ЗОЛОТА КІСОЧКА – ДЛЯ САМОСТІЙНОГО ЧИТАННЯ – Юрій Федькович
УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА
УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА
ДЛЯ САМОСТІЙНОГО ЧИТАННЯ
Юрій Федькович
ЗОЛОТА КІСОЧКА
Була то раз одна вдовиця-стариця1 та мала лиш одним одну доньку. Але та їй донька була така красна, як сонечко, а коси мала золоті, по саму землю. А мати каже раз до неї:
– А знаєш ти, доню, що? Твій отець покійний заручив тебе ще маленькою за одного царевича з тридев’ятої землі, за скляними горами та за солоним морем, та й таке собі дали слово, аби ти, як скоро тобі буде шістнадцять рік, сама до него поїхала. А сегодня кінчається
– Добре, мамо, – каже царівна, – я поїду, але скажіть мені осідлати мого коня-срібногрива та й дайте зо мною мою пістунку3, бо вона мені вірна.
– Добре, доню! – каже стариця та й сказала зараз осідлати коня-срібногрива для дочки, а для пістунки другого коня, буланого. А дочку брала у дорогі царські шати, поклала їй золоту корону на голову та й каже до неї:
– На ж тобі, доню, ще й оцей золотий
– Я буду своїй пані вірно служити, – каже пістунка.
От і посідали на коні та й поїхали, царівна на срібногривім, а пістунка на буланім.
Але по дорозі схотілося царівні дуже води пити, бо то було літо та дуже жарко. А як приїхали вони до одного броду, так вона каже до служниці:
– Возьми, любко, мій золотий кубок та зачерпни мені води з броду, бо я хочу пити!
А служниця каже до неї:
– Коли хочете води пити, то зачерпніть собі самі, бо я не можу: мене голова болить!
Отже царівна мусила сама з коня встати та й піти води пити.
Але як она схилилась води пити, то випав їй з пазухи той золотий перстень, що їй мати дала, та й упав у воду. А лукава служниця, як скоро це побачила, так зараз і скочила з коня, зірвала з царівни дорогі шати та й каже до неї:
– Що тепер хочеш? Чи хочеш, аби я тебе тут утопила, чи хочеш мені за служницю бути та до землі святої присягнути, що нікому в світі не скажеш, що ти царівна, а я служниця, але кожному казатимеш, що я царівна, а ти моя служниця?
Отже ж царівна взяла та й присягла до землі святої, що так казатиме: бо она була дуже молоденька та жаль їй було умирати. Тоді посідали обі на коні та й поїхали далі, царівна на буланім та у простім одіта, а служниця на срібногривім, у короні та у царських шатах дорогих,
А як приїхали вони у тридев’яту землю за скляні гори та за солоне море, то царевич ждав уже на свою наречену з усім своїм панством з усім своїм боярством та й каже:
І слихом слихати!
І видом видати!
А з нареченою
Та зарученою
В неділеньку рано
До шлюбу ставати!
А невірна служниця каже:
Ой ні, князю, ні, соболю,
Аж не вволиш мою волю;
Вели дівку з конем взяти,
Вели обом голову стяти!
– А то за що? – питає царевич у служниці, бо він гадав, що це його наречена,
– От тому, – каже лукава служниця, – бо ця дівка та цей кінь срібногривий хотіли мене убити.
– Коли ж так, – каже царевич, – то коневі зараз голову стяти та на воротях на паль застромити! Дівці ж голову не стинати, але післати її в поле, най там мої морські стада на шовкових травах випасає.
От і взяли коня-срібногрива, стяли йому голову та й застромили на царських воротях на залізний паль. Царівну послали з одним маленьким хлопчиком Івасиком морські стада пасти, а служниця повінчалась з молодим царевичем, та й жили собі у великих розкошах.
Але одного ранку виганяла царівна з маленьким Івасиком морські стада на шовкові трави пасти, аж тут дивиться – стримить голова коня-срібногрива на залізнім палі на царських воротях. Вона заплакала та й каже:
Гой гой, мій коню! Ти, срібная грива!..
А голова заплакала і собі та й каже:
Гой-гой, царице моя нещаслива!
Аби тя мати-цариця уздріла,
Сім раз на годину вона би умліла!..
А як вийшли вони з стадом в поле, тоді царівна сіла собі у шовкову траву, розплела золоті свої коси та й стала чесати. А Івасик уздрів та й каже:
Які ж у тя прекрасні косочки!
