Тарас Шевченко, Історія української літератури XIX ст. століття

Т. Г. Шевченко – центральна постать українського літературного процесу XIX ст. Його творчість мала вирішальне значення в становленні й розвитку нової української літератури, утвердивши в ній загальнолюдські демократичні цінності та піднісши її до рівня передових літератур світу. У своїй поезії Шевченко звернувся до тем, проблем та ідей (соціальних, політичних, філософських, історичних, художніх), які до нього ще не порушувалися в українській літературі або порушувалися надто несміливо й соціально обмежено. Збагачуючи українську літературу

новими життєвими темами й ідеями, Шевченко став новатором і в пошуках нових художніх форм та засобів. Автор “Кобзаря” виробляв і утверджував нове художнє мислення. Його роль в історії української літератури більша, ніж роль Пушкіна в російській, Міцкевича – в польській літературі. Його значення в розвитку передової вітчизняної суспільної думки, соціальної і національної свідомості народу не менше, ніж в історії поезії.

Тарас Григорович Шевченко народився 25 лютого (9 березня за н. ст.) 1814 р. в с Моринці Звенигородського повіту – Київської губернії в сім’ї кріпаків поміщика В. В. Енгельгардта. В 1822 р.

батько віддав його “в науку” до дяка в селі Кирилівка (куди переїхала родина) Павла Рубана, на прізвисько Совгир. За два роки Тарас навчився читати й писати, і, можливо, засвоїв якісь знання з арифметики.

По смерті матері (1823), а згодом і батька (1825) Тарас деякий час був “школярем-попихачем” у дяка І. Богорського. Вже в шкільні роки у нього проявилися здібності до малювання. Він мріяв “сделаться когда-нибудь хоть посредственным маляром”1 і вперто шукав у сусідніх селах учителя малювання. Та після кількох невдалих спроб повернувся до Кирилівки, де пас громадську череду і майже рік наймитував у священика Григорія Кошиця.

Дитячі враження залишили глибокий слід у свідомості Шевченка й мали величезний вплив на формування його особистості й на всю творчість. Уже в дитинстві він відчув на собі, що таке кріпацтво, сваволя поміщиків, знущання сильного над слабим, голод, сирітство і виснажлива праця.

Ще хлопчиком Тарас полюбив чарівну народну пісню, чув від кобзарів думи та історичні пісні, які знайомили його з героїчним минулим рідного краю.

Усе, що ми знаємо про дитину й підлітка Шевченка зі спогадів і його творів, засвідчує характер незвичайний, натуру чутливу і вразливу на все добре й зле, мрійливу, самозаглиблену й водночас непокірливу, вольову й цілеспрямовану, яка не задовольняється тяжко здобутим шматком хліба, а прагне чогось вищого. Це справді художня натура. Риси “незвичайності” хлопчика помітив ще його батько. Помираючи, він казав родичам: “Синові Тарасу із мого хазяйства нічого не треба; він не буде абияким чоловіком: з його буде або щось дуже добре, або велике ледащо; для його моє наслідство або нічого не буде значить, або нічого не поможе” 2.

Наприкінці 1828 р. Тараса взято до поміщицького двору у Вільшані, яка дісталася в спадщину позашлюбному синові В. Енгельгардта, ад’ютантові литовського військового губернатора П. Енгельгардту. У списку дворових його записано здатним “на комнатного живописца”. У березні 1829 р. Тарас супроводжує жалобний повіз із тілом старого пана через Київ у село Чижове на Смоленщину (місце поховання), а звідти з майном молодих панів прибуває на Гродненщину, до маєтку тестя П. Енгельгардта. І лише на початок вересня опиняється у Вільно, де служив його пан 3.

Там він виконує обов’язки козачка в панських покоях, а у вільний час потай від пана перемальовує лубочні картинки. Згодом його віддають учитися малюванню. Найвірогідніше, що він короткий час учився у Йогана-Батіста Лампі молодшого (1775-1837), який з кінця 1829 р. до весни 1830 р. перебував у Вільно, або в Яна Рустема (?-1835), професора живопису Віденського університету. Після початку “листопадового” польського повстання (1830) литовський військовий губернатор О. Римський-Корсаков змушений був піти у відставку. 9 лютого 1831 р. прибув до Петербурга і його ад’ютант Енгельгардт. Невдовзі помандрував до столиці у валці з панським майном і Шевченко.

У 1832 р. Енгельгардт законтрактовує Шевченка на чотири роки майстрові петербурзького малярного цеху В. Ширяеву. Разом з його учнями Шевченко бере участь у розписах Великого та інших петербурзьких театрів. Невдовзі Шевченко познайомився з учнем Академії мистецтв І. Сошенком. Він і його товариш художник А. Мокрицький багато роблять для полегшення долі юнака, знайомлять його з Є. Гребінкою і конференц-секретарем Академії мистецтв В. Григоровичем, який дозволяє Шевченкові відвідувати рисувальні класи Товариства заохочування художників (1835). Згодом відбувається знайомство Шевченка з К. Брюлловим і В. Жуковським, які відіграли в житті Шевченка надзвичайну роль,- викупили його з кріпацтва (1838).

21 травня 1838 р. Шевченка зараховують стороннім учнем Академії мистецтв. Він навчається під керівництвом К. Брюллова, стає одним із його улюблених учнів, одержує срібні медалі за картини “Хлопчик-жебрак, що дає хліб собаці” (1840), “Циганка-ворожка” (1841), “Катерина” (1842). Остання написана за мотивами однойменної поеми Шевченка. Успішно працює він і в жанрі портрета (портрети М. Луніна, А. Лагоди, О. Коцебу та інших, автопортрети). І саме в цей час прокидається його поетичний талант.

Шевченко почав писати ще кріпаком, за його свідченням, у 1837 р. Із перших поетичних спроб відомі вірші “Причинна” та “Нудно мені, тяжко – що маю робити” (належність останнього Шевченкові не можна вважати остаточно доведеною). Кілька своїх поезій Шевченко в 1838 р. віддав Гребінці для публікації в українському альманасі “Ластівка”. Але ще до виходу “Ластівки” (1841) 18 квітня 1840 р. з’являється перша збірка Шевченка – “Кобзар”.

Це була подія величезного значення не тільки в історії української літератури, айв історії самосвідомості українського народу. Хоча “Кобзар” містив лише вісім творів (“Думи мої, думи мої”, “Перебендя”, “Катерина”, “Тополя”, “Думка – Нащо мені чорні брови”, “До Основ’яненка”, “Іван Підкова”, “Тарасова ніч”), усе ж він засвідчив, що в українське письменство прийшов поет великого обдаровання. Такої непідробної природності, щирого ліризму й художньої майстерності українська поезія ще не знала. Пізніше І. Франко писав: “Поява Шевченкового “Кобзаря” 1840 р. в Петербурзі мусить уважатися епохальною датою в розвою українського письменства, другою після “Енеїди” Котляревського. Ся маленька книжечка відразу відкрила немов новий світ поезії, вибухла мов джерело чистої, холодної води, заясніла невідомою досі в українському письменстві ясністю, простотою і поетичною грацією вислову” . Враження, яке справив “Кобзар”, підсилилося, коли наступного року вийшла історична поема Шевченка “Гайдамаки” (написана в 1839-1841 pp.). Цими творами захоплювалися Г. Квітка-Основ’яненко, М. Костомаров, П. Гулак-Артемовський, студентська молодь. Критичні відгуки на “Кобзар” і “Гайдамаки” були, за окремими винятками, позитивними. Майже всі рецензенти визнали поетичний талант Шевченка, хоча деякі консерватори докоряли, що він пише українською мовою – “небувалою”, “гібридським діалектом”, за словами О. Сенковського, рецензента “Библиотеки для чтения” (1840. № 4. С. 14). Цей особливо щедро сипав образливими епітетами щодо мови, водночас беззаперечно визнаючи поетичність творів Шевченка. Тієї ж думки був М. Полевой (“Сын отечества”. 1840. № 4. С. 836-837). Особливо прихильною була анонімна рецензія в “Отечественных записках” (1840. № 5. С 23-24) та стаття П. Корсакова в “Маяку” (1840. № 6. С 93-95).

Вихід із друку “Кобзаря”, а наступного року – поеми “Гайдамаки” та альманаху “Ластівка” (з Шевченковими “Думкою – Вітре буйний, вітре буйний…”, “На вічну пам’ять Котляревському”, “Думкою – Тече вода в синє море”, першим розділом поеми “Гайдамаки”) спричинилися до пожвавленого обговорення в пресі питання про право на існування української (“малоросійської”) мови, яку більшість рецензентів визнавали тільки за діалект російської. Шевченко гостро полемізував з ними у вступі до “Гайдамаків”, датованому 7 квітня 1841 р. й написаному, ймовірно, пізніше за решту тексту. Однак і згадані рецензії, й думка В. Бєлінського з приводу “Ластівки” (“Мужицьке життя як таке є малоцікавим для освіченої людини… Добра ж література, котра тільки й дихає, що простакуватістю селянської мови та дубуватістю селянського розуму” 4) не минули без наслідків: Шевченко вважає за необхідне показати, що він пише українською мовою з принципових міркувань, а не через незнання російської, і цим спростувати образливі закиди шовіністичної критики. Так він почав писати російською мовою. Безпосереднім поштовхом до цього була необхідність створити репертуар для аматорського гуртка земляків, які навчались у Медико-хірургічній академії. Однією з таких п’єс була драма Я. Г. Кухаренка “Чорноморський побит на Кубані”, яку Шевченко проводив через цензуру; це теж, імовірно, спричинилося до його зацікавлення драматургією.

У 1841 р. він пише російською мовою віршову історичну трагедію “Никита Гайдай” (зберігся уривок), згодом перероблену в драму “Невеста” (зберігся фрагмент “Песня караульного у тюрьмы”). Кінцем лютого 1843 р. датована історико-побутова драма “Назар Стодоля” (написана російською мовою, відома лише в українському перекладі). Зображені в ній події належать до другої половини XVII ст., коли в козацькому середовищі загострювалися стосунки між голотою і старшиною. Конфлікт у п’єсі виростає з цієї суперечності, зумовлюється нею. Сотник Хома Кичатий ладний в ім’я збагачення, чинів, “почоту” знехтувати найсвятішими почуттями, інтересами власної дитини. Його змальовано як натуру черству, деспотичну. Кичатому протистоять хорунжий Назар Стодоля і козак Гнат Карий – мужні, вольові, шляхетні. Вони гідні спадкоємці героїв визвольної боротьби, уособлення козацького вільнолюбства й нескореності. Не тільки в драматургії, а й у всій українській літературі тієї пори це були постаті нові, не знані серед позитивних героїв.

Образ дочки Кичатого Галі (подібно до Наталки з п’єси “Наталка Полтавка” І. Котляревського) стрімко змінює поведінку: від довірливості й безтурботності до енергійних зусиль урятувати своє щастя з Назаром. Єднає ці твори й Сюжетний конфлікт “батьки – діти” з інтригою зацікавлених негативних персонажів, і система персонажів з аналогічними функціями (Кичатий – Виборний, Стеха – Возний, Галя – Наталка, Гнат – Микола, Назар – Петро), і чималий присмак сентиментальної мелодрами у розв’язанні конфлікту.

У 1844 р. вийшло друге видання “Кобзаря”. Усі ці твори належать до раннього періоду творчості Шевченка, коли він виклично заманіфестував себе як поет “мертвого” українського слова й “громади в сіряках”.

Шевченко ступив на літературне поле в епоху розквіту слов’янського романтизму, коли в Україні формувався різновид цього напряму, властивий для недержавних націй (української, білоруської, сербської, словенської та ін.), тісно пов’язаний з національно-визвольними прагненнями нації, її відродженням. Літературний процес ішов бурхливо, прискорено, що спричинялося до співіснування й синкретизму поетичних систем, які в літературах державних народів з “класичним” типом розвитку змінювали одна одну поступово й протягом тривалого часу. Усвідомлення історичної тяглості етнічного процесу й існування власного культурно-психологічного обличчя нації, неповторного національного характеру й мови, потреба національного самовизначення зумовили стрімкий розвиток української історіографії, фольклористики, мовознавства, свідому працю над розробкою та збагаченням національної літературної мови. Широкі міжслов’янські культурні контакти стимулювали активний розвиток цих галузей. Іде пожвавлений обмін культурними цінностями – письменники вивчають історію, етнографію, розробляють “екзотичну” тематику інших народів (такі, наприклад, українська й литовська школи в польській літературі), перекладають та переспівують твори інослов’янських і західноєвропейських літератур. Для українського романтизму найдійовішими були зв’язки з російською, польською та чеською літературами; значною мірою через їх посередництво відбувалося знайомство з літературами-західноєвропейськими.

На час виходу першого “Кобзаря” Шевченка український романтизм мав за собою майже два десятиліття, перейшовши етап збирання й публікування фольклору, розгорнувши перекладання поезій ряду авторів-романтиків: польських (А. Міцкевича, Р. Суходольського, С. Гощинського, С. Вітвицького, А.-Е. Одинця), російських (О. .Пушкіна, В. Жуковського, І. Крилова), чеських та словацьких (В. Ганку та Й. Лінду, Ф. Л. Челаковського, Я. Коллара та ін.), німецьких (І.-А. Уланда, Ф. Маттісона, А.-Ю. Кернера, А.-О. Ауершперга, А. Еленшлегера), окремих ліричних поезій Дж.-Г. Байрона, У. Шекспіра та ін. Оригінальний доробок українських поетів-романтиків був уже настільки помітним, що надавався до виокремлення в ньому чотирьох тематично-стильових течій – фольклорно-побутової, фольклорно-історичної, громадянської та психологічно-особистісної (класифікація та стисла характеристика кожної з них запропонована М. Т. Яценком). Підвалиною українського романтизму був фольклоризм – в іпостасі народної міфології та демонології, зрощених із християнською етикою,- у фантастичних баладах і віршових новелах та народної етики й моралі – у побутових баладах. “Хоча народнофантастична основа в українській романтичній поезії 20-40-х років у багатьох випадках тісно перепліталася із зображенням реального народного побуту,- зазначає М. Т. Яценко,- художнє відтворення міфологічного мислення в принципі не сприяло соціально-історичному баченню дійсності, творенню самобутніх характерів. Великою мірою ці епічні баладно-пісенні твори в характерології позначені рисами фольклорної імперсональності та стилізації народних пісень. Виразні риси історичного часу й соціальні реалії конкретної суспільної обстановки з’являються, по суті, тільки в романтичних творах Шевченка”5.

Подібне слід сказати й стосовно так званої психологічно-особистісної течії, до якої належать пісенні стилізації, напівлітературні, напівфольклорні романси, а також баладна лірика з мотивом нещасливого кохання, де імперсональні персонажі змальовані у стереотипних ситуаціях. Ці твори не стільки виражають, скільки змальовують, розповідають про традиційно-типові душевні стани героїв (скажімо, тугу, розпач, захват, замилування, надію тощо), але ніде не виявляється й не заявляє про себе неповторно-індивідуальним характером переживання суто особистісне “я” ліричного героя,- таке “я” з’явиться лише у Шевченка.

Замилування романтиків жанрами ліро-епічної балади й баладної лірики свідчить про тяжіння до сюжетності, до розповіді про якийсь конкретний випадок, епізод; це тяжіння простежується і в жанрі віршового оповідання, новели, образка. Епічний сюжет у таких творах ліризований, зігрітий м’яким співчуттям чи гумором, але ця суб’єктивність не забарвлена індивідуальною інтонацією, вона по-фольклорному загальна; майже ніде автор не втручається в розповідь (вигуком, запитанням, звертанням до героя або до читача), ніде не коментує зображуване, не роздумує над ним, не ставить його як паралель із власною долею тощо,- словом, не виявляє власного авторського бачення. Натомість Шевченко робить це вже у своєму найранішому творі – баладі “Причинна”.

