Радники короля Гідропса – Станіслав Лем

Радники короля Гідропса

Станіслав Лем

Кіберіада

Київ, Дніпро, 1990

© Український переклад, Ю. Попсуєнко, 1990. Перекладено за виданням: Stanistaw Lem, Cyberiada, Krakow, 1972.

Аргонавтики були першими із зоряних племен, що завоювали глибини планетарних океанів, навіки – як думали слабкі духом роботи,- заборонені для металу. Одним з дорогоцінних ланок їхнього королівства є Аквація, що виблискує на північному небі, немов великий сапфір у топазовому намисті На цій підводній планеті довгі роки правив король Гідропс Усерибний. Якось вранці викликав

він до тронної зали чотирьох коронних міністрів, а коли припливли вони перед його очі, то так звернувся до них, тим часом як його Великий Підзябровий, весь у смарагдах, ворушив над ним широко розпластаним віялом:

– Нержавіючі Сановники! П’ятнадцять віків правлю вже я Аквацією, її підводними містами й поселеннями на синіх лугах; розширив я за цей час кордони держави, затопивши багато материків, і, діючи так, не заплямував водостійких знамен, що дістав їх у спадок від мого родича, Іхтіократуса, У боях з ворожими мікроцитами я також здобув низку перемог, що не годиться мені їх вихваляти. Одначе відчуваю я, що влада

стає для мене непосильним тягарем, отож вирішив надбати сина, який гідно продовжив би справедливе володарювання на троні Іноксидів. Тож звертаюся до тебе, мій вірний Гідрокібере Амассид, до тебе, великий програмісте Діоптрик, і до вас, Філонавте й Міногаре, моїх настроювачів, щоб придумали ви мені сина. Щоб був він розумний, але не надто горнувся до книжок, бо надмір знань уражає волю до дії. Щоб був він добрий, та знову ж таки не надмірно. Бажаю також, щоб він був хоробрий, але не зарозумілий, вразливий, але не сентиментальний; нарешті, щоб був він схожий на мене, щоб боки його вкривала така ж танталова луска, а кристали його розуму були прозорі, як вода, що оточує нас, підтримує і живить! А тепер до діла, в ім’я Великої Матриці!

Діоптрик, Міногар, Філонавт і Амассид уклонилися низько й мовчки відпливли, і кожен обмірковував королівські слова, хоча й не зовсім так, як бажав того могутній Гідропс Бо ж Міногар над усе прагнув заволодіти троном, Філонавт таємно сприяв ворогам аргонавтиків, мікроцитам; натомість Амассид і Діоптрик були смертельні вороги, й кожен з них бажав насамперед загибелі іншого, а також решти радників.

“Король бажає, щоб запроектували сина,- думав Амассид,- то що може бути простіше: треба вигравірувати на мікроматриці королевича неприязнь до Діоптрика, до цього покидька, набундюченого, як пухир! Тоді, захопивши владу, я одразу ж звелю його задушити, виставивши його голову, щоб усі бачили. Це було б справді пречудово”. “Але,- думав далі знаменитий Гідрокібер,- Діоптрик напевне виношує такі ж плани, а він програміст, і тому, на жаль, має багато можливостей, щоб прищепити майбутньому королевичеві ненависть до мене. Жахливе становище! Доведеться пильнувати, коли вкладатимемо разом матрицю в дитячу піч!”

“Найпростіше було б,- розмірковував тим часом шановний Філонавт,- врізати королевичеві прихильність до мікроцитів. Та це одразу ж помітять, і король звелить мене вимкнути. То, може, вселити в королевича лише любов до малих форм, що буде набагато безпечніше. Якщо потягнуть мене на допит, скажу, що мав на увазі підводну дрібноту й забув лише ввести до синової застереження, що все непідводне любити не слід. У найгіршому разі король зніме з мене орден Великої Хлюпні, але не зніме голови, а це – річ мені дуже дорога, її не повернув би й сам Наноксер, володар мікроцитів!”

– Чого ж це ви мовчите, шановні добродії? – озвався тоді Міногар.- Гадаю, що нам слід розпочати роботу негайно, бо немає для нас нічого святішого, ніж наказ короля

– Саме тому я з усіх боків обдумую його,- швидко сказав Філонавт.

А Діоптрик і Амассид додали в один голос:

– Ми готові.

