ЗВУК ПАВУТИНКИ – ВІКТОР БЛИЗНЕЦЬ

Українська література 6 клас

ПРИГОДИ І РОМАНТИКА

ВІКТОР БЛИЗНЕЦЬ

ЗВУК ПАВУТИНКИ

(Фрагменти)

Присвячую цю повість трав’яним коникам, хрущам, тихому дощеві, замуленій річечці – найбільшим чудесам світу, які ми відкриваємо в дитинстві.

Автор

Срібний чоловічок

(…) Я лежу, сповитий темінь-темнотою, і слухаю, як він бавиться. Він давно живе в нашій хаті, може, в запічку, а може, під лавою, де, згорнувшись клубком, дрімає Сопуха. Він зовсім не боїться Сопухи і часто спить на її м’якеньких лапах. А рано-вранці, коли

дома нікого нема і вікна закриті віконницями, він приходить до мене в гості. Сідає на бильце1 мого ліжка і видзвонює срібними підківками.

– Дзинь…

– Дзінь…

– Буме!

Зараз він у кутку біля мисника2. Там чорна діжа з водою, там вогко й темно, але я бачу його. Він тоненький, як стеблинка, той химерний чоловічок. І світиться – синім вогнем. А бистрий, моторний – не вслідкуєш за ним. Шасть-шасть! – так і бігає по долівці, та все скоком – прискоком, так і пурхає по хаті, і здається: блискає світлячок у пітьмі. Крильця у нього легкі й прозорі, як у трав’яного коника, і коли він змахує крильцями, вони

тихо шерхотять, майже нечутно потріскують: трісь-трісь-трісь… (…)

І я пригадав.

Після дощу затекла у нас хата. Спершу на стелі зробилась жовта райдужна пляма, немовби хтось намалював криве і трошки замурзане”сонце. Потім сонце скривилось ще більше, підпливло водою, і додолу закапали руді, перемішані з глиною сльози. Краплі – буме! – били з розгону в підлогу, видовбували собі лунки, і скоро наша долівка стала такою подзьобаною, як на картинках Місяць, – уся в дірочках і ямках.

1 Бильце – бічна стінка чогось.

2 Мисник – полиця для посуду в сільській хаті.

Це була дивовижа, я бігав по хаті і заглядав у лунки, над якими тріскались бульбашки, а мати сказала: “Ой горенько! Потоп!.. Що ж воно буде!” і притягла ночви, і підставила тазик.

Даремно мати злякалась, нічого страшного не сталося. Навпаки, у нашій хаті залунала музика; старі дерев’яні ночви грали по-своєму, і цинковий тазик, куплений в сільмазі, грав по-своєму. Дзум, дзинь, дзінь! – озивався тазик, і звук був такий, наче били молоточками по скляних бурульках. А ночви казали коротко й глухо: буме!

Так вони й грали. І в них виходило влад, і звучала в хаті кришталева музика крапель (…)

Я лежу і сміюсь (бо таки спритно втік), і щось шумить у голові, десь ніби клепають ковалики. Можна скільки завгодно слухати,

Як веселі ковалики один з-перед одного молотять по ковадлу, можна й побачити їх, вогнисто-червоних коваликів, але зараз мені не до цього. Я настовбурчив ковдру, вийшов гарний курінь над головою; тихцем виглядаю з того куреня і бачу, яке чудернацьке видовище снується в хаті.

Сонячне кіно!

Мати думає, що вранці я сплю, і зачиняє віконниці. Хай собі зачиняє – так ще краще. Бо в одній віконниці, щоб ви знали, є маленьке вічко. Там був сучок, він, мабуть, висох, розхитався й випав, і зробилось у дошці кругле віконце – дучко. Крізь те дучко падає у хату довгий жмут проміння.

Це моє кіно.

Дивіться, що воно буде.

Темно. Жевріє тільки вузенька смужка, вона тягнеться навскоси, од вікна до печі. А за нею, за цією смужкою, тихо й чорно. Та ось… ожила, заворушилась пітьма. Наче хтось сколотив її – піднялись дрібненькі Пушинки. Вони виходять із темряви і на світлі стають золотими, рожево-пухнастими. Тихо снують Пушинки, пливуть одна за одною, то піднімаються, то опускаються, то зникають зовсім.

Я колись і не знав, що в нашій хаті живе стільки малечі… Ви не смійтесь, ви краще придивіться – вони живі. Бачите: їх сила-силенна, але ніхто не штовхається, не заступає дороги, не заважає іншим. Бо це не прості, це Вишневі Пушинки.

