Історія української літератури XIX ст. століття

Наприкінці XIX ст., з одного боку, завершується столітній період розвитку нової української літератури, а з іншого – з’являються нові її якісні риси, що набувають розвитку пізніше – у XX ст. Таким чином, доба XIX ст. являє собою цілісний комплекс традицій і новаторства в літературному процесі, об’єднаний, єдністю ідейно-естетичних закономірностей.

В умовах ліквідації ідеологічного диктату, прямих і непрямих заборон дослідження творчості ряду українських письменників і художніх явищ авторський колектив намагався об’єктивно розкрити

умови появи перших рис нової української літератури, її становлення і формування як художньої свідомості народу, органічно пов’язаної з його суспільно-економічним, політичним та культурним життям, із розвитком національної свідомості, з боротьбою за національне й соціальне визволення. В умовах відсутності власної держави, колоніального існування України у складі інших держав без власних політичних і соціально-культурних інститутів українська література виступала чи не єдиним засобом збереження й розвитку етнічної самосвідомості, національної самобутності й консолідації народу. Українській літературі, за словами О. І. Білецького, “… не довелося бути тільки “мистецтвом слова”, вона була ще в більшій мірі, ніж література російська, зразу всім: політичною трибуною, публіцистикою, філософією, криком, плачем, стогоном поневоленої народної маси”.

Виходячи з цього, а також з огляду на те, що за всього індивідуального характеру художнього узагальнення воно завжди є явищем суспільним, автори даного курсу історії літератури включають у розгляд, крім власне літературних явищ, складний комплекс проблем соціологічного й філософського плану. Водночас зосередження уваги тільки на соціологічному підході не може дати уявлення про основні закономірності розвитку художньої свідомості як відносно іманентного явища, яке безпосередньо не співвідноситься із суспільно-історичним життям. Йдеться, отже, про забезпечення єдності соціально-історичного й естетичного підходів у висвітленні історії літератури. Останній передбачає дослідження як своєрідності певних літературних епох, напрямів і течій, так і складових їх елементів – жанрів, стилів, цілісних художніх структур, особливостей образного мислення та ін.

У розвитку художніх напрямів, що є характерною рисою літературного процесу нового часу, не тільки кристалізуються провідні інтегруючі тенденції і творчі принципи часу, а й (через творчість окремих письменників) дістають вияв різні ідейно-естетичні тенденції, що в свою чергу накладає відбиток на дальшу еволюцію і динаміку художнього мислення. В середині літературних напрямів формуються стильові течії та жанрові комплекси, характерні для літератури даного періоду. Тому в цьому посібнику спеціально розглядаються такі літературні напрями і стильові течії, як бароко, бурлеск, класицизм, просвітительський реалізм, сентименталізм, романтизм, реалізм, натуралізм та ін. При висвітленні літературних напрямів, течій та окремих періодів у розвитку літератури застосовується родовий і жанровий поділ. Несучи в собі як типологічне поняття загальні родові риси, жанри як історичне явище постійно збагачуються за рахунок появи нових форм, що нерідко починають своє життя з окремого твору. У жанрах відбивається безнастанна зміна як предмета зображення в цілому і людської особистості зокрема, так і засобів художнього пізнання. Без вивчення жанрів як змістової системи компонентів художньої форми, в якій синтезується єдність композиційної структури і характер відношення автора до дійсності, неможлива побудова будь-якого курсу історії літератури.

В літературах нового часу в параметрах художніх напрямів і течій функціонують різні стилі, що виступають як явище історичне. Для ранніх етапів розвитку літератури, що виключали індивідуальне начало, характерними були “стилі епохи” (Д. С. Лихачов). У нових літературах, позначених розпадом канонічних стилів, виникають напрями й течії, що об’єднують митців із спільними стильовими орієнтирами. З розвитком у літературі особистісного начала всередині напрямів і течій складаються індивідуальні стилі, що є характерним для літератури XIX-XX ст. Таким чином, стиль є так само предметом розгляду даного курсу літератури.