І за давнім звичаєм звеліли вони, щоб замкнули їх у кімнаті із стінами, вкритими смарагдовою лускою, й ту кімнату сім разів опечатали смолою підводною, й сам Мегацистус, володар планетних повеней, вирізьбив на печатках свій герб, Тиху Воду. З тієї хвилини ніхто вже не міг втручатися в їхню роботу, й лише після сигналу про її закінчення, коли вони спеціальним завихренням викинуть через клапан непотрібні проекти, належало зірвати печатки й почати велику врочистість синоприйняття.

Отож засіли радники за діло, та не швидко воно в них ішло. Бо кожен з них думав не про те, як утілити в королевичеві бажані для Гідропса доброчинності, а про те, як: би обдурити і короля, і трьох нержавіючих колег по цій важкій творчій праці.

Король нетерпеливився: вже вісім днів і ночей замкнуті були його синороби, а вони навіть знаку не подавали, що робота наближається до щасливого кінця. Тим часом вони старалися пересидіти один одного, і кожен вичікував, поки в інших сил не стане, а тоді він швидко вкреслить у кристалічну сіточку матриці те, що згодом обернеться на його користь. Жага влади підбурювала Міногара, пристрасть до багатств, обіцяних йому мікроцитами,- Філонавта, а взаємна неприязнь – Амассида й Діоптрика. Отож, вичерпавши швидше терпіння, аніж сили, хитрий Філонавт сказав:

– Не розумію, шановні панове, чому робота наша так затягується. Адже король дав нам точні директиви; якби ми їх дотримувались, королевич був би вже готовий. Я починаю підозрювати, що вашу непоспішливість зумовлює щось таке, що має з королівським синозапочаткуванням інший зв’язок, ніж той, який був би любий серцю нашого володаря. І коли далі так піде, то я найглибшою скорботою змушений буду скласти votum separatum, тобто написати…

– Донос! Це ти хочеш сказати, ваша милість! – просичав Амассид, так люто рухаючи блискучими зябрами, що аж усі поплавці його орденів затремтіли.- Ну, прошу, прошу! З дозволу вашої милості, я теж маю бажання написати королю про те, як ти, не знати відколи трясцею захворівши, зіпсував уже вісімнадцять перлових матриць і нам довелося їх відкинути, бо після формули про любов до всього невеликого ти зовсім не лишив місця для заборони любити те, що не є підводним! Ти хотів нас запевнити, достойний Філонавте, що це був недогляд, одначе недогляду, який повторився вісімнадцять разів, вистачить, щоб замкнути тебе в будинок зрадників або в божевільню, і вибором між цими двома закладами твоя свобода обмежиться!

Хотів був захищатися Філонавт, якого бачили наскрізь, але Міногар випередив його, сказавши:

– Хтось подумав би, шляхетний Амассиде, що ти серед нас – мов бездоганно прозора медуза. А ти ж не знати яким чином в абзац, присвячений у матриці всьому, що має викликати відразу королевича, одинадцять разів вводив то трихвостість, то хребет, покритий синьою емаллю, то вибалушені очі, то подвійний панцир черевний і три червоні іскри, ніби й не відав про те, що всі ці прикмети можуть стосуватися присутнього тут королівського родича Діоптрика, і, діючи так, ти вклав би в душу королевича ненависть до цього мужа…

– А навіщо Діоптрик весь час вписував на кінчику матриці зневагу до істот, ім’я яких кінчається на “ид”? – спитав Амассид.- І, коли вже зайшла про те мова, чому ти сам, мостивий Міногаре, не знати навіщо у предмети, які королевич мусить ненавидіти, уперто включав п’ятикутний престол з плавцеподібною, оздобленою діамантами спинкою? Невже ти не відав, що саме такий, точнісінько такий, вигляд мав трон?

Запанувала неспокійна тиша, яку порушувало лише легеньке хлюпання. Довго мучилися радники, яких терзали суперечливі інтереси, поки не виникли серед них угруповання. Філонавт і Міногар зійшлися на тому, щоб синоматриця передбачала і симпатію до всього маленького, і прагнення поступатися дорогою маленьким істотам. Філонавт при цьому думав про мікроцитів, а Міногар – про себе, бо ж був найменшим із присутніх. Діоптрик теж несподівано погодився з цим формулюванням, бо Амассид був вищий від усіх їх на зріст. Той спершу бурхливо протестував, та раптом припинив опір, оскільки йому спало на думку, що він може зменшитись, а також підкупити придворного взуттєвика, аби той підбив танталові платівки під взуття Діоптрика, внаслідок чого ненависний стане вищий на зріст і викличе неприязнь у королевича.