В основі творів фольклорно-історичної течії лежать народні думи, історичні пісні, така ж романтична “История русов”; їхні героїзовані персонажі по-різному поєднані з інонаціональними фольклорними та літературними типами (оссіанівським, гайдуцьким, ідеалізованим козацьким української школи в польській літературі, байронічним тощо). Не йшлося про художнє дослідження минувшини, а про її міфологізацію – вираження національного духу, створення українського національного міфу заради пробудження національної самоповаги або хоча б національної туги за минулим. Значним прогресом були спроби створення історичної поеми, навіть епопеї, без якої не мислилася жодна повновартісна національна література (“Україна”, лише розпочата Кулішем, 1843; поема в стилі народного героїчного епосу “О Наливайку” М. Шашкевича, 1834; драматична поема “Богдан” Є. Гребінки, поема М. Максимовича “Богдан Хмельницкий”, 1833, ряд менших форм, де змальовано невеликі епізоди тощо). Предметом зображення в них були героїчні постаті й події рідної історії – постаті романтизовані, часом не без елемента містики в дусі З. Красінського, Ю. Словацького, А. Міцкевича або фольклорно-стилізовані.

Шевченко не приймає почуття національної приреченості, властиве А. Метлинському, певною мірою – М. Маркевичу, М. Костомарову, ранній прозі П. Куліша; героїзм рідної історії сприймався ним як запорука майбутнього відродження України. Грунтовне знайомство з історією Європи (набуте під час навчання в Академії мистецтв і завдяки бібліотеці К. Брюллова) й осмислення останньої в річищі історії України (знанням якої він завдячував гуртку Є. Гребінки та його книгозбірні) підсилювали нестерпне почуття національного сорому, скорботи й пристрасного протесту проти національного й соціального поневолення – почуттів, що породжують провідні мотиви його історичних та історіософсько-політичних творів.

Для Шевченка кожна п’ядь землі України свідчить про минулу славу й минулу трагедію, наслідком якої є нинішнє поневолення народу – не лише політичне й економічне, а й духовне: міцно закорінене почуття національної кривди. Як і народні думи й пісні, Шевченко оспівує двохсотрічну героїчну історію козаччини з її бурхливою енергією, завзяттям, мужністю й саможертовністю, спільністю мети, що єднала всіх у монолітну масу, мети обов’язково шляхетної, справедливої – захисту народу від чужоземних напасників, визволення бранців. З часом він диференціює старшину й гетьманів відповідно до їхньої ролі в цій боротьбі – на таких героїв, як Наливайко, Дорошенко, Палій, Мазепа, Полуботок тощо і “варшавське сміття” й “грязь Москви” – таких як Самойлович, Гнат Галаган, різні “Кочубеї-Ногаї”, “Киселі” тощо. Цей критерій прикладено й до Б. Хмельницького, який дістає подвійну оцінку залежно від наслідків його переможної боротьби з Річчю Посполитою – з одного боку, й необачної, фатальної злуки з Москвою – з іншого. У ранніх творах завжди присутня – у тексті чи підтекстово – опозиція минуле/сучасне, але мажорна тональність зображення минулого, відчутне в усій тканині творів авторське захоплення ним (а не лише туга за тим, що ніколи не вернеться), породжують у читача суголосний відгук, бажання дії, відчуття перспективи.

Шевченко нікого не наслідує. Творчо перетопивши в собі численні історичні, фольклорні, літературні джерела кількох слов’янських літератур, він далеко відривається від попередників міццю поетичного таланту, відчуттям органічної спорідненості з козацтвом та гайдамацтвом, побратимства з ним. Це дає йому змогу відтворити цілу симфонію настроїв, загальний дух Січі лаконізмом, точністю, стислістю й милозвучністю мови та вірша, “геніальною пластичністю” та “сміливістю поетичних помислів-образів” (П. Зайцев), бурхливістю співпереживання з тим, що зображує.

Між фольклорно-історичною й громадянською течіями в українському романтизмі немає неперехідної межі: позиція національної туги, зумовлена опозицією минуле/сучасне, мала ідеологічний характер, заперечуючи сьогодення як занепад нації та відчуженість особистості ворожому соціально-несправедливому суспільству. Ліричні портрети людей різних станів, тема кобзаря, бандуриста, поета, ліричні образки й ліро-епічні віршові оповідання чи баладні твори ліризували історичні сюжети, сюхвилинний життєвий матеріал, надаючи йому медитативності, яку поглибив і розвинув Шевченко, розмірковуючи над найбільш вагомими суспільно-політичними та морально-етичними проблемами.

Яскравою виявляється неповторна художня індивідуальність поета з тільки йому властивими образним мисленням, стилем, колом улюблених тем, мотивів і образів їхній синтез маємо в індивідуально шевченківському різновиді елегії – “Думи мої, думи мої…”, написаної як програмовий вірш до першого “Кобзаря”. Елегійний характер має композиційна рамка – апострофа, звернення до власних “дум” – власної поезії, втіленої в метафоричні образи дум-дітей і дум-квітів: тут виявлено пристрасне бажання бути почутим, знайти відгук у серцях земляків, в Україні. Центральна частина твору – палкий і сумовитий ліричний монолог, де вперше яскраво постає образ ліричного героя-поета з автобіографічними моментами власної долі (сирітство, самотність, чужина) й виразно окресленими поетичними темами, що його хвилювали: ліричною темою кохання й героїчною темою козацької сла-ви,- тобто власною творчою програмою. Прикметно, що поет не тільки не ототожнює, а й протиставить себе кобзарям як нібито більш умілим, “дотепним”. Твір завершується мажорною кодою – “Привітай же, моя ненько, моя Україно, Моїх діток нерозумних, Як свою дитину”.

Ледь прихований протест проти соціального й національного гноблення містять уже “Думи мої, думи мої” та “До Основ’яненка”. У першому з них – метафоричний образ “козацької волі”, над якою “орел чорний сторожем літає”. Тут прозора політична алюзія: “орел чорний” – самодержавство. Ще більше політичних натяків у поемі “Гайдамаки”, наприклад у рядках “А Україна навіки, навіки заснула”. “А онуки? їм байдуже. Панам жито сіють” (образне “унаочнення” громадянської пасивності), “Кат панує” (цар). Поет осуджує сучасний лад у формі алюзій, протиставляючи сучасності героїчне ми-нуле (“Тарасова ніч”, “Іван Підкова”, “Никита Гайдай”, “До Основ’яненка”, “Гайдамаки”, “Гамалія”). Ця тема має в нього громадянсько-патріотичне спрямування.

Історичні поезії Шевченка пройняті волелюбними мотивами й надихані сучасністю. Вони мали збудити національну й соціальну самосвідомість українців, протиставити їхній громадянській пасивності героїчну боротьбу предків за волю. У цьому Шевченко використав досвід громадянського трактування історичної теми у творчості поетів-декабристів, передусім Рилєєва (ремінісценції з творів Рилєєва знаходимо в трагедії “Никита Гайдай”, поемі “Тризна”), українських романтиків А. Метлинського (Амвросія Могили), М. Костомарова (Ієремії Галки). Певний вплив на трактування поетом минулого України мали й тогочасна історіографія, й літературна традиція. Зокрема, на формування історичних поглядів Шевченка вплинула преромантична “История русов”. Та найголовніше, що Шевченків образ історичного минулого грунтувався на народних уявленнях про Запорозьку Січ і козацтво, як вони склалися в народній пам’яті, переказах, піснях і думах, і відповідав настанові поета звеличити героїчну боротьбу народу за волю. Саме думи й історичні пісні насамперед давали натхнення історичній музі поета. Тут Шевченко піднімався на високій хвилі національного відродження, яка охопила всю Слов’янщину: до минулого зверталися заради пробудження національної самоповаги, усвідомлення й утвердження себе як народу з давньою і героїчною історією. Саме для майбутнього потрібен був героїчний образ України, й не тієї, що вже ніколи не вернеться, а тієї, яка ще відродиться в душах її синів, витіснивши в непам’ять ганебний дух покори. Шевченко глибоко відчув це. Недаремно в розкішній майстерні “Карла Великого” – Брюллова перед духовним зором молодого художника Шевченка, як пізніше згадував він у “Щоденнику”, “мелькали мученические тени наших бедных гетьманов. Передо мной расстилалася степь, усеянная курганами. Передо мной красовалась моя прекрасная, моя бедная Украина во всей непорочной меланхолической красоте своей. И я задумывался, я не мог отвести своих духовных очей от этой родной чарующей прелести” . Героїзм і мучеництво вільнолюбного народу й стали головними рисами Шевченкового образу України, його національного міфу, який творився поетом уже в ранній ліриці та історичних поемах.

Народні перекази й пісні були основним джерелом романтичної героїко-історичної епопеї “Гайдамаки”, присвяченої Коліївщині – антифеодальному повстанню (1768) на Правобережній Україні проти польської шляхти (використав поет також історичні праці й художні твори українських, російських і польських істориків і письменників про Коліївщину). В умовах кріпосницької Росії поема, в якій возвеличувалося народне повстання проти соціального, національного й релігійного гноблення, сприймалася як політичний твір. Головним героєм поеми є повсталий народ, узагальнений образ якого конкретизований в індивідуальних образах-персонажах Яреми, Гонти, Залізняка, Волоха та ін. Сюжетна лінія наймита Яреми – рядового учасника Коліївщини – це історія того, як народне повстання розпрямило пригноблену людину, в якої в боротьбі за волю “виросли крила”. Образ Гонти – одного з провідників повстання – трагедійний образ ідеального героя-патріота, який жертвує найдорожчим в ім’я свободи батьківщини (сцена вбивства Гонтою своїх дітей-католиків в ім’я присяги). Романтична гіперболізація характерів підтримується такою ж романтичною гіперболізацією подій. Епічні суб’єкти розповіді та ліричні суб’єкти медитації створюють складну систему художнього часу, різноманітно співвіднесену з історичним часом подій та сучасністю автора й читача, завдяки чому минуле контрастно протиставиться сучасності й відлунює в майбутнє.

Своєрідність художнього історизму твору визначається завданням змалювати епічний розмах подій і здійснюється шляхом романтичної гіперболізації масштабу подій: мікрочас подій (кілька діб) охоплює макропростір (“всю Україну”), змальований широкими панорамними пейзажами. Причому обидві фабульні лінії твору (романічна й епічна, подійна) злиті в одну велику подію,- таке поглинення індивідуального громадським притаманне саме фольклорному часові (М. Бахтін). Фольклорні уявлення, де ще не відокремлене життя людини від життя природи, лежать в основі образності твору – розгорнутих метафор бою й бенкету, крові й посіву, кари й вечері, смерті й гулянки, в основі персоніфікації предметів і явищ природи, психологічної єдності героя з природою. Поема пройнята пафосом визвольної боротьби; вона містить алюзії, що допомагали читачеві усвідомити її сучасний соціально-політичний підтекст. Романтичний пафос твору Л. Білецький схарактеризував так: “Вся, насичена червоною барвою швидких змін подій, робить враження панорами, зміни фрагментів, обірваних хвиль розбурханого моря, що захопило з собою й самого автора. Тому в ній так багато стихійної краси, велика сила трагічних моментів. Ніяка інша поема не зрівняється з “Гайдамаками”. І 1768 рік встає перед нами у незрівняній унутрішній правді і красі, у безкомпромісній боротьбі; краще смерть, безоглядна помста, аніж тяжка і безвихідна неволя”6.

Цілком сучасним – в річищі загальнослов’янського відродження й прагнення до культурного зближення та політичного співіснування й взаємодопомоги – є висловлене самим автором у “Передмові”, якою поема супроводжувалася в першому окремому виданні 1841 p., ставлення до цього трагічного моменту історії польсько-українських взаємин: “Весело подивиться на сліпого кобзаря, як він собі сидить з хлопцем, сліпий, під тином, і весело послухать його, як він заспіває думу про те, що давно діялось, як боролися ляхи з козаками; весело… а все-таки скажеш: “Слава богу, що минуло”,- а надто як згадаєш, що ми одної матері діти, що всі ми слав’яне. Серце болить, а розказувать треба: нехай бачать сини і внуки, що батьки їх помилялись, нехай братаються знову з своїми ворогами. Нехай житом-пшеницею, як золотом, покрита, не розмежованою останеться навіки од моря і до моря слав’янськая земля”. У цьому – вся справедлива, горда й ніжна душа поета: відсіч – ворогові” напасникові, визискувачеві, братні обійми – другові, доброму сусідові; ні, не був Шевченко співцем “кривавого вбивства” й “рік крові”, як докоряла йому шовіністична польська критика (до якої прилучалися й ті, котрі помилялися цілком щиро); він глибоко переживав трагізм цієї української “ночі святого Варфоломія”, розумів його фатальну зумовленість тогочасним польським пануванням” над недавно вільним козацьким народом і оспівував дух непокори й вільнолюбності, якого так бракувало його сучасникам-кріпакам, нащадкам героїв-гайдамаків. Ясною йому була й історична безперспективність збройного, а не мирного розв’язання таких конфліктів. Мине кілька років, і він активно діятиме в колі кирило-мефодіївців, де велику вагу мала ідея федерації рівноправних, братерських слов’янських народів.

Другий видатний твір цього періоду – поема “Катерина”, в якій поет уперше звертається до розробки сюжету про жінку-страдницю, покритку. Поема побутова за тематикою, етологічна за проблематикою, причому в основі передусім морально-етичного конфлікту поєднано національний та соціальний плани. Між літературними попередниками – європейська міщанська драма й сентиментальна повість (мотив кохання пана й “простолюдинки” з трагічним кінцем), байронічна поема – європейська й слов’янська (мотив кохання туземки з чужинцем, ліризм розповіді, особливості композиції та стилю) . Безпосередньою попередницею Шевченкової “Катерини” була сентиментальна повість Г. Квітки-Основ’яненка “Сердешна Оксана”. Але ці сюжетні мотиви покладено в основу фабули тільки в першому розділі поеми та її епілозі; центральна ж частина твору – хресний шлях покритки Катерини – цілком оригінальна. Катерина кінчає життя самогубством. її загибель у конфлікті зі світом облуди логічна й художньо зумовлена не лише характером героїні й суспільними обставинами, а й переступом “закону роду”, одвічного морального імперативу, який оберігав родину й нове покоління, а з ними й етнос, націю.

Оплакуючи понівечений цвіт – молоде життя чистої дівчини-красуні, поет підносить руссоїстський ідеал “природної людини”, протиставлений оманливим цінностям цивілізації визискувачів, репрезентованих чужинцем-офіцером, людиною іншої ментальності, чужої моралі. Цей конфлікт розгорнуто в усіх антигуманних подробицях у написаній на засланні російській повісті “Наймичка” (1852-1853). її героїня, Лукія “была простое, натуральное, умное и прекрасное дитя природы. Она полюбила всей чистотою своего сердца уланського офицера за красоту его и ласковые речи. И когда он, ею наигравшися, бросил, как ребенок игрушку, то она, неразумная, только заплакала и долго, и до сих пор не может себе растолковать, как может человек божиться и после соврать. Для ее простой, девственной души это было неудобовразумимо. А между людьми более или менее цивилизованными это вещь самая простая. Это все равно, что взять и не отдать”. Морально-етичний конфлікт набуває в Шевченка виразно соціальних рис,- так виникає центральна тема його творчості – тема покритки, тема зневаженого кохання й материнства, страшне звинувачення деспотичному суспільству. Так виникає й символічна паралель страждань знедоленої селянки-матері та хресного шляху Христа й мук його матері Марії; ця тема досягне апофеозу пізніше в біблійно-філософській поемі “Марія” (1859).