Осягнення конкретного змісту літературного розвитку аж ніяк не вичерпується вивченням літературних напрямів, течій, жанрів, стилів. Повнота й багатство його розкриваються у творчості письменників. Письменник не тільки відбиває у формі індивідуального стилю провідні риси свого часу, суспільно-історичний досвід особистості, а й духовний досвід, багатство індивідуальних людських характерів, загальнолюдські ідеали й прагнення. У цьому зв’язку історія літератури, крім оглядових розділів, що стосуються характеристики певних періодів, напрямів, течій і родів літератури, містить “літературні портрети”, які висвітлюють творчу індивідуальність провідних українських письменників того чи іншого часу. В нарисах-портретах конкретизується інформація, подана в оглядових розділах, і тому вони вміщені відразу після них.

Своєрідність національної літератури, специфіка її історичного розвитку, з’ясування суті тих явищ, які стали фактором внутрішнього зростання даної літератури, ідейного і художнього збагачення, визначення її внеску в світову літературу – не можуть бути сповна розкриті без зіставлення її з іншими літературами. Це дає можливість з’ясування ширших закономірностей літературного процесу, які в кінцевому підсумку ведуть до розуміння логіки розвитку світової літератури та своєрідності місця в ній літератури національної. Тому автори поряд із виявленням творчих контактів окремих українських письменників з письменниками інших літератур намагалися робити історико-типологічні зіставлення в плані головних закономірностей розвитку цих літератур.

Періодизація літературного процесу в “Історії української літератури. XIX століття” (і композиційна її структура) враховує загальний хід суспільно-історичного і культурного розвитку та специфіку внутрішньо-культурних і літературно-мистецьких явищ і процесів (становлення явища, зв’язки, взаємодія та зміна художніх напрямів, течій, родів, жанрів, стилів). Відповідно до цих періодів курс історії української літератури поділений за історико-хронологічним принципом на три частини, кожна з яких, характеризуючи особливості певної літературної доби, виявляє риси наступності традиції та зародження нових рис, що дістануть розвиток у наступному періоді. Цим самим створюється можливість забезпечити висвітлення історико-літературного процесу як цілісного і неперервного.

Процес появи рис нової літератури простежується з кінця XVI ст., коли відбувається поступовий розклад синкретичної писемності на окремі функціональні галузі, вироблення нової, вже суто літературної, жанрово-стильової системи, кристалізація художніх форм, методів і власних завдань словесної творчості. На добу XVI-XVIII ст. припадають поява індивідуального начала в художній творчості, зустріч і синтез національної середньовічної художньої традиції з ренесансними і реформаційними тенденціями та поступове оформлення їх у перший художній напрям нового часу – бароко, яке з 20-40-х років XVII ст. й до середини XVIII ст. стає панівним стилем української культури. Друга половина XVIII ст. характеризується посиленням асиміляційного наступу російського самодержавства на Україну і, відповідно, послабленням літературного процесу та книгодрукування, поверненням до рукописної традиції і водночас демократизацією літературної творчості, зближенням її з фольклорною стихією, а також складанням класицистичних, сентименталістських, преромантичних і реалістичних тенденцій. Зародження і розвиток, починаючи з кінця XVI ст., нових ідейно-естетичних явищ в українській літературі зумовлюють появу на рубежі XV11I-XIX ст. перших творів уже власне нової літератури.

Основними ознаками періоду становлення нової літератури є висунення її серед інших видів мистецтва на роль універсального засобу художнього дослідження дійсності в її історичному рухові, пріоритет індивідуального начала, функціонування художніх напрямів, єдність у їх межах творчого методу й стилю. Нова література є явищем свідомо національним, яке в усьому комплексі тематики, проблематики, ідейного змісту, морально-етичних поглядів, естетичного відношення до дійсності, в народній мові та засобах її відображення виражає самобутні риси української ментальності. Як і в інших європейських літературах (щоправда, з певним відставанням у часі, але більш прискорено) в до-шевченківський період української літератури складаються просвітительський реалізм, сентименталізм, преромантизм і романтизм як основні літературні напрями й стилі, формується нова родова система поезії, драми й художньої прози та її провідні жанри, зароджується літературно-естетична та літературно-критична думка, з’являються яскраві творчі індивідуальності – І. Котляревський, П. Гулак-Артемовський, Г. Квітка-Основ’яненко, Є. Гребінка та ін. Літературний процес у перші десятиріччя XIX ст. в цілому розвивається під могутнім впливом ідей національно-культурного відродження, ідеології просвітництва й романтизму та за змістом і художніми формами набуває ознак нової європейської літератури.

