Образ рідного краю в кіноповісті “Зачарована Десна”

В одному з листів до матері й сестри Довженко сповіщав: “Пишу одну повість про діда, батька, матір і про все, одне слово., наше союзницьке життя, ще коли я був маленьким”. Проте задум написати поему в прозі, в якій оспівати рідний край, його працьовитих, добрих людей, був здійснений письменником лише в 1955 р. Як і більшість творів Довженка, “Зачарована Десна” написана не лише для читання, але й для екранізації, а тому немає чіткого сюжету і послідовності розповіді. Основну сюжетну лінію створюють опо-віді-спогади автора, овіяні романтикою

сільського життя, любов’ю до І пташиного щебету в саду, до плескоту весняної повені, до ніжно-журливого кумкання жаб у болоті, до дівочих співів, колядок, щедрівок, обжинок, до “гупання яблук у саду”, до сільської музики – високого й чистого дзвону коси,- все це викликало радість і втіху, яку Довженко трепетно й ніжно згадує як незабутнє, що живе в його доброму й поетичному серці.

Всі події кіноповісті проходять через призму оцінки їх малим Сашком Довженком, що надає оповіді щирості, непідробного ліризму й задушевності, тонкого гумору. Описуючи своє дитинство, яке минало на лоні живописної природи, митець

з любов’ю згадує свою родину – схожого на Бога Саваофа діда, шо ніколи не розлучався з Псалтирем, лайливу прабабу, яка проклинала всіх, хто потрапляв їй на очі, напрочуд доброго батька, який любив розповідати синові про Десну, про трави, про таємничі озера; тиху, люблячу матір, яка кохалась у рослинах і саджала їх у своєму невеличкому городі, “щоб про-ізростали”, добрих знайомих і просто хороших людей, які, як і його батько, рятували селян від смерті, від повені, від лиха. Ліричні поетичні описи – дивний сон хлопчика – чергуються зі сценами, написаними в стилі українського народного гумору.

Такою і’ картина великодньої повені, коли вся загреблянська парафія сиділа на стріхах з неосвяченими пасками, а рев худоби по кошарах, крики людей “рятуйте!” ніскільки не бентежили отця Кирила, шо з дяком і старостою роз’їжджав на човні і святив паски чистою деснянською водою.

Згадуючи минуле своєї родини, свого народу, Довженко не раз підкреслював, шо в його житті було і багато “неладу, плачу, темряви й жалю”. Автор звернувся до спогадів свого дитинства не тому, що уболівав за старовиною, минулим. “Я не приверженець старого села, ні старих людей, ні старовини в цілому,- писав Довженко у повісті.- Я син свого часу і весь належу сучасникам своїм”.

Привертають увагу й роздуми письменника про людей праці, про покликання митця і витоки його патріотизму. Закоханий у рідний край, у працелюбний і красивий душею український народ, Довженко вважає обов’язком письменника показати світові, що життя саме по собі прекрасне. Тому він з таким замилуванням виводить у повісті світлий і неповторний образ зачарованої Десни, цієї “незайманої дівиці”, згадуючи про яку письменник “добрішав, почував себе невичерпно багатим і щедрим”.

До річки свого дитинства Довженко звертається з неприхованою любов’ю: “Далека красо моя! Щасливий я, що народився на твоєму березі, пив у незабутні роки твою м’яку, веселу сиву воду, ходив босий по твоїх казкових висипах, слухав рибальських розмов на твоїх човнах і казання старих про давнину, що лічив у тобі зорі на перекинутому небі…”

Благословляючи Десну – “далеку красу мого дитинства” – за щедрі дарунки, письменник показав, що людина, “яку посаду не займала б, стає безбарвною, сліпою, якщо вона в історії свого народу, в житії своїх предків нічого не бачить дорогого, близького, рідного”. Про що б не говорив письменник, усе йому дороге і близьке. Про основу естетики Довженка і зміст його кіноповісті образно сказав М. Рильський у статті “Олександр Довженко”: “Його “Зачарована Дес на” – це задушевна лірична сповідь, по вінця напоєна любов’ю до рідного краю, до трудового народу, до України з її великим, але скорб ним минулим, з її великим і радісним майбутнім”. “Зачарована Дес на” – це гімн красі, природі, рідному краю, поетична картина трудо вого життя народу.




Образ рідного краю в кіноповісті “Зачарована Десна”
опис бабусі