Зверни увагу на особливу музику, яку вміє чути Льонька.

Малюнок О. Михайлової-Родіної

Так, так, саме Вишневі.

Коли квітнуть сади, і тополі стоять у білому пусі, немов обліплені ватою, і кульбаби світять під хатою жовтими сонечками – ось тоді Вишневі Пушинки живуть у саду, на волі. Вони сидять у чашечках квітів, білі-білі клубочки. Вітер колише їх, сонце зігріває, бджоли годують медом. А потім: одцвітають вишні, опадає пух із тополі, мати відчиняє вікно, і Пушинки із сумом перебираються в хату. (…)

Лежу й думаю: звідки він узявся, хоробрий такий чоловічок? Мабуть, народився з крапель. Гусінь, метелики, коники, рогаті жуки – усі вони народжуються з личинок або лялечок, натоптаних ватою. А срібний чоловічок народився, мабуть, з падучої краплі. Крапелина розбилась – дзум! – він тут же вискочив, стряхнувся і шмигнув під лаву. Там підсох, розправив крильця і, як почув, що капає вода зі стелі, зразу ожив, та давай стрибать і пурхать між краплями, і ловить їх, і дзенькать підківками. Такий дрібненький, а нічого не боїться – ні темряви, ні павуків, ні Сопухи. Бач, з маху кинувся на піратів. Я ще думав, збирався, виглядав з-під подушки, а він блиснув шаблиною і на судно: вперед!

Цікаво, як його звати?

– Гей, чоловічок, як тебе звати? – гукнув я туди, де стоїть діжа й хитається чорна тінь.

Мовчок. Ані звуку. Тихо й темно як у вусі.

– Буме! – раптом озвалась крапля.

“Ага! – зрадів я. – Тепер знаю: тебе звати Бумс”.

Буме, Бумсик, Бумсюк… А де твоя Бумсиха, де мале Бумсеня? Де дід Бумсило і баба Бумсючка? Ну, скажи!

Мовчить. І дух затаїв.

Мені дуже хочеться взяти Бумса в руки, роздивитися, похукати на нього, погладити крильця. А може, й сховати в коробку… Е, ні! Він умре. Він засохне… Я думаю: що, якби ніч-сліпота забрала мене у свої печери, і там привалила б камінням, і залишила навіки. Що я робив би сам самісінький… під землею… де кажани, холод і тьма? Як би я плакав, і бився об стіни, і блукав би сліпцем – то страшне.

А метелик? А той метелик, якого я посадив у коробку? У нього крильця були жовто-білі, а на лапках, на вусах – золотистий пилок. Він був такий вертун, такий насмішник, так виводив мене по двору, поки я не спіймав його. Він упирався, не хотів лізти в коробку, шамотів, просився: пусти! Я не пустив. Я поклав його у коробку, а коробку в запічок і… забув. Аж восени, як сушили вишні, згадав. Кинувся до метелика – що це? Сухі шкаралупки… порохня… попілець. Зотлів бідолаха взаперті, задихнувся.

Для чого вбивати живе? Чуєш, Буме? (…)

Вишневі Пушинки – що це насправді?

До кого насправді звертається Льонька?

Сопуха

Я вже великий і знаю, що Сопухою лякають дітей.

Було, крутишся в ліжку, не спиш, мати нагримає й скаже: “Ось покличу Сопуху… “Скаже, погасить світло і піде сама на кухню. А ти лежиш, і страшно-страшно тобі; ноги, як у равлика, потиху втягуються, втягуються під груди, і шия втягується, і ніс ховається між колінцями. (…)

Я заплющую очі, сильно-сильно заплющую, до пекоти, до червоного жару, та все одно бачу: встає – бура кудлата Сопуха… чмихнула, обтрусилася, а тоді гоп на лаву. Ба, то вже не лава, то лиса стара вовчиця; чап-чалап, чап-чалап – йде, переставляє лапи, суне до мого ліжка. Верхи на вовчиці – Сопуха.

Не кричіть. Не жахайтесь. Не кличте мами. (…)

Не вірте. Ніякої Сопухи нема. Її придумали старші, щоб лякати дітей.

Я зразу боявся і носа поткнути за поріг. Уже обнишпорив у хаті всі куточки – під лавою, під столом, за діжею, навіть у духовку лазив. І чого тільки не добув у тих мандрах: стару батарейку, яку лизнеш – і щемить язик; синє обточене скельце; кістяний зуб (мати сказала – кролячий); іржавий наперсток, що колись закотився під скриню і довго пролежав забутий. Такого добра назбиралась у мене ціла коробка. Про кожну знахідку, про синє скельце чи про кістяний зуб з темною щербиною можна було б розповісти страшенно цікаву історію. Та я не про те. Я хотів сказати про двері.

