Подорож п’ята, або жарти короля Балеріона – Станіслав Лем

Подорож п’ята, або жарти короля Балеріона

Станіслав Лем

Кіберіада

Київ, Дніпро, 1990

© Український переклад, Ю. Попсуєнко, 1990. Перекладено за виданням: Stanistaw Lem, Cyberiada, Krakow, 1972.

Цимберський король Балеріон дошкуляв своїм підданим не жорстокістю, а любов’ю до розваг. Знову ж таки – ані бенкетів він не справляв, ані полюбляв нічних оргій; серцеві короля милі були зовсім невинні розваги: то у дзвіночки й молоточки погратись, а то – в еники-беники, то в стукалку від ночі до ранку, а то ще в дерев’яного пиріжка. Та найбільше

любив король гратись у піжмурки. Як тільки треба було ухвалити якусь важливу постанову, підписати декрет державного значення, прийняти чужоземних послів чи дати аудієнцію якомусь маршалові – король ховався і, страхаючи найсуворішим покаранням, наказував, щоб його шукали. Коронна рада бігала тоді по всьому палацу, заглядала в замкові рови та вежі, обстукувала всі стіни, перекидала на всі боки трон, і ці пошуки тривали іноді довго, бо король щоразу вигадував нові схованки й криївки. Раз не дійшло до оголошення дуже важливої війни тільки через те, що, обвішаний скельцями і люстерками, король простовбичив три дні у тронній
залі, вдаючи з себе жирандоль, і нишком посміювався, спостерігаючи розпачливу біганину придворних. Той, хто знаходив короля,- одразу ж одержував титул Великого Королівського Знахідника. І було вже їх при дворі сімсот тридцять шість. Хто прагнув доскочити королевої ласки, мусив неодмінно здивувати монарха якоюсь новою, ще не відомою йому грою. Це було не легко, оскільки Балеріон був щодо цього справжній ерудит; він знав старовинні забавки, такі, приміром, як чіт і лишка, і найновіші – із зворотним керуванням, такі, як кібергай. Час від часу він казав, що все на світі – це гра або забавка, так само і його королювання й увесь світ.

Ці легковажні й нерозсудливі слова обурювали сивочолих членів коронної ради, а надто її старійшину вельможного Папагайстера, який походив з високого роду славних матриціїв і якому було кривдно, що для короля немає нічого святого й що він навіть свій високий сан зважується брати на кпини.

Зате всіх поймав жах, коли король з несподіваної примхи оголошував вікторини. Він здавна кохався в них і ще великого канцлера під час коронації приголомшив запитанням, чи, на його думку, різняться між собою гонитва й молитва, а якщо різняться, то чим?

Король швидко зорієнтувався, що придворні, яким він загадує загадки, не дуже сушать собі голови, щоб їх розгадати. Відповідали вони без ладу й складу, лучали в корову, а попадали у ворону, і це страшенно його дратувало. Діло пішло на краще аж тоді, коли він став призначати на придворні посади залежно від наслідків вікторини. Почалися підвищення й зміщення в посадах, і весь двір хоч-не-хоч мав брати участь у вигадуваних монархом ігрищах. На жаль, дехто з вельмож ошукував короля, який хоч і був від природи щирий, але не терпів, коли його вводили в оману. Великого коронного гетьмана було приречено на вигнання, бо він користувався на аудієнціях шпаргалкою, схованою під панцером. Ніхто б цього, певне, й не помітив, якби не його ворог, генерал, що таємно доніс про це королеві. Голова тронної ради Папагастер так само розпрощався зі своєю посадою, бо не знав, яке місце в світі найтемніше. Поступово до складу тронної ради ввійшли найкмітливіші в усій державі розв’язувачі кросвордів та ребусів, а міністри й кроку не ступали без енциклопедії. Зрештою придворні дійшли такої майстерності, що влучно відповідали ще до того, як король закінчував говорити. Нічого дивного в тому не було, бо всі вони, як і король, були передплатниками й уважними читачами “Урядового вісника”, в якому замість нудних розпоряджень та адміністративних декретів, як правило, друкувалися шаради й колективні ігри.

