РІЗДВЯНА ПІСНЯ В ПРОЗІ, або РІЗДВЯНЕ ОПОВІДАННЯ З ПРИВИДАМИ – ЧАРЛЗ ДІКЕНС – ВІДКРИТИ ЛЮДИНУ В ЛЮДИНІ

ЧАСТИНА ТРЕТЯ ПРИГОДИ І ФАНТАСТИКА

РОЗДІЛ 2 ВІДКРИТИ ЛЮДИНУ В ЛЮДИНІ

ЧАРЛЗ ДІКЕНС

РІЗДВЯНА ПІСНЯ В ПРОЗІ, або РІЗДВЯНЕ ОПОВІДАННЯ З ПРИВИДАМИ

Строфа І. Марлеєва тінь

Від того дня, коли єдиний компаньйон Ебенезера Скруджа пішов із життя, минуло сім років. Однак на вивісці, що прикрашала двері їхньої контори, як і раніше, було написано: “Скрудж і Марлей”…

О! Скрудж був справжній “жмикрут”: він умів міцно схопити людину як кліщами, придушити, скрутити, згребти. Це був старий грішник – заздрісний, жадібний, твердий

і гострий, як кремінь, але ніяке кресало не могло викресати з нього благородної іскри, скритний, потайний та самостійний, як той слимак. Через холод у душі і вся постать його немов заморозилася: ніс загострився, щоки зморщились, хода стала скутою, очі почервоніли, тонкі губи посиніли, а голос – хитрий та прикрий – скрипів. Холодний іній лежав у нього на голові, на бровах і на сухім підборідді. Скрудж всюди носив із собою той холод; у найгарячіші дні він морозив ним свою контору і не давав їй нагрітися хоч би на один градус навіть на Різдво.

Надвірний холод і тепло не впливали на Скруджа. Ніяка спека не могла зігріти

Скруджа, ніякий холод не морозив його. Не було вітру, жорстокішого за Скруджа, снігу, упертішого, дощу, такого невблаганного, як Скрудж. Найгірша негода не могла знайти в Скруджеві такого місця, де б пройняти його. Злива, град, сніг, сльота мали тільки одну кращу за нього прикмету, – вони бувають часом щедрі, а Скрудж ніколи.

Ніхто на вулиці, зустрівшись із ним, не спинявся, щоб привітно спитати в нього: “Як ся маєте, пане Скрудже? Коли ви зайдете до мене?” Старці ніколи не сподівалися від нього милостині; діти ніколи не питали в нього, котра година; ніхто ніколи за все його життя – ні чоловік, ні жінка – не попросив його показати дорогу.

Скрудж не звертав на все те ніякої уваги. Йому навіть подобалося протовплюватися дорогами людського життя, нехтуючи людським співчуттям.

Якось, перед одним з найкращих днів року, перед Різдвом, старий Скрудж сидів і працював у своїй конторі. Година була холодна, похмура. Туман аж проймав.

Скрудж не зачиняв дверей у своїй кімнаті, щоб наглядати за писарем, що переписував папери в сусідньому закамарку1, тісному та темному, неначе бочка. У коминку в Скруджа ледве горіло, а в коминку в писаря так мало було вогню, що здавалося, неначе там жевріла одна жарина. Але писар не міг підкинути вугілля, бо скринька з вугіллям стояла у Скруджевій кімнаті й кожного разу, як писар увіходив туди з лопаткою, щоб набрати вугілля, господар казав йому, що, мабуть, їм доведеться розлучитися. І писар замотав шию білою хустиною і думав, як би його зігрітися коло свічки, але це була важка справа!..

1Закамарок – невеличке тісне приміщення.

– Будьте здорові, зі Святим вечором, з веселим Різдвом, дядечку! Щасти вам, Боже! – залунав зненацька радісний голос. То говорив Скруджів племінник, хутко ввійшовши до хати.

– Що за дурниці! – відказав Скрудж.

Племінник зігрівся, швидко йдучи по холоду та по туману; на щоках у нього грала краска, очі блищали. Він був дуже гарний у цю хвилину.

– Різдво дурниці, дядечку?! – спитав племінник. – Ви, звичайно, так не думаєте?

– Думаю, – відповів Скрудж. – “Веселе Різдво!” Яке ти маєш право веселитися? З якої речі тобі радіти? Ти, здається, доволі вбогий…

– Змилуйтеся! – весело промовив племінник. – Краще скажіть, яке ви маєте право сумувати? З якої речі ви такі похмурі? Ви, здається, доволі багаті?..

Скрудж не знайшов цієї хвилини кращої відповіді й знову промовив:

– Ат, дурниці!

– Ну, та не гнівайтеся ж, дядечку! – сказав племінник.

– Як же мені не гніватися, – бурчав дядько, – коли той світ, де я живу, заселений такими дурнями, як ти! “Радісне Різдво!” Не говори мені такого. На Різдво платять борги без грошей; воно показує, що чоловік став на рік старший і ні на одну годину не став багатший; це той час, коли треба лічити по книгах і бачити, що кожна стаття за всі дванадцять місяців була проти нас. Коли б я міг робити так, як бажаю, – скрикнув Скрудж з лютістю, – то я б кожного дурня, що шляється та славить Христа, зварив разом з його різдвяною стравою й поховав би, застромивши йому ялинку в серце! Святкуй собі Різдво по-своєму і не заважай мені святкувати його, як я хочу.

– Хіба це святкування! – скрикнув племінник. – У тім-то й річ, що ви його зовсім не святкуєте!

– Ну, то не заважай мені зовсім про нього не думати. Нехай воно тобі буде щасливе! А справді, чи принесло воно тобі коли-небудь щастя?

– Є багато речей, що я з них міг би добути щастя, але я ними не скористався, – між іншим і Різдво так само. Але, окрім моєї великої шаноби до Святого Різдва, я ще вважаю цей день найкращим у цілому році; добрий, веселий, ласкавий, привітний день! Єдиний з усіх довгих днів, коли всі вузькі серця ширшають, єдиний день, коли всіх бідніших людей вважають за своїх товаришів у житті, а не створіннями іншої породи. І через те, дядечку, хоч Різдво й не поклало мені в кишеню ані шматочка злата або

Срібла, а я все ж певний, що воно мені дало добро і буде ще його давати; я славлю його.