Затим вони вже швидко заповнили синоматрицю, і після викиду анульованих матриць через клапан діло дійшло до великого торжества придвірного синоприйняття.

Тільки-но матриця із запроектованим королевичем пішла у випічку й почесний караул вишикувався перед дитячою піччю, з якої невдовзі мав вийти майбутній володар аргонавтиків, Амассид почав здійснювати свої підступні задуми. Підкуплений ними придвірний взуттєвик став пригвинчувати одну танталову платівку за одною до Діоптрикового взуття. Королевич уже дозрівав під наглядом молодших металургів, а Діоптрик, глянувши на себе у велике палацове дзеркало, з жахом упевнився, що він став вищий за свого ворога, а в королевича ж було запрограмовано симпатію лише до малих істот і предметів! Повернувшись додому, Діоптрик старанно обстежив себе, простукав срібним молоточком, виявив пригвинчені до підошов платівки й одразу зрозумів, чия це робота. “О негіднику! – подумав він про Амассида.- Але що ж тепер робити?”

Поміркувавши трохи, він постановив зменшитись. Викликав вірного слугу й наказав йому привести до його покоїв умілого слюсаря. Але слуга, не зовсім зрозумівши доручення, виплив на вулицю й привів одного бідного ремісника, на ім’я Фротон, який цілими днями вештався по місту, вигукуючи: “Голови паяю! Животи дротом скріплюю, хвости паяю, плавці полірую!” У того Фротона була лиха жінка, вона завжди чекала його повернення додому з ломом у руках, і, коли чоловік наближався, на всю вулицю лунав її лютий вереск; жінка забирала все, що він заробляв, та ще безжально клепала його по спині й плечах.

Фротон, тремтячи, постав перед великим програмістом, і той сказав йому:

– Слухай-но, чи можеш ти мене зменшити? Я, розумієш, видаюсь собі надто великим… з втім, усе одно! Ти повинен мене зменшити, але так, щоб це не позначилося на моїй красі! Якщо вийде добре, я щедро тебе винагороджу, але ти муситимеш негайно про все це забути. Ані води з уст, інакше звелю тебе заклепати!

Фротон здивувався, проте не дав узнаки,- яких тільки химер не буває у можновладців! Придивився він уважно до Діоптрика, зазирнув йому всередину, промацав, простукав і сказав:

– Ваша ясновельможність, я міг би викрутити у вас середню частину хвоста.

– Ні, не хочу! – одразу ж заперечив Діоптрик.- Шкода мені хвоста! Надто він гарний!

– То, може, відкрутити ноги? – спитав Фротон.- Адже вони зовсім зайві.

І справді, аргонавтики не користуються ногами; ноги в них – пережиток давніх часів, коли їхні предки жили на суші. Одначе Діоптрик розгнівався:

– Ах, ти, дурню залізний! Хіба ти не знаєш, що лише нам, високородним, дозволено мати ноги?! Як ти смієш позбавляти мене цих регалій шляхетства!

– Найпокірливіше перепрошую, ваша світлість!.. Але що ж мені в такому разі вїдкрутити7

Зрозумів Діоптрик, що, отак опираючись, нічого не доб’ється, і буркнув:

– Роби, що вважаєш за потрібне…

Виміряв його Фротон, постукав, помацав і сказав:

– З дозволу вашої ясновельможності, я міг би відкрутити голову…

– З глузду ти з’їхав! Як же я лишуся без голови? А думати чим буду?

– Ет, то нічого, пане! Велемудрий розум вашої ясновельможності я вкладу в живіт – там місця вистачить…

Погодився Діоптрик, і Фротон спритна відкрутив йому голову, вклав півкулі кришталевого розуму в живіт, запаяв усе, заклепав, одержав п’ять дукатів, і прислужник випровадив його з покоїв. Одначе, виходячи, побачив Фротон в одній з кімнат Діоптрикову дочку Аурентину, всю в сріблі й золоті, і її стрункий стан, що дзвенів, мов дзвіночок, при кожному її кроці, видався йому прекраснішим за все, що він досі бачив.

Вернувся бідолаха додому, де чекала на нього дружина з ломом у руках, і одразу ж страшний гуркіт прокотився по вулиці, і сусіди казали: “Ого! Та відьма, Фротониха, знову чоловікові боки ламає!”

А Діоптрик, вельми радий з досягнутого, подався в палац. Здивувався трохи король, побачивши міністра без голови, але той одразу пояснив, що така нова мода. Амассид же злякався, бо вся його підступність звелася нанівець, і, тільки-но він опинивсь у себе вдома, одразу ж учинив так само, як його супротивник.