Мені здається: все, все на світі має свої дверцята. І горище, і завалений погріб, і розчахнута бурею груша, і скеля надрічною. А старий годинник із зозулею, а розбитий ліхтар, а бабина скриня? Вони теж відкриваються. Треба тільки знайти, і якщо не дверці, то щілину, віконце, дупло, розколину. Знайти і серйозно заглянути всередину. І тоді таке побачиш, таке, чого ніхто й ніколи не бачив. (…)

Пам’ятаю, як малим я виліз у двір. А в малого, ви знаєте, очі в дворі розбігаються. Пляма сонця, пляма неба, пляма трави – все велике, сліпуче, незвичне. Весь цей огром двигтить, хитається, тікає з-під ніг, і тебе несе хтозна-куди. Від цього величезного світу голова йде обертом. Леле, що ж робити? І вхопитися пі за що!.. (…)

Тут я задумався. Ящірка, жабеня, мурашки – де вони всі ховаються? Мабуть, у стінах, у долівці, у вікнах. Вони з нами, наші сусіди, живуть у нашій хаті; там їхні гнізда, білі подушечки, мала дітлашня й вусаті комахи-няньки.

Я приклав вухо до призьби. Вона зашаруділа, як коробка, туго набита хрущами. Там, у призьбі, кишіло своє таємне життя. Напевно, там були свої комашині школи, були палаци, війська і відбувались великі святкові паради з музикою і піснями… Звідти, з того комашиного царства, вилізла на сонце чорнява мурашка, повела довгим вусом, лупнула на мене оком (мовляв, здрастуй, хлопче!) і сховалась назад.

– Скажи, який світ! – застиг я здивований. – Скільки кругом живого народу!

Дверцята – це образ шляху пізнання.

Адам

(…) Я один блукаю в саду, сам-один купаюсь на річці… А втім, чого це один? Коли я схиляюсь над річкою і довго-довго дивлюсь у воду, із тремтливого дна, із живої сутені випливають до мене двоє облич. То мої друзі – Адам і Ніна.

У мого друга товсте ім’я – Адам. От Ніна – тонке, прозоре ім’я. Попробуйте на язик: Ні-і-ін-на… Правда, бринить, як звук павутинки на вітрі? А тепер: Ад-ддам… Уявляєш собі величезний, немов козацька могила, дзвін і його стомлений вечірній голос: ддам!.. (…)

Я сидів над своєю протокою. І саме пускав на воду щавлеві листки – швидкі каравели1 – й проводив їх поміж скелями, коли раптом упала на мене тінь. Наче птах став за спиною. Я прищулився й ждав: хто це?

– Що ви робите, сер капітан? – пролунав голос.

Голос людський. Це могло б заспокоїти, але гримнув він так несподівано, що мене кольнуло під бік. Я пригнувся і щось замугикав собі під ніс (хай не думає той, що я злякався або дуже цікавий до зайшлої людини; у мене свій клопіт – вивести каравели з бурхливої протоки).

– Сер! Зустрівшись у морі, капітани вітають один одного… Здрастуйте!

Гм, у нашому селі ніхто не говорить, як на острові Скарбів. Я повернувся. На березі стояв тонкий цибатий чоловік, одягнений не потутешньому: у світло-сірих штанях, у білій нейлоновій тенісці, на голові небесно-легкий капелюх. Одяг на сонці просвічувався, і чоловік здавався безтілесним.

– Добридень, – сказав я, зручно всідаючись (тобто обхопивши коліна руками). – Я знаю, хто ви такий. Ви той дядько, що приїхав до баби Сірохи.

– Абсолютно точно! – мовив цибатий. (…)

– Сер! – сказав чоловік. – Не називайте мене дядьком, я не заслужив цього почесного звання. Звертайтесь просто: Адам. Так мене хлопці кликали в інституті.

– Адам? – прикахикнув я недовірливо. – Ви не той… не дурите?

– Ані грама. Моє прізвище Адаменко. Для зручності – Адам. Був такий перший чоловік на землі. Це ж непогано – десь і в чомусь бути першим… А вас як звати?

– Льонька.

– Не годиться. Льонька – щось бідненько. Будеш Лендом. Капітан третього рангу Ленд. Звучить?

– Ну вас… Смієтесь із мене.