Писар в закамарку заплескав у долоні на хвалу, але зараз же зрозумів недоречність такого вчинку і почав мішати вугілля в коминку, та й загасив останні бліді іскри.

– Давайте, плещіть більше, – гримнув на нього Скрудж, – то ви відсвяткуєте Різдво, згубивши службу!

Племінник запросив Скруджа до себе на святкування Різдва, але той знехтував його пропозицією. Щиро побажавши дядькові гарних свят, юнак пішов.

Потім до Скруджа завітали два джентльмени, які збирали гроші для бідних. Господар фірми “Скрудж і Марлей” відмовився зробити пожертвування, пояснивши це тим, що не бажає підтримувати лінощі людей, які не вміють належно себе забезпечити.

День добіг кінця. Неохоче “подарувавши” писареві вихідний, Скрудж пішов з контори й, пообідавши в трактирі, вирушив додому. Жив він у похмурому будинку, який колись належав Марлеєві.

Щойно Скрудж зібрався увійти до помешкання, як йому здалося, ніби молоток біля дверей перетворився на обличчя померлого компаньйона. Та за хвилину примара зникла. Старий був дещо спантеличений, але, промовивши “дурниця”, упевнено переступив поріг.

Усередині було холодно й темно. Скрудж влаштувався біля каміна, у якому ледь жеврів вогонь. Привид Марлея вперто з’являвся то тут то там, але Скрудж щоразу відмахувався словом “дурниці”. Коли ж дивний гість щосили забряжчав своїм ланцюгом і зняв хустку, яка підтримувала його нижню щелепу, Скрудж нарешті повірив власним очам. Він упав на коліна й затулив обличчя руками.

– О змилуйся! – скрикнув він. – Нащо ти, страшний привиде, так турбуєш мене?!

– О чоловіче з людським розумом, чи віриш ти тепер у мене? – спитав дух.

– О Скрудже! – сказав привид. – У кожного чоловіка душа не повинна бути замкнена, – треба, щоб вона завжди зустрічалася зі своїми близькими, щоб мала співчуття до інших; коли душа не робила цього за життя, то мусить спокутувати це по смерті. Вона засуджена тинятися по світу й бачити, – о горе мені! – те бачити, до чого вже не може прилучитися, тих бачити, що за життя могла б з ними ділитися, що їхнє щастя тримала у своїх руках.

Привид знову застогнав, затряс ланцюгом і почав ламати свої прозорі руки.

– Ви закуті, – промовив Скрудж тремтячим голосом. – Через що?

– Я ношу ланцюг, який сам собі скував за життя, – відповів привид. – Я одягнув його з власної волі і з власної волі його ношу. Хіба ж тобі не знайомий цей ланцюг?

Скрудж дедалі сильніше тремтів.

– Можливо, – вів далі привид, – ти хочеш довідатися про вагу та довжину ланцюга, який ти сам носиш? Твій ланцюг був такий самий, як мій, за сім років перед цим. Від того часу ти багато працював коло нього, і він зробився дуже важкий.

Скрудж глянув додолу, немов сподівався побачити навкруги себе довгий залізний ланцюг, але не побачив нічого.

– О нещасна, скута істото! – скрикнув привид. – Ти не знаєш, що коли б людина хотіла робити те добро, що вона може зробити, то ціле життя здалося б їй коротким! Не знаєш ти, що ніяке каяття не може полагодити життя, страчене даремно. І я цього раніше не знав! І я такий був!

– Але ж ти завжди був хорошим, діловим чоловіком, Якове, – зауважив Скрудж заїкаючись, бо відчув, що Марлеєві слова приходяться й до нього.

– “Діловитим”! – скрикнув привид, ламаючи руки. – Моє діло мусило бути – усі люди, спільне добро, любов, співчуття, терпіння, доброчинність, – оце все було моє діло! Торгові справи були тільки краплею того моря справ, що мені було призначено.

По тій мові привид простягнув до Скруджа свого ланцюга, неначе один цей ланцюг був причиною усіх його мук, а потім знову кинув його додолу зі страшенним брязкотом.

– У цю пору року я найбільше страждаю, – казав він далі. –

О, навіщо я ходив, заплющивши очі, між своїми близькими; чому я жодного разу не підвів очей до тієї зірки, що завела волхвів до убогої печери! Хіба мало тут бідних домівок, що сяйво тієї зірки завело б мене до них! Я не маю права сказати тобі, через що я з’явився перед тобою сьогодні у видимій постаті. Але скажу тобі, що я часто, дуже часто сидів коло тебе без твого відома.

Це не втішило Скруджа; він затремтів і обтер піт з обличчя.

– І це не легка частина моєї кари! – продовжував привид. – Сьогодні я прийшов для того, щоб сказати, що ти ще можеш мати надію уникнути моєї долі. Я допоможу тобі.

– Ти завжди був моїм добрим другом, – промовив Скрудж, – дякую тобі!

– До тебе прийдуть три духи, – закінчив привид. Без їхнього візиту ти матимеш таку саму долю, як я. Сподівайся першого з них завтра о першій годині ночі.

– Чи не можна б мені прийняти усіх разом і на тому скінчити, Якове? – натякнув Скрудж.

– Другого сподівайся на другу ніч, у ту саму годину. Третій прийде на третю ніч з останнім дзвоном півночі. Мене ти більше не побачиш; але задля твого власного щастя пам’ятай все, що було цієї ночі.

Тінь Марлея здійнялася у повітря, де, жалісно завиваючи, літали численні привиди, скуті довгими ланцюгами. Багатьох з них Скрудж знав, коли вони були людьми. Один з його колишніх знайомих був прикутий до величезної вогнетривкої

Шафи. Він жалівся на те, що не може допомогти бідній молодій матері, яка сидить на порозі з дитиною на руках… Тієї ночі Скрудж заснув, не роздягаючись.

