Жовнірські пісні – народні пісні суспільно-побутового циклу про вояцьке життя примусово рекрутованих українців до царського та цісарського військ. Слово “жовнір”, “жовняр” прийшло в Україну через Польщу із середньовічної Європи, де наймані вояки за службу отримували плату – “жолд”. З кінця XVIII ст., після ліквідації козацького війська в Україні та у зв’язку з поділом Польщі й окупацією Австрією Галичини, Буковини, Закарпаття, на українців “звалилася” рекрутчина та солдатчина. Хоч у XX ст. рекрутчина була вже замінена
загальною військовою повинністю, становище українця-вояка не змінилося, а тому традиційні Ж. п. не тільки не вийшли з ужитку, а й поповнювалися новотворами (“Ой війна, війна світова”). Зміст Ж. п. реалістичний. їх головні мотиви: примусова присяга (“А в неділю пораненько”), плач матері (“Та поза садом-виноградом доріжка лежала”), родини, молодої дружини з діточками, розпука новобранця від розлуки з рідною стороною, туга за рідним домом (“Понад чорне море літали ворони”), важке життя в казармі, писання листів, участь у битвах, смерть на чужині (“Чорна рілля заорна, а гей, гей!”) та ін. Є й любовні мотиви:
смерть дівчини з жалю за милим (“Ой ци будеш, моя мила, та за мною тужити”), прохання вояка про відпустку, його спізнення до казарми тощо Записи Ж. п. були зроблені вже у першій половині XIX ст. З Доленгою-Ходавським, М. Максимовичем, Я. Головацьким, М. Костомаровим та ін., але найбільше їх занотовано у другій половині XIX ст. Окремий рукописний збірник Ж. п, залишив О. Маковей “Руські (українські) вояцькі пісні в Австрії”. Мотиви Ж. п. знайшли відображення у творах Т. Шевченка, ІО. Федьковича, Ольги Кобилянської, В. Стефаника та ін. Оригінальну збірку уклав і сам проілюстрував Б. Лепкий (“Тим, що полягли 1914-1915”. – Відень, 1916), Найбільш повне видання Ж. п. вийшло 13-ою книжкою серії “Українська народна творчість”: Рекрутські та солдатські пісні. – К,, 1974.
