Історія української літератури XIX ст. століття – Висновки

У XVI-XVII ст. Україна опиняється в орбіті тих суспільно-історичних і художньо-естетичних процесів, що були зв’язані з бурхливим розвитком Західної Європи часів її переходу від феодального середньовіччя до нового часу. З XVI ст. починається процес поступового зближення української літератури з новоєвропейською художньою системою та формування ренесансно-культурної спільності.

З другої половини XVI ст. дедалі більше заявляє про себе світське начало, з’являються світські жанри в образотворчому мистецтві, архітектурі, книжковій графіці, відбувається розмежування протягом XVI-XVIII ст. синкретичної писемності на окремі функціональні галузі, складання нової, власне вже літературної, жанрово-стильової системи, поступове становлення нових художніх форм і завдань словесної творчості, розвивається індивідуальне начало. Відмирають середньовічні естетичні уявлення, народжується нове світобачення (реабілітація земного чуттєвого світу), в якому на перше місце висувається людина, самоцінність її буття; в літературі поступово утверджується жива народна мова. Усе це підготувало умови для кристалізації рис нової української літератури, початок якої датується кінцем XVIII – початком XIX ст.

Комплекс художніх явищ української літератури перших десятиріч XIX ст. має самостійне історико-літературне значення і водночас містить ознаки перехідного періоду як у сфері суспільно-історичних відносин, так і в галузі історичного розвитку мистецтва.

У мистецтві й літературі це ознаменувалося переходом від універсальних художніх систем до конкретно-історичних, у яких відкривається справжня суть зв’язків людської особистості з розвитком усього комплексу суспільного життя.

Процес інтенсивного зростання об’єктивно-пізнавальної сторони художньої творчості в українській літературі перших десятиріч XIX ст. (початок цьому покладено у просвітительському реалізмі) означав разом з тим зростання оціночної и перетворювальної функцій літератури. На перший план висувалося значення конкретного життєвого змісту в естетичному ідеалі. Зі сфери умоглядних норм естетичний ідеал переміщується в реальне життєве середовище, набуваючи конкретно-пізнавальних функцій і стаючи поступово засобом перетворення дійсності за законами прекрасного. Будучи за своєю природою нерозривно пов’язаним із зображенням людини, її вчинків, почуттів і прагнень, естетичний ідеал у творчості українських письменників перших десятиріч XIX ст. (зокрема, І. Котляревського, П. Гулака-Артемовського, Є. Гребінки, Г. Квітки-Основ’яненка) шукає можливості свого втілення в діяльності реальних суспільних сил, за якими майбутнє.

Українські дворянські просвітителі в художній практиці об’єктивно виходили за межі інтересів свого стану й спиралися на більш широку світоглядну основу, виражаючи більшою чи меншою мірою закономірності національного суспільного розвитку, інтереси народних мас. Звертаючись до художнього дослідження життя народу як реальної сили історичного розвитку, українські письменники засвоювали здобутки народної естетики, моралі й етики як основного форманта ідейно-худажнього змісту національної культури. На початку XIX ст. одним із центрів пропаганди просвітительських ідей і формування нової громадської та художньої свідомості в Україні стає Харківський університет, що відіграв, зокрема, велику роль у появі журналістики (“Харьковский Демокрит”, “Украинский вестник”, “Украинский журнал”). У матеріалах цих журналів помітне прагнення зв’язати загальнолітературний прогрес з історичними потребами національного літературного розвитку. Всіляко заохочуючи вивчення історії України, звичаїв, побуту й художньої культури українського народу, виховуючи любов до рідної мови й літератури, харківська періодика, що об’єднувала зусилля української і російської художньої та наукової інтелігенції першої чверті XIX ст., зміцнювала позиції української літератури в її прагненні до самобутності й народності.

У зв’язку з повільним розвитком соціально-економічної структури і суспільної думки в Україні наприкінці XVIII – в першій чверті XIX ст. просвітницька ідеологія була сприйнята переважно в її руссоїстському вигляді, де живим утіленням розуму виступає “природа”, яка включає в себе й людину (власне народні маси). “Природа” стає аргументом у критиці й запереченні існуючого феодального ладу як явище, яке відхилилося від нормальних розумних начал.

Для української літератури цього часу характерне переве-дення політичної оцінки в морально-етичний план, що притаманне було просвітителям. У, свідомості українських письменників ще живою була ілюзія про можливість досягнення гармонії суспільних і особистих інтересів шляхом морального виховання людини. Тому критика порядків феодальної монархії в дошевченківський період розвитку української літератури глибоко не зачіпала політичні та економічні її підвалини.

У перші десятиріччя XIX ст. в суспільній свідомості в Україні, зокрема в літературі, формуються ідея природної рівності людей та позастанової цінності людської особистості, віра в прогрес, у те, що через поширення знань і наук, утвердження розумних начал можна досягти перетворення життя суспільства на засадах рівності й справедливості. На основі визнання матеріально-чуттєвої визначеності людських устремлінь і характерів, розуміння середовища як сукупності побутових і матеріальних обставин в українській літературі зміцнюється зображення життя в його конкретній даності, пояснення дій і вчинків персонажів безпосереднім впливом середовища, формується як самостійний художній напрям просвітительський реалізм (І. Котляревський, П. Гулак-Артемовський, Г. Квітка-Основ’яненко та ін.).

