ЛІТЕРАТУРА 40-60-Х РОКІВ, Історія української літератури XIX ст. століття

Із 40-х років XIX ст. починається новий період розвитку українського письменства, позначений дальшою активізацією літературного процесу та ідейно-художнім розмаїттям художніх явищ. Характерною особливістю цього періоду був високий розвиток романтизму та формування якісно нових напрямів реалізму.

У суспільно-історичному житті це був період, коли всі питання зводилися до проблеми ліквідації кріпосного права, коли вся передова думка Росії та України під гнітом царизму посилено шукала шляхів і засобів розв’язання назрілих соціальних

конфліктів.

Джерелами формування визвольних програм були й соціальні прагнення селянства, й політичні, антисамодержавні настрої прогресивного дворянства, нові віяння в громадському житті, що зачиналися в процесі боротьби проти реакційної ідеології самодержавства під впливом прогресивної суспільної думки Європи, оформлюючися в ідеї лібералізму та революційного демократизму, які в своїй органічній єдності становили спільну основу опозиційного руху.

Могутнім поштовхом до посилення революційних настроїв у країні та активізації визвольної боротьби українського народу були події буржуазно-демократичних

революцій у Франції, Німеччині, Італії, Угорщині й особливо в Австрії, які безпосередньо зачіпали й населення західноукраїнських земель. Увесь комплекс визвольних прагнень українського народу своєрідно відбився в діяльності першої української таємної політичної організації – Кирило-Мефодіївському братстві, що виникло в Києві в грудні 1845 – січні 1846 pp.

У програмних документах братства (насамперед у “Книгах буття українського народу”) відчувається вплив республіканських ідей декабристів і польського національно-визвольного руху, політичних та загальнокультурних ідей слов’янської єдності. Помітний вплив на формування ідей кирило-мефодіївців мала й опублікована в 1846 р. “История русов”. Пройнята ідеєю права кожного народу на самостійний державно-політичний та культурний розвиток, “История русов”, як справедливо вважав С. Єфремов, “була немов пророкуванням про близьке національне відродження України і оправдання її нового письменства, з якого те відродження почалося” 1.

Хоч “Книги буття українського народу” значною мірою овіяні духом соціального християнства та політичного слов’янофільства, та на відміну від зверненої в ідеалізоване минуле “Истории русов” вона була спрямована до українського сучасного й майбутнього і несла уявлення про Україну як живу народну цілість, життєві сили якої не втрачені та не завмерли, а політичні, національні й соціальні потреби історично реальніше визначились 2. Історично прогресивний характер мали й культурно-освітні ідеї кирило-мефодіївців, спрямовані на піднесення національної самосвідомості, патріотичної гордості, на розвиток і утвердження рідної мови й культури, зміцнення зв’язків із іншими народами з метою культурного та духовного взаємозбагачення.

Певне прогресивне значення для народів західноукраїнських земель мало створене на хвилях революційних подій 1848 р. політичних (“Головна рада руська”, “Руський собор”) і науково-культурних (“Галичо-руська Матиця”, “Народний дім”, “Собор руських вчених”) інституцій, оскільки вони сприяли розвитку національної культури, освіти, видавничої справи. Але політична лояльність чи й беззастережна відданість керівників цих організацій цісаризмові, безконечні схоластичні дискусії між ними навколо мовно-культурних проблем відчутно обмежували їхній вплив на зростання політичної і національно-культурної свідомості трудящих.

Розгром Кирило-Мефодіївського братства й петрашевців, жорстоке придушення будь-яких проявів вільної думки відкрили в Росії смугу чорної реакції, що відбилося на всіх сферах суспільного життя країни.

Особливо болісно це відчувалося в Україні, де з арештом кирило-мефодіївців були розгромлені не лише основні політичні, а й літературні сили. Фактично ще до Валуєвського циркуляру 1863 р. розпочався систематичний урядовий наступ на українську національну культуру. Як писав М. Костомаров у листі до видавця “Колокола” О. Герцена, навіть сама згадка про Україну (“Малоросію”) вважалася політично крамольною. На ціле десятиліття було загальмовано український літературний процес і зовсім заборонено видавничу справу.

Поразка царської Росії в Кримській війні 1853-1856 pp., масовий селянський рух, що посилювався з кожним роком, у тому числі й у більшості губерній України, дедалі зростаючі опозиційні настрої серед усіх шарів населення змусили уряд Олександра II піти на скасування кріпосного права та на ряд реформ у громадсько-політичній, економічній, адміністративній структурі управління, які загалом мали прогресивне значення для суспільно-політичного й соціально-економічного розвитку народів Росії.

Але й земельна реформа 1861 р., й ліберальні зміни не вивели самодержавну систему зі стану глибокої кризи. Боротьба проти численних залишків кріпосництва ще протягом багатьох наступних десятиліть становила глибинну суть суспільно-економічного життя Росії, соціальну основу революційного руху. Важливу роль у посиленні визвольних прагнень всіх уярмлених народів Європи, в тому числі українського, відіграло польське повстання 1863 р., в якому брали участь студенти Київського університету й демократично настроєні офіцери, зокрема А. Потебня. Деякі учасники польського визвольного руху виявляли інтерес до суспільного життя України, пропагуючи її культуру (Б. Залеський, 3. Сераковський, Г. Баталія), а іноді беручи й безпосередню участь у її творенні (П. Свєнціцький, В. Антонович, Т. Рильський, М. Михальчук).

З розвитком національно-визвольної боротьби активізується культурне життя в Україні, посилюється соціальна та ідейна диференціація всередині української нації. Окреслюються суспільно-політичні напрями серед української інтелігенції Галичини й Закарпаття, що зрештою привело до утворення своєрідних партій “москвофілів” і “народовців”, політична орієнтація яких (перших – на російське самодержавство, а других – на цісарську монархію) певною мірою визначала й особливості їхніх ідейно-культурних програм.

Після реформи 1861 р. політичний рух у Східній Україні організаційно оформлюється у вигляді культурно-освітніх об’єднань – “Громад”, що виникали в Києві, Чернігові, Харкові, Полтаві, Одесі та інших містах, а також у середовищі української інтелігенції Петербурга. Громади як одна з форм загальнодемократичного руху об’єднували навколо себе представників різних соціальних верств – від прогресивно настроєних ліберальних поміщиків і чиновництва до різночинської інтелігенції (культурно-освітніх діячів, учителів, студентів, літераторів, які перебували під впливом революційної демократії) . Серед активних діячів громад були М. Костомаров, П. Куліш, Л. Глібов, О. Кониський, М. Драгоманов, М. Старицький, М. Лисенко, С. Подолинський, І. Нечуй-Левицький та ін.

Соціальна й ідейна диференціація та конфлікти, звичайно, не виключали й потужних історично неперервних інтеграційних процесів усередині українського народу, які консолідували його в націю. Саме ті тенденції, що різною мірою й інтенсивністю виявлялися як у діяльності окремих партій і груп, так і в часом гострій полеміці між ними, в цілому сприяли піднесенню національної самосвідомості народу, розвитку національної культури рідною мовою, забезпечували об’єктивну цілісність культурного процесу й були основою опору шовіністичній-асиміляційній політиці російського самодержавства (Валуєвський циркуляр 1863 р.) та польської шляхти (переслідування “хлопоманства”).

Однією з основних сфер діяльності громад була організація культурно-освітньої, наукової і видавничої роботи, зокрема влаштування недільних шкіл для народу (за прикладом українських громадівців ця форма роботи згодом поширилася і в Росії), створення підручників і популярних книжок. Т. Шевченко й П. Куліш підготували та безкоштовно передали для недільних шкіл “Букварь южнорусский” і “Граматку” (1861). Шевченко планував також видання підручників з історії, етнографії, географії й арифметики. Освіті українською мовою сприяли й посібники “Українська абетка” (1860) М. Гатцука, “Домашня наука” (1860) К. Шейковського, “Азбука по методе Золотова для Южнорусского края” (1861) О. Строніна, “Щотниця” О. Кониського. Під ідейним впливом згаданих галицьких партій перебували створені ними видавничі інституції та їх друкована продукція.

На 40-ві-60-ті роки припадає організація історичних, археологічних і археографічних досліджень в Україні та видання ряду важливих історико-етнографічних документів. Новими збірками й дослідженнями М. Максимовича (“Дни и месяцы украинского селянина”, “Сборник украинских песен”), А. Метлинського (“Народные южнорусские песни”), М. Костомарова (“Об историческом значении русской народной поэзии”), П. Куліша (“Записки о Южной Руси”, “Украинские народные предания”), М. Закревського (“Старосветский бандуриста”) , М. Номиса (“Українські приказки, прислів’я і таке інше”) поповнилася українська фольклористика. Матеріали народнопоетичної творчості поряд з оригінальними творами української літератури стали основою для складання словників (П. Білецький-Носенко, М. Маркевич, П. Галузенко-Морачевський, М. Гатцук, О. Афанасьєв-Чужбинський, К. Шейковський), лінгвістичних досліджень і спроб нормалізації українського правопису (М. Максимович, П. Куліш).