Уже в поемі “Катерина” окреслюється суто індивідуальний синтез просвітительського реалізму (заданий, повчальний характер фабули, адресація розповіді слухачкам, реалістична типовість конфлікту й художніх деталей народної моралі й психології), сентименталізму (ідеалізація героїні, виразне авторське замилування й розчулення), романтизму (в основі фабули – нетиповий випадок вигнання батьками знеславленої дочки; однозначна поляризація персонажів, одноплановість характеру героїні, трагічна розв’язка, стиль романтичної “байронічної” поеми тощо). Твір швидко набув популярності, помандрувавши з панських віталень у передпокої та на села.

Ранній Шевченко – поет-романтик. Це романтизм протесту проти існуючої дійсності, в основі якого – мрія поета про кращу долю народу й утвердження його права та права окремої людини на свободу. Прикметно, що романтичний герой раннього Шевченка – це насамперед борець за волю – Тарас Трясило (“Тарасова ніч”), Підкова (“Іван Підкова”), Гонта, Залізняк, Ярема (“Гайдамаки”), Гамалія (“Гамалія”). Ці романтичні герої не протистоять масі, а є виразниками її прагнень і сподівань. Романтичні риси властиві й ліричному героєві ранніх “думок” Шевченка. Саме від ранньої творчості бере початок характерне для художньої системи зрілого Шевченка органічне злиття романтичного й реалістичного начал. Воно наявне уже в поемі “Катерина” й у романтичній поемі “Гайдамаки” (конкретно-історичне зображення соціальних обставин). “Романтизм його,- писав Євген Маланюк,- завжди проектується на реальну Україну, він має сталий контакт з дійсністю, з пейзажем, з історією, з долею народу. Був ц є романтизм, що знайшов своє адекватне органічно-реальне втілення. … Романтизм Шевченка – завдяки національній повнокровності поета – був завжди доведений до кінця, опуклий, яскравий, живий і реальний” 7.

Орієнтація на романтичну традицію сприяла утвердженню поезії Шевченка на засадах народності й національної самобутності, зверненню поета до народнопоетичних джерел. З романтичною традицією пов’язані й поетика раннього Шевченка, його образність (від характеру образів-персонажів до тропіки та тяжіння до “поетики контрасту”). Молодий Шевченко перебуває під могутнім впливом народної пісні, його поезія пройнята народною символікою (образи могили, вітру, долі, моря, тополі, червоної калини тощо). В його тропіці домінують символи, метафори, персоніфікації явищ природи й абстрактних понять, уподібнення, порівняння, епітети народнопісенного походження. Така характерна особливість Шевченкового образотворення, як повторюваність певних образів і мотивів, теж пов’язана з традиціями фольклорної поетики. Вплив народнопісенної поетики позначився і на віршуванні Шевченка. В його ритміці 40-х років домінує по-новаторськи розроблений 14-складовий (коломийковий) вірш, частково сприйнятий від українських романтиків.

Водночас уже в ранніх поезіях Шевченка з’являються самобутня тропіка, риси властивої зрілому поетові образної уяви (реалістична конкретність, тяжіння до пластичного образу). Тропи, запозичені з фольклору, поет трансформує, надаючи їм глибокого символічного значення й соціального наповнення (так він “ідеологізує” традиційний народнопісенний образ розмови вітру з могилою: в “Івані Підкові” могили “про волю нишком в полі Із вітром говорять”). Тоді ж стає помітною і така характерна особливість Шевченкового образотворення, як дивовижна здатність уособлювати абстрактні ідеї, що згодом допоможе йому сказати нове слово в політичній поезії (метафоричний образ “волі”, яка “лягла спочить”, у вірші “Думи мої, думи мої” тощо).

Генетично й типологічно рання творчість Шевченка пов’язана як із творчістю І. Котляревського, Г. Квітки-ОснОв’яненка, українських романтиків 30-х років (Л. Боровиковський, А. Метлинський, І. Срезнєвський, М. Маркевич, “Украинские мелодии” якого можна розглядати як явище й української, і російської літератури, та ін.), так і з традиціями російського романтизму (поети-декабристи, О. Пушкін, М. Лермонтов, І. Козлов та ін.), а також романтизму польського та європейського взагалі. У поезіях Шевченка знаходимо розробку образів і мотивів, характерних для його попередників (образи народного співця, козака, гетьмана, могили тощо). Романтизм у Шевченка позбавлений містичних і казково-екзотичних мотивів, настроїв жаху, невиразно-абстрактного красномовства, туманної загадковості. Його фантастика – фольклорно природна, лагідна, є органічною народному побутові; характери його героїв, навіть гіперболізовано пристрасні й сповнені контрастів,- усе ж не є відчужено індивідуалістичними, а природно виростають із народного середовища. “У ранній творчості Шевченка фольклорні образи, мотиви, типи відразу, вже “на корені”, романтизуються”, “або, навпаки, мотив романтичний фольклоризується” 8. З традиціями української і російської літератур Шевченка пов’язують насамперед розуміння високого суспільного призначення поезії, громадянське трактування історичної теми, “учительна” настанова пробудити в читача соціальну й національну свідомість. Однак будь-які впливи – літературні й фольклорні – входять у поезію Шевченка творчо переосмисленими. Вже його ранні твори є новаторськими. Оригінальність Шевченка-поета визначає не тільки його величезний і неповторний талант, а й соціальна позиція співця пригноблених мас.

Новий період творчості Шевченка охоплює 1843-1847 pp. (до арешту) і пов’язаний з двома його подорожами в Україну. За назвою збірки автографів “Три літа” (яка включає поезії 1843-1845 pp.) ці роки життя й творчості поета названо періодом “трьох літ”. Сюди ж фактично належать і твори, написані в 1846-1847 pp. (до арешту). Перша подорож Шевченка в Україну тривала близько восьми місяців. Виїхавши з Петербурга у травні 1843 р., поет відвідав десятки міст і сіл України (рідну Кирилівку, Київ, Полтавщину, Хортицю, Чигирин тощо). Спілкувався з селянами, познайомився з численними представниками української інтелігенції й освіченими поміщиками (зокрема, з М. Максимовичем, В. Білозерським, П. Кулішем, В. Забілою, О. Афанасьєвим-Чужбинським, братом засланого декабриста С. Волконського – М. Рєпніним і з його дочкою – письменницею Варварою Рєпніною, з колишнім членом “Союзу благоденства” О. Капністом, майбутнім петрашевцем P. Штрандманом та ін.). В Україні Шевченко багато малював, виконав ескізи до альбому офортів “Живописная Украйна”, який задумав як періодичне видання, присвячене історичному минулому й сучасному народному побуту України. Єдиний випуск цього альбому, що вважається першим твором зрілого реалізму Й українській графіці, вийшов 1844 р. в Петербурзі. Осібно стоять дві романтичні поеми російською мовою “Слепая” і “Тризна”. 30 вересня 1842 р. Шевченко писав Я. Г. Кухаренкові: “Переписав оце свою “Слепую” та й тачу над нею, який мене чорт спіткав і за який гріх, що я оце оповідаюся кацапам черствим кацапським словом. Лихо, брате отамане, єй-богу, лихо… Мене тут і земляки і не земляки зовуть дурним, воно правда, але що я маю робить, хіба ж я винен, що я уродився не кацапом або не французом. Що нам робить, отамане брате? Прать проти рожна чи закопаться заживо в землю – не хочеться, дуже не хочеться мені дрюковать “Слепую”, але вже не маю над нею волі, та цур їй, а обридла вже вона мені”. Мабуть, поет відчував і неоригінальність жанру масової романтичної поеми, кращими зразками якої були “Полтава” О. Пушкіна, поеми Г. Козлова, на які, ймовірно, орієнтувався й Шевченко. Характерними для цього жанру були мотиви інцесту, божевілля, відчуження, душевного страждання, “вершинна” композиція, недомовки, сни героїні, трагічний фінал тощо. Індивідуально шевченківський ліричний струмінь виявляється в наскрізному мотиві псалма, який співала Слепая, а також в автобіографізмі ліричного відступу.

Восени 1843 р. в Яготині, в маєтку М. Рєпніна, він пише російською мовою поему “Бесталанный” (наступного року видану під назвою “Тризна”), на якій позначився перегук із образами самотніх бунтарів у творах Дж.-Г. Байрона та О. Пушкіна, М. Лермонтова, К. Рилєєва, І. Козлова. Це вміщена в епічну рамку опису (обряду дружньої тризни) своєрідна лірична поема-автопортрет. В образі Безталанного своєрідно поєдналися автобіографічні мотиви сирітського дитинства, реальної та романтичної самотності, могутнього романтичного протесту й християнської покірливості долі; але над усе брала гору безмежна любов до України й скорбота над її трагедією – власне тут маємо початок мотивів майбутньої політичної лірики періоду “трьох літ”.

Повернувшись до Петербурга наприкінці лютого 1844 p., Шевченко під враженням подорожі пише ряд творів (зокрема, поему “Сон”), які мали етапне значення для розвитку української літератури. В Україні поет на власні очі побачив розгул кріпосництва, сваволю поміщиків і чиновників, злиденне життя селянства, яке влада позбавляла освіти, витравлювала всіляку пам’ять про гетьманщину, зневажала мову й пісню, виховувала комплекс меншовартості. Відтоді його творчість набуває відверто антисамодержавного, антикріпосницького та національно-визвольного спрямування.

Весною 1845 р. Шевченко після надання йому Радою Академії мистецтв звання некласного художника повертається в Україну. Знову багато подорожує (Полтавщина, Чернігівщина, Київщина, Волинь, Поділля), виконує доручення Київської археографічної комісії, записує народні пісні, малює архітектурні й історичні пам’ятки, портрети й краєвиди. З жовтня по грудень 1845 р. поет переживає надзвичайне творче піднесення, пише один за одним твори “Єретик”, “Сліпий”, “Наймичка”, “Кавказ”, “І мертвим, і живим…”, “Холодний яр”, “Як умру, то поховайте” (“Заповіт”) та ін. Усі свої поезії 1843- 1845 pp. (крім поеми “Тризна”) він переписує в альбом, якому дає назву “Три літа”. В 1846 р. створює балади “Лілея” й “Русалка”, наступного року (до арешту) – поему “Осика” (“Відьма”). Тоді ж він задумує нове видання “Кобзаря”, куди мали увійти його твори 1843-1847 pp. легального змісту. До цього видання пише у березні 1847 р. передмову, в якій викладає свою естетичну програму, закликає письменників до глибшого пізнання народу й різко критикує поверховий етнографізм і псевдонародність. Друзі й шанувальники поета збирали кошти на видання, однак воно не було здійснене через арешт поета.

Весною 1846 р. у Києві Шевченко знайомиться з М. Костомаровим, М. Гулаком, М. Савичем, О. Марковичем та іншими членами таємного антицарського та антикріпосницького Кирило-Мефодіївського братства і вступає в цю організацію. Братство виникло в річищі західноєвропейських визвольних рухів (так званої “Молодої Європи”) та слов’янського національного відродження. Його метою було пробудження національної самосвідомості українського народу через освіту в національному та християнсько-євангельському дусі; ліквідація кріпацтва й запровадження демократичних свобод; створення федерації (власне конфедерації) рівних слов’янських народів. Твори періоду “трьох літ” мали безперечний вплив на програмні документи братства. У березні 1847 р. братство було розгромлене. Почалися арешти. Шевченка заарештували 5 квітня 1847 p., а 17-го привезли до Петербурга й на час слідства ув’язнили в казематі III відділу “Імператорської Його Величності Канцелярії”, тобто охранки.

Твори періоду “трьох літ” написані рукою зрілого майстра. Це час усвідомлення суті трагедії України в суспільно-політичному, національному, релігійному, морально-етичному вимірах. Переважали масштабні історіософські твори, де поет заглиблюється в минуле України, болісно шукаючи ті зламні моменти, що призвели до повної втрати самостійності й перетворення на колонію. Тверда віра в могутній вплив поетичного слова, зверненого до сучасників, зумовлює його активну позицію, неодмінну зверненість його до читача, ораторський характер стилю громадянської лірики цього періоду, не розрахованої на цензурний друк. Шевченкова поезія охоплює тепер значно ширше коло явищ суспільного буття, а художнє відтворення дійсності стає соціально більш конкретним і аналітичним, ніж раніше. У творах періоду “трьох літ” політичні ідеї поета стають його художніми ідеями й визначальним формотворчим чинником поезії, що зумовило його звернення до політичної сатири, інвективи, викривального монологу, до образів найширших художніх узагальнень, до умовності, фантастики, гротеску. Його революційні поезії одверто прагнуть активного впливу на свідомість читача. І водночас вони наскрізь ліричні. Ліричне начало наявне й у сатиричних поемах, воно – і в схвильованості розповіді поета, і в яскраво суб’єктивному забарвленні тропів, і в безпосередніх ліричних “втручаннях” у розповідь. Саме “образ автора” в політичній поезії Шевченка виростає в образ-характер. Політична Шевченкова поезія не стільки людинознавча, скільки суспільствознавча: головна її мета – присуд дійсності, яку художньо “моделює” поет, а предмет зображення – не людські характери та їхня психологія, а соціально-політичний “стан речей”, типові для тогочасної дійсності суспільні обставини.

У громадянській ліриці з’являється образ поета-юродивого, який усе знає, розуміє, оплакує руїну-Україну, але якого люди не чують. Юродивий у християнській традиції – провісник, носій слова божого; і тим страшнішим є майбутнє людей, зайнятих марнославними клопотами, буденною метушнею і збайдужілих до спільної долі всієї нації. Поет не може змиритися з тим, що нелюдські зусилля народу, криваві жертви в боротьбі за волю й незалежність лишилися марними; вільна Україна пішла в непам’ять, опинилася в позачассі. Єдина надія поетова – на власне слово, яке пробудить націю (“Чигрине, Чигрине…”) – мотив, що набув нового, дійового змісту. Цей же образ юродивого виступить згодом у ліричній поемі-посланні “І мертвим, і живим…”

Іншу іпостась ліричного героя – уже не в трагічній постаті юродивого, а в бурлескній масці простака, започаткованій у полемічному вступі до “Гайдамаків”, маємо розгорнутою у вступі та петербурзькому епізоді поеми “Сон (У всякого своя доля)”- ліричного памфлету, першого твору політичної сатири,- і в творчості Шевченка, і в новій українській літературі,- сатири, спрямованої проти соціального й національного гноблення українського народу, проти підвалин тодішнього соціально-політичного ладу – самодержавства, кріпосництва, церкви, проти рабської покірливості мас і національної зради верхівки українського суспільства, що пішла на службу імперській владі. Поема “Сон” стала принципово новим явищем у літературі не лише України, а й усієї імперії. У ній вперше в історії сатири самодержавство викривалося з позицій кріпосного селянства, яке усвідомило себе (в особі Шевченка) політично. Цей твір поставив автора в один ряд з найвидатнішими сатириками світової літератури.

“Сон” як політичний памфлет був підготовлений усім попереднім розвитком автора “Кобзаря”. Написанню поеми сприяло засвоєння традицій української сатиричної літератури, народного гумору, бурлеску, пародії, сатиричної творчості Гоголя (є певний зв’язок між гоголівським гротеском і фантастично-гротесковими образами “комедії”), російської волелюбної поезії (Пушкін, Лермонтов, декабристи, анонімні антицаристські твори, що поширювалися в списках). На образах поеми позначилося також знайомство Шевченка з поемами А. Міцкевича “Дзяди” і, можливо, Г. Гейне “Німеччина. Зимова казка”. Та надихала його насамперед тогочасна дійсність. “Возвратясь в Малороссию…- відповідав він на допиті у III відділі,- я увидел нищету и ужасное угнетение крестьян помещиками, посессорами и экономами-шляхтичами, и все это делалось и делается именем государя и правительства”.