В українській літературі перших десятиріч XIX ст. спостерігаються прискорений розвиток різних напрямів, течій і стилів та своєрідне їх “накладання” (співіснування). Провідними, як і в усіх новоєвропейських літературах, стають поетичні жанри, серед них до середини 30-х років були бурлескні твори, естетична природа яких у той час, ще багато в чому відповідала завданням утвердження народного світосприйняття і народних естетичних принципів (розвинутий у бурлеску шар розмовної народної мови, органічний зв’язок його з фольклором, його художнім світом і народною етикою, критика феодальних порядків і духовенства, дух демократизму, яскраво виражене прагнення до відтворення життя в його повсякденних, знижених формах).

Найпродуктивніше риси бурлеску виявилися в українській віршовій байці (П. Гулак-Артемовський, П. Білецький-Носенко, Л. Боровиковський, Є. Гребінка та ін.) як в одному з найбільш розвинених жанрів просвітительського реалізму. Однак наступний ідейно-художній прогрес української літератури, дослідження кардинальних проблем суспільного життя, поглиблення соціальної критики та утвердження позитивного начала (зокрема, позитивного героя), успіхи у творенні індивідуальних характерів пов’язані з подоланням бурлескного стилю, який у 30-х роках став вироджуватись у безідейну сміхотворчість.

У подоланні традицій бурлеску і формуванні реалістичної художньої прози велика роль належить Г. Квітці-Основ’яненку, творчість якого розвивалася в руслі натуральної школи. Багато зробили у зживанні бурлескного стилю в поезії українські поети-романтики.

Зміни у сфері естетичного відношення літератури до дійсності приводять \ перші десятиліття XIX ст. до значного розширення жанрово-стильової системи української літератури, в якій розвиваються жанри іроїкомічної, гумористично-побутової, історичної поеми, оповідання-казка, віршове оповідання й новела на морально-побутову тему, гумористично-дидактичне оповідання, віршова байка, “міщанські” комедія і драма, соціально – й родинно-побутова повісті та ін. Об’єднуючою домінантою системи жанрів у цей час виступає “нравоописова” (етологічна) їх спрямованість.

Незважаючи на те, що з кінця 20-х років паралельно з розвитком просвітительського реалізму і сентименталізму в українській літературі з’являється романтичний тип свідомості й художньої творчості, Просвітництво не тільки утримує свої ідейно-естетичні позиції, а й накладає відбиток на характер романтичної літератури. В українській літературі й літературно-естетичній думці до другої половини XIX ст. спостерігається співіснування і навіть своєрідний симбіоз і синкретизм рис бароко, бурлеску, класицизму, сентименталізму, просвітницького реалізму, преромантизму й романтизму, спільною ідеологічною базою яких більшою чи меншою мірою виступає Просвітництво.

Романтизм приніс в українську літературу нові принципи художньої творчості, дух історизму, що виявився, зокрема, в ідеї неперервного розвитку, зверненні до національного минулого, розуміння життя народності як динамічного процесу. Він великою мірою сприяв розвиткові в українській літературі індивідуального творчого начала, художньо-психологічного дослідження особистості, принципів народності й громадянськості. Вершиною українського романтизму стала революційна творчість Т. Шевченка.

Поява в романтизмі нового відношення до дійсності сприяла виникненню нових жанрів: балади, ліричної пісні, “думки”, романсової лірики, ліро-епічної поеми, елегії, медитації, романтичної драми й трагедії, історичної повісті й роману. Письменники-романтики (Л. Боровиковський, А. Метлинський, М. Костомаров, П. Куліш, В. Забіла, М. Петренко та ін.) розвинули силабо-тонічну систему українського віршування (ямбовий, коломийковий вірш), збагатили його строфіку (катрен, секстина, семирядкова строфа тощо).

У середині 20-30-х років в Україні виникає літературно-естетична й критична думка як самостійний вид художньої самосвідомості літератури. Теоретична літературна думка в цей період тісно пов’язана із збиранням і вивченням народної поезії.

Характерною рисою нової української літератури перших десятиріч XIX ст. було те, що вона розвивалася на народнопоетичній основі; це визначило в найкращих її ідейно-художніх зразках глибоко демократичний характер. Невід’ємною рисою фольклоризму найпрогресивніших українських письменників, насамперед Т. Шевченка, с відображення народного світосприймання, соціальних прагнень і сподівань закріпаченого селянства.

Творчість і естетичні принципи Т. Шевченка, виявляючи риси наступності щодо попереднього періоду розвитку української літератури, за ідейно-художнім рівнем належать новій історичній епосі – розкладу феодально-кріпосницьких відносин. Творчість Т. Шевченка відкриває новий етап в історії української літератури.

? Історія української літератури XIX століття Автори: М. Т. Яценко, О. І. Гончар, Б. А. Деркач, І. В. Лімборський, Є. І. Нахлік “Історія української літератури. XIX століття” має завданням системне висвітлення розвитку нової літератури від часу її становлення (кінець XVIII – початок XIX ст.) до початку XX ст., коли була створена літературна класика такими її фундаторами, як І. Котляревський, Г. Квітка-Основ’яненко, Т. Шевченко, П. Куліш, М. Костомаров, Марко Вовчок, Ю. Федькович, І. Нечуй-Левицький, Панас Мирний, М. Старицький, І. Франко та ін.