Розроблений П. Кулішем правопис спочатку застосовувався у виданнях його петербурзької друкарні, “Кобзарі” Т. Шевченка 1860 p., журналі “Основа”, а згодом – у ряді книжкових і періодичних видань Східної Галичини і зрештою ліг в основу усталеного правопису кінця XIX – початку XX ст. Усе це створювало наукові основи для формування концепції самобутньої української літературної мови, постійне вдосконалення якої спиралося як на теоретичні парадигми, так і на дані літературної практики.

У цей час значно розширюються контакти діячів української культури з представниками культур інших слов’янських народів. Члени “Головної ради руської” та “Руського^ собору” взяли участь у Слов’янському з’їзді (Прага, 1848 р.). Того ж року у Львові відбувся перший, а 1850 р. – другий з’їзд руських (українських) учених.

У 1845 р. було створене Російське географічне товариство, в рамках якого (а згодом ще й у складі Комісії для опису губерній Київської учбової округи – Київської, Полтавської, Чернігівської, Подільської та Волинської) з російськими вченими співпрацювали М. Максимович, А. Метлинський, М. Маркевич, Т. Шевченко, О. Афанасьєв-Чужбинський, О. Маркович, брати Т. і Й. Рильські, Д. Журавський, П. Чубинський, В. Тарновський та інші. Традиційними ставали спільні наукові (етнографічні, фольклорні, археографічні) експедиції, поїздки та особисте листування з ученими, літераторами інших народів.

Більшої систематичності набуває театральна справа, активізується створення національних труп та оригінального драматургічного репертуару. Якщо в першій половині XIX ст. Україна висувала лише окремих талановитих митців, які в складі російських труп, театрів зрідка виступали й українською мовою (М. Щепкін, К. Соленик, С. Гулак-Артемовський та ін.), то з кінця 50-х років почали складатися спочатку авторські, а потім і професійні театральні гуртки й трупи, засновниками яких були П. Ніщинський, М. Кропивницький, М. Старицький, І. Карпенко-Карий, М. Садовський, П. Сакса-ганський, П. Маркович, а в Галичині – О. Бачинський, А. Мо-леницький та ін. Обмежений лише кількома класичними п’єсами І. Котляревського та Г. Квітки-Основ’яненка український репертуар збагачується різножанровими творами Т. Шевченка, Я. Кухаренка, С Писаревського, Л. Глібова, О. Стороженка, М. Стеценка, С. Гулака-Артемовського, Р. Моха, І. Гушалевича, П. Свєнціцького, К. Устияновича, О. Огоновського, Ф. Заревича та ін.

Помітних успіхів досягають українська музика й живопис, представлені такими іменами, як композитори С. Гулак-Артемовський, Я. Комарницький, Д. Бонковський, В. Заремба, О. Рубець, М. Вербицький, С. Воробкевич, А. Вахнянин, художники I. Сошенко, К. Устиянович, В. Орловський, К. Трутовський. Вершинними в цих галузях мистецтва була творчість Т. Шевченка – живописця, графіка, офортиста – й композитора М. Лисенка, який саме в цей час закладав основи української музики в її традиційних оперних, симфонічних і романсно-пісенних жанрах.

Отже, 40-ві-60-ті роки були не лише важливим, а й принципово новим періодом у сфері духовного життя українського народу.

Говорячи про складність процесу розвитку української літератури, О. Білецький писав: “її історію, починаючи з 40-х років, можна порівняти з мартирологом, рівного якому не знайдемо, мабуть, навіть в історії інших багатостраждальних слов’янських літератур”. Він мав на увазі й гніт заборонних заходів та постійних цензурних гонінь з боку російського царського уряду (більш жорстоких і дошкульних, ніж каральні заходи того ж уряду стосовно польської культури, німецький натиск на чеську літературу, чи дискримінаційні заходи турецької імперії проти південнослов’янських літератур) і породжену цим атмосферу “сумнівів і вагань її безпосередніх діячів” 3.

Політичні переслідування і важкі умови життя діячів літератури недержавного народу мали своїм наслідком і численні випадки, коли твори так і не з’являлися друком за життя їх авторів. Так було з рядом творів Т. Шевченка, С. Руданського, романом А. Свидницького “Люборацькі”. Але й за цих умов українська література жила й розвивалась і, за справедливими словами О. Білецького, “самий факт виключної живучості цієї літератури, зумовленої живучістю і стійкістю народу, що її створив, не може не здатись знаменним” 4.

40-ві-60-ті роки XIX ст. були періодом дальшого кількісного та якісного зростання української літератури, основний ідейний зміст якої визначала антисамодержавна й антикріпосницька спрямованість. Хоч у цей час спостерігається ще співіснування різних літературних напрямів і стилів, провідною тенденцією є дальший розвиток тих реалістичних форм і елементів, які складалися в українській літературі 20-30-х років. Співіснування реалізму з романтизмом і визначало національну своєрідність українського літературного процесу.

Якщо в ряді західноєвропейських літератур романтизм поступово “вмирав” природною смертю, в Україні він досить часто органічно поєднувався з реалізмом навіть у творчості одного й того ж письменника. Однією з особливостей українського романтизму шевченківського періоду було те, що він “став на соціальну дорогу” (М. Драгоманов), і в ньому дедалі голосніше виявлявся волелюбний громадянський пафос з відповідною стильовою експресією та образністю.

На зміну романтичному інтересу до “вищих” сфер духовного життя людини приходить інтерес до життя земного з його буденною звичайністю, заземленою “безгеройністю” (типу берлінських оповідань Е. Т. Гофмана, повістей Ж. Жанена, ранніх творів Бальзака й Діккенса, петербурзьких оповідань Гоголя тощо). Рисами “натуральної школи” позначені російські оповідання й повісті Є. Гребінки, П. Куліша, Шевченка і навіть деякі поезії Шевченка та С. Руданського.

Посилена увага художника до реалій повсякденного життя в реалістичних творах водночас вела (хоч як це парадоксально) до зменшення питомої ваги етнографізму. Широта й глибина відтворення дійсності досягалися посиленням аналітичного начала в його соціальному й психологічному вимірах. Якщо в творах просвітительського реалізму об’єктом соціальної критики були лише окремі явища й вади існуючого ладу, то поступово ця критика спрямовується на всю самодержавно-кріпосницьку систему. Відбуваються істотні зміни й у характері типізації – в соціальному романі конфлікт набуває дедалі виразнішого класового характеру, що зумовило, зокрема, й появу нових героїв – представників найбільш радикального й соціально активного середовища різночинців. Художники-реалісти звільняються з-під влади певних мистецьких шаблонів у творенні станових типів з традиційно притаманними їм рисами – з’являються персонажі з індивідуальними характерами, що саморозвиваються у залежності від суб’єктивних особливостей та об’єктивних обставин.

Саме з посиленням аналітичного начала у відображенні дійсності та індивідуального начала в характерології слід пов’язувати й формування різних течій у реалізмі 40-60-х років – етнографічно-побутової, соціально-побутової, соціально-психологічної і – що особливо показово й важливо для розвинутого реалізму – народження індивідуальних творчих методів. Найхарактернішим в цьому відношенні є Шевченко, що був родоначальником ряду реалістичних течій, а водночас (як багата й розмаїта творча особистість) не належить виключно до жодної з них.

До специфічних національних особливостей українського реалізму слід віднести й успадковані від попередників та розвинуті далі наполегливі пошуки ідеалу з опорою на морально-етичні цінності, національні традиції, своєрідно акумульовані в фольклорі. Симбіоз романтичного національного месіанізму та прагматичного морального максималізму (яскраво відбитих і в програмах кирило-мефодіївців) були причиною і наслідком історично зумовлених поліфункціональних характеру й пізнавального призначення української літератури як всеосяжного дзеркала й учительної школи життя.

З’ясовуючи джерела, шляхи й характер формування змістово-тематичних і формальних особливостей української літератури, зокрема її реалістичних течій, не можна оминути величезної ролі М. Гоголя, тієї ролі, яку, безумовно, слід вирізнити з усього комплексу традиційних взаємозв’язків української літератури з літературами інших народів.

Українське походження Гоголя відчутно відбивалося не лише на тематиці його творів, а й на всій системі художнього мислення й образотворення письменника. Як справедливо зауважував М. Драгоманов, “для того, хто цінить у літературі більш дух і матеріал, ніж слово, Гоголь не перестає бути українцем не тільки в “Вечорах” і “Миргороді”, але й у “Мертвих душах”. І мало хто з тогочасних письменників так, як Гоголь, потужно “будив громадську увагу” до, як він казав, “нашої України”, хто б так залюблено говорив про її народну творчість, “так повно виразив у собі дорогі боки її народного духу”, а потім і сам так яскраво “змалював деякі боки життя українського”. Без особливого перебільшення можна твердити, що “Гоголь породив і поетичні проби Метлинського, Костомарова і самого Шевченка… і був таким чином одним з батьків новішого українського народолюбія” 5. Про Гоголя як “великого друга” й натхненника не раз із вдячністю говорив і сам Шевченко.