Сюжетно-композиційний кістяк поеми – фантастичний політ оповідача вві сні над просторами Росії в пошуках “раю” в імперії Миколи І. Поет малює узагальнені до символу викривальні картини покріпаченої України (“опухла дитина, голоднее мре, а мати пшеницю на панщині жне”), сибірської каторги (перший в українській літературі образ покараного “царя волі”, художньо ототожненого з Христом, розіп’ятим між двома розбійниками). У цих фрагментах партія ліричного героя-розповідача набуває трагедійної тональності образу юродивого. Описові фрагменти змінюються монологами-інвективамй ліричного героя. Із сибірського епізоду слово забирає ліричний оповідач з властивим йому ліричним звертанням до персонажів. Гротескно-фантастичне перетворення образів у сцені балу в палаці засвідчує перевагу ліричного начала; це стосується й містичної, на перший погляд, сцени коло пам’ятника Петру І – сцени-зародка майбутньої містерії “Великий льох”. Однак “містика” у Шевченка позбавлена ірраціональності й жаху: душі загублених царем на будівництві Петербурга українських козаків і гетьмана Полуботка, в образі фольклорно традиційних білих пташок, мають засвідчити тяжкий злочин самодержця. Інвектива злочинцям Петру І і Катерині II є продовженням історіософської теми “Розритої могили” та “Чигрине, Чигрине…”, транспонованої у містерійний вимір. У поемі “Сон” Шевченко вперше в українській літературі створює узагальнену художню панораму соціально-політичного буття Російської імперії у його найсуттєвіших виявах. Це насамперед кріпосництво (образ українського села), рекрутчина й солдатчина, політичний терор (образ сибірської каторги). Це цар і його поплічники (сцени в палаці). Це суспільно пасивний загал (“недобитки православні”). Це зденаціоналізовані перевертні, що пішли служити імперському режимові. Це колоніальне гноблення України – винищення на канальних роботах козацьких полків – квіту народу; розправа над П. Полуботком, що зображений як ідеальний захисник України та мученик за її волю.

Глибоких соціально-політичних узагальнень досягає поет у сценах у царському палаці. Це – “висока карикатура” політично-філософського наповнення. Поет викриває не тільки Миколу І, а й самий принцип самодержавства як брутального й необмеженого законом самовладдя. Так, гротескова сцена “генерального мордобиття” (І. Франко) – це сатиричний символ державної “механіки” царизму, своєрідна політична метафора, що образно унаочнювала ієрархію насильства, на якому трималася царська влада. Кінцевий гротесковий епізод поеми, в якому від безглуздого крику царя зникає під землю його “челядь”, а він залишається один – безсилий і смішний,- сатиричний символ, що розкриває примарність злої сили царизму. Такої інтелектуальної насиченості, високої ідейності, глибини соціально-філософської думки до Шевченка українська література ще не знала.

Гротесковий характер має й політична поема-“містерія” “Великий льох”, у якій Шевченко в алегорично-фантастичній формі осуджує явища минулого й сучасного України. Це драматизована поема, де авторові належить лише композиційна рамка, ліричний епілог та окремі ремарки, слово ж надане самим персонажам: їх троє у кожній із трьох сцен. Партії персонажів – це ліризовані монологи-передісторії трьох дівочих душ; злісне каркання й похвальба трьох ворон – злих демонів українського, російського та польського народів; безглузда суперечка трьох лірників. Дійового драматургічного характеру полілог ворон набуває лише в момент містеріальної кульмінації – повідомлення української ворони про народження двох близнят Іванів – антагоністів: майбутнього національного провідника та майбутнього ката України (мотив двійнят надзвичайно поширений у світових міфологіях). У поемі у філософсько-притчевій формі сконцентровано історіософію Шевченка – його погляд на трагічно-зламні моменти історії України й ментальність різних верств суспільства, їхню позицію,- тобто комплекс факторів, які призвели до повного поневолення й руїни. Виражено тут і його віру в глибинні життєтворчі струмені нації, яка народить свого визволителя, віру в міць її вільного духу – цього справжнього скарбу Великого льоху.

Якщо в поемах “Сон” і “Великий льох” Шевченко типізує дійсність, створюючи передусім сатиричні ситуації й картини життя, то в його політичних поезіях – “Кавказ”, “І мертвим, і живим…”, “Холодний яр”, “Три літа” та інших основною формою сатиричного образотворення є ліричний монолог, сповнений обурення й сарказму. В цих Шевченкових інвективах і політичних медитаціях головним “героєм” стає, власне, думка-переживання поета, а на перший план виступають безпосереднє викриття й картання суспільного зла, сатиричні оцінки й характеристики.

Таким лірично-сатиричним монологом є один із найвидатніших творів світової політичної поезії – інвектива “Кавказ” (1845), у якій поет осуджує війну царизму проти горців і уславлює боротьбу народу за свободу. Та змістом лірична поема виходить за локальні межі теми “кавказької війни”. У ній, як і в поемі “Сон”, сатирик викриває всю соціально-політичну систему миколаївської Росії, яка постала й збагатилася на безперервних загарбницьких війнах, насильстві над іншими народами, що “добровільно” (як народ Шаміля) приєднувалися до імперії. Колонізаторська сутність російського імперіалізму з його лицемірною офіційною демагогією, бездушно жорстоким військом, слухняною забюрократизованою церквою, розвінчана безжально й ущент. Поет утверджує ідею братерства та єднання народів імперії у боротьбі з самодержавством. “Кавказ”,- писав І. Франко,- се огниста інвектива проти “темного царства” зі становища загальнолюдського, се, може, найкраще свідоцтво могутнього, всеобіймаючого, щиро людського почуття нашого поета” . У “Кавказі” виявилися найхарактерніші риси Шевченкової сатири як сатири переважно ліричної, з властивими щ взаємопереходами ствердження й викриття, саркастичної й героїчної інтонацій, високого пафосу та зниження. Це художньо довершений твір, у якому розвиток і зіткнення поетичних мотивів підлягають законам музичної сонатної форми 9.

Ці риси Шевченка як політичного сатирика наявні також у його посланні “І мертвим, і живим…” (1845), адресованому “землякам” – українській дворянській інтелігенції, ліберальному панству. Зміст його насамперед сатиричний: поет викриває фальшиве “народолюбство” лібералів, нещирість їхнього “патріотизму” та небажання знати ту реальну криваву ціну, яку сплачував народ, відстоюючи незалежність України. Але сатиру в творі підпорядковано позитивному завданню – спонукати адресатів послання захищати народні інтереси: це “усовістительна” сатира. Розуміючи, що для визволення нації з пут колоніальної залежності необхідні одностайні зусилля, тяжко переживаючи захланність кріпосників, що призводила до страшних соціальних конфліктів,- поет намагається пробудити в серцях кращої частини панства милосердя до своїх селян-кріпаків і патріотизм, усовістити їх або й застерегти, погрожуючи реальною перспективою кривавого повстання, яке знекровить націю. Метою ж була національна злагода за умови демократизації суспільства,- тільки таким чином можливе досягнення соціального, політичного й національного визволення; йому мало передувати визволення духовне й моральне. Ці засади – нове слово не тільки в українській літературі, айв усій суспільній думці України. Випереджаючи історичну науку свого часу, Шевченко бачив у минулому України не ілюзорну національну гармонію, а боротьбу антагоністичних соціальних сил, гноблення народу пануючою верхівкою. Твір є шедевром ораторського стилю поета: полеміку за обидві сторони (автора й сатиричного адресата) провадить сам “власне автор” у діалогізованому іронічному чи й саркастичному монолозі, де чужа позиція й чужа мова пародійно переакцентовуються. Нестримний плин почуттів із контрастним чергуванням тональностей (сум, іронія, інвектива, сарказм, погроза, благання) виражений завдяки поліметрії та чергуванню віршових інтонацій (наспівної, ораторської, говірної). Недаремно П. Куліш у своїх спогадах порівнював ці полум’яні поетичні творіння часу “трьох літ” з “гуком воскресло! труби архангела”, а їх автора вважав національним пророком,- такою непереборною була міць поетичного слова, яке немало спричинилося до політичної актуалізації програми Кирило-Мефодіївського братства.

Пройняті духом заперечення існуючого ладу такі перлини громадянської лірики Шевченка, як “Холодний яр”, “Чигрине, Чигрине”, “Гоголю”, “Давидові псалми”, “Три літа”, “Як умру, то поховайте” та ін. Всі вони є ліричними творами, в яких поет не просто декларує “готову” думку, а переживає її, виборює, шукаючи відповідь на найпекучіші питання, що їх порушує час. Так, ліричним сюжетом вірша “Як умру, то поховайте” (“Заповіт”)- однієї з вершин світової політичної поезії – є розвиток думки-переживання про долю народну. Шевченко закликає народ повалити існуючий лад і побудувати нове, справедливе суспільство – “сім’ю вольну, нову”. Ці революційні заклики поета висловлюють саме його пережиту серцем думку, вони породжені його вболіванням за народ. Провідна риса поезії Шевченка – нерозривна єдність особистого й громадського, його ліричного “я” і всенародного “ми”. Ця риса властива не тільки політичній ліриці поета, а й усім його ліричним поезіям. Навіть розкриваючи найінтимніше, він говорить про свою добу, про суспільство. Наприклад, у віршах “Чого мені тяжко, чого мені нудно” і “Заворожи мені, волхве” відбилися не просто особисті переживання поета, а його розчарування в оточенні (“люд навісний”), болісний процес духовного прозрівання.

Так і в “Заповіті”, у якому класичний жанр “пам’ятника” (Горацій, Беранже, Державін, Пушкін та ін.) поєднаний із бунтівним закличним гімном, зверненим до народу, який визволяється,- домінує почуття власної невіддільності від його долі. Екзистенційна ситуація тяжкої хвороби з невідомим її завершенням змусила поета відкинути спроби умовляння й усовіщання різного роду визискувачів та гнобителів і голосно закликати уярмлених людей до збройного повстання – раз і назавжди змити всю нечисть із рідної землі. Бунтарство поета сягає небачено далеко, переходячи крайню для глибоковіруючого християнина (яким усе життя залишався Шевченко) межу: навіть після смерті його душа не покине рідної землі й не упокоїться, доки рідний народ уярмлений. Це слово – вияв колосальної душевної сили, безмежного самозречення заради України. Ідеал “нової, великої, вольної” сім’ї, генетично закладений у колективному несвідомому мирного хліборобського українського народу (зброя служила лише для самозахисту), є змістом пророчої візії поета. Біблійна поетика й лексика служить, як і в посланні “І мертвим, і живим…”, “Давидових псалмах”, вираженню громадянської тематики. “Заповіт” став найпопулярнішою поезією Шевченка; десятки разів покладений на музику, він перетворився (в музичній інтерпретації Г. П. Гладкого) на неофіційний національний гімн.

Крім образу ліричного героя – гнівного й скорботного викривача суспільного зла, в політичних поезіях Шевченка майже не знаходимо образів-характерів. Предмет художнього зображення в них – насамперед “суспільні обставини”, у функції яких виступають фактично й негативні персонажі (цар, пани-“земляки” тощо). Не належать до категорії образів-характерів і “вічні” образи, такі як Прометей (“Кавказ”), “цар волі” (“Сон”), у яких поет персоніфікує свої позитивні ідеї. Проблема створення образу-характеру постає перед Шевченком, коли він звертається до жанру побутової та історичної поеми.

Романтичний образ-характер патріота, борця “за темнії люди” створив Шевченко в поемі “Єретик” (1845), написаній на сюжет із національно-визвольної боротьби Чехії XV ст. Його Гус, зберігаючи риси історичного Яна Гуса, є водночас образом ідеального героя, яким його уявляє народ (непохитність переконань, самопожертва, справедливість). На відміну від ліричної манери більшості ліро-епічних поем Шевченка, тут автор майже не вдається до ліричного коментування подій (крім вступу, присвяченого П.-Й. Шафарикові та кінцівки-епілогу). Авторська позиція виявляється у зіткненні героїчної й сатиричної тем, контрасті образних характеристик, ідентифікації героя з саможертовним Христом. Завдяки численним алюзіям боротьба Гуса проти Ватикану асоціювалася в свідомості тогочасного читача з боротьбою сучасних йому “єретиків”-борців проти існуючого ладу. Велике значення мали й заклики поета до єднання слов’янських народів та опору німецькій експансії. Поема з її посвятою стала найповнішим виявом поглядів Шевченка на слов’янство як сім’ю рівноправних народів, “дітей старих слов’ян”, які мають усвідомити цю єдність і вкупі вести боротьбу проти колоніальної залежності від різних “господарів” за своє національне, політичне, соціальне, релігійно-духовне відродження (подібні погляди поет висловив ще в 1841 р. у “Гайдамаках”).

Ніколи не полишали поета постійний біль і пекучий “національний сором” за принизливе становище нації (“так сміються ж з України Стороннії люди!”); ніколи не переставав він шукати шляхів визволення. Та й уся суспільна атмосфера спонукала Шевченка до вироблення власної позиції у так званому слов’янському питанні: національно-визвольні рухи народів Європи, співробітництво славістів різних країн, дослідження історії і культури власних народів, підтримане могутньою хвилею романтичного світосприйняття й мистецтва тощо. Погляди Шевченка завдяки демократизмові, федералізмові, піднесенню загальнолюдських і загальнохристиянських духовних та етико-моральних цінностей протистояли гаслам російських слов’янофілів (О. Хомякова, К. Аксакова, I. Киреєвського), заснованих на різко відмінних від української рисах російської ментальності та панславістській проімперській ідеології. Поряд із полум’яними поезіями “Розрита могила”, “Чигрине, Чигрине…”, “Сон”, “Кавказ”, “І мертвим, і живим…” та іншими поема “Єретик” суттєво позначилася на формуванні ідеології Кирило-Мефодіївського братства (хоча остання далеко не в усьому збігалася з Шевченковою).

Риси ідеальності мають і позитивні образи-характери соціально-побутових поем з життя українського села – “Наймичка”, “Сова”- та історично-побутової’ поеми “Невольник”. В образах Ганни (“Наймичка”), удови (“Сова”), Степана, Ярини та її батька (“Невольник”) поет утілив свій (власне народний) ідеал життя “по правді”. Його образам селян властиві органічна моральність, самопожертва, доброта й непоказний, “тихий” героїзм – не раптового душевного спалаху, а всього життя. І водночас його позитивні герої – не плід ідеалізації народу.

Поет реалістично типізував у образах своїх “праведниць” (Ганни, удовиці) найкращі реальні риси народного характеру. Свій етичний ідеал він знайшов саме в народному середовищі.

У романтичній фольклорно-пісенній поемі “Сова” (1844) Шевченко змалював і осудив одне з найстрашніших лих тогочасного народного життя – солдатчину, запроваджену Катериною II. Героїня поеми – стара наймичка-вдова – жертва не тільки безжалісної машини самодержавства, а й заможних селян, які віддали в рекрути замість своїх дітей її єдиного сина. У творі своєрідно поєднується реалістично зображене соціальне тло з сентиментально окресленим та романтично ідеалізованим образом героїні, смисл існування якої сконцентрований на синові. Розв’язка твору – типово романтична. Образ удови – це образ людини глибокого почуття, усе життя якої – материнський подвиг. Ще глибшої психологічної індивідуалізації досягає поет в образі Ганни (“Наймичка”, 1845). “Змалювання такої постаті з такою вірністю і правдою, з такою чарівною простотою і натуральністю, без ходульності і фальшивого пафосу… як се зробив Шевченко, належить до найбільших тріумфів правдивої штуки і мусить уважатися за найкращий доказ геніальності Шевченка”,- писав І. Франко. Ганна (наймичка в родині хуторян, де виховується її позашлюбний син Марко) заради щастя сина приховує, що вона його мати. Така неординарна психологічна ситуація дала можливість поетові якнайповніше розкрити образ своєї героїні – й глибину трагізму її життя, й духовну велич її натури.

