ЗОЛОТИЙ ЧЕРЕВИЧОК – Українська народна казка

Літературне читання 4 клас – О. В. Науменко – Генеза 2015

У КРАЇНІ ДАВНИНИ

ВІД МІФУ ДО КАЗКИ

Українська народна казка

Терпінням і працею всього добудеш.

Не було б щастя, так нещастя допомогло.

Характер персонажа

– Прочитай перше речення казки. Пригадай, чи вже траплявся тобі подібний початок.

– Прочитай назву й перші два абзаци казки. Як ти думаєш, про що розповідатиметься далі?

ЗОЛОТИЙ ЧЕРЕВИЧОК

Був собі чоловік та жінка, і була в них одна дочка. Мати була гарна, а дочка ще краща.

От те дівча ще підлітком

було – умирає мати. А вмираючи, покликала до себе дочку та й каже їй нишком:

– На тобі, доню, це зернятко, та нікому не кажи, що в тебе воно є. А як прийде лихо, посади його, то виросте з нього верба яра3, і що тобі треба буде, йди до тієї верби, то все тобі й буде.

1 Ка́рі (копі), карий кінь – темно-коричневий, гнідий.

2 По́лумінь – полум’я, вогонь.

3 Я́рий – тут: яскраво-зелений.

От поховав чоловік жінку, пожурився-пожурився та й знов оженився з удовою. А в тієї вдови та своя дочка. Баба свою дочку жалує, а ту дівчину зненавиділа так, що й просвітку їй нема. Бабина така лінива, така ледача: ні до холодної

води не береться, усе б сиділа згорнувши руки. А та дівчина роботяща та добра дитина, і що не дай їй робити і скільки не дай, то все зробить. Та що з того, коли ні́чим бабі не догодить.

От баба й надумала.

– Жени, – каже, – ледащо, бичка пacти! Та на тобі круг прядива, щоб ти його й зом’яла, і потіпала, і спряла, і помотала, і поткала, і побілила, і полотно додому принесла! Та гляди: не зробиш, то й жива не будеш!

Взяла дівчина те прядиво, погнала бичка пасти. Бичок пасеться, а вона плаче: де ж таки видано, щоб усе те за день зробити? А далі й згадала: “Є ж у мене зернятко від матінки!”.

От узяла, посадила його на леваді1, полила, а сама сіла та й знову плаче. Плакала, плакала та й заснула. Прокидається, аж із того зернятка така гарна верба яра виросла, а під вербою криничка, і вода в ній така холодна та чиста, як сльоза.

Підійшла дівчина до верби та й каже:

– Вербо яра, відчинися! Ганна-панна йде.

От верба взяла та й відчинилася, а відтіля так панни й вилинули.

– Панно наша мила, панно наша люба, що скажеш робити?

Вона й каже:

– От вам круг прядива: треба його зом’яти, й потіпати, і попрясти, і помотати, і полотно з нього поткати, і побілити.

– Панно наша мила, панно наша люба, зараз буде.

Та й назад усі у вербу.

От допасла дівчина до вечора, знов до верби:

– Вербо яра, відчинися! Ганна-панна йде.

1 Лева́да – тут: пасовисько.

От верба й відчинилася, і ті панни виносять їй полотно тонке, таке біле – хоч зараз сорочки ший. Узяла дівчина те полотно, пригнала бичка додому, віддає полотно бабі. А та аж зубами заскреготіла, як побачила, та нічого казати.

А свою дочку послала бичка пасти, каже:

– На тобі, донечко, мичечку1. Спрядеш – спрядеш, а не спрядеш, то й так принесеш.

Погнала та бичка пасти та мичку закинула, а ввечері приганяє бичка та й каже:

– Голова в мене, мамо, так боліла, що й не зведеш.

– Ну, дарма, доню, ляж та відпочинь!

От діждали вони неділі. Баба свою дочку так причепурила, веде до церкви, а на дідову гримає:

– Топи, ледащо, нетіпахо! Щоб ти й витопила, і обідати наварила, і поприбирала, а ще із цього полотна й сорочку пошила, поки ми вернемося із церкви. Та гляди: не зробиш, то й жива не будеш!

1Ми́чечка, ми́чка – пучок льону, підготовлений для прядіння.

От пішла баба з дочкою до церкви, а дівчина швиденько витопила, обід наварила, у хаті поприбирала, тоді побігла па леваду до верби та й каже:

– Вербо яра, відчинися! Ганна-панна йде.

Верба й відчинилась, а відтіля панни так і вилинули.

– Панно наша люба, панно наша мила, що скажеш робити?

– Треба із цього полотна, поки із церкви вийдуть, сорочку пошити. Та ще й дайте мені вбратися – хочу до церкви поїхати.

Ті кинулись, убрали її гарно, а на ніжки маленькі золоті черевички взули. Тут і коні під’їхали. Сіла вона та й поїхала до церкви.

Як увійшла вона в церкву, так церкву й осіяла. Люди аж нестямляться з дива: “Чи воно князівна, чи королівна? Ще такої не бачили”. А на той час князенко в церкві був. Як угледів її, то й очей уже не відведе від неї. Відправа кінчається, вона перша із церкви вийшла, сіла й поїхала. Під’їхала до верби, верба відчинилася, вона поскидала все із себе, знову наділа своє рам’я, пошиту сорочку взяла. Коні у вербу в’їхали – зачинилася верба, а дівчина пішла в хату, сіла та й виглядає бабу із церкви.

Коли приходять.

– А що, наварила?

– Наварила.

– А сорочку пошила?

– Та й сорочку пошила.

Подивилася баба, нічого не сказала, тільки плечима здвигнула.

– Давай обідати!