– Грім на мою голову, якщо я сміюсь! Ви ж капітан цієї флотилії? – і він показав на щавлеві листки, що випливли на тиху воду і низкою, як справжні каравели, приставали до берега.

“Диви, – подумав я. – А таки догадався, що це флотилія. Бо в старших так: бачить листок і каже – листок. І не знає, що той листок може бути чим завгодно: на воді – човном, у повітрі – птахом, а на грудях – орденом… Мабуть, не дурний чоловік, цей Адам”, – подумав я. (…)

1 Каравела – старовинний вітрильний корабель.

Ми трошки постояли на камені; Адам перегнувся, наче переламався в попереку, і довгим носом націлився y воду.

– Ленд, що то таке?

Край берега стирчала трухлява гілка, чорнильно-чорна, і ту гілку обліпили такі ж чорні буруб’яшки. Обліпили густо-густо, цілими купами.

– Що то воно? – спитав Адам.

– Черепашки, – сказав я. – Присмокталися до гілки й сплять. От якби цю гілку та кинуть туди на глибоке, то всі черепашки відлипнуть, бо їм насподі холодно. І виповзуть всі на мілке, на літню воду.

– А то що? – знов, як чапля, зігнувся Адам, позираючи на дно.

– Жуки-плавунці. Гляньте, не пливуть, а наче стрибають. Видно, у них моторчики є.

– А то? – показав Адам на листок лопуха, що звисав над водою.

– То жаб’яча хата. Пригляньтесь: листок не простий, із нього жаби капшук зробили. Ось так удвоє склали і добре склеїли. Зараз там ікра. А як тільки вилупляться пуголовки, кожен прорве собі дірочку і – плюсь у воду. Стрибає!

– Диви, чудасія! Нас такого і не вчили в інституті.

– А чого ж вас учили?

– Як зробити штучне сонце. Щоб світило сильніше за справжнє.

– О! – пришморгнув я носом. – Сонце!.. Більше за наше!

– А хіба тобі мало одного? І так підгорів, як папуасик1.

– Але ж… два сонця. Одне вдень, друге вночі. Гуляй собі, скільки хочеш. Скажіть, скоро таке сонце зроблять?

– Розумієш, Ленд, – спохмурнів Адам, прищурив світло-сірі холодні очі. – Вчені робили сонце; думали, воно світитиме людям. А сонце вийшло неживуче; воно, як сірник, спалахне вогнем і тут же погасне. Тільки сірник той страшенно величезний… Землю може спалить. Скелі, ріки, небо – усе згорить…

Я хотів уявити собі той страшецький вогонь. Що то за сірник, скажіть, і яка у нього головка, що може підпалити землю, небо і цілі моря?.. Проте думки мої обірвав Адам.

– Ет! – махнув він рукою. – Не морщ свого лоба. Тут, над річкою, просто рай, а ми з тобою завелись про пекло. Та й лікарі заборонили мені думати й говорити про це. Давай краще, знаєш, що зробимо? – Адам хазяйським оком оглянув кущі осоки, замулений берег нижче броду2 і сказав: – Давай краще зробимо греблю. І водяний млинок. (…)

Зверни увагу, які цікаві відомості про природу знає Льонька.

Що має на увазі Адам?

1 Папуасик, папуас – представник племені, що васеляє острови Меланезії в Тихому океані.

2 Брід – мілке місце водоймища, в якому можна переходити або переїжджати на інший бік.

“Цікаво, – міркую собі, – який-то млинок зробить він завтра?”

– Адаме, – починаю розпитувати здалеку, – ви надовго до нас приїхали? (…)

– Ні, – голос у нього з льодком. – Я приїхав сюди… помирать.

Він сказав це спокійно, так спокійно, що я відчув: із води побігли дрижні й холодними змійками поповзли мені по спині… Жартує Адам? А голос? Таким голосом не жартують.

Адам повернувся до мене. Плечі в нього були опущені; висохлі руки, як неживі, висіли вздовж тулуба. Я тільки зараз помітив: Адам світився. Сонце кидало на нього низьке проміння, і в Адама світилось прозоре обличчя, світились хрящуваті вуха, світилось немічне тіло.

Я зрозумів: Адам не жартує. Його поїдає мертвий огонь.

– Розумієш, Ленд, – прищулив холодні очі Адам. – Є така невесела штука, називається білокрів’я… Ти бачив, як догорає свічка? (…)

Ніна

Ні завтра, ні післязавтра Адам не прийшов до греблі.

…То була сумна руїна. За ніч Лопотиха розмила загату, розкидала увалки1 глини по течії. Від греблі зостались тільки горбочки землі при самій воді. Ніби стояла фортеця, і якась орда2 зруйнувала її, стіни звалила в річку.