Минали роки, і королеві що далі, то менше хотілося думати, отож і повернувся він до своєї першої і найулюбленішої гри – в піжмурки. А якось, розпалившися, король установив надзвичайну нагороду для того, хто підкаже йому найкращу в світі схованку. Нагородою мала бути безцінна коштовність, діамант з корони роду Кімберитів, з якого походив і сам Балеріон. Того дива-дивного ніхто зроду не бачив, бо зберігалося воно в королівській скарбниці за сімома величезними замками.

Треба ж було такому статися, щоб Трурль і Кляпавцій, які саме перебували в одній зі своїх чергових подорожей, саме в той час прибули до Цимберії. Чутка про королівську забаганку саме поширилась по всій країні. Тож невдовзі дісталася й до обох конструкторів. Вони почули її від мешканців заїзду, де ночували.

Назавтра друзі поспішили до палацу доповісти, що знають найпотаємнішу схованку, з якою жодна не зрівняється. Охочих до нагороди понасходилося так багато, що через них не можна було протовпитись до замку. Конструкторам це не сподобалось, і вони знову повернулися до заїзду, щоб спробувати щастя наступного дня. Але щастю треба хоч трошки допомагати – мудрі конструктори пам’ятали про це, тож Трурль кожному вартовому, що намагався їх затримати, а потім і придворним, що чинили їм перешкоди, мовчки тицяв у руку важкеньку монету. А коли той, замість пропустити, обурювався, Трурль одразу ж тицяв ще одну, грубшу, важчу. Тож не минуло й п’яти хвилин, як вони опинилися в тронному залі перед лицем його величності. Дуже зрадів король, почувши, що такі знамениті мудреці спеціально прибули до його країни, щоб подарувати йому секрет найпотаємнішої схованки. Вони не зразу змогли втовкмачити Балеріонові в чому суть, але врешті він, завдяки своєму змалку натренованому розв’язуванням ребусів розумові, збагнув, про що йдеться, і запалав ентузіазмом. Король зійшов з трону і, запевняючи конструкторів у своїй ласці й прихильності, заявив, що вони неодмінно дістануть нагороду за умови, коли він зараз же випробує той їхній секретний рецепт. Кляпавцій, щоправда, не погоджувався відкривати секрет, буркочучи собі під ніс, що перше слід було б скласти відповідну угоду, на пергаменті з печаткою та шовковими китицями. Але король так наполягав, так благав їх, так їх просив і, присягаючись усім для нього найдорожчим, запевняв у непохитності свого слова, що конструктори погодилися. Все потрібне для здійснення свого винаходу Трурль приніс із собою в маленькій скриньці, яку одразу ж і показав монархові. Цей винахід, власне, не мав нічого спільного з грою в піжмурки, однак у цьому випадку ним можна було скористатися. Це був кишеньковий переносний двобічний обмінник особистостями, зрозуміло, із зворотним керуванням. За його допомогою будь-які дві особи могли помінятись особистостями, що відбувалося зовсім просто й дуже швидко. На голову надівався схожий на коров’ячі роги апарат. Цими рогами треба було доторкнутися до лоба особи, з якою бажано здійснити обмін, і легенько натиснути. Тоді вмикач давав рух приладові, що виробляв дві зустрічні серії блискавичних імпульсів. Через один ріг власна особистість плинула до чужої, а через другий ріг чужа – до власної, В такий спосіб відбувалося цілковите розвантаження пам’яті й одночасне завантаження виниклої порожнечі іншою пам’яттю, тією, що належить другій особі. Для наочності Трурль наклав апарат собі на голову і, наблизивши чоло короля до рогів, пояснював йому, як користуватись апаратом. Але тут запальний монарх буцнув лобом роги так сильно, що механізм увімкнувся – і сталася блискавична пересадка індивідуальностей. Це відбулося так швидко й непомітно, що Трурль, який досі ніколи ще не експериментував на собі, навіть не зауважив, що сталося. Кляпавцій, що стояв поруч, так само нічого не помітив, його тільки здивувало, чого це Трурль раптом припинив пояснення, а його думку підхопив, вживаючи такі слова, як “потенціали нелінійного субмнемонічного переходу” і “адіабатичне переливання особи зворотним каналом”, сам Балеріон. Монарх і далі пискляво виголошував лекцію, тож тільки через деякий час Кляпавцій зрозумів, що сталося щось лихе. Одначе Балеріон, що був уже в Трурлевому організмі, не слухав ученого викладу, а, легенько ворушачи руками й ногами, здавалося, все зручніше влаштовувався в новому для себе тілі, зацікавлено оглядаючи його. Нараз і Трурль, одягнений у довгу королівську мантію, розмахуючи руками при з’ясуванні антиентропійних критичних переходів, відчув, ніби йому щось заважає, глянув на власну руку й остовпів: вона тримала берло. Він хотів щось сказати, та король радісно засміявся і швидко вибіг із тронної зали. Трурль метнувся за ним, але ноги його заплутались у монаршому пурпурі, й він на весь зріст простягся на паркеті. На галас позбігалися придворні. Вони накинулися були спершу на Кляпавція, гадаючи, що то він заподіяв щось Його Величності. Доки вінценосний Трурль підводився, доки пояснював, що йому ніхто нічого не заподіяв, за Балеріоном, який гасав у Трурлевому тілі, й сліду не лишилось. Марно поривався Трурль у королівських шатах бігти за ним,- придворні не допустили цього, а оскільки король пручався, кричав, що він ніякий не король, що сталося перевтілення,- вирішили, що не інакше, як від надмірного захоплення головоломками у володаря поплуталося все в голові, й шанобливо, але й водночас рішуче ввіпхнули його до спальні, а тоді послали по лікарів, хоч монарх верещав і як тільки міг опирався. А Кляпавція двоє вартових виштовхали на вулицю. Вертаючись додому, він занепокоєно думав про ускладнення, які можуть виникнути з усієї цієї пригоди.