“Наймичка” – етапний твір у розвитку Шевченкового психологічного реалізму. Поглибленню психологізації характерів сприяє широко застосовуваний поетом і особливо ясно виявлений у побутових поемах спосіб розповіді, зітканої з “голосів””, позицій, “чужої мови” персонажів; “чиста” розповідь від “автора” займає дуже мало місця. Погляд на події, їх оцінка, формально належні оповідачеві, насправді природно й непомітно передаються від одного персонажа до іншого, взаємно висвічуючись, творячи реалістичну глибину психологічної перспективи. Шевченкові високою мірою властива лірична манера викладу (взірцем якої були байронічні поеми Пушкіна, повісті Г. Квітки-Основ’яненка) з її емфатичною насиченістю, ліричними відступами, окликами, звертаннями (до героїв та до читача), тобто з усіма можливими виявами авторської співучасті й співпереживання. Один із небагатьох винятків – саме поема “Наймичка”, манера викладу якої, на перший погляд, об’єктивна, позбавлена ліричних вигуків, звертань, відступів тощо. Однак завдяки багатоголоссю, зміні точок зору, внутрішній психологічній позиції стосовно героїв, пестливій мові героїні, переданій у згоді з авторською оцінкою зображеного,- позиція автора й тут дуже виразна. Змальовуючи образи позитивних героїв з народу, він не просто протиставив свій етичний ідеал антилюдяному світові “темного царства”, ай розкрив трагедію цього ідеалу, його несумісність із тодішніми умовами життя.

Період “трьох літ” – роки формування художньої системи зрілого Шевченка, яку характеризує органічне поєднання реалістичного й романтичного начал, причому домінуючою тенденцією стає прагнення об’єктивно відображати дійсність у всій складності її суперечностей. У ці й наступні роки поет пише твори, в яких реалістичне начало по-різному поєднується з романтичним (“Сова”, “Наймичка”, “І мертвим, і живим…”, “Сон”, “Єретик”), і твори суто романтичні (“Великий льох”, “Розрита могила”, історичні поезії періоду заслання), і повісті російською мовою, де переважає просвітительський реалізм, нерідко забарвлений нотками сентиментального замилування.

Таке співіснування романтизму й реалізму в творчості зрілого Шевченка є індивідуальною особливістю його творчого методу. Цей метод – цілісний і водночас “відкритий”, тобто це свідоме звертання поета до різних форм художнього узагальнення й різних виражальних засобів відповідно до тих завдань, які розв’язував. Так, у поемі “Сон” реалістично-тверезий і конкретно-історичний аналіз соціально-політичного буття миколаївської Росії реалізується переважно в образах умовно-гротескового, фантастичного плану, пов’язаних із романтичною традицією й зумовлених саме художнім завданням поета створити гранично узагальнений, “панорамний” образ “темного царства”. Усі ці форми художнього узагальнення дістали згодом місце в зрілому реалізмі XIX ст. (Салтиков-Щедрін та ін.). Однак літературно-генетично вони пов’язані з романтизмом. Типологічно поеми “Сон” та “Великий* льох” близькі до європейської романтично-сатиричної поеми першої половини XIX ст. (Міцкевич, Гейне, Петефі). Романтичний струмінь, наявний у творчості Шевченка до кінця його життя, своєрідно поєднувався з реалізмом, вводячи в нього ідеальне начало, збагачуючи його виражальні можливості, поглиблюючи психологізм інтроспекції.

Антицаристські твори з відібраного при арешті альбому “Три літа” стали головним доказом антидержавної діяльності Шевченка (його належність до Кирило-Мефодіївського братства не була доведена). “За створення підбурливих і найвищою мірою зухвалих віршів” його призначено рядовим до Окремого Оренбурзького корпусу. На вироку Микола І дописав: “Під найсуворіший нагляд із забороною писати й малювати”. Були заборонені й Шевченкові книжки.

8 червня 1847 р. Шевченка привезли до Оренбурга, звідти до Орської фортеці, де він мав відбувати солдатську службу. Почалися місяці принизливої муштри. В Оренбурзі поет познайомився зі своїми земляками Ф. Лазаревським і С. Левиць-ким, які стали його друзями й допомагали йому на засланні, а в Орській фортеці – з польськими політичними засланцями І. Завадським, С. Крулікевичем, О. Фішером та ін. В Орську він порушив царську заборону писати: свої нові твори потай записував до саморобних “захалявних” зшитків. Наприкінці 1849- на початку 1850 р. він переписав ці “невільницькі” поезії в саморобні книжечки, які, згодом, зшиті й переплетені, дістали назву “Малої книжки”. В Орській фортеці поет написав 21 твір.

У 1848 р. на клопотання Шевченкових друзів його ввели як художника до складу Аральської описової експедиції, очолюваної О. Бутаковим. З жовтня 1848 р. до початку січня 1849 р. експедиція зимувала на острові Косарал, а з кінця січня до останнього тижня квітня 1850 р.- в укріпленні Раїм, розташованому поблизу гирла Сирдар’ї. Під час зимівлі Шевченко багато малював і написав понад 70 поезій. З травня експедиція продовжувала дослідження Аральського моря, наприкінці вересня повернулася до Раїма, а звідти до Оренбурга. На прохання Бутакова Шевченка залишили в Оренбурзі опрацьовувати матеріали експедиції, де він написав 12 поезій. Там потоваришував із польськими засланцями (зокрема, з Бр. Залеським) та штабс-капітаном К. Герном, який попередив Шевченка про наступний обшук і допоміг зберегти “Малу книжку”.

23 квітня 1850 р. Шевченка заарештували за порушення царської заборони писати й малювати. Після слідства його перевели до Новопетровського укріплення на півострові Мангишлак, куди він прибув у середині жовтня 1850 р. Цей новий арешт мав фатальні наслідки для поетичної творчості Шевченка на засланні: з обережності він змушений був припинити писати вірші й відновив поетичну діяльність тільки незадовго до звільнення. Проте в ті роки він малював, ліпив з глини та алебастру, написав кілька повістей російською мовою і розпочав щоденник. У Новопетровському укріпленні Шевченко створив, зокрема, серію викривальних малюнків “Притча про блудного сина”, яка є одним із найвищих здобутків в світовому мистецтві середини XIX ст. Загалом же всупереч царській забороні малювати (але з негласного дозволу безпосереднього начальства) на засланні він зробив сотні малюнків і начерків – переважно пейзажів, а також портретів і жанрових сцен. Сім років перебування в Новопетровському укріпленні – чи не найтяжчі у житті поета. Тільки співчуття таких гуманних людей, як комендант укріплення А. Маєвський та його наступник І. Усков дещо полегшувало становище безправного солдата-засланця. Після смерті Миколи І (лютий 1855 р.) друзі поета (Ф. Толстой та ін.) почали клопотатися про його звільнення. Та тільки 1 травня 1857 р. було дано офіційний дозвіл звільнити Шевченка з військової служби зі встановленням за ним нагляду й забороною жити в столицях. 2 серпня 1857 р. Шевченко виїхав із Новопетровського укріплення, маючи намір оселитися в Петербурзі.

Поезії, написані на засланні, становлять новий етап творчого розвитку Шевченка. Його творчість цих років має характерні особливості, зумовлені новим життєвим досвідом. Наявна вже в період “трьох літ” загальна творча еволюція Шевченка до простоти й природності поетичного образу, до поглибленого психологізму повно й яскраво виявилась у його поезіях цих літ. Вражає й інтенсивність творчого процесу Шевченка-засланця. З десяти років заслання на активну поетичну діяльність припадають тільки перші три. Та за ці три роки він написав більше поезій, ніж за всі інші періоди своєї творчості. На відміну від періоду “трьох літ” Шевченко зі зрозумілої обережності тепер майже не пише відверто політичних творів. Помітно збільшується кількість поезій на теми життя кріпацького села. В умовах кріпосницької Росії соціально-побутова тема, якій поет надавав виразно викривального спрямування, набувала політичного значення. Трагізм людської долі в “темному царстві” самодержавно-кріпосницького ладу й водночас здатність людини протистояти нелюдським суспільним обставинам – домінуюча тема “невільницької” поезії Шевченка, яка з “суто” соціальної переакцентується на морально-етичну.

У роки заслання Шевченко, як і раніше, працює в різних поетичних жанрах. Він пише соціально-побутові та побутово-етологічні поеми (“Княжна”, “Марина”, “Москалева криниця”, “Якби тобі довелося…”, “Петрусь” та ін.), історичні поеми й вірші (“Чернець”; “Іржавець”, “Заступила чорна хмара”, “У неділеньку у святую” та ін.), вірші й поеми сатиричного змісту (“П. С”, “Царі”). Та головний набуток його творчості 1847-1850 pp. – лірика. Лірика й особистого плану, й рольова, в якій чільне місце належить віршам у народнопісенному дусі; це – етап не тільки в його творчому розвитку, айв українській поезії взагалі. Реалістичним психологізмом, природністю поетичного вислову вона випереджала літературну добу й створювала грунт для дальшого піднесення української поезії наприкінці XIX ст. (І. Франко, Леся Українка).

У ліриці, яку поет започаткував циклом “В казематі”, з трагічними мотивами мук самотності, нудьги, ностальгії органічно поєднується героїчний мотив нескореності, духовного опору царизму. Рядок із вірша “N., N” (“О думи мої! о славо злая!”) “Караюсь, мучуся, але не каюсь” можна поставити епіграфом до всієї “невільницької” лірики поета. Незламність, твердість переконань Шевченко засвідчував уже самим фактом творчості всупереч царській забороні. “Та вже ж нехай хоч розіпнуть, А я без вірші не улежу”,- писав він у поезії “Неначе степом чумаки” і майже тими ж словами: “…Хоч доведеться розп’ястись! А я таки мережать буду Тихенько білії листи” – у вірші “Лічу в неволі дні і ночі”. Ліричний герой поета є, власне, його автопортретом, змальованим у всій конкретності індивідуальних рис, переживань і реальних життєвих обставин. Це реалістичний образ-характер. І водночас він є чимось більшим, ніж автопортрет,- типом нової людини, що вийшла з народу й присвятила життя служінню йому, типом, який тоді тільки народжувався. І Шевченко, що сам був одним із тих нових людей, уперше в українській літературі художньо зафіксував у своїй ліриці його появу.

Психологізм наявний уже в ранніх романтичних творах поета (образи Гонти в “Гайдамаках”, “Причинна”, “Утоплена”, “Мар’яна-черниця” та ін.). У роки заслання остаточно утверджується й поглиблюється реалістичний психологізм Шевченка. “Дальше поглиблення реалізму в Шевченковій ліриці виявляється передусім у всебічній художній конкретизації та індивідуалізації поетичного переживання і всієї системи образів”,- зазначає Л. Новиченко. “Індивідуальність, природність, “моментальність” і “вибуховість” ліричного переживання, не сковані жодною композиційною чи стилістичною умовністю…” 10 – так характеризує дослідник “невільницьку” лірику. Знаходимо в ній гранично щире й правдиве відтворення внутрішнього світу людини, її думок і переживань у всій конкретності “моменту”, що викликав відповідний “образ-настрій”, якого ще не знала українська лірика. Поет не просто фіксує кінцевий результат думки-переживання, а відображає її живу динаміку, найтонші порухи душі. Його ліриці притаманні багатство асоціацій і нюансів, наявність різних “голосів”, “позицій”, словесних “партій”, тез і антитез. Він мислить віршем. Психологічний реалізм поета визначив образну структуру його ліричних віршів (зокрема, “невимушеність” їхньої композиції, яка відображає розвиток думки-переживання).

Поряд із віршами, викликаними переживаннями арешту й заслання (“Мені однаково, чи буду”, “Самому чудно. А де ж дітись?”, “Мов за подушне, оступили”, “І знов мені не привезла” та ін.), велике місце в ліриці цього періоду займають автобіографічні поезії, навіяні спогадами про минуле (“Якби ви знали, паничі”, “Мені тринадцятий минало”, “Г. 3.”, “Якби зострілися ми знову”, почасти “А. О. Козачковському” та ін.). Засуджений на німоту, на мовчання, поет мучиться жахом лишитися не почутим, усвідомленням відокремленості від свого читача, до якого не докричатися, вічним питанням “для кого я пишу, для чого?”, ностальгією, привидом самотньої смерті на чужині (“Хіба самому написать…”, “Заросли шляхи тернами”, “Сон” (“Гори мої високії…”), “А нумо знову віршувать…”, “Не гріє сонце на чужині”, “Мов за подушне, оступили…”, “Не для людей, тієї слави…”).

Спогадами про Україну, тугою за рідним краєм навіяні Шевченкові вірші в народнопісенному дусі (пісні або ліричні мініатюри), більшість яких написано на Косаралі. Здебільшого це жіночі монологи, кожен з яких – психологічний шкіц народного жіночого характеру (“І багата я”, “Породила мене мати”, “Не вернувся із походу”, “Ой люлі, люлі, моя дитино”, “Ой я свого чоловіка”, “Якби мені, мамо, намисто” та ін.). Цим творам властива глибина відтворення психологічного стану ліричного персонажа при граничному лаконізмі розповіді. В ліричних монологах своїх знедолених героїнь поет своєрідно об’єктував власний душевний стан. У цих піснях і мініатюрах Шевченко черпав мотиви й образність із фольклорних джерел, підпорядковуючи запозичене своїй могутній творчій індивідуальності.

Хоч у роки заслання Шевченко пише значно менше творів одверто політичного змісту (як “Сон” і “Кавказ”), уся його поезія (і лірика, й поеми) наснажена духом заперечення існуючого ладу. Такі ліричні вірші, як “Не спалося,- а ніч, як море”, “Якби ви знали, паничі”, “П. С”, “І виріс я на чужині”, соціально-побутові поеми “Княжна”, “Марина”, “Якби тобі довелося” та багато інших малюють картини воістину Дантового пекла життя селян у кріпацькому суспільстві. Висновок про те, що саме самодержавство є опорою й захисником кріпосників, цілком логічно випливає з творів поета. Водночас у творах переважно “жіночої” лірики (“По улиці вітер віє”, “Закувала зозуленька” та ін.) поет розкриває соціальну нерівність у селянському середовищі.

Однак “образ світу” Шевченка не обмежений селянською тематикою, він надзвичайно широкий. До шедеврів соціально-філософської лірики належать вірші “Пророк” (варіація теми, до якої зверталися Пушкін і Лермонтов), “Один у другого питаєм” (роздум про призначення людини), “Ми восени такі похожі”, “Дурні та гордії ми люди” та ін.), “О думи мої! О славо злая!” (роздуми про славу), “Мені здається, я не знаю” (поєднання медитації про славу з інвективою проти можновладців), “Полякам” (роздум про історичні взаємини Польщі та України і водночас заклик до дружби двох слов’янських народів) тощо. “Героєм” таких віршів є думка поета, а ліричним їх сюжетом – усвідомлення й переживання певної істини, що її осягає й здобуває поет у вірші. У цьому розумінні Шевченка можна назвати родоначальником інтелектуальної поезії в новій українській літературі.

Художня система зрілого Шевченка була відкритою й багатоваріантною, у ній синтезувалися романтизм і реалізм, елементи просвітительського класицизму й сентименталізму. Про плідність дальшого переосмислення романтичної традиції свідчать й історичні поезії періоду заслання – “Чернець”, “Іржавець”, “У неділеньку у святую”, “Заступила чорна хмара”, “Хустина”, “Швачка”, “Буває, в неволі іноді згадаю” та ін. Романтичне світовідчуття, органічно поєднуючись із реалістично-тверезим, аналітичним ставленням до дійсності, було взагалі властиве його творчій натурі. Звернення Шевченка-засланця до тем минулого України й романтичне їх трактування зумовлені і ностальгією поета, і його роздумами про долю батьківщини, й особливо тим, що він тоді гостро відчував потребу внесення активного, героїчного начала в літературу. І змістом, і функціонально – прагненням пробуджувати соціальну й національну самосвідомість народу – майже всі ці твори належать до громадянської поезії. Наскрізна ідея історичних поезій Шевченка – ідея патріотизму, жертовного служіння батьківщині, боротьби за волю, народоправства. В умовах миколаївської Росії рядки поеми “Чернець” (про С. Палія) “Братерськая наша воля Без холопа і без пана” сприймалися не стільки як оцінка козацької демократії, скільки як заклик до сучасників утвердити новий, вільний лад “без холопа і без пана”.