Даруй мені хоть три волосочки!
А вона каже:
Звій, вітрику, Божий душок,
Івасеві капелюшок!
Та качай ним полем-колом,
Колесочком, як соколом,
Доки косу золоту
Я розчешу, заплету!
Тоді вітер ухопив відразу Івасів капелюшок, покотив ним далеко у поля, а Івасик поки його спіймав, то царівна вже і зачесала, і заплела золоті свої коси.
А там, у полі, полював тоді сам царевич та й здибав Івасика, як він, плачучи, за своїм капелюшком гониться. Царевич питає його:
– А ти що тут робиш, що стада не пантруєш?
Тоді він став царевичеві все розказувати: і як царівна з головою коня-срібногрива розмовляла, і як вона золоті коси чесала, як з вітром говорила.
А царевич каже до нього:
– Знай же, Івасику, аби ти се нікому в світі не вповів, бо буду бити!
– Не вповім, – каже Івасик та й побіг далі за своїм капелюшком.
А на другий день, як царівна морське стадо знов на пашу виганяла,
То пішов царевич за нею назирці, а вона каже до голови свого вірного коня-срібногрива:
Гой гой, мій коню! Ти, срібна грива!..
А голова знов каже до неї:
Гой гой, царице моя нещаслива!
Аби тя мати цариця уздріла,
Сім раз на годину вона би умліла!..
А в полі стала вона знов золоті свої коси чесати, а Івасик став знов до неї казати:
Які ж у тебе прекрасні косочки!
Даруй мені хоть три волосочки!
А вона знов каже:
Звій, вітрику, Божий душок,
Івасеві капелюшок!
Та качай ним полем-колом,
Колесочком, як соколом,
Доки косу золоту
Я розчешу, заплету!
А як Івасик побіг за своїм капелюшком, тоді морське стадо перестало шовкові трави пасти та й опустило голови в землю; а царівна каже до стада:
Гой гой, стадо моє! Морське моє стадо!
Чого ти травам шовковим не радо?
Солоне море чого не спиваєш?..
А стадо тоді каже:
Царська ти дочко, – чого нас питаєш?
Слуга невірна в короні сидить,
Царська дочка все стадо пасеть!..
А царевич вибігає тоді з-за корча та й каже:
Доле моя наречена,
З маленької заручена!
Чого правду не казалась,
Яка зрада з тобою сталась?
А вона тоді каже:
Царевичу наречений,
Ще й друже мій заручений!
Тому правду не казала:
Землі святій присягала!
Та й стала тоді царевичеві всю правду казати, а царевич каже до неї:
– Покидай же тепер стадо пасти та ходи зі мною у мій двір, але так, аби ніхто тебе не видів, аж доки я тебе не закличу.
От взялись вони та й пішли.
А царевич як прийшов у двір, так зараз велів усе своє панство, усе своє боярство на великий обід запросити. А як позасідали всі за стіл, цариця на покуті, тоді став царевич казати:
– Що такій служниці йдеться, котра над своєю панею таку і таку зраду зробить?
А цариця перша похопилась та й каже:
– Така служниця варт, аби її дикому коневі до хвоста причепити та в чисте поле пустити!
– То ти сама на себе суд засудила, лукавий ти рабе! – каже царевич
Та й уводить тоді справжню свою заручену. Тоді зняли зараз з невірної служниці корону, зняли дорогі царські шати та й убрали на царівну, а служницю вивели на подвір’я, прив’язали дикому коневі з морського стада до хвоста та й пустили в чисте поле. Цар з царицею повінчалися, зробили гучне весілля та й гуляли цілий тиждень.
1Стариця – стара.2 Реченець – заручини. 3 Пістунка – служниця.
І я там бував!
Коваль коні кував
В срібні підківки;
Летіли ластівки
Та все щебетали,
Казки вповідали
З загір’я скляного,
З-за моря солоного.
І я там був,
Сю казочку чув
Та й вам вповів.
А журавель летів
Та й сів собі на даху:
“Кла-ка-ка!
Не варт твоя казочка п’ятака!”
(2 оценок, среднее: 5,00 из 5)ЗОЛОТА КІСОЧКА – ДЛЯ САМОСТІЙНОГО ЧИТАННЯ – Юрій Федькович
энеида котляревского читать скорочено
ЗОЛОТА КІСОЧКА – ДЛЯ САМОСТІЙНОГО ЧИТАННЯ – Юрій Федькович