“Певна річ,- думав він,- якби це я опинився на місці Трурля, то із властивою мені розсудливістю я одразу ж дав би всьому лад. Замість бешкетувати й розпатякувати про перевтілення, що скидається на психічне захворювання, я, скориставшись новим королівським тілом, наказав би влаштувати облаву на псевдо-Трурля, тобто на Балеріона, який гасає тепер десь по місту, й заодно звелів би другому конструкторові залишатися під моїм королівським боком у ролі таємного радника. А цей бовдур заплішений,- так мимоволі він назвав подумки Трурля-короля,- розпустив свої нерви. Нічого не вдієш, треба пустити в дію весь свій стратегічний хист, інакше добром усе це не скінчиться…” Кляпавцій почав пригадувати все, що знав про замінник особистостей, а знав він чимало. Найважливішою і водночас найстрашнішою здавалася йому та небезпека, про яку легковажний Балеріон, зловживаючи Трурлевим тілом, навіть уявлення не мав. Бо якби він десь упав і вперся рогами в якусь матеріальну, але неживу річ, його особистість негайно б перейшла у ту річ. А що мертві предмети не мають особистості й тому нічого зі свого боку не можуть запропонувати для обміну, Трурлеве тіло впало б мертвим, а королівський дух, закляклий у камені, у стовпі ліхтаря чи навіть і в старому черевикові, до кінця світу залишився б у тому втіленні. Стурбований цим Кляпавцій прискорив ходу й уже неподалік від заїзду, де міщани жваво обговорювали події, дізнався, як його колега, мов навіжений, вискочив з королівського палацу, наче за ним чорти гнались, і, збігаючи довгими крутими сходами до порту, впав і зламав ногу. Це його страшенно розлютило; лежачи, він почав кричати, нібито він – король Балеріон у власній особі, тому вимагає придворних лікарів, паланкін з пуховою периною й освіжаючих пахощів. А коли присутні сміялися з тих теревенів, він повзав по бруківці, лаявся на всі заставки і дер на собі одежу, поки якийсь жалісливий перехожий не нахилився над ним, щоб його підняти. Тоді потерпілий зірвав з голови шапку, з-під якої, як присягались очевидці, визирнули чортячі роги. Цими рогами він буцнув у лоба доброго самаритянина, зразу ж упав на землю, мов неживий, якось дивно знерухомівши, і тільки тихенько стогнав, а той, кого він ударив рогами, вмить змінився, “наче сам сатана вселився в нього”, і, танцюючи, підскакуючи, розштовхуючи всіх, хто стояв у нього на дорозі, чимдуж помчав сходами до порту.

