Головна ⇒ 📁Твори на вільні теми ⇒ Боротьба добра і зла

Боротьба добра і зла

Михайло Булгаков писав свою головну книгу “Майстер і Маргарита” у цілому більше 10 років. Одночасно з написанням роману йшла робота над п’єсами, лібрето, але цей роман був книгою, з якої він не мав сил розстатися, – роман-доля, роман-заповіт. Роман увібрав у себе майже весь досвід Булгакова, накопичений у процесі творчості. У нього ввійшли мотиви, знайомі по колишніх добутках. Це і московський побут, відбитий у нарисах “Напередодні”, і сатирична містика, випробувана в повістях 20-х років, і тема неспокійної совісті, відбита у романі

“Біла гвардія”, і драма гнаного художника, розгорнута в “Мол’єрі”, п’єсі про Пушкіна і “Театральному романі”…

Картина життя незнайомого східного міста, відбитого в “Бігу”, підготувала опис Єршалаіма. А сам спосіб переміщення в часі назад – до першого століття історії християнства і уперед – до утопічної мрії “спокою” нагадував про сюжети “Блаженства” і “Івана Васильовича”… Про роман Булгакова дослідниками різних країн написано дуже багато і ще, напевно, чимало буде написано.

Серед дослідників книги є й такі, що схильні були читати її як зашифрований політичний

трактат: у фігурі Воланда намагалися вгадати Сталіна і навіть його свиту розписували по конкретних політичних ролях. Важко уявити собі що-небудь більш плоске, одномірне, далеке від природи мистецтва, чим таке трактування булгаковського роману. Інші толмачі роману побачили в ньому апологію диявола, милування похмурою силою, якесь особливе, чи не хворобливу пристрасть автора до темних стихій буття. При цьому вони досадували на його нетвердість у догматах православ’я, що дозволила йому скласти сумнівне “Євангеліє від Воланда”.

Критики, цілком атеїстично настроєні, дорікали письменника в “чорній романтиці” поразки, капітуляції перед світом зла. Справді, Булгаков називав себе “містичним письменником”, але містика ця не запаморочувала розум і не залякує читача. Воланд і його свита роблять у романі образливі і часто мстиві чудеса, як казкові чарівники.

Однієї з головних мішеней очисної роботи Воланда стає самовдоволення розуму, особливо розуму атеїстичного, що змітає зі шляху заодно з вірою в Бога всю область загадкового і таємничого.

Віддаючись вільної фантазії, з насолодою розписуючи фокуси, жарти і перельоти Азазелло, Коров’єва і кота, любуючись похмурою могутністю Воланда, автор посміюється над упевненістю, що всі форми життя можна обчислити і спланувати, а влаштувати процвітання і щастя людей нічого не стоїть – достатньо тільки цього забажати. Зберігаючи довіру до ідеї Великої Еволюції, Булгаков сумнівається в можливості штурмом забезпечити рівномірний і односпрямований прогрес. Його містика оголює тріщину в раціоналізмі.

Він осміює самовдоволену крикливість розуму, впевненого в тім, що, звільнившись від марновірств, він створить точне креслення майбутнього, раціональний пристрій всіх людських відносин і гармонію в душі самої людини. Розсудливі літературні сановники, типу Берліоза, давно розставшись із вірою в Бога, не вірять навіть у те, що їм здатний перешкодити, поставити підніжку його величність випадок.

Нещасний Берліоз, який точно знав, що буде робити ввечері на засіданні Массолита, усього через кілька хвилин гине під колісьми трамвая. Так і Понтій Пілат в “євангельських главах” роману здається собі і людям людиною могутньою. Але проникливість Ієшуа вражає прокуратора не менше, ніж співрозмовників Воланда дивні мовлення іноземця на ослоні у Патріарших ставків. Самовдоволення римського намісника, його земне право розпоряджатися життям і смертю інших людей, уперше поставлено під сумнів.

Пілат вирішує долю Ієшуа. Але по суті Ієшуа – вільний, а він, Пілат, відтепер бранець, заручник власної совісті. І цей двохтисячорічний полон – покарання тимчасовій і мнимій могутності. На противагу калейдоскопу містики і чудес сцена дії – як теперішня Москва, так і древній Єршалаім – абсолютно реалістична.

У ранковому і передвечірньому висвітленні обриси людей і предметів точні і чіткі, начебто дивишся на них крізь ідеально прозоре скло. Заохочений недовірою співрозмовників на ослоні, Воланд починає оповідання, як очевидець того, що трапилося дві тисячі років тому в Єршалаімі. Кому, як не йому, знати все: це він незримо стояв за плечем Пілата, коли той вирішував долю Ієшуа. Але оповідання Воланда триває вже як сновидіння Івана Бездомного на лікарняному ліжку. А далі естафета передається Маргариті, що читає по врятованих зошитах фрагменти роману Майстра про смерть Іуди і поховання.

Три точки зору, а картина одна, хоч і відбита різними оповідачами, але саме тому тривимірна по обсягу. У цьому як би стан незаперечної вірогідності того, що трапилося. Один з яскравих парадоксів роману полягає в тім, що, неабияк натворивши у Москві, зграя Воланда в той же час повертала до життя порядність, чесність і жорстоко карала зло і неправду, служачи як би тим самим твердженню моральних тисячолітніх заповідей.

Булгаковська Маргарита в дзеркально переверненому виді варіює історію Фауста. Фауст продавав душу дияволові заради пристрасті до пізнання й віддавав любов Маргарити. У романі Маргарита готова на угоду з Воландом і стає відьмою з любові до Майстра. Думка про перетворення, перевтілення завжди хвилювала Булгакова.

На нижчому щаблі – це перетворення зовнішнє. Але здатність до зміни вигляду на більше високому рівні задуму переростає в ідею внутрішнього перетворення. У романі шлях щиросердечного відновлення проходить Іван Бездомний і в результаті заодно з минулою біографією втрачає своє штучне і тимчасове ім’я.

Тільки недавно в суперечці із сумнівними іноземцями Бездомний, вторячи Берліозові, осміював можливість існування Христа, і от уже він, у марній погоні за воландовою зграєю, виявляється на березі Москви – ріки і як би робить хрещення в її купелі.

З паперовою іконкою, приколеної на груди, і в нижній білизні йде він у ресторан Массолита, подоба вавилонського вертепу з буйством плоті, грою марнославства і лютими веселощами. У новому вигляді Іван виглядає божевільним, але в дійсності це шлях до видужання, тому що, лише потрапивши в клініку Стравінського, герой розуміє, що писати кепські антирелігійні агітки – гріх перед істиною і поезією.

Берліоз за його невір’я в чудеса втратив голову, а Іван, ушкодившись головою, втративши розум, як би прозріває духовно. Притягає до себе загадка слів, що визначили посмертну долю Майстра: “Він не заслужив світла, він заслужив спокій”. Вибираючи посмертну долю Майстрові, Булгаков вибирав долю собі. За неприступністю для Майстра райського “світла” , рішення його загробних справ доручене Воланду. Але сатана розпоряджається пеклом, а там, як відомо, спокою не чекай.

Про безсмертя, як про довговічну схоронність душі, як про перенесення себе в чиюсь душу з можливістю стати її часткою, думав Булгаков, складаючи свою головну книгу.

(1 оценок, среднее: 5,00 из 5)