Вже сама поява перших творів Шевченка об’єктивно знаменувала собою початок нової доби в історії української культури. Увібравши в себе найкращі традиції багатовікової народної творчості й писемної літератури, вирісши на грунті визвольних прагнень уярмлених мас, творчість Шевченка справила значний вплив на духовний розвиток народу, на характер і спрямування національної культури наступних поколінь.

І. Франко справедливо підкреслював органічний зв’язок Шевченка з прогресивною суспільною і філософською думкою та художньо-естетичними досягненнями Росії та Європи.

У такій атмосфері формувалися його ідейні переконання й естетичні принципи, що на певному етапі дали йому змогу вийти й “за коло романтичних понять”. “Він підноситься до критичного погляду на минуле й доходить висновку, що ідеал суспільних і моральних відносин не за нами, а перед нами. Він звертається до відтворення живої дійсності (“Наймичка”, “Відьма”), надихається великим ідеалом слов’янського братання (“Посланіє до Шафарика”) та емансипації від релігійної нетерпимості (“Іван Гус”) . Франко назвав тут лише деякі принципово нові й провідні ідейно-естетичні домінанти Шевченкової поезії, але вони поряд з іншими визначали магістральну лінію наступного розвитку українського письменства.

В індивідуальному творчому методі Шевченка романтичне начало не зникало, а своєрідно синтезувалося з реалістичним струменем. Відомо, що і в останній період творчості Шевченко писав романтичні твори (здебільшого на історичні теми), використовував засоби романтичної образності, звертався до манери просвітительського реалізму. Це розмаїття стилів, принципів і типів образотворення являло собою не естетичну суперечливість, а широку творчу свободу й багатство образного мислення в ім’я адекватно повного зображення світу, людини 6.

Еволюція Шевченка від романтизму до реалізму проходила шляхом розширення тематики його творів, поглиблення розуміння народності й національної специфіки характерів у їх конкретно-історичній, соціальній і психологічній зумовленості. В поезіях і повістях Шевченка реалізм утверджується як гостросатиричний викривальний стиль, що й забезпечувало тоді найбільш адекватне відображення типових сторін самодержавно-кріпосницької дійсності. Соціальний гуманістичний і естетичний ідеал виявлявся у яскравому відтворенні найкращих рис народу, його визвольної боротьби і поривів до кращого майбутнього.

Принципово важливим було звернення Шевченка до тем із життя інших народів, оригінальне трактування багатьох “вічних” проблем світової культури, що випливало з його демократичної концепції єднання народів як запоруки не лише соціального визволення, а й створення загальнолюдської гуманістичної культури.

Шевченко завершив процес становлення нової української літератури й започаткував багато з того, що було в майбутньому в ній найжиттєздатнішого і найпрогресивнішого. Принципове, революційне значення цього явища розкривалось і в проникливих Кулішевих спробах оцінювати творіння українського митця за найвищими світовими взірцями (зокрема, “англійського самородка Шекспіра”), стверджувати, що ті творіння “принадлежат всей Украине и будут говорить за нее вечно” як “могучее, гармоническое слово”, сказане “всему свету” 7, і в знаменитому визнанні М. Чернишевського: “Маючи тепер такого поета, як Шевченко, малоросійська література також не потребує нічиєї поблажливості. Та й крім Шевченка пишуть тепер малоросійською мовою люди, які були б не останніми письменниками в літературі навіть багатшій, ніж великоруська” 8.

У руслі шевченківських традицій виступили в 50-60-х роках авторка новаторських “Народних оповідань” Марко Вовчок, тонкий лірик і майстерний байкар Л. Глібов, творець оригінальних “співомовок” С. Руданський, автор першого в українській літературі соціально-психологічного роману “Люборацькі” А. Свидницький, визначний буковинський поет і прозаїк О. Федькович.

Своєрідне місце в українській літературі посідає неординарна, суперечлива, а почасти й трагічна постать П. Куліша – різнобічно обдарованої, активної й вольової та працьовитої людини, поета, романіста, публіциста, критика, історика, перекладача, видавця й організатора, котрий, за словами Франка, “не тільки старався зображувати суспільність українську, але силкувався розбурхати її на всіх кінцях до нового суспільного, духовного і національного життя” .

Основне своє завдання та й історичну місію Куліш вбачав у тому, щоб не лише відстоювати права, а й розкривати, цілеспрямовано й систематично демонструвати потенції самобутнього українського слова, утверджувати його в усіх сферах життя. Кулішеві належать починання в розширенні проблематики (національно-історичної, соціальної, морально-філософської), формуванні нових жанрів (зокрема, романтичній спробі на базі фольклору “збудувати великий український історичний епос” – “Україна”, започаткувати жанр історичного роману в “Чорній раді”), збагаченні стильово-зображувальних і ритмо-інтонаційних засобів української поезії, нормалізації літературної мови (багато в чому він був не лише ініціатором, а й справжнім генератором плідних художніх ідей). Як справедливо зауважував Д. Чижевський, Куліш – “представник того романтичного типу, який стремить досягнути ідеалу все-бічності шляхом постійного руху, постійних змін” 9.

На шляху постійних і невгамовних шукань суспільного ідеалу та їх адекватного художнього чи наукового втілення Куліш знав не лише перемоги, а й поразки, часом трагічні зриви й помилки, що призводили й до болісного протистояння з прогресивними силами в політичному й культурному житті. Але не можна* не віддати належне Кулішеві-художнику й ученому в прагненні по-новому осмислити ряд явищ і процесів історії України, своєрідність історичної долі українського народу з його соціальними суперечностями й конфліктами, збагнути й прославити морально-етичну цінність українського “природного” типу людини, не знівельованої цивілізацією.

Процес утвердження реалістичного напряму в українській, як і в інших літературах, зокрема російській, був позначений посиленою і закономірною для своїх часів увагою до етнографічного побутописання (Ганна Барвінок, П. Кузьменко) і формувався насамперед у жанрі соціально-побутової прози (Марко Вовчок, Свидницький). Ця тенденція в українській літературі посилювалась і теоретично постулювалась та зміцнювалась відомими Кулішевими настановами “етнографічної достовірності”. Хоч у своїй категоричності й Практичному застосуванні до оцінки художніх творів (зокрема, ранньої прози М. Гоголя з української тематики) ця теорія хибувала певною нормативною вузькістю та надмірною категоричністю, що не враховувала індивідуальних стильових особливостей письменників, але загалом вона сприяла й тіснішому зв’язку літератури з реальним життям. Проте згодом беззастережне проголошення принципу “етнографічної достовірності” як нібито однієї з неодмінних і найхарактерніших специфічних рис української літератури стримувало як розширення проблемно-тематичних обріїв літератури в напрямі поглибленої уваги до внутрішнього світу людини, так і обмежувало пошуки художньо-образних та стильових засобів.

Розвиваючись у складних умовах, література на західноукраїнських землях після М. Шашкевича і аж до Ю. Федьковича не висунула визначних письменників. З орієнтацією на народну мову писали М. Устиянович, А. Могильницький, К. Климкович, Р. Мох, І. Гушалевич, С. Воробкевич, які протистояли “москвофільським” тенденціям Б. Дідицького, І. Наумовича, творінням на штучному “язичії”.

Романтичне захоплення народністю, оспівування славного минулого, поєднані з клерикалізмом та “москвофільськими” мовно-культурницькими настановами,- це та основа, на якій виростала значна частина літературної продукції закарпатських “будителів” – О. Духновича, О. Павловича, а згодом А. Кралицького, О. Митрака. Але історично їм (особливо Духновичу) належить помітна роль у культурному пробудженні краю, в розвитку національної самосвідомості та народної просвіти.

У середині XIX ст. в українській літературі складаються основні літературні жанри. Особливою різноманітністю жанрових форм позначалася поезія – від ліричного вірша до різнотипних (соціально-побутової, історичної, суспільно-політичної) епічних форм, від елегійної поезії до гумористичних “співомовок”, байок, сатиричних віршів. При цьому не тільки відбувався розвиток уже існуючих жанрів, а й формувалися нові, зокрема такі синкретичні й поліфонічні, як ліро-епічна поема (Шевченко, Руданський). Своєрідну взаємодію фольклорної та літературної стихій, що йшла ще від гуманістичних ідей та сатирично-гумористичних жанрів Ренесансу, продемонстрував у своїх оригінальних співомовках С. Руданський.