Кляпавцію аж недобре зробилося, коли він почув про це, бо зрозумів, що Балеріон, скалічивши тіло Трурля, яке так недовго йому служило, хитро перейшов у тіло якогось незнайомого. “Ну, отепер почнеться! – з жахом подумав Кляпавцій.- Як же тепер знайти Балеріона, що сховавсь у новому й незнайомому тілі? Де його в тому втіленні шукати?” Конструктор намагався обережно випитати від міщан, що то був за перехожий, який так уважно поставився до скаліченого псевдо-Трурля, а також, що сталося з рогами. Але ніхто не знав, що то за один, той милосердний, бачили тільки, що вдягнений був як чужинець і як моряк, видно, прибув кораблем з далеких країв. Про роги ніхто нічого не знав, і тільки якийсь безпритульний жебрак (його не змащені мастилом ноги швидко проіржавіли, і він пересувався тепер на коліщатках, отож і краще за інших бачив, що робиться низько біля землі) сказав Кляпавцієві, ніби той благородний моряк зірвав роги з голови лежачого так швидко, що ніхто цього й не помітив. Отже, виходило, що замінник знову був у Балеріона в руках і низка карколомних перевтілень може тривати далі. Проте звістка, що він перевтілився тепер в якогось моряка, не на жарт налякала Кляпавція. “Отакої! – подумав він.- Моряк може негайно відплисти зі своїм кораблем. Якщо він своєчасно не з’явиться на корабель (а він напевно не з’явиться, бо не знає, з якого він корабля!), капітан звернеться до портової охорони, а та заарештує його як дезертира, і таким чином король Балеріон опиниться у в’язниці. А якщо в розпачі хоч раз стукнеться об стіну рогами, тобто апаратом,- біда, сто разів біда!” Хоча й шансів знайти перевтіленого в моряка Балеріона в нього майже не було, проте Кляпавцій ту ж мить рушив до порту. Йому пощастило, бо ще здалеку він побачив чимале збіговисько. Чуючи носом смалене, конструктор замішався в натовп і з підслуханих розмов зрозумів, що сталося щось дуже схоже на те, чого він боявся: якихось кілька хвилин тому один шановний арматор, власник цілої торговельної флотилії, побачив свого моряка, якого він досі вважав винятково дисциплінованим. А тепер той моряк сипав прокльонами на перехожих, а тим, котрі зупиняли його й радили йти своєю дорогою і не потрапляти на очі поліції, зухвало відповідав, що він сам може бути ким захоче, хоч би навіть і всією поліцією відразу. Засмучений цією картиною, арматор обізвався до моряка, який, не довго думаючи, підняв із землі грубу палицю і зламав її на ньому. Тоді з волі лихого випадку з’явився наряд поліції, очолюваний самим комендантом дільниці, який патрулював порт – традиційне місце частих бійок. А що моряк і далі виявляв свій норов, комендант звелів ув’язнити його. Під час арешту моряк, мов навіжений, кинувся на самого коменданта й буцнув його головою, з якої стирчало щось схоже на роги. І ту ж мить моряка неначе підмінили – він почав горлати, нібито він поліцай, і то не звичайний, а начальник портової охорони, а комендант, слухаючи ці нісенітниці, замість розсердитися, хтозна-чого розсміявся, немовби був надзвичайно вдоволений, і наказав своїм підвладним, щоб вони, не шкодуючи ні рук, ні кийків, чимшвидше відвели бешкетника до холодної.

Отак протягом неповної години Балеріон змінив свою тілесну резиденцію уже втретє й перебував тепер у тілі коменданта поліції, а той, бідолаха, нічим не завинивши, сидів у підземеллі в’язниці. Кляпавцій тільки зітхнув і подався просто до поліційної дільниці, що містилась у кам’яному будинку на березі моря. Ніким не затримуваний, він увійшов до будинку й почав зазирати по черзі до порожніх кімнат, аж поки опинився віч-на-віч з озброєним до зубів велетнем у тіснуватій уніформі, який, суворо глянувши на нього, зробив такий рух, ніби хотів викинути його за двері. Наступної миті здоровань, якого Кляпавцій бачив уперше в житті, раптом підморгнув йому, і його не звичне до сміху обличчя дивно змінилося. Голос у нього був – як і годиться поліцаєві – грубий, але сміх та підморгування нагадували Кляпавцієві короля Балеріона, бо саме він і був перед ним: це він підвівся з-за столу, щоправда, в чужій подобі.

