Тема кохання – одна з головних тем роману “Собор Паризької Богоматері”. Це твір романтичного характеру, а значить, суттю взаємин між героями є любов або ненависть. Любов – це найвищий прояв почуттів людини до світу в усіх його проявах. Тому вона вимагає від людини напруги найпотаємніших сил, що дрімають у ній. Часом людина й сама не може розібратися, яке почуття притягує її до іншого. От Гудула, що плекає ненависть до “циганки” Есмеральди, бо її дитину колись украли цигани. Але виявляється, що Есмеральда – то і є її дочка. І то
любов притягувала бідну жінку до цієї дівчини. Клод Фролло вважає, що Саме кохання до Есмеральди не дає йому жити, виконувати свої обов’язки, думати про Бога. Та чи справді кохання відчував священик? Воно руйнувало його душу, пробуджувало найгірші думки, розпалювало пристрасть. Він жалівся: “О! Яке зречення усіх чеснот! Яке безнадійне зневаження себе! Учений – я сміюся з науки; дворянин – я вкриваю ганьбою своє ім’я; священнослужитель – я перетворюю требник на подушку для похітливих мрій; я плюю в обличчя своєму богові!” Його думки – це думки людини егоїстичної, не здатної справді кохати. Бо кохати –
значить бути готовим зректися й свого щастя заради коханого. Кохання вивищує душу, спонукає до високих, навіть героїчних вчинків, як це сталося у Квазімодо. Рабом кохання стає лише людина з рабською психологією, не здатна на високі вчинки й на самозречення заради іншого. Клод Фролло насправді не любить, а ненавидить Есмеральду за все те, що лишилося нездійсненним для нього, за те, що він обрав шлях зречення земних благ, не будучи готовим до цього морально. Кохання висвітлює в людині найголовніші якості – добрі чи злі. У Клода Фролло кохання покликало все найгірше й показало страшну істину: він мав служити добру і любові, але не здатен любити. Його кохання – то химера, страшніша за ті, що зображені на соборі, в якому він служить. А зовні химерний негарний Квазімодо виявляється здатним на кохання саме тому, що воно пробудило в ньому найкращі помисли, сповнило душу теплом і бажанням робити добро. Він ладен зробити для Есмеральди все, аби тільки вона почувалася щасливою. Хай і не з ним, але нехай їй буде добре. Оце і є справжнє кохання, яке йде з глибини душі. Воно не зрадить, бо воно – органічна частина самого єства Квазімодо, який знав у житті так мало радості. Ось чому його кохання так зворушує читача. Ось чому воно пробуджує найкращі наші почуття.