Літературний практикум

1. Схарактеризуйте Скруджа. Яке враження справив на вас цей герой?

2. Знайдіть! Які риси характеру Скруджа відбилися в його зовнішності? Наведіть відповідні цитати.

3. Як Скрудж ставився до оточуючих?

4. Чому Скрудж не святкував Різдва? Процитуйте його пояснення. Що ви можете на це заперечити?

5. З якою метою до Скруджа завітав дух Марлея?

6. За що і як було покарано Марлея після смерті?

7. Що має на увазі Марлей, коли стверджує: “Я ношу ланцюг, який сам собі скував за життя”? Що означає цей ланцюг і його довжина?

8. Подискутуйте! Як Скрудж розуміє щастя? А його племінник? Хто з них, на ваш погляд, правий? Як ви розумієте зміст поняття “щастя”?

Строфа II. Перший з трьох духів

Скрудж прокинувся опівночі. Він був здивований тим, що проспав майже добу. Рівно о першій годині перед ним постав дивний гість.

Цей гість був чудною істотою: він мав дитячу постать, але був більше схожий на діда; однак якийсь дивний простір одсовував його від очей і зменшував у дитину. Волосся спадало йому на плечі й було зовсім біле, як у діда, але на його свіжому обличчі не було жодної зморшки. Руки в нього були довгі та міцні, голі, так само як і ноги, але ноги були дуже делікатні. На гостеві була сорочка, дуже біла, підперезана ясним блискучим поясом. Він держав гілку вічнозеленої зимової рослини, а вбрання його було прикрашене літніми квітками. Але найдивніше було те, що від його голови йшло широким пасмом світло, – воно освітлювало все навкруги. Але під рукою він тримав великий гасильник, і здавалося, що коли він в якусь смутну хвилю надягне той гасильник замість капелюха, то світло зараз погасне. Але і це ще не було найдивніше в тому створінні, як придивився Скрудж. Він мінився та світився то з одного боку, то з другого; там, де за хвилину був ясний, робився темний, вся духова постать була ясна подекуди і весь час міняла свої обриси. То він був з однією рукою, то з однією ногою, то зненацька мав двадцять ніг; то були самі ноги без голови, то голова без тіла; при всіх тих змінах не можна було навіть спостерегти, якої форми була кожна частина його тіла, – так вони хутко зникали в темряві. Зненацька, на диво Скруджеві, дух знову став сам собою – ясним і світлим, як і спочатку.

– Чи це не ви, добродію, той дух, що про його відвідини мені казано? – спитав Скрудж.

– Я.

Голос у нього був лагідний та любий, але, дивна річ, лунав той голос так, неначе дух був оддалік, а не близесенько від Скруджа.

– Хто ви і що ви таке? – спитав Скрудж.

– Я дух минулих Різдвяних свят.

– Давно минулих? – жваво спитав Скрудж, придивляючись до малесенької істоти.

– Ні, тих Різдвяних свят, що відбувалися на твоїй пам’яті.

Скруджеві (він сам не знав через що) дуже захотілося побачити духа в капелюхові, і він попросив його одягнути.

– Що? – скрикнув дух. – Невже ти хотів би так хутко знищити людськими руками те світло, що від мене йде? Хіба не досить того, що ти та інші такі, як ти, зробили цю шапку та примушують мене носити її цілими роками, насунувши по самі брови?

Скрудж, звичайно, сказав, що він зовсім не хотів образити духа, і додав, що він не пам’ятає, щоб коли-небудь хотів надіти на духа шапку.

Побачивши, що дух веде його до вікна, Скрудж ухопився за його одяг і з благаючим поглядом скрикнув:

– Я ж людина, я можу впасти!

– Дай я доторкнуся до твого серця, – сказав дух, поклавши йому руку на груди, – і мій дотик підтримає тебе тепер і потім.

По тій мові вони пройшли крізь стіну й опинилися на сільській дорозі. З обох боків простяглися поля, місто зовсім зникло, не було видно й знаку. Зникли теж туман і темрява; був ясний холодний зимовий день, і земля була вкрита снігом.

Скрудж озирнувся і, сплеснувши руками, скрикнув:

– Боже мій, та я ж тут ріс, я був тут дитиною!

Дух ласкаво глянув на нього. Його делікатний дотик, хоч дуже легенький та короткий, здавалося, все ще впливав на почуття старого чоловіка.

Скрудж почув у повітрі тисячі запахів, з ними були пов’язані тисячі давно забутих дум, надій, утіх і турбот.

– Твої губи тремтять, – зауважив дух. – А що це в тебе на щоці?

Скрудж пробурмотів, заїкаючись, що то прищ, і попросив духа, щоб він його вів куди хоче.

– Чи ти пам’ятаєш дорогу? – спитав дух.

– Чи я пам’ятаю дорогу? – скрикнув Скрудж із запалом. – Та я міг би йти нею, зав’язавши очі!

– Дивно, що ти протягом стількох років не згадав про неї, – зауважив дух. – Ну, ходімо!

Вони пішли дорогою. Скрудж упізнавав кожні ворота, кожний стовп, кожне дерево. За деякий час з’явилося й село. Он місток, он церква, он в’ється річечка. Кілька коненят бігло підтюпцем, на них їхали хлоп’ята й перегукувалися з іншими хлопцями, що сиділи на сільських візках, а поганяли коней господарі. Діти були дуже веселі; перегукуючись, вони сповняли широкі поля такими веселими голосами, що, слухаючи їх, саме повітря сміялося.

– Це тільки тінь тих людей, що колись були, – сказав дух, – вони не бачать і не чують нас.

Веселі подорожні наближалися, і Скрудж упізнавав кожного та звав по йменню. Чому він так безмірно тішився, дивлячись на них? Чому його суворі очі заблищали і серце забилося? Чому втішно йому було слухати, як ті селяни, повертаючи на роздоріжжі, бажали одне одному веселого Різдва? Що було веселого в Різдві для Скруджа? Геть думку про “радісне Різдво”! Коли воно принесло йому щось добре?..

