Краса людини та природи у кіноповісті “Зачарована Десна”
Коли я в дитинстві проходила повз кіностудію імені О. Довженка, мене завжди вражав її великий фруктовий сад. Особливо навесні, коли яблуні та груші цвіли, й сад перетворювався на велике біло-молочне запашне море, нібито зима повернулась у місто й сніжною хугою пелюстків полонила його. Якось я спитала г батька: “Звідки взялось тут таке диво?” І почула відповідь, що цей сад посади Олександр Петрович Довженко. “Якщо людина за своє життя посадила дерево й виростила сина, то вона недаремно прожила життя”, – казали колись мудрі люди.
О.
Якось після поїздки до одного з нових сіл Довженко замислився: “Чому українська мальовничість поступалася місцем мертвій думці архітектора? чому ми від-1 кидаємо живу душу людську?” Тому і прагнув у своїх творах показати всю велич і красу народної душі, бо був “покликаний возвеличувати український народ”. Усе своє життя Довженко оспівував рідну Україну, змалював пастельними, м’якими фарбами в “Зачарованій Десні”, стурбованими, грізними блискавками накреслив в “Україні в огні”. Але найпалкішу любов
Цей світ – великий, таємничий, зелений, буйний. Допитливий, мрійливий, з неабиякою уявою, пізнаючи цей світ, майбутній письменник поринав у нього з головою.
Згадаймо хоча б маленького Івана з твору М. Коцюбинського “Тіні забутих предків”, що котився зеленими царинками, маленький і білий, наче кулька кульбаби… чи малого Тараса, який ходив шукати тих стовпів, що підпирають десь там небо. А ось Довженкову жагу буденності тамувала вода з Десни. “Була тоді ще дівкою Десна, а я – здивованим маленьким хлопчиком із широко розкритими зеленими очима”, – писав у своїй автобіографії митець. Єдність людини з природою, зі світлом при народженні – основне, що визначає світогляд цієї людини. Все жило в очах маленького хлопчика подвійним життям, навіть потворне містило в собі частину прекрасного.
У кіноповісті подається образ коней, як образ чогось прекрасного, високого. Красиві, сильні коні, що постають в його уяві, насправді ж були худі, бо працювали весь свій вік і помирали за роботою. Так і народ з великою душею, що все своє життя жив у злиднях, просто не має права жити в нестатках.
Батько – чоловік, з якого можна було писати богів, людина з великими дужими роботящими руками та розумними сірими очима, топив свою тугу в склянці горілки. Мати, яка поховала 12 дітей, кляла все життя батька, діда й бабу, шо занапастили її життя, – втілення жіночої долі. Вона все-таки прекрасна, бо прекрасна в неї душа й роботящі руки, які насаджали за свій вік багато чото… “Коли вилізає саме з землі всяка рослдночка, ото “мені радість”, – любила проказувати вона.
І матір, і батько, і дід, який схожий на доброго духа, і зла, сварлива прабаба, – усі вони складають єдиний образ народу, тото народу, складовою частиною якого так гостро відчував себе Довженко. І чи не тому звертається він до світлих криниць дитинства, що дійсність та люди, а особливо політична система, жорстоко покарали йото. Згадаймо лише фейлетон Д. Бєдното “Філософи”, саме через нього О. Довженко соромився ходити вулицями Москви та посивів і постарів за кілька днів. “Зачарована Десна” – це втеча від дійсності в сонячний світ дитинства, це – джерело наснаги для письменника.
І чи не в тону причина нашо’і бездуховності, що не повертаємось до сво’іх коренів, що хочемо зірки хапати з небес, а нахилитися й побачити зірку в калюжі не вміємо. Безбарвна та людина, праця якої не зігріта теплим промінням дитинства.
(1 оценок, среднее: 5,00 из 5)Краса людини та природи у кіноповісті “Зачарована Десна”
вірші суботика
Краса людини та природи у кіноповісті “Зачарована Десна”