Відтоді розгорілося між ними суперництво в зменшенні; відгвинчували вони собі плавці, зябра, металічні карки, так що за тиждень обидва вже могли не згинаючись проходити під столом.

Але й решта двоє міністрів добре знали, що тільки найменших обдаровуватиме любов’ю майбутній король, і хоч-не-хоч теж почали зменшуватись. Врешті дійшло до того, що не було вже чого відгвинчувати. Діоптрик у відчаї послав тоді прислужника, щоб той привів Фротона,

Здивувався Фротон, поставши перед магнатом, бо й так уже небагато від цього вельможі лишилось, а він уперто вимагав, щоб його іще зменшили!

– Ваша вельможність,- сказав ремісник, чухаючи потилицю,- гадаю, що є лише один вихід. З дозволу вашої вельможності, вигвинчу я ваш мозок…

– Ні, ти збожеволів! – обурився Діоптрик.

Але Фротон пояснив:

– Мозок цей ми сховаємо у палаці, в якомусь надійному місці, наприклад, у цій ось шафі, а у вашої вельможності всередині буде лише маленький приймачик і мікрофончик; завдяки цьому ваша вельможність буде електромагнетично з’єднана зі своїм розумом…

– Розумію! – сказав Діоптрик, якому сподобався задум.- Давай роби, що треба!

Витягнув у нього Фротон мозок, вклав до шухлядки шафи, замкнув шухлядку на ключик, ключика дав Діоптрикові, а в живіт йому вставив маленький приймачик і мікрофончик.

Тепер Діоптрик став таким маленьким, що його майже й не видно було. Побачивши таке зменшення, три його суперники затремтіли, здивувався король, але нічого не сказав. Міногар, Амассид і Філонавт почали тепер вдаватися до найвідчайдушніших засобів. Танули вони на очах з дня на день і невдовзі вчинили так само, як Діоптрик: поховали свої мозки хто куди – у письмовий стіл, під ліжко, а самі стали хвостатими блискучими баночками з двома-трьома орденами майже такими завбільшки, як вони самі.

І знову послав Діоптрик прислужників по Фротона; а коли той з’явився, вельможа заволав:

– Ти мусиш щось зробити! Неодмінно… Треба далі зменшитись, за всяку ціну, а то біда буде!

– Ваша вельможність,- відповів ремісник, низько вклоняючись вельможі, якого ледь видно було між бильцями і спинкою крісла,- це неймовірно важко, я не знаю, чи це взагалі можливо…

– Дарма! Роби, що я тобі кажу! Мусиш! Якщо тобі вдасться зменшити мене так, щоб я досягнув мінімальної величини й ніхто не міг мене випередити,- я виконаю будь-яке твоє бажання!

– Якщо ваша вельможність присягнеться своїм дворянським словом, що так і буде, я постараюся зробити все, що мені під силу…- відповів Фротон, у якого раптом прояснилось у голові, а в груди начебто хтось налив найщирішого золота, бо він уже багато днів не міг думати ні про що інше, як про оздоблену золотом Аурентину й про кришталеві дзвіночки, які нібито таїлися в її грудях.

Поклявся йому Діоптрик. Узяв тоді Фротон останні три ордени, які обтяжували крихітні груди великого програміста, зробив із них трикутну коробочку, вклав усередину апаратик завбільшки з монету, обв’язав усе золотою дротинкою, припаяв ззаду золоту платівку, вирізав з неї подобу хвостика й сказав:

– Готово, ваша вельможність! Кожен, побачивши ці високі нагороди, одразу ж упізнає вашу персону; завдяки цій платівочці ваша вельможність зможе плавати… апаратик забезпечить зв’язок із захованим у шафі розумом…

Зрадів Діоптрик.

– Чого хочеш вимагай, кажи, все одержиш!

– Прошу віддати мені за дружину дочку вашої вельможності, золотом оздоблену Аурентину!

Страшенно розгнівався Діоптрик і, плаваючи навколо голови Фротона, видзвонюючи орденами, обізвав його зухвалим негідником, голодранцем, мерзотником, а потім наказав виштовхати його з покоїв. А сам у підводному човні негайно поплив до короля.

Побачили Міногар, Амассид і Філонавт Діоптрика в новому вигляді,- а впізнали вони його лише за чудовими орденами, з яких він тепер складався, якщо не вважати хвостика,- і страшенно розгнівались. Як мужі, обізнані в електронних справах, вони збагнули, що важко піти далі в персональному зменшенні, а вже завтра святкуватимуть урочисте народження королевича і їм не можна втрачати ні хвилини.