– Я зразу впізнав тебе,- сказав Балеріон-поліцай,- це ти був у палаці зі своїм колегою, який дав мені апарат, адже так? Що, гарна в мене схованка? Га? Навіть якби вся тронна рада поставала на голови, то й тоді б не вгадала, куди я заховався! Це чудово – бути таким дебелим поліцаєм! Глянь!

Кажучи так, він так грюкнув величезним, як і належить поліцаєві, лаписьком по письмовому столу, що аж стільниця тріснула й у руці щось хруснуло. Балеріон трошки скривився, але, потираючи руку, додав:

– Ой, у мене щось поламалось, але дарма – як схочу, то пересяду в когось іншого. Може, в тебе, га?

Кляпавцій мимохіть позадкував до дверей, але поліцай заступив йому дорогу своєю здоровезною постаттю і провадив далі:

– Власне кажучи, я, любий мій, не бажаю тобі зла, але ти можеш наробити мені клопоту, бо знаєш мій секрет. Тому я гадаю, що для мене краще, коли посаджу тебе в холодну. Еге ж, так буде найкраще! – Тут він бридко зареготав.- Отож, коли я залишу поліцію, ніхто вже не знатиме – навіть ти,- в кому я сховався, ги-ги!

– Але ж Ваша Королівська Величність! – сказав Кляпавцій з притиском, хоча й стишивши голос.- Ви ризикуєте життям, бо не знаєте численних таємниць апарата. Ви можете загинути, можете увійти в тіло смертельно хворого або злочинця…

– Е,- сказав король,- я не боюсь. Я, голубчику, поклявся собі пам’ятати лише про одне: після кожного перевтілення я маю забрати роги! – І він простягнув руку до стола й показав апарат, що лежав у шухляді.- Я завжди повинен його хапнути, зірвати з голови з того, ким я був, і забрати з собою, тоді мені ніщо не страшне!

Кляпавцій пробував переконати короля не вдаватися до дальших тілесних змін, але марно, бо король тільки кепкував з його слів і нарешті весело сказав:

– Про те, щоб повернутися до палацу, не може бути й мови! Зрештою, коли хочеш знати, мені вже бачаться довгі мандри по тілах моїх підданих, і це імпонує моїй демократичній владі. Потім, під кінець, тобто на десерт, я перевтілюсь у якусь чарівну дівчину. Це повинно бути дуже повчальним, ги-ги!

Так кажучи, поліцай величезним лаписьком шарпнув двері й гарикнув на своїх підлеглих.

Кляпавцій розумів, що коли він зараз же не вдасться до якогось рішучого заходу, то потрапить до льоху. Не роздумуючи, він схопив з письмового столу каламар, хлюпнув чорнилом королеві в обличчя, а сам, скориставшись з хвилини, коли його переслідувач нічого не бачив, вискочив через вікно на вулицю. На щастя, поблизу не було жодного перехожого. Тож йому вдалося добігти до гомінкої площі й загубитися в натовпі, поки поліцаї обсмикували уніформи й, грізно клацаючи зброєю, повибігали на вулицю.

Кляпавцій далеко відійшов від порту, і його обсіли невеселі думки. “Найкраще було б,- думав він,- полишити нікчемного Балеріона його власній долі, а самому піти до лікарні, де тепер перебуває Трурлеве тіло з душею благородного моряка. І якби те тіло доставити у палац, мій приятель знову міг би стати самим собою як тілом, так і душею. Щоправда, тоді замість Балеріона з’явиться новий король з єством моряка, але хай йому біс, тому дотепникові!” План цей був не найгірший, але для його реалізації не вистачало хоча й невеликої, а проте дуже суттєвої речі, а саме – замінника з рогами, який усе ще лежав у шухляді письмового столу. Кляпавцій подумав був, чи не сконструювати йому ще один такий самий апарат, але бракувало і часу, і засобів, і інструментів. “Може, зробити так…- міркував він.- Піти до короля-Трурля (він, певне, вже очуняв і знає, як поводитись) і сказати йому, щоб звелів оточити військом будинок портової поліції. В такий спосіб до наших рук потрапить апарат – і Трурль зможе обернутись на самого себе”.