Посідали обідати та й почали розказувати, яку то вони панночку в церкві бачили – як сонце, гарну, що аж князенко й молитися забув, усе на неї дивився.

– А до кого вона подібна? – питає дівчина. – Може, до мене?

1Ра́м’я – старий, поношений одяг.

Бабина дочка в сміх, а баба:

– Ач, нетіпаха, до кого рівнятися здумала!

Oт діждали й другої неділі. Знову дід з бабою та з бабиною дочкою до церкви, тій звеліла баба топити та й ще якусь роботу загадала. А вона виоралася швиденько та до верби:

– Вербо яра, відчинися! Ганна-панна йде.

Відчинилася верба, а з неї панни так і вилинули.

– Панно наша люба, панно наша мила, що скажеш робити?

Вона їм знову загадала, до церкви убралася, у золоті черевички взулася, поїхала.

Коли князенко вже там. Вона як увійшла, то й церкву осіяла. Люди торопіють: “Боже, яка краса! Хто ж це?”. Ніхто не знає. А князенко й очей не відведе. Кінчається відправа, вона перша вийшла, приїхала, пишне вбрання поскидала, своє рам’я наділа, сіла та й дожидає із церкви.

Поприходили із церкви, посідали обідати, розказують за ту панну.

– Князенко гарний, а вона ще краща.

– А може, вона до мене подібна? – Ганна питається.

Бабина дочка сміється, а баба трохи не била дівчини.

А князенко тим часом усе допитується, хто та панна. Ніхто не знає. Радились, радились, як би дізнатись. От один хлопець і каже:

– А я знаю, як довідатися.

– А як? – питається князенко.

– На тому місці, де вона стає, смоли підлити – черевички й попристають.

Так і зробили. Приїхала Ганна-панна на третю неділю до церкви, стала. А ті вже – князенко з панами – так її пильнують, так пильнують. Кінчається відправа, хоче вона йти – не рушить з місця. Рвонулася – таки зірвалась, а один черевичок і зостався. Утекла вона додому, приїхала, убралася знову у своє рам’я та й сидить.

Приходять із церкви, як стали розказувати!

– Такий, – кажуть, – маленький черевичок, що ноги такої нема, щоб на неї прийшовся.

– А може, на мою прийдеться? – питає дівчина.

Баба як розлютується:

– Та ти нетіпаха, тільки в попелі гребешся, ноги, як ті колоди, а до кого рівняєшся!

А князенко геть скрізь розпитується, хто золотий черевичок загубив. Ні, ніхто не знає. Що його робити? А той парубок та й каже знову князенкові:

– А я знаю, як її знайти.

– А як? – питає князенко. – Кажи!

– Послати скрізь міряти той черевичок: на чию ногу прийдеться, то той вона.

От так і зробили. Пішли ті слуги князенкові міряти. Ходять та міряють, та й міряють – нема! От заходять і в ту хату, де дідова й бабина дочки були. А баба ще здалеку їх побачила, що йдуть, та на свою дочку:

– Мий, доню, швидше ніжки, бо йдуть черевичок міряти!

А на дідову:

– А ти, нечупаро, геть мені зараз на піч, щоб і не видно тебе було!

Та й загнала її. Прийшли ті.

– Здорові!

-Дай, Боже, доброго здоров’я!

– Чи є у вас дівчата?

– Та є в мене дочка, – каже баба. – Доню! Доню! Біжи сюди, давай ніжку: золотий черевичок міряти! От люба дитина – ніжки біленькі.

Почали міряти – ні, не приходиться.

– Та ти дужченько, доню, стромляй ніжку – вона влізе!

Стромляла, стромляла – де там! А дідова дочка дивиться з печі.

– А то ж яка дівчина у вас на печі? – питається пан.

– Та то ледащиця! – говорить баба. Та на дівчину: – Ти чого злізла, сказано тобі – сиди там!

– Ні, бабо, хай вона сюди йде! А злазь, дівчино!

Злізла вона, стала черевичок міряти – враз так і прийшовся.

– Ну, бабо, – кажуть пани, – цю дівчину візьмемо у вас.

– Оце лихо! Де ж таки видано, щоб таке опудало та князенкові за дружину було! Чи то ж годиться?! Я не пущу!

– Ні, бабо, таки візьмемо!

Баба верещить: та вона така, та вона сяка! Та вона з попелу не вилазить, та на ній сорочки ніколи білої нема. Так ті й не слухають. А дівчина каже:

– Стривайте трохи, піду приберуся!

Вийшла на леваду: “Вербо яра, відчинися! Ганна-панна йде”. Як відчинилася верба, а ті панни так і вилинули. Убралася вона; як увійшла в хату – усе осіяла. Так усі й поторопіли.

– Дайте ж, – каже, – взуто й другий черевичок.

Посідали, поїхали. Швидко й весілля відбули.

А верба з криничкою пішла в землю та й знов у князенковому саду вийшла.

– Які завдання придумувала баба дідовій дочці? Скільки разів?

– Хто і як допомагав дідовій дочці? За які риси характеру вона мала прихильність у своїх помічниць?

– Якою змальовано бабу в цій казці? Пригадай казки, де є зла мачуха. Що повторюється в цих творах?

– Прочитай уривки казки, яким відповідають малюнки. Якою показано бабину дочку, а якою – дідову? Знайди в тексті слова, які характеризують бабину й дідову дочок.

– Як ти розумієш вислови: просвітку їй нема; ні до холодної води не береться: сиділа згорнувши руки?

– Яка основна думка казки?

– Порівняйте прочитану казку із чарівною:

1. Де відбуваються описані в казці події?

2. Чи є в ній чарівне перетворення?

3. Скільки випробувань випадає на долю героя казки?