Я поплівся вздовж берега.

Під корчем виглядав із мулу краєчок труби, і коли я смикнув її, з труби вискочила зелена жаба-ропуха. Мулом затягло і лопушиний листок; він був негодящий подертий на клапті… Озерця нема, річка більш не лопоче, біжить смирненько старим своїм руслом. І скільки б я не старався, сам не зроблю ні греблі, ні співучого лотка3.

Сумно стало. Я пішов додому.

Минув після того і день, і другий, і от настав лункий сонячний ранок з перегуком півнів по селах.

Закортіло мені поблукати над річкою. (…)

Стою, розмишляю, як далі жить. Міркую собі, а воно не міркується. Щось мені заважає, ніби гедзь дзижчить над вухом. Що воно? Я не можу второпать, а проте відчуваю: у березі щось змінилося. О!.. Чуєте? Не так гомонить річка. Я вже знаю, як річка міняє свій голос. Уранці – чиста, світла вода, і дзюрчить вона срібним потічком; в обідню пору, в спеку вода розмліває, хлюпоче ліниво, приглушено; а під вечір – тихо шумить, заспокійливо, і шум цей чути далеко…

Так було завжди. А зараз, а в цю хвилину?

Чуєте? Буянить вода. З плескотом, з присвистом туркоче під вербами.

Щось воно є!

Поміж кущами, пригинці спускаюсь до річки. Ба, знов піднялась течія, залило вже камінь, що стояв над водою.

Зверни увагу, як автор передає сумний настрій, на яких словах акцентує.

1 Увалки – косогори, видовжені височини з пологими схилами.

2 Орда тут: безладний, неорганізований натовп.

3 Лоток – тут: канал, по якому тече вода.

Я бігом туди, на старе місце, де ми ліпили загату.

Так і знав – нова гребелька! Ще вища. І озерко ще більше. І хурчить млинок. (…)

Сухо в роті й гірко. Адам не прийде. А що я сам? Що я можу сам? Коли мати штурхне в потилицю, тоді краще одному: забився в куток, похлипав трошки – і все пройшло. А от як зараз: ніхто й не штурхав у спину, і все-таки гірко… Розчахнутий млинок – і кому ти скажеш про це? Кому розповіси?

Треба, щоб хтось та був. Щоб лежав поруч, грівся на сонці, слухав тебе, а ти почав би так: “Прибіг я вранці, глядь – греблі нема…”

Я хочу друга. Хочу, щоб хтось до мене прийшов.

Спираюсь на лікті, кидаю погляд на річку, аж туди, де вона вибігає з-за пагорба, напружено дивлюсь і бачу: пливе… пливе човник. Тихо прямує під вербами, поминає острівці водяних лілей, безшумно виходить на плесо1, ані хлюпне, ані бовтне веслом. Сонце всипало річку блискітками, і човник пливе, як місяць між зорями, і хтось підгрібає веслом, править до нашого берега.

Уже недалеко – ось він! Повертає до броду, і видно блакитний човник і блакитне весло, і сидить у човнику – хто б ви думали? – дівчинка. Вона теж блакитна, очі великі й здивовані, у косах – біла стрічка.

Я й не стямився, як човник заплив у протоку і став. Став під скелею, на швидкій течії. Дівчина витягла мокре весельце й поклала на дно човна. І звела на мене голубі очі.

– Ти мене кликав? – спитала вона.

– Та ні, не кликав… Просто хотів, щоб ти приїхала.

– Ну добре. Прив’яжи, будь ласка, човен, а то понесе за водою.

Вона кинула мені ланцюжок, і я прив’язав його до старого кореня, що ліктем виступав із землі.

– Слухай, – сказав я. – Протока вузенька, моя нога ледь пролазить між скелями, а як ти запливла сюди?

Тінь пробігла по її обличчі. Вона пригнулась, зняла білу туфельку, постукала нею об борт човна, буцімто вибиває пісок.

Мабуть, не любила, щоб її дуже розпитували. (…)

Як ти думаєш, де взялася нова гребля?

Прокоментуй, як передано тут настрій Льоньки.

Малюнок О. Михайлової-Родіної

1 Плесо – спокійна, чиста ділянка водоймища.