Другий період охоплює 40-ві-60-ті роки XIX ст., центральним фактором розвитку української літератури яких стала діяльність основоположника нової української літератури і літературної мови Т. Шевченка. З його ім’ям та творчістю його сучасників і послідовників зв’язане розширення національної тематики й проблематики до рівня загальнолюдських параметрів літератури, кристалізація національно-визвольних ідей, постановка на порядок дня політичної боротьби проти самодержавства та інших форм деспотії, розвиток аналітичного начала в художній творчості, формування засад реалізму, дальший розвиток романтизму, поява як окремої галузі професійної літературної критики. Українська література в 40-ві-60-ті роки стає загальноєвропейським явищем із яскраво вираженим обличчям. Творчість Т. Шевченка великою мірою визначила шляхи розвитку української літератури в наступний період і справила вплив на поступ інших слов’янських літератур.

70-90-ті роки – час прискореного розвитку буржуазно-капіталістичних відносин, активізації інтересу до соціальних учень, політичного життя й боротьби. Динамічний процес розвитку суспільного життя сприяє якісному зростанню рівня національної і соціальної самосвідомості, інтересу до історії України. При цьому утверджується реалістичне світобачення, підхід до оцінки явищ, заснований на практичному досвіді і наукових даних, що заступає міфологічні й старі традиційні уявлення. З виділенням особистості з колективу, зростанням почуття власної гідності, розумінням своїх суспільних і громадянських прав людина бачиться в тісному зв’язку із соціально-історичними умовами.

За цих умов українська література, літературно-естетична думка, літературна критика, журналістика, публіцистика, що незважаючи на урядові заборони й утиски розвиваються в різних національних регіонах у руслі єдиного літературного процесу, стають провідними формами суспільної свідомості, а письменство – виявом громадянської діяльності. Література 70-90-х років звертається до важливих суспільно-історичних проблем, у розв’язанні яких відчувається сильний вплив просвітительських ідей, віра в розум, освіту, науку. Це період реалізму як зрілої естетико-художньої системи та світосприйняття, що з’являється на високому рівні суспільного й художнього розвитку, коли на перше місце висувається структура самого суспільства, соціальний і психологічний аналіз, взаємовідносини особистості й суспільства. Змінюється самий характер аналітичності в літературі; діапазон її охоплює вже не емпіричні життєві факти, а найширші сфери суспільного буття. Для літератури 90-х років притаманні дві основні тенденції: прагнення до збереження національно-культурної ідентичності (літературне “народництво”) й орієнтація на художній універсалізм західноєвропейського літературного процесу, що дістає свій подальший розвиток наприкінці XIX – на початку XX ст. Естетика реалізму активно взаємодіє з художніми досягненнями романтизму. Поряд із цим функціонує натуралізм, який, з одного боку, включається в реалістичні структури, а з іншого – свідчить про кризу класичного реалізму.

Літературна діяльність І. Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, М. Старицького, М. Кропивницького, І. Карпенка-Карого та особливо І. Франка, який виступає центральною фігурою літературного процесу 70-90-х років, сприяє, з одного боку, розвиткові й оновленню в літературі шевченківських традицій, а з іншого – подоланню тих чи інших спроб наслідування його творчості та відкриває нові шляхи художнього пізнання дійсності.

Паралельно з поглибленням соціального історизму зображення внутрішнього світу людини, психологічний аналіз стає головним інструментом художнього дослідження дійсності. На відміну від перших двох періодів у літературі провідними стають великі епічні форми, здійснюється перехід від оповіді, ліричного повістування до епічної розповіді, широких об’єктивно-описових та соціально-аналітичних картин, до аналізу формування характерів у тісному зв’язку з обставинами.