Та Кляпавція, коли він прийшов до палацу, навіть всередину не впустили. Придворна сторожа сказала, що король міцно спить, бо лікарі застосували електричні засоби, які вгамовували біль і зміцнювали організм, і що сон його триватиме щонайменше сорок вісім годин.

“Цього ще тільки невистачало! – з розпачем подумав Кляпавцій і попрямував до лікарні, де перебувало Трурлеве тіло, бо боявся, щоб, передчасно виписане, воно не загубилося в лабіринтах великого міста. В лікарні він відрекомендувався родичем потерпілого (прізвище якого він вичитав з історії хвороби). Конструктор довідався, що моряк не в такому вже тяжкому стані, що ногу не зламано, а лише вивихнуто, але ще кілька днів хворий не зможе вставати з ліжка. Кляпавцій не наполягав на побаченні з хворим, бо тоді виявилося б, що він не знайомий з потерпілим. Заспокоєний принаймні тим, що Трурлеве тіло не зникне раптово, Кляпавцій пішов з лікарні й, поринувши в глибокі роздуми, довго блукав вулицями. І навіть не помітив, як знову опинився поблизу порту, де аж кишіло поліцією, що уважно заглядала кожному перехожому в обличчя, порівнюючи його риси з тим описом, що був зафіксований у службових нотатниках. Кляпавцій зрозумів, що це справа Балеріона, що той шукає його, щоб кинути до в’язниці. І справді, до нього вже прямував найближчий патруль; втекти ніяк не можна було, бо з-за рогу вийшло ще двоє поліцаїв. Тоді він спокійнісінько сам віддався в руки поліції, вимагаючи, аби його відвели до начальника, бо він повинен якнайшвидше дати свідчення щодо одного жахливого злочину. Поліцаї зразу схопили Кляпавція, наділи на нього наручники, але, на щастя, тільки на одну руку, праву, примкнувши її до лівої руки поліцая. В комендатурі поліційний начальник Балеріон привітав закутого Кляпавція зловтішним кліпанням оченят і радісним гигиканням. А Кляпавцій, змінивши голос, закричав з порога:

– Велика пане! Ваша панська поліційність! Моя була схоплена, що Кляпавцій, але ні, моя не знає жодна Кляпавцій! А може, ота такий злий, що буцнув-гуцнув моя рогами на вулиця і моя-твоя диво статися, наша-ваша, і моя втратити тіло й дух від мене бути в тілі від не моя, моя не знати як, але той рогач утікати швидко-швидко, Ваша Велика Поліційність! Рятуйте!

З тими словами хитрий Кляпавцій бухнувся на коліна, брязкаючи наручниками і весь час швидко без упину говорячи тією каліченою мовою. А Балеріон, остовпівши, стояв у еполетах за письмовим столом, кліпав очима і, слухаючи все те, придивлявся до Кляпавція і вже майже йому повірив. А той, поки вели його в комендатуру, вільними пальцями лівої руки надавив собі на лобі два знаки, подібні до тих, які залишають роги апарата. Балеріон наказав зняти з Кляпавція наручники, виставив за двері всіх підлеглих і, коли вони залишились сам на сам, попросив його докладно про все розповісти. Кляпавцій вигадав цілу історію: він, мовляв, багатий чужинець, щойно вранці прибув у порт і привіз на своєму кораблі двісті скринь найчудовіших головоломок світу та тридцять чарівних автоматичних красунь для великого короля Балеріона як дарунок імператора Сурмолюда, котрий в такий спосіб хотів виявити свою повагу Цимберській династії. Коли ж він зійшов з корабля, щоб після довгої подорожі трохи розім’яти ноги, й спокійно прогулювався вздовж набережної, якийсь тип, що мав точнісінько таку подобу, – тут Кляпавцій показав на себе,- і видався йому дуже підозрілим, бо жадібно витріщився на його розкішне чужинське вбрання, раптом з усього розгону, мов навіжений, кинувся до нього, намагаючись прохромити його наскрізь. Проте, тільки зірвав у нього з голови шапку та боляче буцнув рогами. І тоді сталося незбагненне чудо обміну душ.