На відміну від поезій, створених на життєвому матеріалі сучасності, здебільшого реалістичних, майже всі історичні поезії Шевченка за змістом і стилем романтичні і в зображенні минулого України, і в прагненні поета створити образ ідеального героя, який був би прикладом для наслідування, і в дещо ідеалізованому трактуванні образів окремих історичних діячів (П. Дорошенко в “Заступила чорна хмара”, Г. Лобода в “У неділеньку у святую”).

, Усіх героїв цих творів по-романтичному характеризує одна провідна риса, здебільшого у граничному ступені її виявлення (найчастіше – це жертовна любов до батьківщини). За характером романтичного образотворення герої поезій “У неділеньку у святую”, “Хустина”, “Швачка”, “У тієї Катерини”, “Буває, в неволі іноді згадаю” нагадують героїв гоголівського “Тараса Бульби”. У цих творах поет прагне не до відтворення певної події, а до історіософського осмислення історичної долі України, тобто продовжує будувати національний міф. Способів його творення декілька: це панорамний огляд та оцінка зламних моментів національної історії через спогади-роздуми учасника цих подій – Палія (“Чернець”), старого козаки (“Сон – Гори мої високії…”), або через розповідь піднятого з братської могили іншого старого козака про трагічний епізод з часів визвольної війни із польською шляхтою (“Буває, в неволі іноді згадаю…”), або через авторську історіософську медитацію (“Заступила чорна хмара…”, “Швачка”, “Сон – Гори мої високії…”).

В останній ліричній поемі надзвичайно важливу роль виконує художній топос: панорама Переяславщини й Трахтеми-рівських гір утворює осереддя шевченківського національного міфу, його сакральний центр: тут наявні символічні топоніми та імена, що уособлюють етапи трагедії України, нагадують про ту колосальну ціну крові, якою платилося за свободу, згодом втрачену через насильство, підступи, зраду.

Поет усе життя залишався палким апологетом героїзму національно-визвольної боротьби українського народу та її провідників – гетьманів і старшин, які поклали за неї життя (С. Наливайко, Т. Федорович, П. Дорошенко, І. Мазепа, С Палій, М. Залізняк, І. Гонта та ін.), розвінчуючи й дегероїзуючи (уже з 1845 р.) відступників, зрадників і перевертнів – хоч би якими б “ясновельможними” вони були (І. Самойлович, Г. Галаган, Кочубеї-Ногаї та ін.); неоднозначне ставлення до Б. Хмельницького теж залежить від цього критерію). І образ самого поета вписано в історичну панораму завдяки автобіографічній паралелі з образом старого козака, а також через ліричні монологи у вступі й кінцівці твору.

Шевченко творить національний міф і малюючи козацькі звичаї, способи організації – військової та громадської – життя народу (подібно до ранніх поезій “Іван Підкова” та “Гамалія”) – у поезіях в стилі народної думи “У неділеньку у святую” (вибори гетьмана) та “Хустина” (епізод козацького воєнного походу), баладі “У тієї Катерини” (вага козацької честі та звичаю побратимства). Окреме місце серед історичних поезій Шевченка займає поема-цикл “Царі” (“Старенька сестро Аполлона”). Сюжети біблійної і давньоруської історії поет використав як матеріал для сатиричної дискредитації ідеологічних підвалин сучасного йому ладу – царизму й церкви. Історичний предмет зображення включений тут у такі змістові контексти, які надали твору багатозначної інакомовності, що дає підстави говорити про параболічний характер його художньої структури. Тяжіння до параболічних, притчеподібних структур найвиразніше виявилося згодом у Шевченкових поезіях останніх років його життя на біблійні й античні теми (“Неофіти”, “Саул”, “Во Іудеї во дні они” та ін.).

На засланні Шевченко написав дев’ять побутових поем на сюжети з життя українського села. П’ять з них – “Княжна”, “Варнак”, “Меж скалами, неначе злодій”, “Марина” (“Неначе цвяшок, в серце вбитий”), “Якби тобі довелося” – одверто антикріпосницькі. Кожна з цих поем – розповідь про те, як кріпосницький лад ламає й калічить людські долі. Сюжетні колізії цих антикріпосницьких поем досить схожі: майже всі вони варіюють мотив збезчещення паном селянки (варіації того самого мотиву, як зазначалося,- характерна риса художньої індивідуальності поета). Такий аспект викриття кріпосництва через побут (зображення морального звиродніння панів, яке призводить до життєвої трагедії цілковито залежних від них і безправних кріпаків) не новий у поезії Шевченка (“Слепая”, “Відьма”). Та в побутових поемах років заслання з’являється й новий мотив – мотив стихійного опору скривджених панській сваволі (“Варнак”, “Марина”, “Якби тобі довелося”).

Шевченкові побутові поеми – ліро-епічні. Це, за визначенням самого поета, “бувальщини”, розповіді про “случаї” (“бог зна колишнії случаї В душі своїй перебираю Та списую…”), в яких, проте, наявний міцний ліричний струмінь (різного типу ліричні “втручання” поета в розповідь, суб’єктивно забарвлені оціночні епітети тощо). З прагненням поета піднести й возвеличити позитивного героя з народу пов’язаний і романтичний елемент, помітний у деяких побутових поемах (“Марина”, “Варнак”).

І. Франко звернув увагу на те, що Шевченко зображував у побутових поемах не так “пересічний, та зате ненастанний нагніт”, як “випадки виїмкові”, а панів “в найогиднішій постаті”, хоч і “небагато пересадив, малюючи їх такими барвами” . Та якщо фабула деяких побутових поем, написаних на засланні й до заслання, справді побудована на виняткових випадках (мотив кровозмісного гріха пана з власною дочкою – в поемах “Слепая”, “Відьма”, “Княжна”), то самі явища, які викривав поет,- панська розпуста, знущання над кріпаками тощо – були типовими і змальовувалися на тлі типових суспільних обставин. У зображених по-плакатному постатях своїх “антигероїв” – поміщиків поет немов концентрував усе найогидніше, що породжувала кріпосницька система, досягаючи при цьому виняткової пристрасності викриття.

Однак це лише зовнішній пласт проблематики цих творів; поета цікавить моральне обличчя кріпосників та їхніх жертв.

Конфлікт має соціальне підгрунтя, але його суть – у сфері морально-етичній, загальнолюдській: герой завжди поставлений в ситуацію морального вибору – між добром і злом (“Княжна”, “Варнак”, “Титарівна”, “Марина”, “Сотник”, “Якби тобі довелося…”, “Петрусь”, “Москалева криниця”, “Не спалося, а ніч, як море…”, “У Вільні, городі преславнім…”, “У тієї Катерини”, “Ой, крикнули сірі гуси…”). Персонажі творів перебувають в екзистенційній, пограничній ситуації на межі життя й смерті – їм доводиться вибирати між власним природним правом на існування і самопожертвою, помстою і прощенням. Соціальне художнє дослідження проростає в загальнолюдський морально-етичний вимір, у філософію людського буття. Новим і незвичним для тодішнього читача було те, що цього найвищого духовного виміру сягали герої з простолюду, гноблені й упосліджені, нерідко – взагалі маргінальні, але в чиїх душах ховались і найвищі чесноти, й темне зло.

Максим з “Москалевої криниці”, Петрусь із однойменної поеми, безіменна героїня поеми “Якби тобі довелося…” не вагаються перед самопожертвою як християнським моральним імперативом відплати за добро і навіть добром за зло,- останнє обрали Максим і герой поеми “Меж скалами, неначе злодій…”

Звернувшись до мотиву розбійництва, поширеному в західноєвропейській романтичній літературі, а ще більшою мірою – до фольклорного мотиву розкаяного розбійника, поет прагне зрозуміти, яким чином звичайна людина потрапляє на цей слизький від крові шлях, який означає моральну катастрофу; каяття героя свідчить про те, що в душі ніби вже й зовсім пропащої людини ще жевріє іскра сумління, яка спалахує очисним полум’ям під впливом або християнських релігійних цінностей (Варнак в однойменній поемі), або позитивного прикладу християнського життя по правді (Варнак у другій редакції “Москалевої криниці”).

Дещо осібно стоїть поема “Титарівна”, в якій недавній сирота-безбатченко зображений аморальним, навіть демонічним. Незвичний для Шевченка містицизм служить, очевидно, знаком нелюдськості “борця Микити”, вбивці Титарівни та їх спільної дитини, позбавленого самим Богом права на каяття і прощення.

Саме жанр поеми давав можливість Шевченкові змальовувати широку панораму тогочасного життя в його найсуттєвіших виявах. Можна сказати, що в добу, коли українська проза після смерті Квітки-Основ’яненка ледве животіла Шевченкова соціально-побутова поема перебрала на себе ролі масштабного епічного зображення й готувала грунт для майбутнього її піднесення. Наприклад, родовід прози Марка Вовчка в історико-літературному й типологічному планах пов’язаний як з українською прозою першої половини XIX ст., так і з Шевченковою побутовою поемою.

У поезії періоду заслання простежується дальша еволюція Шевченкової образності, зокрема його тропа, в напрямі індивідуалізації й реалістичної психологізації (навіть у віршах у народнопісенному дусі зменшується кількість традиційних фольклорних кліше). Найчастіше оригінальні, воістину новаторські Шевченкові тропи побудовано на народнопобутових асоціаціях, що надає їм життєвої конкретності, зображальності й своєрідної “прозаїчності” (“Мов за подушне, оступили Оце мене на чужині Нудьга і осінь”, “Неначе степом чумаки Уосени верству проходять, Так і мене минають годи”, “А воля в гостях упилась Та до Миколи заблудила”), У таких тропах бачимо не тільки давню здатність поета “унаочнювати” в художньому образі абстрактну думку, а й уміння психологізувати троп, передати ним найскладніший психологічний стан. Психологізований, одушевлений троп домінує в тогочасній поезії Шевченка. Коли поет порівнює хатину на дніпровій кручі з сиротою, що прийшла топитися (“Сон – Гори мої високії”), хатки Трахтемирова з торбинками, що їх розкидав п’яний старець (там же), роки з чумаками, що восени проходять степом (“Неначе степом чумаки”), він тим самим не тільки створює зоровий образ предмета чи “унаочнює” поняття, а й відтворює власний психічний стан, своє ставлення до зображуваного. Психологізований характер мають такі новаторські, неповторно Шевченкові епітети, як “небо невмите”, “заспані хвилі”, “п’яний очерет”, “нікчемне море”, метафори “моє свято чорнобриве” та порівняння – “верба нагнулася, як та журба”. У тропах цього типу поет досягає надзвичайної свіжості Й експресивності образу, сміливо поєднуючи різні семантичні шари.

У цей час дещо меншає кількість метафоричних образів гротесково-фантастичного й символічного планів, характерних для політичної поезії періоду “трьох літ”. Проте символіка та гротескова фантастика наявні в таких віршах, як “Косар”, “Чума”, “Пророк”, “У бога за дверима лежала сокира”, “Мені здається, я не знаю”, “Буває, в неволі іноді згадаю”.

Водночас у поезіях періоду арешту й заслання помітно зростає кількість автологічних (безтропних) віршів і віршових фрагментів у окремих творах – тенденція, яка відповідала загальній еволюції Шевченка до дедалі більшої натуральності художнього образу, своєрідної “прозаїзації” (“Садок вишневий коло хати”, “І досі сниться: під горою”, “У Вільні, городі преславнім”, “Утоптала стежечку” тощо).

У 1852-1857 pp. у Новопетровському укріпленні Шевченко написав російською мовою ряд повістей, з яких збереглося дев’ять – “Наймичка”, “Варнак”, “Княгиня”, “Музыкант”, “Несчастный”, “Капитанша”, “Близнецы”, “Художник”, “Прогулка с удовольствием и не без морали”. Втрачено текст “Повести о безродном Петрусе”. За словами Шевченка, він написав їх близько двадцяти. Жодної з повістей не пощастило надрукувати, хоча такі спроби він робив ще на засланні. Опубліковано їх тільки у 80-х роках XIX ст. Перші три з них були прозовою розробкою сюжетів поем (“Наймичка”, “Варнак”, “Княжна”). Більшість із них написана на українському матеріалі (“Наймичка”, “Княгиня”, “Музыкант”, “Капитанша”, “Прогулка с удовольствием и не без морали”) або з додатком вражень заслання (“Близнецы”, “Варнак”, “Несчастный”); виняток – повість “Художник” з часу навчання Шевченка в Академії мистецтв у Петербурзі.

Деякі повісті (особливо “Художник”) містять надзвичайно важливий художньо трансформований автобіографічний матеріал про суспільні й естетичні погляди поета, про його дитинство, перший петербурзький період життя, заслання. Водночас пізнавальне й художнє значення повістей виходить за межі автобіографії. Зміст більшості з них пов’язаний з найпекучішим питанням тогочасного суспільного життя – кріпосництвом, що його письменник викривав як найбільше народне лихо (“Княгиня”, “Варнак”, “Музыкант”, “Несчастный”, “Прогулка с удовольствием и не без морали”). Деякі його повісті є художнім дослідженням впливу середовища на становлення особистості (“Близнецы”, “Несчастный”).

Повісті багаті на людські типи, в них живуть і вирують різні світи; вододіл проходить передусім через морально-етичний вимір: люди різних станів оцінюються автором насамперед з погляду їх гуманізму; а їхній добробут і багатство служать або джерелом добрих справ, допомоги нужденним, або джерелом кривди, несправедливості, якщо стають метою існування. Шевченків ідеал людини, втілений у повістях, поєднує риси класичного й просвітительського ідеалу природної людини (Ж. Ж. Руссо), не зіпсутої фальшивими “цінностями” цивілізації для вибраних, а також доброго християнина, та риси викоханого авторською уявою національного інтелігента-трудівника, спадкоємця як класичної (і сковородинської теж), так і козацької традиції. Варіант останнього – зукраїнізований німець. Малює Шевченко й ряд образів прекрасних селян – Олени та її брата-матроса (“Прогулка…”), Лукії-наймички, солдата-вістового Омелька Тумана (“Княгиня”). Осібна група героїв – люди мистецтва з їхньою трагедією – кріпацтвом.

Про значення теми трагічної долі кріпосного інтелігента свідчить той факт, що до Шевченка її розробляли в російській літературі М. Павлов (“Іменини”, 1835), О. Герцен (“Сорока-злодійка”, 1848). Свого роду дзеркальні пари утворені образами Саватія і Зосими Сокир (“Близнецы”), Наташі й Лізи – дочок поміщиці Софії Самійлівни (“Музыкант”). Антагоністична група персонажів – розпусники-кріпосники, егоїстичні красуні, розбещені паничі й офіцери тощо. Найвиразнішим персонажем повістей виступає сам розповідач – мандрівний художник, “антикварій” – шукач старожитностей і всього прекрасного,- образ цілковито автобіографічний. Відкритий радощам, щедрий на захоплення й похвалу, розповідач-автор здебільшого заміняє пряму інвективу (найвищою мірою властиву його поезії) гіркоіронічним чи й саркастичним коментарем. Така авторська позиція спричинена не лише підцензурним характером повістей, які призначалися до друку, але й почуттям міри стосовно емфатичної насиченості розповідної манери прозового твору. Сам Шевченко – головний герой цих повістей.

Повістям властивий “стримано сатиричний побутопис” (О. Білецький), що подекуди переростає в пристрасні публіцистичні інвективи і поєднаний з проникливим ліризмом. У жанрово-стильовому плані повісті пов’язані з традиціями сентиментальних українських та етологічних російських повістей Г. Квітки-Основ’яненка, В. Наріжного, особливо ж – гоголівської прози, а також із західноєвропейським романом виховання (Жан Поль, Гете, Філдінг, Стерн, В. Скотт, Діккенс, Руссо, Вольтер та ін.).