– Школа ще не зовсім порожня, – сказав дух. – Там ще до цієї пори сидить самотній хлопчик, покинутий своїми близькими.

Скрудж сказав, що він знає те, і заплакав.

Дух і Скрудж пройшли через першу хату, а потім далі. В останнім кутку будинку двері відчинилися перед ними, і вони побачили довгу порожню, похмуру хату, що здавалася ще порожнішою через довгі ряди соснових лавок зі столиками. Коло блідого вогню сиділа самотня дитина й читала. Скрудж сів на лавку й заплакав, побачивши свою власну бліду тінь, себе самого, забутого, як бувало завжди на Різдво…

Дух доторкнувся до Скруджевої руки й показав йому на ту його давню тінь. Хлопчик сидів, зовсім поринувши в читання. Зненацька за вікном з’явився перед ними зовсім виразно чоловік у чужинському вбранні; за поясом у нього стриміла сокира, і він тримав за узду осла, навантаженого дровами.

– Та це ж Алі-Баба! – скрикнув Скрудж у нестямі. – Це добрий, старий, чесний Алі-Баба! Так, так, я знаю.

Одного разу, на Різдво, як Скрудж ще маленьким був зоставлений сам, так, як і тепер, уявився йому Алі-Баба. Бідне хлоп’я!

Потім, хутко змінивши голос, що зовсім не було в звичаї у Скруджа, він сказав, жаліючи сам себе: “Бідне хлоп’я!” – і знову заплакав. Потім, утерши сльози кінцем рукава та засовуючи руку в кишеню й оглядаючись навкруги, він промовив тихо:

– Я хотів би… але вже пізно!..

– Що таке? – спитав дух.

– Нічого, – відповів Скрудж, – нічого; минулої ночі якийсь хлопчик колядував коло моїх дверей… мені хотілось би дати йому що-небудь…

На духовім обличчі з’явився замислений усміх; він поворухнув рукою й сказав:

– Подивимося на інше Різдво.

При тій мові давніший маленький Скрудж став більший, хата потемнішала й стала ще бруднішою. Двері покосилися, вікна потріскалися. І ось хлопець знову тут сам, бо всі хлопці пороз’їздилися додому на веселі Святки.

Він тепер не читав, ходив сумний по хаті сюди та туди. Скрудж глянув на духа, смутно покивав головою й боязко глянув на двері. Вони прочинилися, і маленька дівчинка, значно менша за хлопця, вбігла в хату, кинулася до нього, почала його обіймати, цілувати, мовлячи:

– Любий, любий братику мій! Я приїхала по тебе, любий! – та й почала плескати щупленькими рученятами й сердечно сміятися. – Я приїхала по тебе, щоб одвезти тебе додому, додому, додому!

– Додому, моя маленька Фанні? – спитав здивований хлопчик.

– Еге ж! – відповіла дівчинка, сяючи від утіхи. – Додому, зовсім і назавжди! Тато став такий добрий, що в нас удома тепер просто рай! Він так ласкаво зі мною розмовляв одного вечора, як я ішла спати, що я не побоялася в нього запитати ще раз, чи можна тобі повернутися додому. Він відповів, що можна, і послав мене з повозом по тебе. Ти будеш дорослим чоловіком, – провадила дівчинка, широко розкриваючи очі, – і вже ніколи не повернешся сюди, ми святкуватимемо усі свята вкупі й будемо веселитися більше за всіх у світі!

– А ти стала зовсім великою, моя зозулько! – гукнув хлопець.

Вона заплескала в долоні, сміялася й хотіла дістати до його голови, але була дуже маленькою для того, вона сміялася і ставала навшпиньки, щоб обняти його, потім з дитячим поспіхом почала тягти його до дверей, він же був зовсім не від того, щоб іти за нею.

Тим часом скриньку молодого Скруджа прив’язали до повозу; діти швиденько попрощалися з тією школою, сіли в повіз і хутко поїхали садком, збиваючи колесами іній та сніг з кущів над доріжкою.

– Дівчинка була завжди таким тендітним створінням і могла зів’янути від найменшого подиху вітру, – зауважив дух, – але серце в неї було добре.

– О! – скрикнув Скрудж. – Твоя правда! Я не буду казати, що ні – Боже мене борони.

– Вона потім померла, вже бувши заміжньою, і в неї, здається, залишилися діти? – спитав дух.

– Одна дитина, – відповів Скрудж.

– Твій племінник?

Скруджеві стало ніяково: він відповів коротко:

– Еге…

Скрудж і дух залишили школу й тієї ж миті опинилися на людних вулицях у великому місті. Люди сновигали то сюди, то туди, а вози й карети мелькали та скупчувалися, перебиваючи одне одному дорогу. Дивлячись на вбрані крамниці, можна було виразно бачити, що й тут святкують Різдво; тільки тепер вже був вечір і на вулицях було засвічене світло.

Дух переніс Скруджа до крамниці, у якій той замолоду служив учнем. Як же весело святкували тут колись Різдво! Господар крамниці влаштовував для рідних і знайомих справжні домашні бали. Раптом Скрудж пригадав, що ніколи не обдаровував на свята свого писаря Боба Кретчита.

Потім Скрудж побачив себе нареченим, який на Різдвяний вечір прийшов до коханої. Гірко засмучена тим, що пристрасть до грошей витіснила з його серця почуття любові, дівчина відмовилася взяти шлюб. Дух показав Скруджеві, як склалася подальша доля його обраниці: вона вийшла заміж і стала вірною дружиною та дбайливою матір’ю. Тоді герой збагнув, що через жагу наживи втратив можливість прожити щасливе сімейне життя. Ця думка була такою нестерпною, що він зажадав негайно вирватися з минулого й навіть спробував загасити випромінюване духом світло… Зрештою, Скрудж опинився у своєму ліжку й забувся важким сном.

