Змалювання в повісті “Перехресні стежки” тяжкого і беззахисного існування галицького селянства

На своєму ювілеї 1898 року Іван Франко говорив: “Як мужицький син, вигодуваний твердим мужицьким хлібом, я почувався зобов’язаним віддати працю свого життя людям”. Промовистим свідченням правдивості цих слів є вся творчість письменника і, зокрема, його повість “Перехресні стежки”.

В уста героя – адвоката Євгенія Рафаловича – автор вклав своє уявлення про обов’язок інтелігенції перед народом, якому сам служив, віддаючи без останку і талант, і сили, і знання, і здоров’я.

У цій повісті письменник стає на захист знедоленого

селянства Галичини, що потерпало від тяжкого безправ’я в Австро-Угорщині, де конституцією проголошувалися демократичні права, а насправді простий люд зазнавав нещадного гніту чиновників і панів.

Франко змальовує вражаючі картини безпросвітної нужди, безправ’я і беззахисності трудового люду. “Тому брудному хлопові… кожний робить добро, кожний дбає за нього, за його тіло й душу, кожний приучує його до працьовитості, до точності, до справедливості, до любові вітчизни, а… лихварі приучують їх жити без поля, без хати і хліба”,- говорить Євгенієві Рафаловичу лихвар Вагман. У справедливості цих

слів сам адвокат переконується, коли проїжджає селами повіту.

Він дивиться на “обсновані думами гори, наповнені мрякою яри, на села, бідні, сірі… з обломаними садками… обскубаними сірими стріхами, пообвалюваними плотами”, і ці картини важким тягарем налягають на його душу. Пусто й глухо по селах. І тільки “корчма посеред кожного села з брамою, мов темна, вічно голодна пащека, готова проковтнути всі цілорічні здобутки селянина.

Серед сірого села біліє крізь мряку панський двір, мов зуби якогось величезного звіра, готові гризти, калічити і смоктати кров”. А під брамою стоять з шапками в руках селяни, чекаючи пана, який, можливо, прийме їх на роботу, “хоч по п’ятнадцять крейцарів денно”.

Біль, відчай і зневіру в справедливості чує адвокат у словах селян, які розповідають, як семеро здоровісіньких дітей померли тому, що замість віспи їм п’яний “фізик” прищепив гангрену. І це вже не перший випадок, що діти від щеплення вмирають. Почувши пропозицію Євгена написати донесення, селяни сумно захитали головами: “Та, робіть що знаєте, але ми одне знаємо. Йому за се нічого не буде”.

Незабаром справедливість їхніх слів підтвердилася, бо донесення адвокату повернули, запевнивши, що “власть, розслідувавши факт, для карного переслідування не найшла підстави”.

Неосвіченістю, довірливістю, наївністю темного селянства користуються різні пройдисвіти. Один з них, Шнадельський, залякуючи селян війною, видурював у них гроші ніби за те, що він зможе увільнити їхніх синів від призову на військову службу. Коли ж Рафалович викрив цю аферу, то селян, які згадувалися в донесенні, жандарми закували в кайдани і гнали їх до суду, як лочинців.

Зрозуміло, що селяни боялися суду, як найстрашнішої кари. “Той самий, хто гнав холопа на панщину, брав у рекрути, стягав з нього податки, виганяв його з хати… і міг тисячними способами кривдити його, той сам і був його суддею… Хто йшов до суду, хоч би правда сто раз була на його боці, тремтів і вважав себе нещасливим, бо “панського суду ніхто не певен”.

Частина поміщиків за старою традицією продовжувала судити селян у себе в мастку. Так чинить і граф Кшивотульський. Одного селянина він карає власноруч, вліпивши тому 25 канчуків.

За цей злочин мав би граф відсидіти шість місяців ув’язнення, але президент суду обурився: хіба може він судити графа, як звичайного злочинця?

Незважаючи на тяжке лихо, що випало на долю українського селянства, Іван Франко закінчує розповідь про його становище на оптимістичній ноті. Письменник вірить у духовні сили народу, в його здатність боротися проти несправедливості за майбутнє щасливе життя.




Змалювання в повісті “Перехресні стежки” тяжкого і беззахисного існування галицького селянства


вірш дощ іде
Змалювання в повісті “Перехресні стежки” тяжкого і беззахисного існування галицького селянства