Можна погодитися з думкою сучасних дослідників 11 про переважно просвітительський тип реалізму Шевченкових повістей, яким властиві соціально-виховна дидактична настанова, певна “прикладність”, “доказовість” і заданість сюжетів і персонажів (“Близнецы”, “Несчастный”, “Прогулка с удовольствием и не без морали” та ін.). Не суперечить просвітительському типу реалізму й наявний у повістях виразний викривальний струмінь. Ці повісті є явищем українського літературного процесу, і не тільки тому, що їх автор – Шевченко, а й тому, що головний предмет художнього відображення в них – життя й побут українського суспільства першої половини XIX ст., зображені відчутно зукраїнізованою російською мовою за законами національного способу світовідчуття й висловлювання. У повістях домінує український тип художнього мислення, образотворення, національно-естетичний образ світу.

12 червня 1857 р., за півтора місяця до звільнення із заслання, Шевченко почав писати щоденник (“Журнал”, як він його найчастіше називає у записах). Писав його російською мовою майже рік (останній запис – 13 липня 1858 р.), не призначаючи для друку, а для себе самого й для “люблячого друга”, перед яким йому ні з чим було критися,- такого, як М. Лазаревський, А. Козачковський, Бр. Залеський, Я. Кухаренко та ін. Щоденник – безцінне джерело відомостей про життя й оточення поета, про його суспільно-політичні, філософські та художні погляди, про його ставлення до людей, з якими спілкувався, до значного кола явищ літератури, мистецтва, історії, суспільного життя тощо. Захоплює сміливість і щирість висловлювань, пристрасне зацікавлення усім помітним, що відбувається навколо, невситима жага пізнання й спілкування, нових мистецьких вражень, постатей, голосів, думок, публікацій. Це – найвидатніший твір Шевченкової мемуарної прози, “надзвичайно влучний автопортрет поета і людини”, “не тільки одне з найцінніших до його життєпису джерел, а разом і ключ до його творчості, до того дивного секрету скоряти людські серця, викликати відповідні настрої, що високою мірою посідав наш поет” 12. Йому властиві надзвичайна щирість саморозкриття, глибина самоаналізу, влучність характеристик (часто сатиричних), реалістична повнокровність побутових зарисовок. Із щоденника постає образ воістину великої людини-митця й мислителя, людини чистої душі, по-дитячому відкритої, доброї, довірливої, безпосередньої в емоційних порухах людини, за буденністю якої, небагатою на зовнішні події, криється надзвичайно інтенсивне життя духу й вирування переживань.

У запису від 20 червня 1857 р. Шевченко наче підбив підсумок тяжким рокам свого заслання: “Все это неисповедимое горе, все роды унижения и поругания прошли, как будто не касаясь меня. Малейшего следа не оставили по себе. Опыт, говорят, есть лучший наш учитель. Но горький опыт прошел мимо меня невидимкою. Мне кажется, что я точно тот же, что был десять лет назад. Ни одна черта в моем внутреннем образе не изменилась. Хорошо ли это? Хорошо”.

Коли Шевченко виїхав з Новопетровського укріплення, прямуючи через Астрахань, Нижній Новгород і Москву до Петербурга, він (як і комендант Новопетровського укріплення Усков, який дав дозвіл на виїзд) ще не знав, що в’їзд до столиць йому заборонено. Про це поет дізнався в Нижньому Новгороді, де йому довелося затриматися на кілька місяців, поки віце-президент Академії мистецтв Ф. Толстой не виклопотав дозвіл на його проживання в Петербурзі. У Нижньому Новгороді Шевченко написав поеми “Неофіти”, “Юродивий” (незакінчена), ліричний триптих “Доля”, “Муза”, “Слава” та доопрацював свої “невільницькі” поезії, які переписав до “Більшої книжки”.

У кінці березня 1858 р. Шевченко приїхав до Петербурга. Літературно-мистецька громадськість столиці палко зустріла поета. В останні роки життя він бере діяльну участь у громадському житті, виступає на літературних вечорах, стає одним із фундаторів Літературного фонду, допомагає недільним школам в Україні (складає й видає для них “Буквар южнорусский”), зближується з мистецькою інтелігенцією столиці імперії – І. Тургенєвим, М. Лєсковим, М. Щербиною, Я. Полонським, братами Курочкіними, М. Чернишевським, А. Майковим та ін., з діячами польського визвольного руху – З. Сераковським, Е. Желіговським, Я. Станевичем, Й. Огризком та ін., товаришує з родиною Толстих, художником Л. Жемчужниковим, скульптором М. Микешиним. У ці ж роки постійно зустрічається і співпрацює з українськими літераторами Петербурга – М. Костомаровим, П. Кулішем, Д. Каменецьким, В. Білозерським, Д. Мордовцем та ін., бере участь у виданні альманаху “Хата” й підготовці до видання журналу “Основа”. Справжня дружба встановилася між Шевченком і Марком Вовчком, якій він присвятив вірш “Марку Вовчку”.

Влітку 1859 р. Шевченко відвідав Україну. Зустрівся в Кирилівці з братами й сестрою. Мав намір оселитися в Україні. Шукав клапоть грунту (але обов’язково щоб Дніпро був коло порога)- збудувати хату. Та 13 липня біля с. Прохорівка його заарештували за наклепницьким, мстивим доносом, що звинувачував поета у богохульстві. Звільнили тільки через місяць і запропонували негайно виїхати назад до Петербурга.

У ці роки Шевченко багато працював як художник, майже цілком присвятивши себе мистецтву офорта, багато в чому збагативши його художньо-технічні засоби (1860 р. Рада Академії мистецтв надала йому звання академіка гравірування). До активної поетичної творчості Шевченко повернувся не відразу: 1858 р. у Петербурзі написав лише два вірші, 1859 р.-11 і велику поему “Марія”, а 1860 р.-32. Ще 1858 р. почав клопотатися про дозвіл на друкування творів (після повернення з заслання окремі його поезії з’являються в російських журналах, переважно без підпису автора). Сподівався видати зібрання творів у двох томах, де останній включив би твори, написані після арешту 1847 p., однак домігся дозволу цензури лише на перевидання давніх своїх поезій. У січні 1860 р. під назвою “Кобзар” вийшла збірка, яка складалася з 17 написаних до заслання поезій (з тих тільки цикл “Давидові псалми” повністю опубліковано вперше). Того ж року вийшов “Кобзарь” Тараса Шевченка в переводе русских поэтов”, упорядкований російським перекладачем М. Гербелем. А 1859 р. у Лейпцігу І. Головіним видано (без участі поета) збірку “Новые стихотворения Пушкина и Шевченки”, де вперше надруковано шість нелегальних творів Шевченка, зокрема “Кавказ” і “Заповіт”. Видання “Кобзаря” 1860 р. було сприйнято передовою громадськістю як визначна літературно-суспільна подія (рецензії М. Добролюбова, М. Костомарова, М. Михайлова, Д. Мордовцева та ін.).

Надзвичайне творче й духовне піднесення, яке Шевченко пережив в останні роки, зумовлене насамперед загальною суспільно-політичною й психологічною атмосферою в країні напередодні важливих соціальних реформ, полегшення цензурних утисків, демократизації преси. Після заслання Шевченко писав й інтимну лірику, і вірші за народнопісенними мотивами, та основним напрямом його творчості, як і в період “трьох літ”, стає політична поезія. Уже перші його твори, написані по дорозі із заслання,- поеми “Неофіти” і “Юродивий”, присвячені російській дійсності доби Миколи І.

В образах мучеників-християн поет утілив риси тих, хто ніс слово правди, протистояв насильництву, – тисяч борців і мучеників, а в сатиричному образі кесаря Нерона – реальні риси Миколи І (водночас це узагальнений образ будь-якого деспота). Поемі властиві езопівська інакомовність (поет сподівався коли-небудь її надрукувати), насиченість політичними алюзіями, параболічність. Функціонально вона близька до соціально повчальної притчі (у присвяті Шевченко писав, що його поема “притчею стане Розпинателям народним, Грядущим тиранам”). Новим розумінням людського призначення була й ідея саможертовного служіння загальнолюдським ідеалам християнства, ідеалам добра й справедливості, втілена в образах Алкіда та його матері; поема уславлювала мучеників, які поклали життя за торжество “правди й любові”. Незакінчена поема “Юродивий” (що виникла із задуму епопеї “Сатрап и Дервиш”) – лірико-сатиричний монолог, не розрахований на цензурний друк і спрямований проти “царя-фельдфебеля” Миколи І, його сатрапів в Україні, українського панства й покірливого загалу. Викривальна тема поеми поєднується з позитивною – уславленням декабристів і відчайдушного, саможертовного опору одинаків.

Обидві поеми – своєрідний “порахунок” поета з ненависною йому добою “миколаївщини”. Усі наступні його громадянські поезії (за винятком поеми “Марія”)- це лірика, навіяна політичною реальністю передреформених років. Пануючий настрій політичної лірики Шевченка 1858-1861 pp.- пристрасне жадання, коли “Минуть… Дні беззаконія і зла” (“Подражаніє Ієзекіїлю. Глава 19”), коли “слово нове” розуму і правди “люд окрадений спасе Од ласки царської” (“Осія. Глава XIV”), а “на оновленій землі Врага не буде, супостата” (“І Архімед, і Галілей”). Поезія цих років пройнята історичним оптимізмом, вірою в майбутню перемогу суспільної справедливості й водночас болісними переживаннями, викликаними пасивністю народних мас (“І день іде, і ніч іде”, “О люди! люди небораки!”).

Конкретний зміст революційних поезій Шевченка останніх років життя визначала насамперед боротьба прогресивних суспільних сил за розв’язання селянського питання в інтересах народу. Головною темою його політичної лірики стає критика царистських ілюзій (“Я не нездужаю, нівроку…”, “Колись-то ще, во время оно”, в поезіях “Во Іудеї во дні они”, “Осія. Глава XIV”). В останній поет знайшов найнещадніші слова для осуду сервілістського українського панства як головної причини історичних бідувань України. Тут, як і у вірші “Бували войни й військовії свари”, Шевченко пророчить загибель не тільки царю, а й панівному класові України, що пов’язав свою долю з царизмом.

Провіщання торжества правди, антисамодержавні й антикріпосницькі інвективи – наскрізні мотиви Шевченкової поезії останніх років, мотиви, безперечно, навіяні розгортанням визвольного руху в країні (“Подражаніє Ієзекіїлю. Глава 19”, “І Архімед, і Галілей”, “Світе ясний! Світе тихий!..”, “І тут, і всюди – скрізь погано…”, “Хоча лежачого й не б’ють…” та ін.). У вірші “Ісаія. Глава 35” поет у формі біблійного пророцтва висловлює заповітні думки про вільне, щасливе життя народу після перемоги над сучасними “владиками”. Картає поет і церковну облуду, всіляке мракобісся й святенницьку мораль служителів офіційної церкви (“Світе ясний! Світе тихий!..”, “Гімн черничий”, “Умре муж велій в власяниці”).

У ці ж роки Шевченко пише вірші інтимного змісту, навіяні мріями про особисте щастя, спогляданням жіночої краси. Та характерно, що і в інтимній ліриці він лишається поетом-громадянином: особиста тема у нього раз у раз переростає в громадянську (“Така, як ти, колись лілея”, “Ликері”). Спершу з Харитиною Довгополенко, потім – з Ликерою Полусмак пов’язував Шевченко заповітну мрію про створення родинного гнізда в Україні, в хатині над Дніпром. Руйнація цих надій, занепад здоров’я вели до усвідомлення безвиході, жахали перспективою самотньої старості. Вірші останніх місяців життя поета вражають трагізмом, безнадією,- почуттями, яким раніше душа поета чинила опір (“Якби з ким сісти хліба з’їсти…”, “Не нарікаю я на Бога…”).

Шевченкова поезія після заслання – новий етап його ідейно-творчого розвитку. Змінився вже самий “образ світу”. Як і в поезії попередніх років, це той самий ворожий народові антагоністичний світ “темного царства”. Та якщо в поезіях періоду “трьох літ” і заслання наявне передчуття майбутньої кризи самодержавно-кріпосницького ладу, то в поезіях після заслання з’являється усвідомлення настання цієї кризи, того, що “Уже встає святая зоря” (“Неофіти”), що “Уже потроху і минають Дні беззаконія і зла” (“Подражаніє Ієзекіїлю. Глава 19”). Якщо в поезіях періоду заслання переважали теми й образи соціально-побутового плану, то тепер вони кількісно значно поступаються темам і образам, зміст яких – безпосередня політична боротьба.

Саме звернення до політичної поезії зумовило й специфіку образотворення, і характер Шевченкового вірша останніх років життя – тяжіння до сатиричної образності, широке використання політичних метафор і символів, настанова на викривальний, ораторський вірш (у якому домінує чотиристопний ямб). У цьому розумінні Шевченкова творчість після заслання за спрямуванням і характером образотворення – ніби повернення до творчих засад поезії “трьох літ”, але повернення на вищому ідейному етапі. У більшості політичних поезій Шевченка так чи інакше присутня сатира. Це переважно лірична сатира – пристрасні монологи-інвективи. Але іноді поет удається й до фабульної сатири (“Колись-то ще, во время оно”), до сатиричних куплетів (“Гімн черничий”) і саркастичних “плачів” (“Умре муж велій в власяниці”). У галереї сатиричних образів Шевченка тих років є й реальні історичні діячі – Микола І, Олександр II, цариця Олександра Федорівна, Д. Бібіков, М. Долгоруков, В. Аскоченський, О. Хомяков, і збірні образи “царів”, “царят”, “панства”.

Одна з найхарактерніших особливостей Шевченкового образотворення цього періоду – широке використання в політичній поезії біблійних і античних образів та мотивів (“Неофіти”, “Ісаія. Глава 35”, “Подражаніє 11 псалму”, “Подражаніє Ієзекіїлю. Глава 19”, “Осія. Глава XIV”, “N. N.- Така, як ти, колись лілея…”, “Во Іудеї во дні они”, “Марія”, “Саул”, “Колись-то ще, во время оно”), хоча він спорадично звертався до них і раніше (“Давидові псалми”, “Царі”). Посилення його інтересу до цього джерела пов’язане насамперед із тим, що форма біблійних пророцтв про загибель “нечестивих”, у яких інвектива поєднувалася з вірою в неминучу перемогу правди, відповідала власним шуканням Шевченка – політичного лірика. Сповнена обурення поетична мова біблійних пророків виявилася співзвучною викривальній патетиці автора “Осії”. За словами О. Білецького, “біблійні книги допомагали Шевченкові знайти вираз для тієї стихії, яка дедалі виразніше опановувала його творчість: для стихії громадянського пафосу” 13. Біблія давала Шевченкові авторитетні з погляду християнської моралі та загальнолюдських цінностей мотиви й образи для створення поезій активного громадянського звучання. У цьому поет спирався на сталу традицію світової громадянської поезії (Дж.-Г. Байрон, Р. Берне, Г. Гейне, А. Міцкевич, Ю. Словацький, Ю.-Б. Залеський, О. Пушкін, М. Язиков, поети-декабристи та ін.). Переосмислюючи біблійні образи й стильові формули, поет звеличував сучасну йому визвольну боротьбу. Та поряд із пафосними “подражаніями” – інвективами й пророцтвами – він писав твори, для яких характерне сатиричне бурлескно-пародійне використання біблійних і античних мотивів (“Саул”, “Во Іудеї во дні они…”, “Колись-то ще, во время оно…”).