І вмовились Амассид з Філонавтом, що, коли Діоптрик вертатиметься в свій палац, вони нападуть на нього, викрадуть і сховають, що буде неважко, бо ніхто й не помітить зникнення такої маленької істоти.

Як вирішили, так і зробили. Амассид приготував стару бляшанку й причаївся за кораловим рифом, повз який пропливав човен Діоптрика; коли ж човен наблизився, Амассидові слуги, замаскувавшись, заступили йому дорогу, і, перш ніж Діоптрикові лакеї підняли плавці для оборони, їхнього хазяїна вже накрили бляшанкою й викрали. Амассид негайно закрив бляшанку покришкою, щоб великий програміст не міг вибратися на волю, і, страшно над ним знущаючись і насміхаючись, швиденько вернувся додому.

Там, одначе, він подумав, що йому не слід тримати в’язня в себе, і тієї ж миті почув з вулиці крик: “Голови паяю! Животи, хвости, карки лагоджу, полірую!” Зрадів Амассид, наказав покликати ремісника – а то був Фротон,- і звелів йому герметично запаяти бляшанку, а коли Фротон зробив це, він дав йому золоту монету й сказав:

– Слухай-но, ти… У цій бляшанці сидить металевий скорпіон, якого спіймали в підвалах мого палацу. Візьми його й викинь за містом,- там, де велике сміттєзвалище, знаєш? А для певності завали бляшанку камінням як слід, щоб скорпіон, чого доброго, не виліз. І, заради Великої Матриці, не відкривай цієї бляшанки, інакше загинеш, не зійшовши з місця!

– Зроблю, як велиш, пане! – сказав Фротон, узяв бляшанку, гроші й пішов.

Здивувала Фротона ця історія, він не знав, що й думати. Потрусив бляшанку, і щось у ній забряжчало.

“Це не скорпіон,- подумав він,- немає таких маленьких скорпіонів… Подивимося, що там таке, але трохи згодом…”

Вернувся він додому, сховав бляшанку на горищі, понакладав зверху старих бляшанок, щоб дружина її не знайшла, й пішов спати. Але дружина побачила, що він заховав щось на горищі і, коли вранці Фротон вийшов з дому, щоб, як завжди, ходити по місту, вигукуючи: “Голови лагоджу! Хвости паяю!” – вона швидко побігла нагору, знайшла бляшанку і, труснувши нею, почула брязкіт металу. “Ну й негідник, ну й шельма! – подумала вона про Фротона.- До чого вже дійшов, ховає від мене якісь скарби!” Взяла Фротониха та швидше прокрутила дірочку в бляшанці, проте нічого крізь неї не побачила, тоді вона відкрила бляшанку долотом. Тільки-но вона ледь відігнула накривку, перед нею блиснуло золото, бо ж то були Діоптрикові ордени зі щирого металу. Тремтячи від нестримної жадібності, зірвала Фротониха з бляшанки накривку, і тоді Діоптрик, який досі лежав, мов мертвий, бо жерсть екранувала його від мозку, що перебував у шухляді шафи, раптом очутився, встановив зв’язок із розумом і закричав:

– Що це?! Де я?! Хто смів на мене напасти? Хто ти, мерзенна тварюко? Знай, що ні за гріш загинеш, заклепають тебе, якщо зараз же не випустиш мене!

Фротониха, побачивши, що три ордени наскакують на неї, кричать і погрожують хвостиком, так перелякалася, що кинулась навтіки; підбігла вона до отвору на горищі, але Діоптрик усе плавав над нею й погрожував, лаючись на всі заставки, і вона з переляку спіткнулась об верхній щабель приставної драбини й разом з драбиною гепнулася з горища. Падаючи, вона скрутила собі карк, а драбина, сперта на ляду від люка, перекинувшись, випорснула з-під неї, і люк зачинився. Таким чином Діоптрик лишився замкненим на горищі й плавав від стіни до стіни, марно кличучи на поміч.

Увечері вернувся додому Фротон і здивувався, що дружина не чекає на нього з ломом у руках біля порогу, а коли він увійшов у дім і побачив її, то навіть трохи засмутився, бо ж був на диво порядний, а проте скоро подумав, що матиме з цієї пригоди користь, тим більше, що дружину можна буде використати на запасні частини й це добре оплатиться. Отож сів він долі, дістав викрутку й почав розгвинчувати небіжчицю. І тоді долинули до нього з горища пискляві вигуки.