Під кінець цього періоду в українській літературі поезія поступається чільним місцем прозі. Урізноманітнюються типи, характери й структурні особливості оповідної прози – з’являються етнографічно-побутові, соціально-побутові, психологічно-побутові оповідання, оповідання-ідилії, а також проза баладного й казкового типу. В процесі звільнення від фольклорної імперсональності й етнографічності орнаментування формується жанр соціально-психологічної новели. Відбуваються суттєві зміни композиційної структури оповідань, що відходять від лінійного принципу зображення долі одного героя.

Характерною для цього етапу розвитку прози була подібна до аналогічного явища в російській та ряді західноєвропейських літератур (Пушкін, Гоголь, Бальзак, Тургенев) циклізація оповідань (Куліш, Марко Вовчок, Стороженко) як своєрідний перехід до більших літературних форм з узагальненим зображенням дійсності. Продовжуючи кращі традиції оповідної прози Г. Квітки-Основ’яненка, творчо наслідуючи Гоголя, новаторські за формою та ідейно спрямовані оповідання й повісті створює Марко Вовчок.

В арсеналі творів великих прозових жанрів знаходимо і різновиди повісті – соціальної, соціально-побутової, історичної. Цінними були починання П. Куліша в жанрі реалістичного роману-хроніки (“Чорна рада”). Новим словом в українській прозі став соціально-психологічний роман А. Свидницького “Люборацькі”.

Відсутність українського театру зумовила й повільний розвиток оригінальної національної драматургії. Але й за таких умов продовжували жити традиції Котляревського, розвинуті драмою Шевченка “Назар Стодоля”,, яка поряд із п’єсами М. Костомарова, Л. Глібова, П. Куліша, О. Стороженка готувала якісно нову соціально гостру й мистецьки яскраву драматургію М. Кропивницького, М. Старицького, І. Карпенка-Карого.

Започатковані ще Є. Гребінкою нариси в дусі французьких “фізіологічних нарисів” та російської натуральної прози дістали продовження у творчості ряду письменників, що гуртувалися навколо журналу “Основа” та галицьких видань 60-х років. На сторінках альманахів, журналів з’являються й перші зразки художнього нарису та публіцистики. Різножанрові твори російською мовою написали Шевченко, Куліш, Стороженко, Костомаров, Марко Вовчок.

Значно розширюються проблемно-тематичні обрії літератури. Крім традиційної селянської проблематики письменники звертаються до тем із життя солдатів, міщан, духовенства, різночинної інтелігенції, а також до тем з історії та сучасного життя інших народів. У процесі дедалі тіснішого зближення літератури з життям у поле зору письменників потрапляють нові соціальні конфлікти, що потребує нових реалістичних засобів, як типізації зображення характерів у всій їх соціальній зумовленості, складності й психологічній достовірності, так і художньої індивідуалізації, адекватно точного й правдивого відображення характерних особливостей нових явищ.

Процес удосконалення художньої прози включав посилення не лише епічної об’єктивності, а й авторської присутності, його суб’єктивної точки зору в оцінці дійсності, що виражало й свідоме прагнення зближення авторської позиції з народним світосприйняттям.

Новий характер стосунків автора з читачем мав не лише розповісти про певні події, а й спонукати читача до роздумів. Посилюється тенденція відходу від традиційної форми оповіді (від першої особи) до об’єктивної оповіді (від третьої особи), від широких детальних описів з численними етнографічними подробицями до окремих найхарактерніших штрихів, здатних викликати певні асоціації, алюзії й активізувати процес читання та сприйняття твору. На відміну від сюжетно завершених фіналів стали практикуватися й відкриті фінали. Замість фатальної віри в провіденційно невідворотну механічну закономірність історичного процесу й долі окремої людини приходить прагнення осмислити й розкрити внутрішню суть реальних явищ” подій, людської поведінки (це теж було під силу лише реалістичному мисленню й відповідним засобам його художньої реалізації).

В міру зближення літератури з життям втрачають популярність звичні художні кліше колізій і характерів, дедалі більших прав завойовує саморух об’єктивної дії та саморозвиток характерів, що зумовлювало й ширші історико-просторові межі зображуваної дії та більшу сюжетну поліфонічність художніх полотен. Глибокий і різнобічний аналіз дійсності в реалістичних творах, що спирався на знання конкретного життя, забезпечував і більш предметний та рельєфний, ніж у романтичних творах, вияв національної специфіки й своєрідності творчості. З реалій історичної дійсності тут органічніше виростають і соціальні ідеали, й мрії, і прагнення та дії персонажів.

У реалістичних творах знижується роль абстрактного алегоризму й дидактизму, за яких штучно задане морально-етичне начало переважало над естетичним. Поглиблення аналітичного начала, посилення психологізму в розкритті сюжетних колізій та внутрішнього життя героїв зумовили вищий рівень індивідуалізації й типізації персонажів. Цим художнім завданням письменники вчилися підпорядковувати окремі деталі, портретні характеристики й динамічні живі пейзажі – засоби, що набули значного розвитку в реалістичній прозі другої половини XIX ст.

У пошуках нового позитивного героя – протестанта й правдошукача – найповніше відбилося зростання самосвідомості народу, процес дальшої демократизації і гуманізації української літератури.

Нові проблематика та жанрові форми потребували вдосконалення образотворчих, художньо-зображальних прийомів. Це особливо виявилося в характері використання ресурсів народнопісенної поетики – від безпосереднього їх запозичення, прямого перенесення й украплення в оригінальні художні твори до творчих трансформацій фольклорних стереотипів.

Як і в інших літературах, процес національного відродження, становлення національної художньої свідомості супроводжувався інтенсивним удосконаленням літературної мови, її лексичних, фразеологічних і стилістичних засобів. Розвиток публіцистичних і літературно-критичних жанрів та наукових досліджень з широким колом смислових понять викликав потребу творення нових слів, термінів. Збагаченню мовного арсеналу служили й переклади українською мовою творів світової літератури, зокрема таких загальнолюдських шедеврів, як Старий та Новий Заповіт, інші творіння теологічної й агіографічної літератури.

Дедалі послідовніше виявлялися діалектична єдність двох тенденцій – як до взаємодії з іншими літературами, взаємозбагачення й певної універсалізації художніх прийомів, так і до чіткішого та предметнішого вияву національної специфіки, художньої самобутності, опертої на власні історико-культурні традиції й живу мову народу.

Систематична інтенсифікація літературного процесу (попри згадані вимушені, викликані урядовими переслідуваннями перерви у видавничій справі), поглиблення художнього освоєння життя сприяли якісному зростанню української літератури, посиленню її ідейно-виховних функцій, ролі в суспільному житті народу.

Інтереси дальшого розвитку громадсько-культурного життя диктували необхідність створення системи періодичних видань, за допомогою яких можна було б забезпечувати раціональну організацію літературних і наукових сил, систематичну й планомірну публікацію художнього та наукового матеріалу, осмислення й узагальнення літературних явищ і процесів, а зрештою, й прогнозування та спрямовування їх наступного розвитку.

Ідеї заснування періодичних видань виношували Г. Квітка-Основ’яненко, І. Срезневський, IL Гулак-Артемовський, М. Максимович, А. Метлинський, О. Корсун, Є. Гребінка, а згодом Т. Шевченко, М. Костомаров, П. Куліш, І. Бецький, К. Щейковський, О. Кониський, але на перешкоді ставали суворі цензурні умови й урядові заборони. Саме тому в 40-ві – 50-ті роки в Наддніпрянській Україні та в російських столицях удавалося випускати лише епізодичні, нерівноцінні в ідей-но-художньому відношенні альманахи. Так, замість запланованих, але заборонених регулярних українських “Литературных прибавлений” до журналу “Отечественные записки” Є. Гребінці за допомогою Г. Квітки-Основ’яненка та Т. Шевченка вдалося видати лише альманах із промовистою для часів всеслов’янського культурного відродження назвою “Ластівка” (Петербург, 1841).

У “Ластівці” були опубліковані зразки народної творчості, а також твори майже всіх тодішніх українських письменників від І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка, Л. Боровиковського, Є. Гребінки, В. Забіли, О. Афанасьєва-Чужбинського, С Писаревського до Т. Шевченка.

У виданому О. Корсуном у Харкові альманасі “Сніп” (1841) значний інтерес становили оригінальні вірші, твори М. Костомарова, М. Петренка, переспіви з Байрона та “Краледворського рукопису”, переклади й літературні обробки М. Писаревської та О. Корсуна італійської й чеської поезії. Показово, що до другого випуску цього альманаху (що так і не вийшов) Шевченко надіслав поему “Мар’яна-черниця” і вірш “Човен”.

Вихід цих альманахів викликав жваву полеміку й відтак прислужився не лише тим, що популяризував здобутки українських письменників, а й тим, що збуджував і розвивав критичну думку навколо проблем про дальші шляхи розвитку української літератури.