Строфа III. Другий з трьох духів

Скрудж спав; далі захропів на всю хату й прокинувся. Сів на ліжку й став приходити до пам’яті. Він добре знав, що дзвін знов виб’є першу годину.

Пройшло п’ять хвилин, десять, чверть години – ніхто не з’являвся. Тільки червонясте світло з тієї пори, як вибило годину, ринуло цілим потоком на ліжко, де Скрудж лежав увесь той час. Це світло було страшне Скруджеві й турбувало його більше, ніж дванадцять духів разом, бо він не міг угадати, що то за світло й до чого воно.

Нарешті він почав думати, що джерело того світла в сусідній хаті, бо справді світло йшло звідти. Зрозумівши це, Скрудж тихенько встав з ліжка і, чалапаючи пантофлями, пішов до дверей.

Тієї хвилини, як він узявся за клямку, чудний голос назвав його по йменню та запросив увійти. Скрудж увійшов.

Хата була, напевне, його власна, але вона дуже змінилася: стіни й стеля були так гарно вбрані свіжими гілками, що хата стала неначе гай; у всіх кутках сяйніли яро-червоні ягоди. Блискучі листки з гостролистника, омели та плюща одбивали в собі світло, немов то були маленькі дзеркальця: у каміні горів такий великий вогонь, якого той задубілий камін вже багато-багато років не бачив, – з тієї пори, як Скрудж і Марлейоселилися в тому будинку.

Долі лежали купою гуси, ковбаси, дичина, здорові шматки м’яса, пудинги, барильця з устрицями, гарячі каштани, червонобокі яблука, соковиті помаранчі, солодкі пироги, на додачу миски з киплячим пуншем1; від усього того хата була повна дуже доброго запаху. На всій тій купі, неначе на престолі, сидів гарний, веселий, кремезний чолов’яга, дуже милий на погляд; у руці в нього був запалений каганець, він тримав його високо над головою, освітлюючи Скруджа в ту хвилину, як той визирнув із-за дверей.

– Увійди! – гукнув чоловік, – увійди, познайомся зі мною.

Скрудж боязко увійшов і нахилив голову перед духом. Скрудж уже не був давнім упертим Скруджем, і, хоч духів погляд був дуже ясний та ласкавий, Скруджеві не хотілося його зустріти.

– Я дух теперішнього Різдва, – промовив здоровань, – подивися на мене!

Скрудж покірно глянув. Дух був убраний у просту зелену кирею2, облямовану білим хутром. Кирея була накинута вільно, і було видно широкі груди духові; з-під широких піл видно було босі ноги. На голові в духа був вінок, зроблений із зимового зілля, прикрашений де-не-де блискучими крижинками. Його темно-каштанові кучері були довгі й розпущені по плечах; обличчя було добре, очі блищали, голос був веселий. Взагалі від нього віяло радістю й щирістю. Коло пояса в нього висіли старосвітські піхви, наполовину з’їдені іржею, – шаблі в них не було.

Дух Різдва підвівся.

– Духу, – промовив Скрудж, – веди мене, куди хочеш. Останньої ночі я ходив поневолі, і та наука багато вдіяла… Коли ти хочеш учити мене, то я хочу скористатися з твоєї науки.

Дух повів Скруджа вулицями міста, що святкувало Різдво. Невдовзі вони завітали до оселі Скруджевого писаря Боба Кретчита.

Пані Кретчит, жінка Кретчита, була вбрана вбого, у сукні двічі перелицьованій, але прикрашеній стьожками; ті стьожки дуже дешеві, але за невеличкі гроші надають сукні краси. Пані Кретчит з допомогою Белінди Кретчит, своєї другої дочки, теж прибраної по змозі, накрила стіл скатертиною. Тим часом Пітер Кретчит, старший син Кретчита, пробував виделкою, чи зварилася картопля. На Пітерові були страшенно великі батьківські комірці, що Боб дав йому надіти задля свята. Кінці тих комірців лізли Пітерові в рот, але він дуже тішився зі свого убору та мріяв про те, щоб показатися в ньому десь у хорошому товаристві. Двоє молодших Кретчитенят – хлопчик і дівчинка – з галасом убігли до хати, гукаючи, що вони крізь двері в пекарні чули пах від гуски й упізнали свою власну гуску. Втішаючись любими мріями про підливу з яблуками та цибулею, вони почали стрибати навкруг столу, вихваляючи Пітера, тимчасом як він (зовсім не гордий, хоч комірці, певно, задушили його) голосно цокнув покришкою із чавунчика й сповістив, що картоплю час взяти й обчистити.

1 Пунш – міцний спиртний напій з рому, коньяку, вина тощо із цукром, водою, лимонним соком. Пунш подають до столу підігрітим.

2 Кирея – верхній довгий суконний одяг з відлогою.

– Що це так довго немає вашого батька й братика Тайні Тіма? – мовила пані Кретчит. – Та й Марта щось не йде!..

– Марта ось де, мамо! – сказала молода дівчина, входячи в хату.

– Ось Марта, мамочко! – гукали двоє молодших Кретчитенят. – Ох Марто! Коли б ти знала, яка в нас гуска!!!

– Що це ти так пізно прийшла сьогодні, моя дитино? – спитала пані Кретчит, цілуючи Марту кілька разів та з ніжною турботою знімаючи з неї хустку й капелюшок.

– Треба було ввечері кінчати багато роботи, мамочко, – відказала дівчина, – а сьогодні все поприбирати.

– Ну, добре! Аби вже ти прийшла!.. Сідай коло вогню, зігрійся, моя любочко!

– Ні, ні, Марто! Не сідай! Он тато йдуть! – загукали молодші Кретчити, що були завжди вкупі. – Сховайся, Марто! Сховайся!

Марта сховалася. Увійшов батько, маленький Боб. На ньому була довга шалька з торочками; старе вбрання було позашиване й вичищене, щоб було святочне. Він ніс на плечах Тайні Тіма, бо Тайні Тім, бідненький, ходив на милиці і його ніжки були заправлені в залізні лубки.

– Де Марта? – спитав відразу Боб Кретчит, озираючись.