Біблійні та античні сюжети й образи у Шевченка здебільшого мають характер своєрідних політичних метафор, символів і образних алюзій. Це стосується й цілих творів, і окремих образів. Тут біблійний сюжет і поетика стають художнім засобом образного узагальнення найзлободеннішого політичного змісту. Так, “Подражаніє Ієзекіїлю. Глава 19” – це розгорнута політична метафора майбутньої розправи з сучасними поетові царями. Такою ж розгорнутою політичною метафорою є “Подражаніє 11 псалму”, де за біблійною атрибутикою легко прочитується актуальний зміст – заклик до визволення “людей закованих”, “рабів німих”. Пройнята визвольним пафосом поема “Марія” – не просто нове прочитання євангельського сюжету й нова варіація “вічних образів” Христа й Марії, а твір, у якому поет в узагальнених до символу образах возвеличив саму ідею боротьби за волю, добро і правду. В цій поемі Шевченко свідомо “українізував” побут стародавньої Іудеї, щоб допомогти читачеві асоціювати героїв твору з сучасними борцями “за воленьку, святую волю”.

В поезіях на біблійні мотиви поет тяжіє до гранично узагальненого образу притчевого або символічного характеру, до персоніфікації ідей. Так, Марія, Христос (“Марія”), Алкід (“Неофіти”)- це не стільки індивідуалізовані характери, скільки персоніфікації ідеї самопожертви. “Саул” – своєрідна антицаристська притча про те, як колись вільні іудеї виблагали у бога собі на горе царя. Як і в період “трьох літ”, Шевченко широко використовує постійні тропи метафорично-символічного характеру, образи-знаки: “воля”, “правда”, “хата”, “кайдани”, “раби”, “шляхи”, “німі”, “сліпі”, “святі”, які за всієї своєї емблематичної абстрактності мали хоч і неоднозначний, але досить конкретний соціально-політичний та етичний зміст (наприклад, “правда” – це образ-знак тієї правди, що її несли народові його визволителі, правди справедливого суспільного ладу, правди “роботящих умів” і “роботящих рук”).

Звернення до античної та біблійної традицій, яке особливо виявилося вже в пізніх російських повістях 1855-1858 pp., пов’язане також із збагаченням його світоглядних обширів, тривалими роздумами над кардинальними проблемами буття суспільства, людини в ньому, себе як поета між людьми. Виробивши ще за часів “трьох літ” сталу історіософію України, Шевченко прагнув збагнути ті ідеї та ідеали, до яких треба прагнути людству, щоб стати вільним і щасливим. І давно знайдені християнські – а водночас і загальнолюдські – ідеали любові, рівності, братерства, а також і необхідності самопожертви заради їх торжества,- постали перед ним як абсолютна й безальтернативна цінність. “Неофіти” й “Марія” – саме про це.

“Марія” є вершиною розвитку антропософії поета, найвищим утіленням його філософії людини в обох іпостасях – жіночій і чоловічій. Герой поета розвивався від образу безталанного сироти – шукача долі, через образи борців із неправдою, месників за кривди (Ярема, Варнак) аж до образів праведників, які втілювали християнську любов до правди, справедливості, братерські почуття до всіх людей, незламність перед насильством, тобто мучеництво (Ян Гус, Максим, Відьма, Алкід); і як завершення – образ Христа-людини в “Марії”. Образи героїнь – це самотні дівчата, що прагнуть кохання, і – найбільший його біль – образи покриток: від Катерини до Марії. Йшлося про порушення природного закону роду, який оберігав родину як основу суспільства, основу нації, запоруку її існування. Шевченко, розуміючи це й підносячи материнство й родину як найвище благо людського буття, глибоко співчував і тяжко переживав трагедію покритки та її дитини-байстряти. Проблема полягала в тому, як усіма зневаженій жінці повернутися в громаду 14; і поет шукав ці шляхи. Його Катерина ще не знає їх і власним життям спокутує провину. Наймичка спокутує провину перед сином тим, що відмовляється від права назватися матір’ю і виховує свою дитину формально як наймичка, а посутньо – як найвідданіша мати. Відьма спокутує свою провину божевіллям, а тоді підноситься над прагненням помсти, прощає кривдникові й безкорисливо служить громаді. Це, власне, на думку Л. Плюща 15,- перший образ жінки-праведниці у Шевченка. Найвище підносить поет саможертовних матерів – чи то шлюбну жінку (матір Алкіда в “Неофітах”), чи покритку Марію. Позбавивши євангельську історію будь-якої містики, поет не принизив Марію; навпаки, умістив її як найбільший скарб “в душі невольничій, малій, В душі скорбящей і убогій”, творячи апофеоз родини – матері й сина, що віддали себе громадському служінню заради високих ідеалів правди, справедливості, “всетворящої” любові, братерства.

Шевченкові традиції постановки животрепетних проблем буття в творах на античні і біблійні сюжети і параболічного типу художнього узагальнення плідно розвинули згодом І. Франко і Леся Українка (поема “Мойсей” Франка, драматичні етюди Лесі Українки “Вавилонський полон”, “В катакомбах”, драматична поема “Кассандра”).

Тенденція до “абстрагованої” образності, до образів-сим-волів і персоніфікацій, до притчеподібних (параболічних) наскрізних структур, побудованих на асоціаціях біблійного й античного змісту, посилюється в тогочасній Шевченковій ліриці тенденцією до зображення конкретного життєвого випадку у формах самого життя. Причому такий випадок (“момент життя”, “картинка з натури”) підноситься до глибокого соціально-художнього узагальнення й стає подекуди відправним пунктом політичних медитацій поета. Приклад подібних ліричних “картинок” з натури – вірші “Дівча любе, чорнобриве…”, “О люди! люди небораки!..”, “Якось-то йдучи уночі…”. У цих віршах поет змальовує конкретний життєвий випадок з усіма його побутовими подробицями, не вдаючись до будь-яких образних умовностей. Безпосереднє життєве спостереження невіддільне тут від образу думки-переживання поета і переростає в ліричний роздум.

Шевченкова політична лірика – це власне лірика, а не віршова публіцистика. І саме в цьому – один із секретів її емоційного впливу на читача. їй властиві концентрація думки, драматизм ліричного переживання, експресивність стилю, гранична щирість і простота поетичного вислову.

Ось характерна для Шевченка медитація, якою завершується вірш “О люди! люди небораки!..”:

Чи буде суд!

Чи буде кара!

Царям, царятам на землі?

Чи буде правда між людьми?

Повинна буть, бо сонце стане

І осквернену землю спалить.

Ці рядки характерні для Шевченка експресивним стилем, “вибуховістю” переживання ліричного “моменту”, драматизмом поетичної думки, породженої спостереженням і осмисленням суперечностей буття тогочасного суспільства.

Шевченкова поезія – це справді поезія мислі, яка стоїть на рівні передової соціально-політичної думки своєї доби. Значення Шевченка в історії українського художнього слова зокрема в тому, що він надзвичайно розширив тематично-змістові обрії української літератури, зробив її найважливішим чинником розвитку суспільної свідомості й визвольного руху в Україні та Росії, більше, ніж будь-хто з українських письменників, наблизив літературу до народу, який визнав його своїм поетом і речником.

Заслання підірвало здоров’я Шевченка. На початку 1861 р. він тяжко захворів і 10 березня помер. Незадовго до смерті написав останній вірш – “Чи не покинуть нам, небого…” Проводжав в останню путь поета чи не весь літературно-мистецький Петербург (зокрема, М. Костомаров, П. Куліш, М. Некрасов, М. Михайлов, Ф. Достоєвський, М. Салтиков-Щедрін, М. Лесков, В. Білозерський, Г. Честахівський). Похований був на Смоленському кладовищі. Через два місяці, виконуючи заповіт поета, друзі перевезли його тіло в Україну й поховали на Чернечій (тепер Тарасова) горі поблизу Канева.

Смерть Шевченка була величезною втратою не тільки для української літератури, а й для всього письменства. Та його поезія жила, діяла, поширювалася в списках, а також у російських та закордонних виданнях (празьке видання “Кобзаря” 1876 р. вмістило більшість позацензурних творів поета). З 60-х років XIX ст. з’являються перші закордонні праці про його життя і творчість та переклади творів різними мовами світу. Шевченкова поезія й по смерті поета залишається могутнім чинником українського літературного процесу. Його творчість стала новим етапом у розвитку естетичного мислення українського народу. Вона визначила на десятиліття вперед дальший поступ української літератури (не тільки поезії, а й прози і драматургії), прискорила український літературний процес. Шевченко, ім’я якого стоїть в одному ряду з іменами Гейне, Петефі, Міцкевича, Пушкіна, Лермонтова, підніс українську літературу до рівня найрозвиненіших літератур світу. Є певна типологічна подібність між творчістю Шевченка й творчістю європейських поетів його доби, пов’язаних із визвольними рухами,- Міцкевича, Петефі, Беранже, Барб’є, Гейне. Та, як писав О. Білецький: “В історії світової літератури першої половини XIX ст. Шевченко, мабуть, єдиний поет, який цілком зосередився на ідеї визволення трудящих і висловив цю ідею з незрівнянною силою поетичного слова” 16. Цим насамперед і пояснюється великий вплив Шевченка на літератури слов’янських народів (болгарського, чеського, польського та ін.), виразно помітний уже в другій половині XIX ст.

Шевченкова поезія стала етапом і в розвитку української літературної мови. Шевченко завершив процес її формування, розпочатий ще його попередниками (Котляревський, Квітка-Основ’яненко, поети-романтики та ін.), здійснивши її синтез із живою народною мовою і збагативши виражальні можливості українського художнього слова.

Глибинний ідейно-естетичний вплив Шевченка, що виходить далеко за рамки вузькоформального впливу, позначився на творчості чи не всіх українських письменників.

Вихований в силовому полі романтичної європейської культури, імпульсивний романтик і лірик навіть за вдачею, він приніс у світову літературу свій індивідуальний тип романтичної творчої системи, позначений синкретизмом стилів, природною реалістичністю світосприйняття. З творів Шевченка перед європейським читачем поставав неповторний, яскраво національний образ України й образ великого поета, що став символічним уособленням українця та його світу. “Давши людству краще з українського, він в той же час дав українському краще з вселюдського – в самому рівні і якості своєї думки, свого слова” 17.

Поезія Шевченка і його постать ніколи не були для українців обмеженими тільки рамками літератури чи й навіть культури,- Шевченко є явищем української духовності, могутнім джерелом національної самосвідомості, учасником історичного життя народу, порадником, Батьком, навіть пророком майбутнього та апостолом правди, символом України. Україна була для нього всім, і він є нині всім для українців. Жоден з поетів нового часу не здатний дорівнятись у цьому до Шевченка, чий заповіт завжди єднатиме людей у служінні Україні:

Свою Україну любіть,

Любіть її… Во время люте,

В останню тяжкую минуту

За неї Господа моліть.

1 Шевченко Т. Автобіографія // Повне зібр. творів: У 6 т. К, 1963. Т. 5. С. 250. Далі при посиланні на це видання зазначаються том і сторінка.

2 Лазаревский А. Материалы для биографии Т. Гр. Шевченка // Основа. 1862. № 3. С 6.

3 Шудря М. З валкою за дідичем // В сім’ї вольній, новій. Шевченківський збірник. Вип. 3. К., 1986. С 301-305; Непокупний А. Балтійські зорі Тараса // У Вільні, городі преславнім… К, 1989.

4 Белинский В. Г. “Ластовка. Сватанье” // Поли. собр. соч.: В 13 т. М., 1954. Т. 5. С. 178-179.

5 Яценко М. Т. Українська романтична поезія 20-60-х років XIX ст. // Українські поети-романтики. Поетичні твори. К., 1987. С. 18.

6 Білецвкий Л. Тарас Шевченко. Життя і творчість // Шевченко Тарас. Кобзар. Вінніпег, 1952. Т. 1. С 35.

7 Маланюк Євген. Ранній Шевченко // Повне видання творів Тараса Шевченка. Варшава; Львів, 1934. Т. 2. С 348-349.

8 Коцюбинська М. X. Етюди про поетику Шевченка. К., 1990. С 69, 70.

9 Чамата Н. П. Композиція поеми Шевченка “Кавказ” // Рад. літературознавство. 1983. № 10. С 27-36.

10 Новиченко Л. Лірика // Шевченківський словник: У 2 т. К., І 976. Т. 1. С 362.

11 Яценко М. Т. Питання реалізму і позитивний герой в українській літературно-естетичній думці першої половини XIX ст. К., 1979.

12 Ефремов С. О. Літературно-критичні статті. К., 1993. С. 263.

13 Білецький О. Шевченко і західноєвропейські літератури // Зібр. праць: У 5 т. К., 1965. Т. 2. С 283.

14 Шлемкевич М. Глибинна верства світогляду Шевченка // Шлемкевич М. Верхи життя і творчості: Промови. Доповіді. Нью-Йорк; Торонто, 1858.

15 Плющ Л. Екзод Тараса Шевченка: Навколо “Москалевої криниці”. Едмонтон, 1986.

16 Белецкий А. И. Мировое значение творчества Тараса Шевченко // Тарас Шевченко. М., 1962. С. 24-25.

17 Дзюба І. М. Довіку насущний: Світи Тараса Шевченка. Нью-Йорк; Париж; Сидней; Торонто; Львів. 1991. С. 299.

Список рекомендованої літератури

Шевченко Т. Повне зібрання творів: У 6 т. К., 1963-1964.

Тарас Шевченко. Повне зібрання творів: У 12 т. К., 1989-1991. Т. 1-3.

Тарас Шевченко: Документи та матеріали до біографії. 1814-1861. К., 1982.

Бойко Ю. Творчість Тараса Шевченка на тлі західноєвропейської літератури // Бойко Ю. Вибрані праці. К., 1992.

Бородін В. С. та інші. Т. Г. Шевченко. Біографія. К., 1984. Воспоминания о Тарасе Шевченко. К., 1988.

Дзюба І. М. “Застукали сердешну волю…” (Шевченків “Кавказ” на тлі непроминального минулого) // Сучасність. 1995. № 3, 4.

Дзюба І. М. У всякого своя доля (Епізод із стосунків Шевченка зі слов’янофілами). Літературно-критичний нарис. К., 1989.

Івакін Ю. О. Коментар до “Кобзаря”. Поезії до заслання. К., 1964.

Івакін Ю. О. Коментар до “Кобзаря” Шевченка. Поезії 1847-1861 pp. К., 1966.

Івакін Ю. Нотатки шевченкознавця. К., 1986.

Івакін Ю. Сатира Шевченка. К., 1959.

Івакін Ю. Стиль політичної поезії Шевченка. К., 1961.

Колесса Ф. Студії над поетичною творчістю Т. Шевченка // Колес-са Ф. М. Фольклористичні праці. К., 1970.

Коцюбинська М. X. Етюди про поетику Шевченка. Літературно-критичний нарис. К., 1990.

Навроцький Б. “Гайдамаки” Тараса Шевченка. Джерела. Стиль. Компо-зиція. Харків, 1928.

Приходько ТІ. Г. Шевченко і український романтизм 30-50-х pp. XIX ст. К., 1963.

Смілянська В. Л. “Святим огненним словом…”. Тарас Шевченко: Поетика. К., 1990.

Смілянська В. Л. Стиль поезії Шевченка. К., 1981.

Творчий метод і поетика Т. Г. Шевченка. К., 1980.

Шевченківський словник: У 2 т. К., 1976-1977.

? Історія української літератури XIX століття Автори: М. Т. Яценко, О. І. Гончар, Б. А. Деркач, І. В. Лімборський, Є. І. Нахлік “Історія української літератури. XIX століття” має завданням системне висвітлення розвитку нової літератури від часу її становлення (кінець XVIII – початок XIX ст.) до початку XX ст., коли була створена літературна класика такими її фундаторами, як І. Котляревський, Г. Квітка-Основ’яненко, Т. Шевченко, П. Куліш, М. Костомаров, Марко Вовчок, Ю. Федькович, І. Нечуй-Левицький, Панас Мирний, М. Старицький, І. Франко та ін.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 оценок, среднее: 5,00 из 5)


Тарас Шевченко, Історія української літератури XIX ст. століття


напевно усі успішні люди кар'єристи твір зно
Тарас Шевченко, Історія української літератури XIX ст. століття