в тісному взаємозв’язку з якою відбувалося становлення української літературної критики.

У міру поглиблення зв’язків літературної критики з передовою суспільною думкою часу зростає її роль у спрямуванні літературного процесу, посиленні зв’язків літератури з визвольною боротьбою.

Історична тенденція розвитку української літератури полягла в тому, що, покликана до життя духовними потребами народу, вона в середині XIX ст. стає важливим фактором його суспільного життя, невід’ємною частиною слов’янської культури.

? Історія української літератури XIX століття Автори: М. Т. Яценко, О. І. Гончар, Б. А. Деркач, І. В. Лімборський, Є. І. Нахлік “Історія української літератури. XIX століття” має завданням системне висвітлення розвитку нової літератури від часу її становлення (кінець XVIII – початок XIX ст.) до початку XX ст., коли була створена літературна класика такими її фундаторами, як І. Котляревський, Г. Квітка-Основ’яненко, Т. Шевченко, П. Куліш, М. Костомаров, Марко Вовчок, Ю. Федькович, І. Нечуй-Левицький, Панас Мирний, М. Старицький, І. Франко та ін.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 оценок, среднее: 5,00 из 5)

Висновки, Історія української літератури XIX ст. століття


сочинение на тему река весной
Висновки, Історія української літератури XIX ст. століття