– Не прийшла, – відповіла пані Кретчит.

– Не прийшла!.. – промовив Боб, засмутившись. Він був усю дорогу дуже веселий, бо від самої церкви був Тайні Тімові за коня і біг, як чистокровний винохід1. Тепер він одразу зажурився й знову проказав:

– Вона не прийшла на Різдво!..

Марта не любила бачити батька смутним, навіть задля жарту: вона вибігла з-за дверей і кинулась йому в обійми, тим часом менші Кретчитенята схопили Тайні Тіма й понесли в пекарню, щоб він послухав, як там співає в казанку пудинг.

Коли Боб уже досить націлувався з дочкою, а пані Кретчит досить насміялася з його легковір’я, вона спитала:

– Як поводився Тайні Тім у церкві?

– Як слід любому хлопчикові, – відповів Боб, – навіть ще краще. Сидячи часто сам, він звик думати, і йому часто спадають на думку дуже чудні речі.

1Винохід – кінь, який під час бігу одночасно виносить уперед або обидві праві, або обидві ліві ноги.

Повертаючись додому, він сказав мені, що, певне, його запримітили в церкві, бо він каліка: “Мені, – каже, – приємно нагадувати всім на Різдво Того, хто робив калік ходячими, а сліпих видющими…”

Бобів голос тремтів, як він говорив те… Тім росте, розумнішає, а чи одужає він коли?..

Боб не встиг нічого більше додати, бо стало чутно, як застукала милиця об підлогу; Тайні Тім разом з братом та сестрою увійшов у хату й сів на своїй лавочці коло вогню.

Пітер і ті всезнайки, малі Кретчитенята, пішли по гуску й принесли її урочисто. Гуска справила таке враження, неначе то була якась надзвичайна птаха, дивніша за чорного лебедя, та й справді, у цій господі гуска з’являлася дуже рідко.

Аж ось полумисок поставили на стіл, і Боб проказав молитву. Після молитви всі поважно замовкли, бо пані Кретчит, помалу оглянувши патика, лагодилася встромити його гусці в грудину. Але як вона вже розрізала гуску й звідти показалася начинка, то навкруг столу пішло тільки шепотіння… Навіть Тайні Тім, заохочений двома молодшими Кретчитенятами, застукав ножем об стіл і гукнув:

– Ох, яка гуска!

Ніколи не було такої гуски! Боб сказав, що він не вірить, щоб колись пекли таку гуску. Усі дивувалися, що вона була така ніжна, пахуча, велика й така дешева.

Після гуски родина поласувала чудовим пудингом. Потім дорослі та діти всілися біля каміна.

Тайні Тім сидів дуже близько від батька. Боб ніжно, ласкаво тримав його маленьку худу ручку, немов боявся, щоб хто не одібрав того синочка від нього.

– Духу! – сказав Скрудж так чуло, як він ніколи до цієї пори не говорив. – Скажи мені, чи буде жити Тайні Тім?

– Я бачу порожнє місце в кутку біля каміна й старанно заховану цілою родиною самотню милицю. Якщо ці тіні не зміняться в прийдешності, то дитина помре.

– За здоров’я пана Скруджа! – промовив Боб. – Моєму господареві завдячуємо ми цим маленьким бенкетом. Випиймо ж за здоров’я пана Скруджа!

– Ми йому завдячуємо цим бенкетом?! – скрикнула пані Кретчит, червоніючи від зворушення. – Я хотіла б, щоб він був тут. Я сказала б йому свою думку про нього. Сподіваюся, що вона б йому прийшлася до смаку.

– Люба моя, – стримав її Боб, – перед дітьми! У день Різдва!

– Звичайно, тільки ради такого великого Свята хтось може пити за здоров’я такого поганого, скупого, злого, безжалісного чоловіка, як твій господар Скрудж. Ти, Роберте, добре знаєш, який він. Ніхто не знає цього краще за тебе, мій бідолашний.

– Люба моя, – лагідно відповів Боб, – сьогодні ж Різдво!

– Я вип’ю за його здоров’я тільки задля тебе й задля сьогоднішнього дня, – сказала пані Кретчит і потім промовила: – Довгого життя панові Скруджеві! Веселого Різдва й щасливого Нового року! Я певна, що він буде дуже веселий і дуже щасливий!

За матір’ю випили й діти, це було перше, що вони зробили без щирої втіхи. Тайні Тім випив після всіх, але цей тост не мав для нього жодної ціни. Скрудж був страшилом для всієї сім’ї. Саме його ім’я й тепер насунуло якусь тінь, що не розходилася аж п’ять хвилин.

Коли тінь розійшлася, то всі стали ще веселіші від тієї думки, що вже скінчили справу з тим нещасним Скруджем.

У всьому святі не було нічого надзвичайного. Родина Кретчитів була не пишна. Убирані вони були погано: черевики промокали, одяг зношений; Пітер добре знав, де знаходиться позичкова каса. Але Кретчити були щасливі; вдячні за те, що мали; задоволені одне за одного та з того, як провели вкупі час. Коли ж вони вже зникали Скруджеві з очей, то здавалися особливо щасливими при світлі духового каганця, як дух благословив їх ним на прощання. Скрудж до останку пильно дивився на них, особливо ж на Тайні Тіма.

Дух і Скрудж вийшли з хати й пішли вулицею.

Незабаром вони завітали до оселі племінника Скруджа, де зібралася весела компанія. За чаєм розмовляли про скупого дядька, господаря будинку. Гості засуджували Скруджа, але сам племінник говорив про нього зі щирим співчуттям.

Після чаю свято продовжилося: товариство співало, танцювало, грало у фанти. Скрудж, ніким не помічений і не почутий, потайки приєднався до гравців. Він відчував, як м’якшало його серце, і зовсім розчулився, коли почув зворушливий тост, виголошений племінником на його честь. Скруджеві не хотілося залишати цей гостинний будиночок, але дух зажадав продовжити подорож. Далі вони навідувалися до хворих, ув’язнених, убогих – до всіх, хто потерпав від життєвих знегод. І щоразу, коли лунало різдвяне благословення духа, обличчя знедолених світлішали від радості й надії.

