Життєвий і творчий шлях Ф. Шіллера – ТВОРЧІСТЬ Ф. ШІЛЛЕРА

ТВОРЧІСТЬ Ф. ШІЛЛЕРА

1. Життєвий і творчий шлях Ф. Шіллера

Фрідріх Шіллер увійшов в історію німецької літератури як “спадкоємець” руху “Буря і натиск”, проте його творчість не можна вважати відлунням творчості штюр­мерів: він чимало засвоїв, але чимало й відкинув з того, що було накопичено поко­лінням 1770-х років.

Таким чином, у його творчості у концентрованому вигляді виразився протест бюргерської молоді проти духовного гніту та поличної тиранії.

Народився Йоганн Хрістоф Фрідріх Шіллер 10 лис­топада 1759 року у маленькому

містечку Марбах Вюртемберзького герцогства у родині бідного вій­ськового фельдшера. Мати майбутнього драматурга була донькою сільського булочника.

У 14 років супроти власної волі, за наполяганням батьків, які мріяли бачити сина священиком, він за наказом герцога Карла Євгенія був зарахований до нещодавно заснованої Штутгартської військової академії, яка повинна була готувати чиновників для герцогської служби. Вихованці бралися переважно із особистої згоди герцога. Це були у більшості ви­падків діти із родин бідних офіцерів. У академії був встановлений військовий режим, вихованці жили у так званих “казармах”.

Незважаючи на муштру, тут була досить велика кількість відомих професорів, вихованці слухали лекції на університетському рівні.

Шіллер виніс із академії грунтовні знання з історії, філософії, природни­чих наук.

Як спеціалізацію він обрав медицину.

Коло його літературних читань охоплювало разом із шедеврами світової літера­тури новинки німецької тогочасної літератури – твори Клопштока, Лессінга, Гете, а також Руссо, що справили на нього величезний вплив. На смерть Руссо написана одна із ранніх од Шіллера, надрукована пізніше у його віршованій “Антології 1782 року”.

В академії, за словами Шіллера, з людей намагалися зробити каміння. Юний Фрідріх ніяк не міг підкоритися безглуздій муштрі. Вся система навчання тут була спрямована на те, щоб виростити безвільних, позбавлених власної думки людей. За найменшу провину карали різками, саджали на гауптвахту.

Пізніше Шіллер згадував: “Доля жорстоко терзала мою душу. Через печальну похмуру юність вступив я в життя, і безсердечне, безглузде виховання гальмувало в мені легкі, прекрасні порухи перших народжуваних чуттів…”.

Викликає подив, звідки юнак черпав силу, як у дрімучій глухомані провінційно­го життя феодальної Німеччини, між грубезних стін академії не висох мозок, не здичавіла душа.

Справжньою відрадою стала поезія. Фрідріхові доводилося ховатися зі своїми творами. Використовуючи найменшу можливість, він писав поезії, працював над п’єсою, якій дав назву “Розбійники”. Бувало, що й хворим прикидався, аби потра­пити до лазарету. Напрошувався чергувати в лікарні, і хворим було невтямки, чого це лікар похапцем ховає своє писання, коли з’являється керівництво.

Уривки з п’єси “Розбійники” Шіллер читав своїм друзям, які були зворушені. Але тоді ще ніхто з них не знав, що вони ставали першими свідками народження епохального таланту світової літератури.

Наступного, 1780 року, Шіллер завершив роботу над трагедією “Розбійники”. Цього ж року він закінчив і академію, захистивши дисертацію “Про зв’язок тва­ринної та духовної природи людини”.

Фрідріх отримав посаду полкового лікаря у Штутгарті – столиці Вюртемберга. Жалування його було мізерне.

Щоб надрукувати “Розбійників”, Шіллерові довелося позичати гроші. П’єсу бу­ло надруковано без підпису, проте ім’я автора відразу ж стало відомим.