. Цій же меті служили в своїй літературній частині й “Киевлянин” М. Максимовича, задуманий як регулярний науково-літературний збірник із перспективою перетворення на журнал, та альманахи І. Бецького “Молодик” (1843-1844) й “Южноруский зборник” (1848) А. Метлинського.

Якщо простежити провідну й наскрізну тенденцію згаданих альманахів, що створили певну літературно-видавничу традицію на багато наступних років, то передусім слід відзначити поступове й систематичне розширення кола авторів і жанрового й тематичного розмаїття їх творів, прагнення познайомити українських читачів з досягненнями інших літератур. Роль подібних видань у налагодженні та спрямуванні літературного процесу збільшувалася ще й від того, що їх організаторами та активними учасниками виступали, як правило, тодішні провідні, найавторитетніші письменники.

Альманахи та збірники нагромаджували не тільки матеріали поточного літературного процесу на всіх українських землях, а й архівні документи, що послужило базою для перших серйозних літературно-критичних розвідок, а згодом і для широких оглядових, синтетичних статей, спроб розглядати творчість окремих письменників у всеукраїнському, а подекуди й у всеслов’янському історичному контексті (статті М. Костомарова в “Молодику” та М. Максимовича в “Киевлянине”) .

З альманаховими виданнями 40-х років пов’язані перші спроби критичного осмислення явищ української літератури, порушення питань про творчі напрями й стилі, суспільне призначення літератури, про актуальну проблематику й позитивного героя, засоби відображення національного колориту й характерів, проблеми стосунків письменника з читачем. З постановкою цих проблем література чимраз помітніше ставала важливою суспільною справою, здобутки якої вимірювалися за дедалі чіткішими й вищими ідейно-художніми критеріями. Зрідка твори українських письменників, а також статті про їх творчість, фольклорні та етнографічні матеріали друкувалися на сторінках “Губернских ведомостей”, заснованих у середині 30-х років.

Цензурні перешкоди та шовіністичні перестороги тривалий час стояли на шляху журналістських починань на західноукраїнських землях. З величезними труднощами братам Івану та Якову Головацьким удалося випустити дві книги альманаху “Вінок русинам на обжинки” (Львів, 1846-1847). Як зазначено у видавничій передмові, тут планувалося представити місцевих і східноукраїнських письменників (І. Котляревський, П. Гулак-Артемовський, Г. Квітка-Основ’яненко, Л. Боровиковський, А. Метлинський, М. Костомаров, П. Писаревський, О. Шпигоцький, а в перспективі – й Т. Шевченко) з короткими біографіями, твори яких надіслав видавцям І. Срезневський. Але, підкоряючись вимогам цензури, яка забороняла найменші згадки про Україну, довелося відмовитись від початкового наміру. Окрасою альманаху стали тільки твори М. Шашкевича, І. Вагилевича та Я. Головацького, передруковані з “Русалки Дністрової”, стаття Я. Головацького про М. Шашкевича. Крім них, тут опубліковано кілька творів М. Устияновича, А. Могильницького та І. Головацького, а також фольклорні матеріали.

Як орган “Головної Ради руської” з травня 1848 р. у Львові виходила “перша руська політична часопись” “Зоря Галицька”, що проіснувала до 1857 р. Позитивним у її діяльності були виступи проти асиміляторської політики цісарського уряду і польської шляхти, виступи за розширення сфер ужитку української мови, відстоювання ідей етнічної єдності українського населення Галичини та Східної України. З-поміж літературного матеріалу (переважно невисокого ідейно-художнього рівня) вирізнялися деякі твори М. Устияновича, А. Могильницького, О. Духновича, а також представників Східної України Є. Гребінки та М. Петренка. Заслуговували на увагу й окремі літературно-критичні статті та рецензії.

Дещо більше демократичних елементів було в діяльності органу “Руського Собору” – газеті “Дневник руський” (Львів, 1848), яка інформувала про національно-визвольну боротьбу європейських народів і навіть наважилася прославляти “учеників народної справи” Шевченка та інших учасників Кирило-Мефодіївського братства. У статті редактора газети І. Вагилевича “Замітки о руській літературі” містилася спроба огляду творчості українських письменників від давнини до сучасності.

Офіційний характер мала газета “Галичо-руський вісник” (“Вісник”. Львів; Відень. 1848-1857). З літературного матеріалу можна виділити повісті “Старий Єфрем” та “Месть верховинца” одного з редакторів газети І. Гушалевича, критичні розвідки, присвячені І. Котляревському і М. Шашкевичу.

За введення в літературу живої народної мови ратував альманах “Лірвак из-над Сяна” (Перемишль, 1852), що в своїх рекомендаціях спирався на творчість Котляревського, Квітки-Основ’яненка, а також на виступи М. Максимовича, О. Бодянського і сербського просвітителя Вука Караджича.

Від тоненького місяцеслова до солідного ілюстрованого художньо-публіцистичного альманаху еволюціонував перший на Закарпатті збірник О. Духновича “Поздравление русинов” (1850-1852), що об’єднав навколо себе всі літературні сили краю і подарував закарпатським русинам гімн “Вручание” О. Духновича та його п’єсу “Добродетель превышает богатство”.

Виразником об’єднуючих тенденцій був найкращий альманах тих років “Зоря Галицькая яко альбум на 1860”, виданий у Львові Б. Дідицьким за допомогою Я. Головацького та О. Духновича. Тут опубліковані вірші видавців, О. Павловича, І. Наумовича, В. Шашкевича, М. Устияновича, І. Гушалевича, Ф. Заревича та ін., спогади про М. Шашкевича та розвідку Я. Головацького про історико-літературну діяльність Ставропігійського львівського братства, а також ряд цінних етнографічних матеріалів, частково передрукованих згодом журналом “Основа”. Ті ж видавці (Б. Дідицький та Я. Головацький) видали чотири випуски альманаху “Галичанин” (Львів, 1862-1863), у якому дебютував своїми поезіями Ю. Федькович.

Тільки під кінець “цензурного семиліття”, в середині 50-х років, настало деяке полегшення в режимі заснування періодичних видань у Росії. Цим скористалися й колишні учасники Кирило-Мефодіївського братства. У 1856-1857 pp. П. Куліш видав два томи “Записок о Южной Руси”, в яких крім фольклорно-етнографічних матеріалів і розвідок надруковані й твори Т. Шевченка (“Наймичка”) та П. Куліша (“Орися”). Т. Шевченко настійно радив видавцеві зробити “Записки” постоянным периодическим изданием на кшталт журнала”, пропонуючи в цьому й свою допомогу.

Не діставши дозволу на видання “Журнала словесности и истории, этнографии и сельского хозяйства”, Куліш запланував серію альманахів, із яких вийшов лише один – “Хата” (Петербург, 1861). В організації матеріалів до нього взяв найдіяльнішу участь Т. Шевченко.

Український фольклорно-етнографічний матеріал містив збірник М. Гатцука “Ужинок з рідного поля” (Москва, 1857), а виданий у Саратові Д. Мордовцевим і М. Костомаровим “Малорусский литературный сборник” (1859)- ще й оригінальні художні та науково-публіцистичні твори видавців і переклади.

Вихід збірок був своєрідною прелюдією до появи в Петербурзі по суті першого українського “литературно-ученого вестника” – журналу “Основа” (1861-1862) за редакцією В. Білозерського та з активною участю М. Костомарова й П. Куліша. Найдіяльнішу участь у підготовці видання та забезпеченні його художніми творами брав Т. Шевченко. Журнал об’єднав навколо себе майже всіх тодішніх українських літераторів і вчених різних ідейно-політичних орієнтацій. Це мало безперечне позитивне, консолідаційне значення, але водночас зумовило його суперечливий і нерівноцінний зміст, а зрештою стало однією з причин припинення його виходу.

Значну цінність являли собою наукові, історичні, етнографічні й фольклорні матеріали журналу, які розкривали культурні надбання й традиції українського народу. Справі дальшого розвитку національної культури й освіти, розширенню сфер ужитку рідної мови служили заходи з метою поширення освіти серед народу, створення підручників і популярних книг, спроби нормалізації українського правопису, вироблення наукової термінології, збагачення лексичного складу української літературної мови.

Прогресивними були виступи “Основи” проти шовіністичної політики й практики російського царизму, австрійського цісаризму та польської шляхти, заклики до взаєморозуміння та співробітництва між братніми народами.

З літературної продукції “Основи” найбільше значення мали різножанрові твори Т. Шевченка (ліричні поезії, поеми, драма “Назар Стодоля”, уривки з “Журнала” (щоденника), листи, Марка Вовчка (“Інститутка”, “Ледащиця” та ін.), Л. Глібова, С Руданського, П. Куліша, М. Костомарова, Я. Кухаренка, О. Афанасьєва-Чужбинського, Д. Мордовця, О. Стороженка, Ганни Барвінок та ін. – твори, значна частина яких була опублікована вперше. З “Основою” пов’язані літературні дебюти письменників молодшого покоління – В. Кулика, С. Носа, М. Номиса, Д. Мороза, П. Кузьменка, О. Кониського, М. Чайки та ін.