Строфа IV. Останній дух

Настала третя ніч. Дух цієї ночі був зовсім не схожий на своїх попередників: у чорних шатах, з-під яких було видно лише простягнуту руку, він здавався згустком темряви й жаху. Скрудж боявся його більше, ніж інших привидів. Проте, долаючи страх, вирушив разом з таємничим гостем у подорож.

Не знаю, чи можна сказати, що вони увійшли в місто, бо швидше місто посунулося до них і огорнуло їх собою. У будь-якому разі вони опинилися в самому центрі його – на біржі серед купців. Одні швидко ходили то сюди, то туди; другі, побрязкуючи грошима в кишені, збиралися гуртками й розмовляли, інші – дивлячись на годинник, інші – крутячи свої великі золоті печаті. Одне слово – все було як завжди, добре знайома Скруджеві картина.

Дух став позад одного гурточка ділових людей. Скрудж, побачивши, що його рука простягнута до них, підійшов теж послухати їхню розмову.

– Ні, – мовив великий товстий пан з величезним волом, – я нічого більше не знаю про це. Я знаю тільки, що він помер.

– Коли він помер? – спитав другий.

– Тієї ночі, здається.

– Що ж це з ним сталося? – спитав третій, беручи понюшку тютюну з дуже великої табакерки. – Я думав, він ніколи не помре.

– Бог його знає, – відповів перший, зітхнувши.

– Що ж він зробив зі своїми грошима? – спитав добродій із червоним обличчям та наростом на носі, що тремтів у нього, як у індика.

– Я нічого не чув про це, – відповів, зітхнувши, пан з великим волом.

Далі дух привів Скруджа до темної крамниці старого Джо на окраїні міста. Тут зібралися шахраї, що принесли речі, викрадені з дому небіжчика. Дехто

З них не погребував навіть зняти сорочку з померлого. Скрудж з острахом слухав їхню розмову. Дух привів Скруджа до ліжка, на якому лежав небіжчик (ділок так і не наважився подивитися на його обличчя), а потім – до родини Кретчитів, яка оплакувала смерть малого Тіма. Зрештою подорожні опинилися на кладовищі. Дух показав Скруджеві на чиюсь занедбану могилу. Тремтячи від страху, герой побачив на надгробку власне ім’я.

– Невже?! – скрикнув Скрудж, упавши на коліна. – Невже той чоловік, що лежав на ліжку, – це я?..

Дух показав пальцем на нього, а тоді знову на могилу.

– Ні, духу! О ні, ні!

Але палець не ворушився.

– Духу! – скрикнув Скрудж, міцно тримаючись за духів одяг. – Слухай, що я казатиму! Я вже не той чоловік, що був раніше. Після твоєї науки я вже не хочу бути тим, чим я був. Навіщо ж би мені показувати все це, коли немає надії, що я виправлюся?

Уперше духова рука немов затремтіла.

– Добрий духу, – казав Скрудж, стоячи на колінах, – ти жалієш мене; запевни мене, що я можу змінити ті тіні, що ти мені показував, коли зміню все життя.

Добра рука затремтіла.

– Я шануватиму у своєму серці Різдво і буду думати про нього цілий рік! Я спокутую минуле теперішнім і майбутнім. Усі три духи будуть завжди зі мною. Я не забуду їхньої науки. О, скажи мені, що я можу стерти напис із цього могильного каменя.

І з палким благанням він ухопив духову руку; дух намагався звільнити її, але обійми Скруджеві були дужі й втримали руку. Однак дух таки відштовхнув Скруджа.

Піднісши руки в останнім благанні, Скрудж зненацька зауважив, що шати духові змінилися. Вони осунулися, повужчали й зменшилися, стали такі, як стовпчик від Скруджевого ліжка.

Еге, такі, як стовпчик від власного Скруджевого ліжка.

Ліжко було Скруджеве, і хата була його. Але що було найприємніше, то це те, що майбутнє належало йому й що можна було ще каятися.

– Я спокутую минуле теперішнім і майбутнім! – повторив Скрудж, схопившись із ліжка. – Усі три духи будуть жити в мені.

О Якове Марлею! Нехай святиться Різдво! Я кажу це на колінах, так, старий Якове, на колінах!

Скрудж був такий зворушений, що голос його тремтів і не слухався його. Під час останньої боротьби із духом він ридав, і все обличчя його було облите слізьми.

Він хотів одягтися, але руки не слухалися його, крутили одяг, вивертали його, одягали не тим боком, рвали, м’яли його.

– Я не знаю, що робити! – скрикнув Скрудж, сміючись і плачучи водночас. – Я почуваю себе легким як пушинка; щасливим, як ангел; веселим, як школяр; у мене голова крутиться, як у п’яного! Дай, Боже, кожному веселого Різдва! Дай, Боже, щасливого Нового року всьому світові! О, який же я щасливий! Гоп-ля-ля! Гоп-ля-ля! Упа-а-а!

Строфа V. Закінчення

He гаючи часу, Скрудж послав різдвяного індика родині Кретчитів.

Нарешті Скрудж убрався у свій найкращий одяг і вийшов на вулицю. Якраз тоді люди виходили гуртами з дому, зовсім так, як показував йому дух теперішнього Різдва. Заклавши руки за спину, Скрудж ішов, поглядаючи на всіх з усмішкою. Він мав такий веселий і ласкавий вигляд, що троє чи четверо якихось добрих людей сказали йому: “Добридень, пане! З Різдвом будьте здорові!” І Скрудж потім часто казав, що ці слова були найрадіснішими, наймилішими з усіх, які він будь-коли чув.

Далі Скрудж пішов до церкви, потім проходжувався, дивився на людей, що поспішали кудись: привітно озивався до дітей, до старців, дивився униз у кухні, угору на вікна і відчував, що це все сповнює його серце радістю. Ніколи ще ніяка прогулянка, та й будь-що інше не робило його таким щасливим.