– A-а! Так це ти Ніна! – підвівсь я здивований. – Ти якось приснилась була мені. Сниться, наче бринить павутинка на вітрі і тоненько – тоненько виводить: Ні-і-іна… (…)

– Ніно, – сказав я неголосно. – Я хочу померти. Тільки ненадовго. Хочу подивитися, що робиться там, під землею. (…)

– Не треба! – здригнулася Ніна, й обличчя в неї стемніло. – Звідти ніхто не повертається… (…)

Куди ж я подінусь? Ось у мене руки, ноги, голова, на голові чуб і вуха – хіба воно все пропаде? А я, крім того, бігаю, кричу, купаюсь, – хіба й це зникне? І нічого від мене не залишиться на землі? Е, ні! Тут щось вона, ця дівчина, переборщила. Я так і сказав їй: не вірю, щоб люди вмирали зовсім.

Ніна замислилась. І сказала повагом:

– Так, люди не вмирають зовсім. Коли вони лягають у землю і самі стають землею, то з них виростає трава чи дерева. З добрих людей виростає щось добре – яблуні, бузок, маргаритки. А хто злий, завидющий, то буде реп’яхом, кропивою, лишаєм повзучим. (…)

За павутинкою

(…) Ми зупинились коло першої нори.

Ну як вам сказати: кругла дірка, треба лізти наче в погрібець, хтось навіть зробив рівненькі земляні сходи. А тільки ж темно. І холодом віє…

– Полізли? – спитав я непевно.

Вигляд у мене був, мабуть, нудний, бо Ніна так посміхнулась, як посміхаються старші над хлоп’ячим ластовинням. І я, будь що буде, сьорбнув повітря і з’їхав униз, на верхню приступку. Ніна за мною. Вона підняла свій грибок, і ми, тримаючись за руки, полізли туди, під землю.

Нора, вичовгана людьми, була крута й слизькувата; я обережно просовував ногу, спершу одну, потім другу. Щось липке, може, павутиння, чіплялось за голову. Я йшов пригнувшись і чув, як мені в потилицю дихає Ніна.

– Не страшно? – питаю.

– Ні… А далеко ще йти?

– Далеко.

Хтозна, чи боїться вона, а мені таки моторошно. Бо над нами ціла гора землі, і трактори там ходять, і дядьки з лопатами. І вже не видно, де той вузесенький вихід. Хіба добіжиш до нього? Мимохіть вчувається: двигтить земля, потріскує… ось-ось тече піщаний струмок… Ми й дух притаїли; якщо перемовляємось, то тільки пошепки.

– Ніно, – кажу, – вище світло держи, бо темно.

– А може, назад?

– Та скоро вже.

Спускаємось углиб, і нора все похмуріша, і морозцем хапає за литки. Раптом: “Ой!” – я підсковзнувся, шурхнув у темінь, у мокру виямку. І щось упало зверху на спину – гиц! І світить мені у вухо. “Ніно, це ти?” – Ми злякались, але тут же й чмихнули од сміху.

Ніна встала, підняла над собою ліхтарик.

Чи погоджуєшся ти з Ніною?

– О-о! – сказала вона зачаровано. – Диви! Яка тут краса!

Ми були вже в самому глинищі, у білій печері. Та ні, ви бачили білу печеру? З білої, чистої глини? Бачили, щоб і долівка, і стіни, і стеля, – щоб усе було наче підсинене і все щоб горіло рівним морозним вогнем?

Ніна дивилась на все це біле сяйво, і обличчя в неї було здивоване, а на щоках зробились глибокі рожеві ямки. У тих ямках неначе світився мед. (…)

– Слухай, Ніно, – кажу, – краще підемо на Хіврю.

– Ти що, злякався? Грати не будеш?

– Не злякався, – кажу. – А на Хіврю спізнимось.

– А що там на Хіврі?

– Ну-у! Такого ти зроду не бачила. Гайда скоріш!

Хівря – це наша гора; крутим своїм боком стоїть вона проти сонця. Тут, на осонні1, вигорає трава, земля аж пашить, і гірко в очах від сухих полинів.

Ми вибрались на гору, ближче до неба, звідси видно степ, горбастий насип дороги і телеграфні стовпи, що стоять у степу, як олов’яні солдатики.

– Сідай, – сказав я Ніні й поплескав долонею по гарячій стежці.

Ми сіли так, щоб Ніна бачила мене, а я бачив Ніну.

– Угадай, хто тут живе, – я показав їй маленьку нірку, ловко заховану в траві.

У ту нірку хіба що палець міг би пролізти. А, проте, як вона гарно зроблена: стіни гладенькі, кругло обчовгані, тонко-тонко обкладені ватою. Дарма що в землі – чиста й світла нірки.

– Тут живе павук-хрестовик, – сказала Ніна.