Розвиваючи традиції альманахів 40-х років, журнал запровадив систематичну публікацію історико-літературних розвідок з історії давнього українського письменства (Климентій Зіновієв, Г. Сковорода).

З “Основою” можна пов’язувати не просто дальший розвиток літературно-естетичної думки, а й становлення української професійної літературної критики, біля початків якої стояли П. Куліш і М. Костомаров. До надбань журналу належали ряд загальних історико-теоретичних статей, розвідки про творчість І. Котляревського, П. Гулака-Артемовського, Г. Квітки-Основ’яненка, М. Гоголя, Т. Шевченка, а також критико-біографічні огляди, рецензії та анотації поточної художньої і наукової продукції. Позитивним було залучення до участі в журналі представників російської культури Л. Жемчужникова, О. Серова, М. Сухомлинова, П. Якушкіна, що розширювали тематичні горизонти журналу, торкаючись проблем розвитку пісенного, музичного, образотворчого мистецтва.

Вплив “Основи” відчували періодичні видання, які існували поряд або виникали слідом за нею. Значною мірою спільну з “Основою” автуру й позиції з ряду громадських і культурно-освітніх проблем мав тижневик “Черниговский листок” (1861-1863) Л. Глібова. Зв’язок видавця з поширенням революційних ідей призвів до закриття газети.

Новий наступ самодержавної реакції після придушення польського повстання 1863 p., Валуєвський циркуляр, що фактично оголосив українську мову й культуру поза законом, поклали початок жорстокого переслідування будь-яких проявів національно-культурного життя та друкованого слова українського народу, тривалого “антракту” в українській видавничій справі в межах Росії.

Обстановка політичної реакції в цісарській Австрії, страх перед цензурними нагінками відчутно відбивалися й на західноукраїнській періодиці 60-х років. Хоч у перші роки свого існування “москвофільська” газета “Слово” (1861-1887) ще не цілком втратила інтерес до української культури рідною мовою (публікація творів Т. Шевченка, Ю. Федьковича, О. Кониського, В. Шашкевича, С. Воробкевича), загалом же стійкою була тенденція до ігнорування традицій української культури й заперечення перспектив її розвитку на національній основі. Своєрідну лінію проводив віденський сатиричний журнал І. Ливчака “Страхопуд” (1863-1867), який, за словами Франка, в межах загальної “москвофільської” орієнтації “не щадив також заскорузлості та обскурантизму своїх власних сопартійників” .

Більше демократичних елементів мала діяльність “народовських” періодичних видань 60-х років. Прогресивним було передусім відстоювання ідеї етнічної самобутності й духовної єдності українського народу та потреби творення єдиної, спільної для всіх українських земель культури. Прагнення служити цій меті поряд із петербурзькою “Основою” проголосив журнал “Вечерниці” (Львів, 1862-1863), редагований Ф. Заревичем, згодом В. Шашкевичем. Тут передруковувалося чимало матеріалів з “Основи”, а також вміщувалися нові твори Марка Вовчка, Л. Глібова, О. Стороженка, О. Кониського, П. Куліша, Ю. Федьковича, неопубліковані досі твори Т. Шевченка й статті про нього, широка інформація про політичне й духовне життя інших слов’янських народів.

Активну допомогу у виданні “Вечорниць” подавав один із творчо плідних народовських літераторів К. Климкович, який після припинення цього журналу видавав у Львові літературно-політичний журнал “Мета” (1863-1865), прокламований як своєрідне продовження “Основи” та “Вечерниць” з подібною програмою і структурною схемою. Тут побачили світ деякі твори, що готувалися на замовлення “Основи”, зокрема кілька “Листів з Парижа” Марка Вовчка. “Мета” наслідувала традицію “Основи” у збиранні й публікації спадщини Т. Шевченка, вперше опублікувавши “Заповіт”, “Мені однаково…” та “Н. Костомарову” з циклу “В казематі”. Ідея культурного єднання всіх паростей українського народу зреалізувалась у практиці одночасної публікації творів письменників східноукраїнських (П. Куліша, Є. Гребінки, Д. Мордовцева та ін) і західноукраїнських (Ю. Федьковича, К. Климковича, А. Кобринського та ін.).

Журнал намагався пропагувати досягнення рідної літератури, театру, науки й освіти, боровся за єдині правописні норми проти штучного мовного експериментаторства.

Ще більше в цьому напрямі зумів зробити львівський часопис К. Горбаля “Нива” (1865), заснований з метою “рятувати рідне слово”. Крім оригінальних художніх творів, у доборі яких редактор демонстрував високий смак,- Т. Шевченка (поема “Петрусь”), Марка Вовчка (повість “Інститутка”), О. Стороженка (“Стехин ріг”, “Історичні спомини столітнього запорожця Микити Коржа”), Ю. Федьковича (оповідання “Побратим”, “Сафат Зінич”, “Три як рідні брати”, п’єса “Так вам треба”), С. Воробкевича (поезії й оповідання “Муштрований кінь”), П. Свєнціцького (повість “Колись було”), журнал друкував переклади М. Старицького, В. Навроцького, П. Свєнціцького з інших літератур, у тому числі “Гамлета” Шекспіра, поезій Гейне, А. Міцкевича, І. Крилова, М. Лєрмонтова, М. Огарьова, що збагачувало духовну скарбницю українського народу й зображальні ресурси його мови.

Принципово важливими були й прагнення редакції розширити сфери вжитку української літературної мови, застосовуючи її в різножанрових наукових публіцистичних і літературно-критичних студіях.

Великі надії покладалися на літературний тижневик “Русалка” (Львів, 1866), який видавав В. Шашкевич, прозоро перегукуючись з “Русалкою Дністровою”. До його набутків слід віднести деякі твори О. Кониського, Ф. Заревича, К. Левицького, а особливо статтю Марусі К. (О. Кониського) “Критичний огляд української (руської) драматичної літератури” – по суті, першої спроби наукового осмислення шляхів розвитку української драматургії, ряду театральних рецензій та цінної культурно-наукової інформації.

Традиції ранніх “народовських” часописів і головну з них – прагнення до створення загальноукраїнського за проблематикою й складом авторів періодичного органу – ширше й послідовніше розвинув наступний великий літературно-науковий і громадський журнал “Правда”.

Посилення інтенсивності й цілеспрямованості українського літературного процесу, розширення творчих зв’язків із російською та іншими літературами слов’янських народів сприяли дальшому піднесенню теоретико-естетичної думки в Україні, формуванню національної літературної критики й літературознавства, які в свою чергу дедалі відчутніше й ефективніше впливали на літературний процес.

Однією з прикметних особливостей було те, що літературна критика брала на себе, крім власної специфічної функції, ще й функції наукових, філософських чи політичних трактатів, а тому й потребувала поліфункціональних діячів, таких як Г. Квітка-Основ’яненко, М. Костомаров, П. Куліш та ін., що виступали і як письменники і як критики, а дехто з них – і як учені. Однією з плідних традицій, що йшла від Буало, Лессінга, Дідро, Ломоносова, Гете до Байрона, Бальзака, Пушкіна, Міцкевича, Гоголя, Чернишевського, було те, що авторами різножанрових програмно-естетичних творів виступали самі письменники (крім названих, Т. Шевченко, М. Шашкевич та ін.). Нерідко й деякі художні твори за давньою міжнародною традицією включали белетризовані теоретичні постулати – усвідомлений естетичний елемент входив до тканини ряду художніх творів згаданих письменників як невід’ємна частина їх задуму й призначення.

Щоб виразніше здекларувати й предметніше розкрити суть творчого задуму, вміщувалися й авторські теоретично-цільові передмови чи епілоги до ряду збірок чи окремих творів Г. Квітки-Основ’яненка, А. Метлинського, П. Куліша, Т. Шевченка та ін.

Постійно й уважно продовжував стежити за літературним життям Г. Квітка-Основ’яненко, в листах і принагідних виступах якого містилося багато точних і влучних оцінок окремих творів та дискусій навколо проблем розвитку вітчизняної літератури. Своєрідну форму критичного огляду тодішніх російських журналів обрав письменник у фейлетоні “Званые гости” (1840), а також у близьких до нього за жанровими ознаками полемічно-пародійних “Мемуарах Евстратия Мякушкина” (1841), де осуджувався ряд негативних явищ тогочасної літератури.

Найширше і найглибше висловив Г. Квітка-Основ’яненко свої погляди на деякі актуальні проблеми літературного процесу в статті, відомій під назвою “Письмо к издателям “Русского вестника”, або “Г. Ф. Квитка о своих сочинениях”. З позицій переконаного представника просвітительського реалізму з його своєрідною концепцією народності й морально-виховних функцій літератури письменник виступив проти творів, відірваних від життя, з вигаданими героями, проти наслідування органічно чужих мистецьких зразків. Суттєвою й актуальною була думка про відповідність стилю об’єкту зображення, про правильність і доступність для демократичного читача мови твору (“правилен слог, который понятен”).