Після полудня він пішов до свого племінника. Разів із десять пройшов він повз двері, поки наважився постукати. Далі таки постукав.

– Чи вдома ваш господар, голубонько? – спитав він служницю. – Славна дівчина! Дуже мила!

– Дома, пане.

– Де ж він, моя люба?

– Він, пане, в їдальні разом з панною. Я проведу вас туди, коли бажаєте.

– Дякую вам; він знає мене, – промовив Скрудж, – я вже сам собі піду.

Він тихенько відхилив двері і зазирнув до їдальні. Стіл був накритий серед хати дуже святково, а молоді господарі вкотре оглядали, чи все було до ладу.

– Фреде! – промовив Скрудж.

– Господи Боже мій! – скрикнув Фред. – Хто це?..

– Це я, твій дядько Скрудж. Я прийшов на обід. Можна увійти?

Чи можна йому увійти! Скрудж повинен був дякувати Богові, що

Племінник не поодривав йому рук, стискаючи їх. Щирішої зустрічі не могло й бути. Племінниця привітала його теж так само щиро, і Топнер теж, як прийшов, і кругленька сестра, і всі гості, як поприходили. Що за чудовий був то вечір! Які хороші забави! Яка згода! Яке щастя!

А на другий день Скрудж прийшов рано у свою контору. Страх як рано! Він тільки й думав про те, щоб прийти раніше від свого писаря БобаКретчита і зловити його на запізненні.

Так і сталося. Годинник вибив дев’ять – Боба немає; чверть на десяту – Боба немає. Він спізнився якраз на вісімнадцять з половиною хвилин.

Скрудж сидів перед широко відчиненими дверима, щоб побачити, як Боб увійде у свій закамарок.

Боб ще за дверима зняв шапку й шарфик і одним скоком сів на стілець; потім почав рипіти пером так швидко, немов хотів догнати дев’яту годину.

– Слухайте! – гукнув Скрудж своїм (як тільки він міг удати) звичайним голосом. – Що це ви приходите в таку пізню пору?

– Вибачте мені, добродію, – промовив Боб, – я справді спізнився…

– Спізнився! – сказав Скрудж. – Ще б пак – ні! А йдіть лишень сюди, добродію!

– Це ж тільки один раз на рік, – благав Боб, виходячи зі свого закутка. – Цього вже ніколи не буде більше, пане! Я вчора трохи побавився ради свята…

– Ну, то я вам от що скажу, – мовив Скрудж. – Я не хочу більше терпіти такого, як було, і через те, – говорив він далі, вставши зі стільця й так штовхнувши Боба у бік, що той поточився назад у свій закамарок, – через те я зважив платити вам більше.

Боб затремтів з переляку й потягнувся за лінійкою. У нього майнула думка оглушити лінійкою Скруджа, зв’язати його, покликати на допомогу з вулиці людей і відвезти його в дім для божевільних.

– З Різдвом Христовим, Бобе! – сказав Скрудж зовсім поважно, тріпаючи його по плечах. – Дай вам, Боже, кращого Різдва, мій любий друже, ніж ті Святки, що я багато років робив вам. Я збільшу вам платню й буду старатися, щоб допомогти вашій бідній родині. Ми поговоримо про це сьогодні увечері за склянкою гарячого пуншу. Та запаліть перше всього більший вогонь у себе в каміні!

Скрудж зробив усе, що казав, навіть набагато більше; що ж до Тайні Тіма, який одужав, то Скрудж став йому другим батьком.

Скрудж став таким добрим другом, добрим господарем і доброю людиною, що навряд чи й був другий такий у доброму старому Лондоні або в якому іншому доброму старому місті в доброму старому світі. Дехто насміхався з тієї зміни, але Скрудж не зважав на те. Він знав, що завжди знайдуться люди, охочі сміятися з усякого добра, з усього хорошого та величного. Знаючи, що вони сліпці, Скрудж хотів, щоб вони мружили очі від сміху, ніж від справжньої сліпоти, бо сміх набагато приємніший за сліпоту. Він і сам сміявся і був щасливий.

Після тієї пригоди Скрудж не бачився більше з духами; але все життя він поводився, як наказує любов до людей, уміючи одривати в себе й допомагати іншим, і про нього казали, що вже хто-хто, а Скрудж уміє шанувати Різдво.

Дай Боже, щоб те саме можна було сказати про нас усіх!

Отже, прокажімо за маленьким Тайні Тімом: “Нехай буде над кожним з нас Боже благословення, його любов та ласка!”

Запитання і завдання до прочитаних уривків

1. Який вигляд мав дух минулих Різдвяних свят? Які дивні деталі підкреслюють його фантастичність? Визначте протилежні елементи в його описі. Що, на вашу думку, вони означають?

2. Знайдіть! До чого торкнувся дух, аби підтримати Скруджа під час переходу крізь стіну? Поясніть значення цієї деталі.

3. Що відчув Скрудж, опинившись на сільській дорозі свого дитинства? Доповніть відповідь цитатами.

4. Що нового ви дізналися про Скруджа, прочитавши про його подорож у минуле?

5. У який час повів Скруджа другий привид?

6. Як святкувала Різдво родина Кретчитів? Які деталі свідчать про скруту, у якій жила ця сім’я? Чи можна назвати Кретчитів щасливими? Обгрунтуйте свою відповідь.

7. Про що головний герой довідався під час останньої мандрівки? Як вона на нього вплинула?

8. Як змінився Скрудж після подорожей з духами? Які нові риси з’явилися в його характері?

Запитання і завдання до прочитаного твору

1. У чому, на ваш погляд, полягала основна життєва помилка Скруджа? Як саме виправив її герой наприкінці твору?

2. Знайдіть у кожній подорожі Скруджа ознаки пробудження його душі.

3. Чому змальовані в повісті події відбуваються саме під час Різдвяних свят?

4. Визначте основні життєподібні та фантастичні елементи в повісті. Запишіть їх у зошиті.

5. Що Діккенс критикує у своїй повісті?

6. Визначте основну думку прочитаного твору.