На перше місце за своїм значенням виходять великі соціально-побутові, соціально-психологічні р лани й повісті, ідеологічна повість, соціально-психологічна новела та філософська поема. Високого розвитку у порівнянні з 40-60-ми роками досягає українська драматургія, зокрема побутова й психологічна драма. В літературі^ з’являються нові, досі не торкані теми з життя робітничого класу, інтелігенції та інших прошарків суспільства. В ній з’являється образ соціально активної особистості, “нових людей” – різночинців-демократів.

В українській літературі з кінця XIX ст. відбувається “інтернаціоналізація літературних уподобань і інтересів” (1. Франко), активне освоєння художнього досвіду західноєвропейських літератур, прагнення до розширення “розумового виднокругу” (Леся Українка). Поряд з оновленням традиційної реалістичної об’єктивованої оповіді, активізацією психологічного аналізу, посиленням суб’єктивно-ліричних форм художнього вираження, що характеризують творчість насамперед письменників старшого покоління (І. Нечуй-Левицький, Панас Мирний, І. Франко, І. Карпенко-Карий, М. Старицький, П. Грабовський та ін.), в літературі спостерігається виразне послаблення епічного начала, відхід від детального змалювання побуту, поетики життєподібності, прагнення до концентрованості змісту, створення узагальнюючих моделей людських відносин, де важлива роль належить художній умовності, фольклорно-міфологічній фантастиці. Ці тенденції вже перестають відповідати класичним настановам реалізму, його орієнтації на предметно-аналітичне відображення дійсності у формах самого життя. У міфі література шукає витоки, глибинну суть буття та людської природи, тих вічних начал, які дають можливість краще зрозуміти суспільно-історичні процеси, досягти високого ступеня і масштабності художнього узагальнення. Зростає увага до філософсько-етичної проблематики, психологізму як у творенні індивідуальних характерів, так і дослідженні масової психології.

Зрозуміло, що будь-яку періодизацію історико-літературного процесу чи поділ на літературні напрями не слід розглядати як своєрідне прокрустове ложе, в яке автори історії літератури мусять утиснути всю багатоманітність явищ певного часу, де нерідко розвиваються суперечливі, а то й протилежні тенденції, та дати характеристику явищ, обмежених тільки певними часовими рамками. Звідси – неминучі умовність і певний схематизм поділу літератури на ті чи інші періоди. Водночас цей поділ у принципі дає можливість виявити певні етапи та основні тенденції літературного розвитку, окреслити набутки того чи іншого письменника як цілісне явище. На практиці це приводить нерідко до неминучого виходу за хронологічні рамки означеного періоду (так, приміром, у розділі “Романтизм”, що входить до першої книги, розглядаються художні явища, що сягають 80-х років). Так само у розділі “Література 40-60-х років” уміщено нариси про доробок М. Костомарова і П. Куліша, творчий шлях яких завершується у 80-90-ті роки XIX ст. Головний критерій прийнятої періодизації – саморух, розвиток художньої свідомості як відносно іманентного і цілісного явища.

Авторський колектив прагнув зосередити увагу на основних закономірностях художнього розвитку, синтезуючи окремі художні явища за їх типологічною ознакою. Отже, навчальний посібник має на меті дати головні орієнтири для поглибленого самостійного вивчення української літератури XIX ст.

? Історія української літератури XIX століття Автори: М. Т. Яценко, О. І. Гончар, Б. А. Деркач, І. В. Лімборський, Є. І. Нахлік “Історія української літератури. XIX століття” має завданням системне висвітлення розвитку нової літератури від часу її становлення (кінець XVIII – початок XIX ст.) до початку XX ст., коли була створена літературна класика такими її фундаторами, як І. Котляревський, Г. Квітка-Основ’яненко, Т. Шевченко, П. Куліш, М. Костомаров, Марко Вовчок, Ю. Федькович, І. Нечуй-Левицький, Панас Мирний, М. Старицький, І. Франко та ін.