13 січня 1782 року на сцені Мангеймського театру (у сусідньому курфюршерстві Пфальц) відбулася прем’єра трагедії. Шіллер потайки поїхав на прем’єру, яка пройшла із тріумфом. На афіші вперше було написане ім’я автора. За весь час існу­вання театру такого успіху не мала жодна п’єса.

Тріумф “Розбійників” пояснювався насамперед їхньою актуальністю: у Шіллеровій трагедії глядачі знайшли відповідь на багато хвилюючих питань сучасності.

Друга поїздка Шіллера до Мангейма стала відома герцогу, так само як і деякі особливо уїдливі цитати із “Розбійників”. За самовільний від’їзд Шіллер мусив сплатити “штраф” – двотижневий арешт. До того ж отримав наказ у майбутньому нічого не писати, окрім медицинських трактатів.

Шіллер прийняв відчайдушне рішення – втекти із Вюртемберга до Мангейма. Втеча вдалася. У ніч на 23 вересня 1782 року, скориставшись сум’яттям пишних торжеств на честь російського цесаревича Павла Петровича, який був одружений з племінницею герцога Карла Євгенія, Фрідріх разом із своїм другом – музикою Штрайхером – залишив Штутгарт.

У Мангеймі на поета чекало розчарування: керівник княжої трупи дипломатич­ний барон фон Дальберг не поспішав підтримувати молодого автора, що опинився у ролі політичного втікача. Тільки у 1783 році він уклав із Шіллером трирічний ко­нтракт на постановку трьох нових п’єс. Дві з них – “Змова Фіаско у Генуї” та “Підступність і кохання” були поставлені у 1784 році. Робота над третьою – істо­ричною трагедією “Дон Карлос” – розтягнулася на декілька років і була заверше­на Шіллером вже після того, як він залишив Мангейм.

Проте письменник жив надголодь, працював ночами. Йому допікали борги. Від боргової в’язниці Шіллера врятував господар квартири – муляр, котрий віддав йо­му всі свої заощадження.

Подальше перебування у Мангеймі стало нестерпним. Тоді Шіллер згадав про існування ласкавого листа від невідомих друзів із Лейпцига. Ще влітку 1784 року вони запрошували поета до себе, тому, не гаючи часу, він вирішив їхати.

У цей час письменник багато працює, починає серйозно вивчати історію, філо­софію, пише прозові твори, завершує роботу над великою драматичною поемою “Дон Карлос, інфант іспанський” (1783 – 1787).

Поет розмірковував над багатьма проблемами. Його тепер не задовольняв ко­лишній герой – бунтар – одинак. Він утвердив тип нового героя, здатного дбати про інтереси усього людства.

Намагаючись знайти відповідь на хвилюючі питання сучасності, Шіллер часті­ше й частіше звертається до історії, віддаючи її вивченню багато часу і зусиль, пи­ше “Історію Тридцятилітньої війни”.

Історичні праці Шіллера привернули увагу вченого світу. У 1788 році його за­просили у якості професора до Ієнського університету (поблизу Веймара).

В Ієні Шіллер близько познайомився із видатними людьми того часу: мовознав­цем В. фон Гумбольдтом, філософом Фіхте.

В університеті загалом панувала атмосфера дріб’язковості та заздрісності – це пригнічувало поета. На початку 1791 року він попрощався із професорською кафе­дрою, але роботи над історичними та філософськими працями не припинив. Невдо­взі він пише цікаві статті з питань естетики, зокрема “Листи про естетичне вихо­вання людини” (1794).

Серед друзів Шіллера була родина зубожілих дрібнопомісних дворян Ленгефельд – мати і дві доньки. Поет щиро покохав молодшу – Шарлотту, і 1790 року вони побралися. Оскільки Шіллер не любив публічних урочистостей, то свідка­ми церемонії вінчання, що відбулося у тихій сільській церкві, були лише сестра й мати нареченої.

Одруження не принесло Шіллерові ні спокою, ні достатку. Щоб прогодувати се­бе й молоду дружину, він мусив працювати по 14 годин на добу.

Роки злигоднів і тривог далися взнаки: 1791 року письменник тяжко захворів на сухоти.

