Гуманістичний пафос твору Ч. Діккенса “Різдвяна пісня в прозі”

25 грудня ввечері над вулицями європейських міст задзвенять дзвони. Залунають пісні “Тиха ніч…” та подібні. Усі сядуть до святкової вечері, навіть ті, хто завжди лягав спати голодним.

Так повинно бути на Різдво Христове, на згадку про те, що Святе Дитя народилося у стайні, бо для Нього не знайшлося місця серед поважних людей. На спомин про це у Святий вечір кожна людина повинна мати дах над головою і святкову страву. Про це подбають благодійні товариства, дзвоники яких звучать раніше різдвяних дзвонів на вулицях і в офісах великих компаній.

Таких,

як “Скрудж і Марлей”. Та тут збирачам не пощастило: другий ще сім років тому помер, а перший вважає свій обов’язок перед голотою виконаним. Його гроші вже пішли на утримання в’язниці, а всілякі доброчинства старий Скнара вважає марнуванням часу.

Отже, перед нами людина, яка давно вже перетворила серце на рахівницю.

Взагалі кажучи, у різдвяних оповіданнях ідеться про те, як жебрака Різдвяної ночі підберуть, обігріють, нагодують, поставляться до нього як до рідного. Потім відпустять і забудуть до наступної Різдвяної ночі. Але у повісті Ч. Діккенса усе не так.

Мусимо лише здогадуватися,

з чиєї ласки до Скруджа прийшов його колишній компаньон і показав, яке посмертне майбутнє вже готове для зарозумілого багатія. Він, сам Скрудж, уже скував той страшний ланцюг, який він тягтиме за собою невизначений час аж до Страшного Суду. Скруджеві дана можливість здійснити дивну подорож у просторі і часі, переглянути своє життя. І вжахнутися. І дійти належних висновків.

Старий скнара сам знаходить гроші для бідарів і геплі почуття до небожа, який так щиро запрошував самотнього дядька на родинну різдвяну вечерю, проте був осміяний і вигнаний. Та все одно він з радістю прийняв його у своїй родині. Тиха ніч, Свята ніч…

Хай у кожному домі буде тепло і бодай хоч крихта щастя! Дзвонять різдвяні дзвони, нагадують людям про людське. Може, нове Дитя покладено у ясла, і на Нього величезними здивованими очима дивиться корова.

А в затишній вітальні саме в цей час черговий Скрудж гортає сторінки і читає, як бездушна і зіпсована грішми людина повертає собі душу, і любов, і людяність… І, можливо, замислюється над долею власної душі. Тут, на землі, і там… невідомо де…

Це ж як треба любити людину, щоб сподіватися на відродження такого виродка, як отой старий Скнара. Поважати Скруджа для автора неможливо, бо нема за що поважати. Але все одно любиш його просто так, без причин і пояснень. Любиш і сподіваєшся: “Він пропадав і повернувся, був мертвий і воскрес”. І нехай це станеться у Святу ніч, як це написав гуманіст і чуйна людина Діккенс.

Або в будь-яку іншу, тільки нехай станеться!


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 оценок, среднее: 5,00 из 5)

Гуманістичний пафос твору Ч. Діккенса “Різдвяна пісня в прозі”


кар'єризм намагання зробити кар'єру
Гуманістичний пафос твору Ч. Діккенса “Різдвяна пісня в прозі”