– Еге,- сказав собі Фротон,- я впізнаю цей голос. Адже це великий королівський програміст, який звелів учора, щоб мене виштовхали з його дому, та ще й не заплатив мені нічого. Але як же він потрапив до мене на горище?

Приставив він драбину до люка, піднявся нагору й запитав:

– Чи це ви, ваша вельможність?

– Авжеж, авжеж! – закричав Діоптрик.- Це я! Хтось схопив мене й запаяв у цій бляшанці, якась жінка відкрила бляшанку, злякалась і впала з драбини, ляда від люка зачинилась, я замкнутий, випусти мене, хоч би хто ти був, заради Великої Матриці, і я дам тобі все, що ти захочеш!

– Я, з дозволу вашої вельможності, вже чув ці слова і знаю, чого вони варті,- відповів Фротон,- адже я той ремісник, якого ви веліли прогнати.

І розповів Фротон Діоптрикові всю історію – як невідомий йому вельможа покликав його до себе, звелів запаяти бляшанку й викинути на звалище за містом. Зрозумів Діоптрик, що то був один з міністрів короля, а найімовірніше – Амассид. І заходився він тоді просити й благати Фротона, щоб той випустив його з горища; Фротон запитав Діоптрика, як можна вірити його слову, й аж коли вельможа поклявся всім святим, що віддасть за нього свою дочку, Фротон відкрив ляду, вхопив Діоптрика двома пальцями, тримаючи орденами догори, і відніс його додому. А годинники вже вихлюпували полудень, і починалася велика врочистість діставання королевича з печі. Діоптрик, як тільки міг швидко, підчепив до трьох орденів, з яких складався. Велику Всеморську Зірку на вигаптуваній хвилями стрічці, й чимдуж поплив до палацу Іноксидів.

А Фротон подався до покою, де Аурентина серед своїх дам грала на електродрумлях, і вони вельми припали до смаку одне одному.

Коли Діоптрик доплив до головного входу, з палацових веж засурмили фанфари, бо урочистість уже почалася. Слуги спершу не хотіли його впустити, проте впізнали по орденах і відчинили ворота. І, коли ворота відчинились, підводний протяг пролетів по всій коронаційній залі, підхопив Амассида, Міногара й Філонавта – такі вони були маленькі – й заніс їх на кухню, де вони покрутилися, марно гукаючи на поміч, над раковиною, попадали до неї і, пройшовши підземними каналізаційними ходами, опинилися за містом. Поки вони вигрібалися з нечистот, намулу й бруду, поки відмилися й повернулися знов у палац, урочистість уже скінчилась.

Той-таки підводний протяг, що так дався взнаки трьом міністрам, підхопив і Діоптрика й з такою силою закрутив його навколо трону, що луснув дротик, який його скріплював, порснули на всі боки ордени і Всеморська Зірка, й апаратик з розгону вдарив по лобі короля Гідропса, і той дуже здивувався, бо почув з цієї крихітки писк:

– Ваша королівська величність! Вибачте! Це я, Діоптрик, Великий Програміст!

– Ну що це за безглузді жарти в таку хвилину! – крикнув король, відіпхнув апаратик, і той сплив на підлогу, а Великий Підзябровий, відкриваючи урочистість, ударив три рази золотим жезлом і розбив ненароком апаратик на скалочки.

Вийшов королевич з дитячої печі, і його погляд упав на електричну рибку, що плавала в срібній клітці біля трону, обличчя його засяяло, і сподобалось йому це маленьке створіннячко. Урочистість щасливо закінчилась, королевич зійшов на трон і посів Гідропсове місце. Відтоді став він володарем аргонавтиків і великим філософом: захопився дослідженням небуття, бо нічого меншого не можна собі уявити; нарікся Неантофілом і правив справедливо, а маленькі електричні рибки були улюбленою його стравою.

А Фротон одружився з Аурентиною, на її прохання відремонтував смарагдове тіло Діоптрика, яке лежало в підвалі, і, діставши з шафи, вставив у нього мозок.

Бачачи, що нічого більше не вдієш, Великий Програміст і решта міністрів служили відтоді новому королю вірою і правдою. А Аурентина і Фротон, який став Великим Королівським Підбляшим, жили довго й щасливо.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 оценок, среднее: 5,00 из 5)


Радники короля Гідропса – Станіслав Лем


композиція повісті гобсек
Радники короля Гідропса – Станіслав Лем