Як і в попередні десятиліття, значну роль в організації та спрямуванні культурного процесу в Україні відігравав М. Максимович. Великого значення надавав він налагодженню систематичної публікації творів народної поезії і літератури. Широкою ерудицією, прогресивними судженнями про стан і перспективи літературного розвитку в Україні позначена його стаття “О стихотворениях червонорусских” (“Киевлянин”, 1841). її наскрізний пафос – підкреслення історичної спорідненості українських земель, обстоювання потреби творення єдиної, спільної культури. Паростки літературного відродження на західноукраїнських землях Максимович розглядав як вияв невмирущого народного духу, а тому піддавав суворій критиці все те, що тому духові суперечило й було наслідком штучного та безперспективного експериментаторства.

Вірний своїм романтично-фольклорним захопленням, М. Максимович звертав увагу галицьких письменників передусім на мову народу, на його пісні як джерело справжньої поетичної краси. Щоб надати більшої авторитетності своїм порадам, він посилався на приклад Пушкіна, який “лучшим щегольством для своих несравненных стихов почитал выражение народное”. З особливим ентузіазмом автор привітав “Русалку Дністровую”, “которая и дышит и благоухает своенародностью”. Хоча розуміння народності лише як зв’язку писемної літератури з фольклором було вже на той час дещо застарілим, воно не втратило актуальності для Галичини, де нова література тільки формувалася.

Злободенних проблем, що хвилювали діячів української культури по обидва боки державного кордону, в своїй основі – проблеми взаємозв’язку між моделями мови й літератури – торкалася і стаття М. Максимовича “О правописании малороссийского языка” – своєрідна відповідь на ті дискусії, які точилися навколо мовних питань. Вимагаючи підведення наукової основи під правопис, Максимович виступив проти плутанини й свавільних вправ. За кодекс основних правописних правил для всієї України, на його думку, мали послужити твори Котляревського, Квітки й народні пісні. Проте деякі виступи Максимовича з мовних питань (наприклад, лист до Д. Зубрицького) не були позбавлені суперечностей і навіть окремих помилкових суджень та рекомендацій. Перспективи й шляхи розвитку української літератури цікавили М. Максимовича й у 50-60-ті роки, що дістало вияв у ряді його наукових і полемічних статей в українській та російській пресі.

Альманах “Молодик” став місцем першого науково-аналітичного огляду здобутків української літератури – статті М. Костомарова “Обзор сочинений, писанных на малороссийском языке”, що стала по суті першою серйозною спробою перейти від нагромадження емпіричного матеріалу до його систематизації, вибудування у певну концептуальну схему з установленням синхронного й діахронного взаємозв’язку між окремими явищами та прогнозування основних тенденцій літературного процесу.

Прагнучи визначити провідну закономірність української літератури, Костомаров знаходить її в тенденції “не к подражанию иностранному, но к своенародности”, яка живилася народною творчістю, побутом, психологією. За “главным достоинством всякого сочинения по изящной словесности” – народністю Костомаров найвище оцінив “необыкновенное дарование” Шевченка, в творчості якого не просто побачив най-досконалішу форму художнього освоєння народної поезії, а й відчув її оригінальність, що полягала в дусі народному, де зв’язок з першоосновою набуває органічного характеру. Важливо, що саме в зв’язку з творчістю Шевченка Костомаров тут і особливо в статті “Воспоминание о двух малярах” та рецензії на “Кобзар” I860 р. розширює зміст поняття народності, включаючи до нього, крім мови й правдивого зображення реалій народного побуту й звичаїв, глибину відтворення внутрішнього світу людини.

Керуючись високими суспільними й мистецькими критеріями, Костомаров одним із перших звернув увагу й на вади окремих творів, не апологетизував не лише вже анахронічних бурлескних “сатирицьких поем”, а навіть “Марусі” Квітки-Основ’яненка та окремих поезій Шевченка. Згодом він висловлював ряд слушних зауважень щодо творчості П. Куліша і Марка Вовчка.

Принципове значення мали оперті на широкий конкретний матеріал теоретичні розмірковування Костомарова в його фундаментальній праці “Об историческом значении русской народной поэзии” (1843). Досліджуючи характер використання народнопоетичних сюжетів і поетики, Костомаров демонстрував нове розуміння природи й завдання вітчизняної літератури, а відтак і нові наукові принципи літературно-мистецької критики. В основі цих принципів – історична правдивість, що потребує грунтовного знання змінюваних у часі особливостей кожного народу.

Вважаючи, що основою прекрасного в мистецтві є пізнання духовного начала, внутрішнього життя народу, відбитих зокрема в народнопоетичній творчості, Костомаров одним із перших розкривав та утверджував народні критерії прекрасного в естетиці. Щедро використовуючи фольклор, учений застерігав від його фетишизації й стилізацій, розрізняючи три різні “правди” – історичну, фольклорну й мистецьку.

Певне значення мали теоретичні й критико-біографічні статті А. Метлинського, зокрема “Заметки относительно южнорусского языка” (передмова до його збірки “Думки і пісні та ще дещо”, 1839), передмови до “Южнорусского зборника” та збірки творів Л. Боровиковського (1852), науково-теоретичні трактати “Речь об истинном значении поэзии” та “Взгляд на историческое развитие теории прозы и поэзии”, які містили ряд слушних загальних теоретичних положень і спостережень над вітчизняною літературою. В дусі німецької класичної філософії Метлинський розглядав народну творчість як джерело й матеріал мистецтва. Тлумачення природи прекрасного як “отблеск божественного происхождения человека” не завадило йому радити митцеві “действовать фантазиею, творящей собственный мир из того, что дает ей жизнь действительная”. Українську мову Метлинський вважав окремою в сім’ї слов’янських мов, що сформувалася “народной жизнью”, стала основою самостійної літератури. Особливо цінними були спроби Метлинського розглядати творчість українських письменників не лише у широкому всеслов’янському контексті, а й у зв’язках з літературами західноєвропейських народів.

З журналом “Основа” пов’язане формування української професійної літературної критики, піонером якої цілком справедливо вважається П. Куліш. Ще в 50-х роках він виступив із рядом статей, передмов та післямов, серед яких слід відзначити статті в “Записках о Южной Руси”, “Об отношении малороссийской словесности к общерусской (эпилог к “Черной раде”)”, “Слово од издателя” (передмова до “Народних оповідань” Марка Вовчка), “Взгляд на малороссийскую словесность по случаю выхода в свет книги “Народні оповідання” Марка Вовчка” (“Русский вестник”), “Григорій Квітка і його повісті”, “Слово до Громади. Погляд на українську словесність” (альманах “Хата”, 1860).

Провідною ідеєю цих виступів було відстоювання прав і самобутності української літератури, що “явилась из потребностей жизни, материальных или духовных”. Свідченням зрілості й самобутності української літератури, стверджував Куліш, є твори Котляревського, Гулака-Артемовського, Квітки-Основ’яненка, Марка Вовчка, Глібова, а поява Шевченка довела, що ця література “розвилась до общеевропейского значения”.

Розглядаючи кожну літературну пам’ятку як дійову частину загального процесу, Куліш уперше в українському літературознавстві висунув проблему історичної функціональної ролі художнього твору. Провідною тут була й думка про спадкоємність літературних явищ і цілісність літературного процесу, й висновок про те, що сучасна література має базуватися на історичних традиціях і водночас на законах сучасного загальнолюдського розвитку. Справедливо заперечуючи твердження Бокля про обмежені суспільно дійові функції і можливості художнього слова, Куліш занадто перебільшував ті можливості, говорячи навіть про месіанську силу українського слова, від якого, мовляв, “самі собою впадуть стіни ієрихонські.

Ще систематичніше й грунтовніше висловлював Куліш свої ідеї на сторінках журналу “Основд”, де він розгорнув принципову й аргументовану полеміку з реакційною російською періодикою проти шовіністично-нігілістичного ставлення до української літератури, водночас виступаючи й проти проявів примітивізму та графоманства в українській літературі, що компрометували її й псували смаки читачів.

Важливу роль у дальшому розвитку літератури Куліш відводив вимогливій і професіональній літературній критиці (“Характер и задача украинской критики”), в поле зору якої він неодмінно вводив не лише ідейно-тематичні характеристики твору, а й оцінку його естетичної досконалості. Якщо завданням української літератури, за Кулішем, мусить бути строга відповідність “народному духові” і “серйозному життєвому поглядові на речі”, то завдання літературної критики – “строга перевірка художніх витворів естетичним почуттям і вихованим на студіюванні своєї народності розумом”.

Значну увагу приділяє Куліш проблемам взаємозв’язків української та російської літератур, в чому особливо благодатним матеріалом була творчість Гоголя, дослідженню якої критик присвятив фундаментальні праці.