– Правильно. Зараз ми поговоримо з ним.

Я дістав свій припас – капронову нитку і трохи смоли. Смолу розім’яв у долоні, похукав на неї, щоб м’якша стала, і зліпив “язичок”. Почепив “язичок* до нитки. І тихо, обережно опустив його в нору.

– Посмикай, – сказав я Ніні. – Тільки не дуже смикай, а так, легенько. – І я показав, як треба дражнить павука. І прибрехав, що коли подражниш його, то він, сердитий, починає висвистувать.

– Ну що? – питаю.

Ніна схилилась над ніркою з таємничим виглядом; однією рукою водить нитку, другою рукою, пальцем, свариться на мене:

– Тт-с!.. Торкає… Хапає за нитку!

– Як сильно хапне – тягни!

І сталося так: Ніна шарпнулась назад, нитка за нею, і вилетів павук із нори, як рак за наживкою. Сивий хрестатий павук, що кліщами вп’явся в смолу. Він гойдався на нитці якраз перед Ніниним носом, чеберяв волохатими лапами.

Не було б то дівча, щоб воно не підскочило, не кинуло павука, не запищало, не ляснуло мене по шиї:

– Ах ти, брехун!.. Налякав мене!

1 Осоння – незатінене місце, що освітлюється та обігрівається сонцем.

Поки ми штовхались і смішили себе штовханцями, павук витяг лапи зі смоли та й гулькнув у нору.

– Як вони прядуть нитку? – спитала Ніна.

– Хто вони?

– Таж павуки.

– По-моєму… кхм!.. по-моєму, ловлять пушинки і з пушинок прядуть. І нитки прядуть, і сітки для мух, і вату роблять для павучат… А навіщо тобі?

– Просто. Ось глянь, яка тонюсінька нитка. – І Ніна провела у повітрі пальцем.

Між одним і другим стеблом висіла павутина. Вона світилась на сонці. Гнучкі стебла натягували її, як струну. І павутина тихо, мрійно, заколисливо бриніла. (…)

– …Льонь, а з ким це ти балакаєш?

Ледь-ледь піднімаю важку од сонця голову. На грудях, на ліктях у мене синя, подавлена шкіра – видно, що довго лежав на шорсткому камені. Кожний бугрик і ямка відбилися на тілі. Від сонця, від лежання в очах мені темно, і я зразу не второпав, хто це і про що питає. А-а, мама прийшла. Стоїть із відром, з оберемком білизни. Буде полоскать на проточній воді.

– Так із ким ти, Льоню, говориш? – перепитує мати.

– Ні з ким. Лежу, та й усе. А з ким говорити, як на нашому кутку хлопців не вродило?

– Бідна дитина, – з гіркотою мовила мати. – Цілий день лежить, печеться на каменюці, нема з ким і погратись. Так, не дай Боже, відлюдьком виросте.

Мам, не журіться, не треба. Хоч і лежав я тут сам із собою, хоч і не ходив нікуди, а вже побував у білій печері, ловив павука, блукав по степу, одне слово, – набігався, набалакався вволю.

Все відпливає

Тут розповідаються про похорон Адама.

(…) – Слухай, Ніно, він уже нікуди не годиться, твій човен.

– Ну що ж, так і буде.

– Не розумію: як?

– Без човна.

Я не міг уявити собі Ніну без кораблика. На чому ж вона припливе сюди? А для мене Ніна завжди пливтиме: з пухнатих хмар на землю, тихими лугами до річки, а річкою – до нашого броду.

– Ніно, я зроблю тобі човен.

– А ти вмієш? – вона глянула на мене, і якась гірка усмішка торкнула її вуста.

Спробую.

– А з чого ти зробиш?

Правда, з чого зробити? Я сів і задумався. З колоди не подужаю видовбать човна, та й не годиться: річка ж у нас міленька. То я тільки видумую, що в мене морська протока, а насправді ось тут, між камінням, де застряв був Бакун, і для моєї ноги тіснувато. От якби знайти щось таке, легке й плавуче, щоб і стругать неважко, щоб і на воді держалось, щоб і гарний човник вийшов.

Про що йдеться у цьому епізоді?

Малюнок О. Михайлової-Родіної

І тут я згадав: є! В посилці!