Почалася уперта боротьба за життя. Радісною подією стала подорож Шіллера на землю батьків до Вюртемберга, де він не був 11 років.

У 1794 році, повернувшись із мандрівки, Шіллер вдруге зустрівся із своїм вели­ким сучасником Й. В. Гете (перша зустріч – 1788 р.). Відтоді і почалася їхня дружба.

Друзі, незважаючи на свою діаметральну протилежність, листувалися, гостю­вали один у одного. Шіллер ділився з Гете своїми творчими задумами, обміркову­вав з ним свої п’єси до найменших дрібниць. Більше того, вони разом написали цикл сатиричних епіграм “Ксенії”, що викликав справжню бурю навколо імен обох авторів.

Гете “подарував” Шіллеру кілька тем для творів (балада “Івікові журавлі”, дра­ма “Вільгельм Телль”), Всі пізні його п’єси побачили світло рампи Веймарського театру, яким беззмінно керував 26 років.

“Новою весною” називав Гете, який свою дружбу з Шіллером. “Справжнім ща­стям для мене було те, що я мав Шіллера, – згадував він. – Хоча наші натури бу­ли різними, однак ми прагнули одного й того ж, і це налагоджувало між нами на­стільки тісні стосунки, що, по суті, один з нас не міг “жити без іншого”.

Певно, під впливом дружби з Гете Шіллер після кількох років перерви знову по­вернувся до поезії. Восени 1795 року з’явилася низка нових Шіллерових віршів: “Поезія і життя”, “Голос в ярмі” та ін.

Протягом 1792 – 1799 років Шіллер створив трилогію “Валленштейн”.

У 1797 році письменник придбав невеличкий флігель на тихій, спокійній околи­ці Ієни. Тут він написав свої знамениті балади: “Нурець”, “Івікові журавлі”, “Полі­кратіє перстень” тощо. Поет оспівує сильних духом героїв.

1799 року Шіллер розпочав роботу над трагедією “Марія Стюарт”, у якій засу­джував деспотизм королівської влади, викривав ханжество і лицемірство англійсь­ких протестантів та їхніх ворогів – католиків. Драматург підводив до думки, що влада, яка тримається на крові й насильстві, несправедлива.

Захоплений роботою, поет почував себе краще.

Незабаром він завершив драму “Орлеанська діва”, в основу якої були покладені події далекого XV століття.

Вершиною творчості Ф. Шіллера стала остання драма “Вільгельм Телль” (1804).

Після цієї драми драматург задумав написати драму “Деметріус” (на сюжет з іс­торії Росії), але завершити цей задум перешкодила хвороба. Сам медик, Шіллер чу­дово розумів, що жити йому лишилося недовго. Знав: нелегко буде Шарлотті з чо­тирма маленькими дітьми. Турбуючись про майбутнє родини, Шіллер придбав невеликий будинок на вулиці, що вела до театру.

Нині там знаходиться музей Фрідріха Шіллера.

Помер письменник 9 травня 1805 року.

На майданчику перед будинком Національного театру у місті Веймар стоїть пам’ятник. На гранітному постаменті – двоє. Вони простували поряд – у житті порівняно недовго, а у безсмерті – вічно. І дивляться у простори століть: неосяж­ний Гете і мовчазний Шіллер.

Ф. Шіллер – представник так званого “веймарського класицизму”.

Естетичні погляди Ф. Шіллера:

– мистецтво існували не для спостереження і насолоди, а для перебудови життя і щастя людини на землі; воно мусило надихати людину на активні дії;

– шляхом естетичного виховання можна провести суспільну перебудову, тобто змінити життя;

– розмежування двох етапів у розвитку мистецтва:

1) наївний (давнє, античне, а також мистецтво доби Відродження),

2) сентиментальний (нове мистецтво сучасного йому часу).

– ідеал наївного мистецтва полягав у єдності, гармонії між дійсністю та ідеалом;

– поети сентиментальної поезії розподілялися на дві категорії: ідеалістів та ма­теріалістів.