Треба визнати, що Кляпавцій вклав у цю розповідь багато запалу й натхнення, щоб вона здавалася якнайвірогіднішою. Він докладно розповідав про своє втрачене тіло, водночас наділяючи зневажливими епітетами своє нове, що його оце, внаслідок нещасливого випадку, дістав, і часом навіть бив себе по обличчю, плював собі то на живіт, то на ноги; детально описував привезені ним скарби, особливо автоматичних дівиць; говорив про свою сім’ю, що залишилася на батьківщині, про синів-машин і про свого електричного мопса; про свою дружину, одну з трьохсот, яка вміла варити таку юшку на соковитих іонах, якої не куштував, мабуть, і сам імператор Сурмолюд. Виказав також комендантові поліції найбільшу свою таємницю, а саме – про домовленість з капітаном корабля, що той віддасть усі скарби тому, хто, прийшовши на корабель, скаже пароль.

Балеріон-поліцай жадібно слухав ту безладну розповідь, бо все в ній здавалося йому логічним. Певне, Кляпавцій, щоб сховатися від поліції, перевтілився в чужинця, а саме в цього тому, що він був розкішно вбраний, отже, напевне був багатий; завдяки такій пересадці Кляпавцій міг би здобути потрібні йому кошти. Видно було, що в Балеріоновій голові снують найрізноманітніші думки. Він за всяку ціну хотів вивідати у псевдочужоземця пароль, а той не дуже крився з тим і врешті шепнув Балеріонові на вухо: “Нитерк”. Знаменитий конструктор розумів, що йому пощастило заманути короля в пастку: Балеріон, який понад усе любив головоломки, нізащо не хотів, щоб їх подарували королеві, бо не він уже тепер був ним. Він повірив усьому, і навіть тому, що в Кляпавція був другий апарат, бо не мав підстав гадати, ніби могло бути інакше.

Тепер обидва сиділи мовчки й видно було, що в голові у Балеріона визріває якийсь план. Він почав лагідно й спокійно розпитувати “чужоземця”, де стоїть його корабель, як туди потрапити тощо. Кляпавцій відповідав, розраховуючи на Балеріонову жадібність, і не помилився. Балеріон раптом устав, сказав, що йому треба перевірити правдивість його слів, і вийшов з кабінету, старанно замкнувши двері, до того ж, маючи вже певний досвід, поставив під вікном озброєного вартового. Кляпавцій знав, що ненажера нічого не знайде, бо ні скарбів, ні дівиць насправді не було. Але саме в цьому й полягав його план. Тільки-но за королем зачинилися двері, Кляпавцій метнувся до столу, витяг з шухляди апарат і хутко нацупив його собі на голову. А тоді вже спокійно став чекати на Балеріона. Невдовзі почулася його лунка хода і як він сипле крізь зуби прокльонами, тоді заскреготів у замку ключ, і комендант вбіг до кімнати, ще з порога горлаючи:

– Мерзотнику, де корабель, скарби, коштовні головоломки?

Більше він не встиг сказати ні слова, бо Кляпавцій, що сховався був за дверима, стрибнув на коменданта, як скажений цап, буцнув його в лоба, і не встиг іще Балеріон як слід розміститись у Кляпавцієвому тілі, як той гучним комендантським голосом гукнув варту й наказав закувати Балеріона в кайдани, кинути в підвал і добре його пильнувати! Напівпритомний з несподіванки, опинившись у чужому для нього тілі, Балеріон зрозумів, що його підступно ошукали. Йому стало ясно, що то був не чужоземець, а спритний Кляпавцій, і він почав страшенно лаятись, погрожуючи в безсилій люті, бо вже не мав безцінного апарата. Кляпавцій, щоправда, на якийсь час утратив своє добре знане йому тіло, проте заволодів замінником особистості, чого йому й було треба. Він швиденько надів на себе парадну форму й пішов просто до королівського двору.