Учора приходила до нас баба Сіроха. (…)

– Ось, – хмуро мовила бабуся. – Йому посилка прийшла… Сьогодні, – і від того “сьогодні” (а він три дні, як у землі, вже не получить ні листа, ні посилки, ані роси з неба) у бабусі засіпались щоки, вона скоріше пхнула мені в руки диктовий1 ящик: – Візьми!.. Мабуть, для тебе старався…

Я не дуже второпав, хто старався для мене, взяв ту посилку і побрів додому. Ящик був відкритий, і коли я копирснув у ньому, то витяг на стіл таке: зелені й стиглі шишки; пузатенькі жолуді, що скидались на засмаглих дядьків у беретах, і берети у них з поросячими хвостиками; витяг товстий шматок соснової кори, гілочку сизо-зеленої ялинки; велике сіре перо – журавлине або лелечине; і ще цілу жменю всякої дрібноти.

Усе це я виклав на стіл і, зачудований, став розглядати кожну річ: для чого вона? І навіщо була Адамові? І хто прислав, і звідки?.. (…)

Ми пливли під вербами, наче в зеленому гроті2; тут стояла принишкла сутінь, і лише подекуди вгорі жаром світились китиці стиглої калини. Я сидів на веслах, вибирав дорогу. І раптом Ніна торкнула мене за плече. Я оглянувся. За нами сумно плив старий Нінин човник. Він, мабуть, не схотів самотнім залишитись на броду. І, притоплений, тихо снував за нами. (…)

Ніна відпливала восени. (…)

Вона сіла в кораблик, спустила весла на воду. Легкий, із соснової кори, вітрильник вийшов на течію. Вся річка була встелена жовтим листям, від нього рябіло в очах; серед жовтого листу плив її тихий кораблик. А над нею неслись павутинки, а ще вище – журавлині ключі. Річка петляла долиною, губилась за бурим горбом. І кораблик віддалявся, меншав, мрів над водою. Я вже бачив тільки присмучену дівчину, яка жевріла на сонці, мов свічка. (…)

Я зіп’явся на носки, але вітрильник став маленький, як тінь журавля. І раптом мені здалося: то справді журавлик! Гляньте, він знявся з води, понісся над землею, виплив у небо і з розвороту пішов за бистрим ключем.

1 Диктовий (фанерний) зроблений із тонких плястинок деревини.

2 Грот – печероподібна заглибина.

Навіть примарилось мені: я бачу Ніну. Вона спрямовує свій крилатий кораблик у синю затоку, веслує між хмарами. А хмари над нею – як скелі. А вітрило у неї – як біла пір’їна. А вода чиста-чиста, без дна.

Попливла Ніна у вирій. За птахами.

…І досі не знаю, чи була вона, така дівчина, чи я її просто вигадав.

Чи знаєш ти, що…

Павучки – найперші повітроплавці. Вони можуть подолати великі відстані завдяки тонесенькому павутинню, яке сплітають самі. Вітер несе його… Крила ж “винайшли” метелики, що мільйони років тому були метрові.

У народній медицині здавна використовували павутиння як кровоспинний і антисептичний засіб. У ньому міститься речовина, що загоює рани. Вчені також виявили, що павучок може бути діагностиком при отруєнні людини. Йому дають кров, він тче павутиння певного візерунку, за яким можна визначити отруту (існує спеціальний атлас-довідник візерунків).

Досліджуємо текст

1. За якими деталями можна визначити час дії? 2. Чи багата в Льоньки фантазія? Що про це свідчить? 3. Хто такий “срібний чоловічок”? Зроби висновок за описами в тексті. 4. Як ти вважаєш, чому Льонька й Адам швидко порозумілися? Прокоментуй їхню розмову під час знайомства. 5. Склади план характеристики головного героя за допомогою цитат із твору. Опиши його за ними.

Міркуємо над прочитаним, узагальнюємо

1. Що, на твою думку, означає образ звуку павутинки, Ніни, кораблика? 2. Чи все на світі має свій звук? А як для тебе звучать імена – Адам, Ніна, Льонька? 3. Прислухайся до свого імені. Як воно звучить? Чи втілює ім’я твого друга його характер? 4. Який епізод із повісті тобі найбільше сподобався і чому? 5. Визнач основну думку твору. Назви кілька ключових слів, які її втілюють (доброта, краса, любов…), продовж цей ряд. 6. Доповни схему:

Завдання додому

Напиши невеликий твір-роздум про один із образів-символів.

Радимо прочитати: В. Близнець. “Звук павутинки” (повністю).




1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 оценок, среднее: 5,00 из 5)



ЗВУК ПАВУТИНКИ – ВІКТОР БЛИЗНЕЦЬ


про назву концтабору бухенвальд аналіз
ЗВУК ПАВУТИНКИ – ВІКТОР БЛИЗНЕЦЬ