Тютюнник – Оповідання “Дядько Никін”

Виходимо з двору вдосвіта. У селі ще ні в кого й не світиться. Тільки де-не-де на стовпах уздовж вулиці лампочки ліниво-жовто поблимують на ранок. Дядько Никін відчиняє ворота, прикручені до стовпців іржавим дротом так, що їх треба, трохи піднімати, бо інакше з місця не зрушиш, а я тягну тачку з нашим товаром – свіжиною: закололи вчора кабана, то повеземо оце на базар у Полтаву. За селом я трохи наджидаю, поки дядько впорається з ворітьми, а далі цупимо тачку вдвох.

Дядько Никін у новому, виїзному, як він каже, протезі, взутому в черевик, теж новий

і рипучий, і без ціпка, то дуже пришкандибує: дишло смикається управоруч і тачку водить. Отак і плуганимося селом, як два необ’їжджених бички в ярмі, дядько рвицькає дишло на себе, а я заточуюся, бо в руці слабіший за дядька, та рвицькаю на себе.

– Якби попутна машина трапилась, то краще, міркує дядько

Вголос.

Це так, аби не мовчати. А спитай у нього, чому краще “попутною”, а не автобусом,- не скаже, бо й сам не знає. Однак я таки питаю.

– Того краще,- каже дядько,- що… краще.

Ну от, я ж так і знав!

Під ногами в нас та під колесами тачки полускує мерзле, прибите

Інеєм листя, шурхотить тверда

наїжачена трава, теж біла, з темним од морозу прозеленцем, а на хлівах та горищах по всьому селі співають півні – вже по-зимовому, хрипкувато.

Можна було б, звичайно, побазарувати й дядьковою машиною, інвалідською, так несправна ще з літа. Щось там дядько так одрегулгював у моторі , що як заведе, то дим валує, мов із цегельні, й огортає всю машину. А він ще й гукає з кабіни:

“Ану лишень, плем’яшу, подивись, який там дим!”

“Чорний!” – кричу на весь куток, бо треба ж гуркіт перекричати.

Дядько Никін глушить мотор, вилазить із кабіни й з виглядом механіка-аса прорікає:

“Значить, бензин старий. Треба заливати нового, а його катма”.

Або:

“Значить, карбюратор підгуляв. Треба знімать та нести хлопцям у табір, хай ладнають”.

Знімає й несе. І я вже наперед знаю: по дорозі в табір він зайде до лавки за чверткою, зміркувавши, що “дурно музика не грає”, а ввечері повернеться трохи напідпитку, з “настроєним” карбюратором, довго порпатиметься, доки прилаштує його на місце, і нарешті скаже, виважуючи протез у кабіну:

“Ану, Ільку, штовхни, спробуємо завести”.

Тоді я впираюся руками в зарослий пилюгою задок машини і кроків з десяток пхаю її до Вишневого ярка, а далі вона котиться сама, чмихаючи холодним димком мені в коліна. Буває, що й заводиться. За такої удачі ми, весело вигукуючи один одному на вухо, що таки наша взяла, вилітаємо на повному газі з ярка в степ і робимо “обкатку”, доки набридне.

А буває, що машина скочується в ярок, так і не завівшись, бо, як виявляється потім, дядько Никін забув увімкнути “зажигання”… Тоді ми або ж кидаємо її в ярку, або ждемо, доки з молочарні повертатиметься двокінкою наш сусіда, молоковоз,- той уже не відмовить, притягне її до двору.

І так щоліта, од початку й до кінця моїх вакацій, хіба, мо”, автоінспектор відбере у дядька права за якусь там провину. Тоді машина безвиїзно стоїть у дворі, накрита од дощу й сонця старими куфайками та витертими до фіолетового блиску тітчиними плюшками, а дядько нудиться без діла та метикує, яким чином визволити права.

Та визволяти їх не доводиться, бо інспектор – наш дільничний – незабаром сам приїздить мотоциклом до двору, віддає дядькові права й каже:

– Только ж смотріть мені, Христофоровичу, щоб більше не

Повторювалося, щоб – гарантія. А то як же це так: уключили лєвий

Поворот, а жарите прямо…

– То я ж забув, що включив його, ще як виїжджав із двору, хай

Йому абищо! – покаянно вигукує дядько Никін, і вони йдуть у хату.

…

З’їжджаємо з кладовищенського піщаного косогору. Пісок примерз, узявся зверху тонкою скоринкою й шахкає під ногами – ламається. Крізь ріденькі сосни попереду прозирає східень – вузька білувата смуга з ледь помітним рожевим пружком угорі.

Розвидняється.

На зупинці анікогісінько. В сільбуді, що навпроти,- поночі, і він був би схожий на покинутий барак, якби обіч нього в березах не світилася між голим віттям червона кулька на пам’ятникові полеглим воїнам – звичайний плафон, пофарбований у червоне, під яким горить лампочка. То – Вічний вогонь.

Коли електрики чогось там вимикають з лінії наш куток, гасне й Вічний вогонь – немовби на відпочинок…

Не встигаємо ми з дядьком скинути лантух із свіжиною й закотити тачку за сільбуд , як од мосту, повівши фарами по верхів’ях тополь, гурчить машина. Дядько Никін, за кожним кроком посилаючи праве плече вперед, виходить на асфальт, махає рукою і каже так, немовби шофер те почує:

– Двох… до Полтави… підкинь… що тобі… трояк на дорозі

Валяється?