Високо оцінюючи дослідницьку діяльність П. Куліша, І. Франко навіть стверджував, що “для іст української літератури існувало хіба те, що писав Куліш в “Основі” , першим змінивши й традиційну тоді назву літератури – з малоруської на українську”.

Прокламуючи правильні ідеї створення оригінальної високохудожньої національної літератури, Куліш водночас іноді надто суб’єктивно й однобічно витлумачував характер цієї оригінальності, шляхи й методи її формування. Це призводило до не в усьому справедливих оцінок бурлескно-сатиричної й гумористичної традицій в українській літературі, недооцінок творчості Котляревського, Гулака-Артемовського, Гоголя й Марка Вовчка. Програмно спрямована на розширення й поглиблений життєвої основи літератури Кулішева теорія “етнографічної достовірності”, яка мала позитивне значення для творення національно-вірогідних характерів і правдивих історичних обставин, на практиці нерідко вела й до фактографізму, натуралізму й стилізації народнопоетичного матеріалу, обмеження творчо-індивідуального процесу.

Після припинення виходу “Основи” її традиції намагалися наслідувати галицькі журнали. Центральними в літературно-критичних виступах були питання статусу української мови, характеру, змісту й стилів письменства, його місця серед інших слов’янських літератур. Навколо цих питань розгорталася палка полеміка між “москвофільськими” і “народовськими” виданнями, що дістала назву “азбучних війн”. Здебільшого бібліографічну цінність мали деякі ранні статті І. Вагилевича, Я. Головацького. Позитивними були думки, висловлені в статтях К. Климковича, Д. Танячкевича, К. Горбаля, про необхідність орієнтації літератури на життя й мову народу, про благотворність зв’язків з культурою Східної України та Росії.

На невиробленість високих естетичних критеріїв, невміння пов’язати їх із соціальними проблемами довго ще хибувала галицька літературна критика, зміст і характер якої, на думку Франка, позначалися й вузьким доктринерством, дріб’язковістю та неповажністю в полеміці, браком професійного досвіду.

Історично найпрогресивнішими і найжиттєздатнішими в галузі літературно-естетичної думки 40-60-х років були тенденції до тіснішого зв’язку літератури з життям народу, злободенними проблемами свого часу, відстоювання реалістичного стилю художнього зображення. Як і в розвинених західноєвропейських літературах, реалістичні напрями формувалися спонтанно, довго не оформляючись у відповідну теорію. До Франка в літературознавчих і критичних працях цей термін не вживається. По суті, й європейський реалізм першої половини XIX ст. багато в чому складався як напрям усередині загального романтичного потоку й тривалий час являв собою не єдиний теоретично постульований метод, а швидше – певну суму індивідуальних творчих методів, художніх стилів. Лише ретроспективний огляд художніх особливостей творів цього періоду дає змогу виявити й узагальнено визначити певні спільні домінуючі художньо-зображальні параметри. Навіть звичні формули – “традиції Шевченка” – насправді нерідко зводяться до об’єднання багатьох не в усьому внутрішньо схожих художніх явищ.

Найвиразніше реалістичні тенденції виявлялися в творчості Т. Шевченка, що являла собою високий зразок органічної і нерозривної цілісності естетичних принципів. З Шевченком прийшов у літературу справжній представник народу з його світобаченням, думами й почуттями, ідеалами, мріями і прагненнями. Видатним теоретико-естетичним маніфестом, спрямованим на утвердження реалізму й народності української літератури, на соціально й естетично чітку орієнтацію митців, об’єктивно стала передмова Шевченка до нездійсненого видання “Кобзаря” (1847).

Своєрідно сконденсовані та в яскравій формі виражені суспільно-політичні, філософські, літературно-естетичні погляди Шевченка в його “Журнале”. Тут розкриваються особливості творчого процесу митця, висловлюються думки про характер і роль принципової й кваліфікованої літературно-мистецької критики, зразки якої він не раз подавав і сам (крім принагідних відгуків про твори російських, українських і західноєвропейських митців, спеціальна рецензія “Бенефис госпожи Пиуновой”). Говорячи про значення критики, Шевченко одним із перших вкладав у це поняття судження народу про мистецтво, сприйняття й оцінку твору простими читачами й глядачами – це виступало й одним із важливих засобів демократизації мистецтва, посилення його гуманістичного пафосу й суспільної дієвості.

Теоретико-естетична думка в Україні в 40-60-ті роки XIX ст. певною мірою відбивала характер та основні закономірності літературного розвитку. В процесі становлення літературної критики здійснювалася систематизація літературно-художнього матеріалу, відбувалося формування прийомів аналізу, критеріїв оцінки літературних явищ, осмислення загальних тенденцій і перспектив дальшого розвитку літератури, робилися перші спроби розгляду її здобутків у контексті всеслов’янського та світового культурного прогресу. У цей час українська літературна критика загалом відмежувалася від фольклористики і філософської естетики, сформувалася в основних своїх змістових і жанрових різновидах. Професіональне зростання літературної критики посилювало її функціональну ефективність і роль у спрямуванні літературного процесу. Однією з найважливіших і безперечних заслуг літературної критики цього періоду було формування концепції єдиної літератури політично роз’єднаного українського народу і зміцнення її творчих взаємозв’язків з літературами інших народів світу.

Відстоюване Шевченком і його послідовниками розуміння природи та призначення мистецтва, вимога тісного його зв’язку з потребами народу й часу, утвердження принципів високої ідейності, народності й демократизму реалістичного письменства, пафосу викриття соціальних пороків, гуманістичне звеличення людини були найвищими досягненнями національної художньо-естетичної думки, основою тих найкращих традицій, які продовжувались у наступні періоди розвитку української літератури.

1 Єфремов С. Історія українського письменства. К., 1911. С. 117.

2 Чижевський Д. Історія української літератури. Нью-Йорк, 1956. С. 450.

3 Білецький О. Українська література серед інших літератур світу // Зібр. праць: У 5 т. К., 1965. Т. 2. С 10.

4 Там же. С 13.

5 Драгоманов М. П. Література російська, великоруська, українська і галицька // Літературно-публіцистичні праці: У 2 т. К., 1970. Т. 1. С 120- 121.

6 Івакін Ю. О. Образний світ Шевченка // Творчий метод і поетика Т. Г. Шевченка. К., 1980. С 189.

7 Листи до Т. Г. Шевченка. К., 1962. С 51, 54; Воспоминания о Шевченко // Труд. 1881. № 6.

8 Чернишевський М. Г. Нові періодичні видання // Літературно-критичні статті. К., 1950. С 11.

9 Чижевський Д. Історія української літератури. С. 444.

Список рекомендованої літератури

Бернштейн М. Д. Українська літературна критика 50-70-х років XIX ст. К., 1959.

Білецький О. Українська література серед інших літератур світу // Зібр. праць: У 5 т. К., 1965. Т. 2.

Бондар М. її. Поезія пошевченківської епохи. Система жанрів. К., 1986.

Гончар О. І. Формування реалізму в художній прозі 50-60-х років // Проблеми історії та теорії реалізму української літератури XIX – початку XX ст. К., 1991.

Денисюк І. О. Розвиток української малої прози XIX – початку XX ст. К., 1981.

Історія української дожовтневої журналістики. Л., 1983.

Історія української літературної критики. Дожовтневий період. К., 1988.

Калениченко Н. Л. Українська література XIX ст. Напрями, течії. К., 1977.

Сиваченко М. Є. Анатолій Свидницький і зародження соціального рома-ну в українській літературі. К., 1962.

Субтельний О. Україна. Історія. К., 1991.

Українські альманахи і збірники XIX – початку XX ст. К., 1967.

Федченко П. М. Літературна критика на Україні першої половини XIX ст. К., 1982.

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. // Зібр. творів: У 50 т. К, 1984. Т. 41.

Чижевський Д. Історія української літератури. Від податків до доби реалізму. Нью-Йорк, 1956.

? Історія української літератури XIX століття Автори: М. Т. Яценко, О. І. Гончар, Б. А. Деркач, І. В. Лімборський, Є. І. Нахлік “Історія української літератури. XIX століття” має завданням системне висвітлення розвитку нової літератури від часу її становлення (кінець XVIII – початок XIX ст.) до початку XX ст., коли була створена літературна класика такими її фундаторами, як І. Котляревський, Г. Квітка-Основ’яненко, Т. Шевченко, П. Куліш, М. Костомаров, Марко Вовчок, Ю. Федькович, І. Нечуй-Левицький, Панас Мирний, М. Старицький, І. Франко та ін.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 оценок, среднее: 5,00 из 5)



ЛІТЕРАТУРА 40-60-Х РОКІВ, Історія української літератури XIX ст. століття


крила критика
ЛІТЕРАТУРА 40-60-Х РОКІВ, Історія української літератури XIX ст. століття