Нев’януча квітка любові у поезії Василя Симоненка

Переважно інтимним, на перший погляд, може видатись цикл віршів “Тиша і грім”. При бажанні відшукаємо в ньому і відгомін блоківського обожнення “прекрасної незнайомки”, і подаленілу луну інтимних звірянь О. Олеся, В. Сосюри. Є навіть майже буквальні збіги. Пригадай мо Олесеве “З журбою радість обнялась”. У Симоненка: “І обнявся сміх з журбою, Ненависть – з любов’ю” . Або Сосюрине “Коли потяг у даль загуркоче…”, – і Симоненкове: “Все одно я люблю твої очі І волосся твоє сумне”,- тут навіть спільний віршовий

розмір, не кажучи вже про настрій журливого, елегійного переживання розлуки, усвідомлення недосяжності й незбутності: Та в прекраснім житті важкому Будуть завжди сіять мені В душу, повну вітрів і грому, Сіруватих очей вогні. Процитовано заключний катрен останнього, дев’ятого вірша циклу “Тиша і грім”. І здається, ніби пройнятий він лише суто інтимними переживаннями.

Але в тім-то й особливість Симоненкової лірики, що вона розгортається в органічній єдності з плином довколишнього буття , вбирає в себе, олюднює метаморфози і природної, і соціальної дійсності. Визначальним тут є щиро-сповідальний стиль оповіді

з широким настроєвим діапазоном – від радості до смутку з їх взаємопереходами і взаємопереплетіннями. Власне кажучи, вже тут в основному окреслюються характерні риси творчої манери Симоненка-лірика. І, звичайно ж,- вірші про кохання, їх чи не найбільше в збірці. І це закономірно, адже внутрішній світ ліричного героя перебуває на той час у дивовижній єдності зі світом довколишнім. Основна риса любовної лірики В. Симоненка – світлий юнацький смуток од неподіленого романтичного кохання.

У триптиху “Суперни ки” ліричний герой звертається до сонця і вітру. І все ж, “крізь холод порожніх днів”, коли “на серці думок бинти”, крізь “обов’язків грати” проривається юнацьке, молоде чуття, яке відмітає буденщину і знову виносить душу на небесні обшири й регістри; Ой майнули білі коні, тільки в’ються гриви, Тільки курява лягає на зелені ниви. Пронеслись, прогупотіли, врізалися в небо, Впала з воза моя мрія- пішки йде до тебе. Знаю: дійде, не охляне, в полі не зачахне – Світ твоїми, моя люба, кучерями пахне! Крізь пилюку, по багнюці, в холод і в завію Прийде чистою до тебе, біла моя мрія. Любов – першопричина і поезії, і краси.

Як у всезагальному, так і в сокровенному. У чому ж своєрідність Симоненкової інтимної лірики? Серцевина інтимних звірянь Б. Олійника – сум за втраченим юнацьким коханням, що стало зорею ліричного героя на довгі роки. Діапазон спогадів переливається різними барвами й тональностями.

У ліричному фрагменті з поеми “Доля” вчувається гірка самоіронія: “Я і третій – кут на куті. Посередині – вона. Ах, для чого і для кого цей трикутник не до речі? Поки думав я – незчувся, як оплавились кути. І таким округлим жестом він узяв її за плечі.

Що мені лишилось тільки третім зайвим одійти”. У вірші “За рікою – тільки вишні…” – елегійний сум від того, що “рано-вранці ти на берег мій не вийшла І не вийдеш – мені дятел передав”. Ліричний герой В. Симоненка назавше лишиться однолюбом.

Справа не тільки в тому, що переважна більшість його віршів – сповідально-журливі, але й вдячні, адресовані втраченому юнацькому почуттю . Насамперед, мабуть, справа в особливій, дуже характерній для цього поета і для цього часу та періоду його еволюції цнотливості душі, завдяки якій інтимна сфера набуває ідеалізованого ореолу. Дарма, що вірші подеколи можуть мати навіть різних адресатів, все одно їх ідеал – романтично-недосяжне, не збагнуте і незбагненне поривання до чогось загадкового, таємничого і нездійсненного. Навіть тоді, коли в жартівливо му студентському тоні стверджується розуміння секретів, і загадок, як-от у вірші “Ікс плюс ігрек “: І здається, що я володію Віковічним секретом краси Лиш тому, що я розумію Загадкові твої ікси. Розумію?

Який там розум! Просто здорово, що ти є! Що вслухається в ніжні погрози Збаламучене серце моє. Я не заздрю уже нікому – Де ще мудрих таких знайти? Одному лиш мені відомо: Ікс плюс ігрек – це будеш ти. Попри всю грайливість і юнацьку наївність, чуття ліричного героя б’ються навколо “вічної загадки любові” . Вірш далекий од професійної досконалості, але приваблює саме отією непідробною щирістю, що проступає крізь усі іронічні інтонації. Інший романтично-благородний відтінок почуття бринить у вірші “Чадра”: Я тебе не сприймаю за істину – Небо навіть і те рябе.

Одчайдушну, печальну, розхристану, Голубу і безжально освистану- І таку я люблю тебе! Це також більше схоже на позу, на єсенінські “персидські мотиви” чи Павличкове “Чужі обійми, як намиста, Ти познімала при мені”. Це все ж таки хвилинні захоплення, освячені благородним обожненням краси.

Але є ціла низка віршів збірки “Поезії”, перейнятих отим болем за втрачене кохання, реальне підгрунтя якого ми виявили ще у першій збірці, аналізуючи такі поезії, як “Компаньйонка”, “Ой майнули білі коні…” та інші. Отут якраз і з’являється той само спільний ритм: “Через душі, мов через вокзали…”, “Всі образи й кривди до одної…”, “Ну скажи, хіба це фантастично…”, “Дотліває холод мій у ватрі…”, “Я тобі галантно не вклонюся…”. Це найсильніші, найбільш щемні й пронизливі вірші В. Симоненка про любов.

Любовна лірика Василя Симоненка – прекрасний приклад поєднання цнотливості, щирості й жаги юної поетичної душі.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (Пока оценок нет)
Loading...


Нев’януча квітка любові у поезії Василя Симоненка
картина козача левада