Король спав, але Кляпавцій, як комендант поліції, заявив, що йому конче потрібно хоча б на десять секунд побачитися з монархом, бо йдеться про справи державного значення, про державне “бути чи не бути” й таке інше, тож перелякані придворі й пустили його до Трурля, котрий міцно спав. Добре знаючи приятелеві особливості й звички, Кляпавцій полоскотавшому п’яту. Трурль підскочив і зразу ж прокинувся, бо над усе боявся лоскоту. Прочумавшись, він здивовано вирячився на незнайомого велетня в поліційній формі, а той, нахилившись, просунув голову під балдахін ліжка й прошепотів:

– Трурлю, це я, Кляпавцій, змушений був перебратись у поліцая, бо інакше б мене не пустили до тебе, та ще й з апаратом, який уже в моїх руках.

Трурль, почувши це від Кляпавція, страшенно зрадів, одразу ж устав з ліжка і повідомив, що почуває себе чудово. Його вбрали у пурпур, і він сів на троні з берлом, щоб видавати численні накази. Передусім звелів принести з лікарні його власне тіло з вивихнутою Балеріоном на портових сходах ногою, і коли це було зроблено, наказав придворним лікарям поставитись до потерпілого якомога уважніше. Після наради з комендантом поліції, тобто з Кляпавцієм, король вирішив спрямувати свої дії на відновлення стану загальної рівноваги та належного порядку.

Це було не легко, бо все страшенно попереплутувалось. Обидва конструктори не збиралися повертати всім душам їхні колишні тіла. Йшлося про те, щоб зробити найнеобхідніше, наприклад, щоб Трурль і тілом став Трурль, а Кляпавцій – Кляпавцієм. Передусім Трурль наказав привести з в’язниці перед свої очі Балеріона, закутого в тіло свого приятеля. Тут зробили першу пересадку, і Кляпавцій знову став собою, а король у тілі екс-начальника поліції наслухався багато неприємних для себе слів, після чого його було спроваджено до в’язниці, цього разу палацової, і офіційно визнано позбавленим королівської ласки через нездатність складати ребуси. Назавтра Трурлеве тіло було таке здорове, що можна було вже й вдатися до перевтілення. Лишалося тільки одне: якось незручно було покинути державу, не розв’язавши до ладу питання про наступництво трону. Бо про те, щоб видобути Балеріона з поліційної оболонки й знову посадовити на королівський престол, приятелям навіть і на думку не спадало. Тоді вони вчинили так. Розповіли про все благородному морякові, що сидів у Трурлевому тілі, і він присягнув їм, що мовчатиме, а коли побачили, як багато розуму в цій простій морській душі, визнали його гідним королювати. І після перевтілення Трурль став самим собою, а моряк – королем. Перед тим Кляпавцій наказав принести до палацу великого годинника з зозулею, якого він, вештаючись вулицями, нагледів неподалік в антикварній крамниці, і розум короля Балеріона перенесли в тіло зозулі, а її розум – в особу поліцая. В такий спосіб було встановлено справедливість. Король до кінця життя повинен був покутувати свої безглузді витівки та замах на здоров’я конструкторів, висячи на стіні тронної зали й сумлінно працюючи й викукуючи години дня і ночі, до чого змушували його у відповідну мить колючі трубки механізму. Комендант повернувся до своїх колишніх обов’язків і чудово їх виконував, бо, для цього цілком досить було зозулячого розуму. Скінчивши все це, друзі якомога швидше попрощалися з коронованим моряком, взяли свої, залишені у заїзді, речі, і, обтрусивши зі своїх черевиків порох не дуже гостинного королівства, повернулися додому. Слід іще додати, що Трурль, перш ніж позбутися королівського тіла, спустивсь до великої палацової скарбниці й забрав звідти діаманти Цимберської династії, бо ж ця нагорода справедливо належала йому як винахідникові найпотаємнішої схованки.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 оценок, среднее: 5,00 из 5)


Подорож п’ята, або жарти короля Балеріона – Станіслав Лем


микола вороний зно
Подорож п’ята, або жарти короля Балеріона – Станіслав Лем