Машина скрипить гальмами, з кабіни, блимаючи цигаркою, лінькувато питають:

– Куди?

– До Полтави, кажу…- рипить протезом дядько,- трояк даю… А як до базару підкинеш, то ще й на “Біломор” доточу!

– Давайте, тільки в кабіну хай сідає хтось один, більше місця нема. Там у кузові солома й кожух, то не пробере. А проте – дивіться.

Вже на ходу дядько Никін подає мені з кабіни через вікно свою товстувату цупку діжурку й гукає:

– За кабіною, в затишку лягай, та гляди, щоб діжурку не знесло

Вітром, бо тоді виторгуємо чортів пляшку!

Я роблю в соломі кубло, накидаю на плечі поверх куфайки ще й дядькову діжурку, таку важку, що її ураган з місця не зворухне, ноги вкриваю водієвим кожухом – він міцно пахне бензином та холодним хутром – і блаженно заплющую очі: од того, що над моїм затишком гуде вітер-свіжак, а мені тепло, як у тій казковій рукавичці; що дорогою бачитиму все довкола, бо так люблю цей шлях – од села до Полтави. Я й зараз, із заплющеними очима, бачу, як на дротах від стовпа до стовпа куняють синьокрилі ракші, прошмигують через дорогу підняті світлом од фар перелякані зайці, як проносяться повз машину жовтолисті дубки та осокори – печальні знамена осені… А ще в мені й досі живе од учорашнього дня оте велике торжество, як по всьому селу ще з досвітку то там, то там шугали вгору червоні проти сипього-пресинього неба стовписька полум’я, поміж дворами тягло уже напівзабутим, аж солодким околотяним димом – колійське свято! – а дядько Никін, веселий, осяяний багаттям, шаркав ножем об брусок і наспівував, мов той язичник:

Зарізали,

Зарізали,

Зарізали кабана…

У настрої він завжди наспівує те, про що думає. Якщо, приміром, йому треба в магазин, і справна машина, і є гроші, то, одягаючись або шукаючи в коробочці з тітчиними нитками ключ од “зажигання”, він неодмінно приспівуватиме:

Поїдемо, поїдемо,

Поїдемо в магазин…

І то не тому він такий веселий, аж на пісню зривається, що купить у магазині якусь там абищицю,- ні: тому, що поїде… Урочисто отак вийде у двір до машини, постукає ціпком по манюніх скатах , тоді сідає в кабіну і… Ні, одразу він не заводить мотор, а сидить якийсь час нерухомо, зосереджено осмислюючи, що за чим має робити водій, тоді по-молодецькому збиває бриля на потилицю, кидає в зуби лавошну цигарку і каже:

“Одчиняй, Ільку, воротá – їдо пан сирота!”

Коли ворота одчинено, машина, завиваючи, як аероплан, робить кілька стрибків, вилітає повз мене на вигін, блиснувши червоним оком “лівого повороту”, і мчить селом з таким ревом, що кури та гуси не біжать з-поперед неї, а летять…

Не повернеться дядько Никін, звичайно, аж до самого вечора. Тоді ми з дядиною по черзі бігаємо до воріт виглядати його, розпитуємо перехожих, чи не бачили отакої й такої машини, і часто дядина каже:

“Ні, він таки своєю смертю не вмре… Мислимо, га, як во но отак прудко бігає, спробуй його вдержати, та ще безногому!”

Однак усе кінчається добре. Дядько Никін повертається живий-кріпкий, ще й з хабаром: десятком груш або яблук, кавуном чи вузликом в багажнику.

“О, а то що?” – одразу ж накидається на нього дядина, киваючи на вузлик.

“Мак!” – весело одказує дядько.

“Де ж ти його взяв?”

“Та де – заробив. Думаєш, дурно хтось дасть? Хе-хе, гляди, бува! Під’їхав до сільбуду, а там баба якась на клунках сидить. “Вам куди?”

– питаю.- “До Човнової, синку”. Дивлюся: старе, немічне, автобуса вже не буде… “Сідайте”,- кажу. І одтарахтарив. Привіз, а вона мені

– маку. Не беру – обижається. “Скоро маковія, наробите шуликів та й мене, стару, згадаєте”. То я й узяв.

А чого? Дають – бери, б’ють – тікай!”

Усі ті дядькові шоферські чудернацтва тітка залюбки вибача, бо він таки частенько потура її примхам. Прийде, скажімо, звідкіля чи приїде, тільки-но в двір, а тітка:

“Никоне, Никоне! Піди вилай Одарю, бо сьогодні од її курей на грядках одбою не було”.

Дядько Никін мовчки приставляє ціпок до призьби , підходить до сусідчиного тину і, байдуже йому, у дворі Одаря чи в хаті, слухає його чи ні, поволеньки заводить:

“Ти, Одарко,- скік-ки разів тобі було казано? – той… курей у грядки не пускала б. Того, що, як не кажи, а шкоду роблять, та ще й немалу. Скік-ки ж можна терпіть, га?” – і довго так виказує, звично, як по писаному, аж поки тітка не вигляне за поріг та не скаже:

“Годі, Никоне, йди вже вечерять!”

Тоді дядько, підхопивши рукою протез вище коліна, щоб легше було його тягти, іде до хати і втомлено, так, ніби щойно махав ціпом, каже: