Головна ⇒ 📁Твори на вільні теми ⇒ Земля – як марево, або Як написати твір за повістю М. Коцюбинського

Земля – як марево, або Як написати твір за повістю М. Коцюбинського

А зараз повернемося з неба на землю, до героїв М. Коцюбинського. То ж рушаємо в путь! Нам з вами треба в своєму творі “Людина і земля” зобразити, як кожен з героїв ставиться до землі, яку роль вона відіграє в житті кожного з них. Людина і земля дуже тісно пов’язані між собою. Земля, яка поманила до себе людину, хлібороба, поманила, але в руки не далася, “пройшла крізь пальці”, щезла, як марево.

По відношенню до землі визначаються і всі позиції героїв, і мотиви їхньої поведінки, і настрої, і дії. Земля, як сам предковічний дух людини, як

споконвічна мрія, живе в кожному з героїв. Можна було б навіть сказати, що по тому, як герой уявляє і бачить землю, вимальовується і його власне соціально-психологічне обличчя. Бо земля певною мірою визначає й ідеал кожного з них. По-різному вона бачиться Андрієві, Маланці, Підпарі, Гудзю, Гущі та ін.

Земля – це образ самої душі народної.

Глибоко зворушливий образ Маланки. Це селян-ка-біднячка, яка все життя прожила в злиднях і мріяла про власну ниву, сподівалася на розподіл землі: “У Маланки такий інстинкт прив’язання до землі, як у ластівки до будування гнізда”, – писав письменник у нотатках. її зашкарублі

руки почорніли на роботі в панів, вся молодість пройшла в безпросвітній тяжкій праці. Зауважте, що епітети “сухий”, “чорний” весь час супроводять образ Маланки, саме вони показують Малавку як вічну трудівницю. Маланка любить землю не тільки як засіб до існування.

Лагідністю, замріяною ніжністю повиті її думи про землю, яка в її уяві виступає як щось живе, дороге, несказанно прекрасне і всевладне. В образі Маланки Коцюбинський відбив віковічне прагнення селянства до землі. Тяжка праця із самого дитинства супроводжує цю людину. З двадцяти років, залишившись круглою сиротою, працює вона на панів: “Плакала, що робить на чужих, що сохне, втрачає силу і ніхто не сватає її. Плакала, бо любила землю, город, поле, а мусила варити їсти цілому табунові пажерливої челяді”.

Не судилося їй вийти заміж за хазяйського сина, не здійснилася її мрія про землю. Але ж тільки вона живила Маланку сподіваннями на кращу долю. “Що ти кажеш, непритомний! Та ти ставай на коліна та цілуй її… їж її, землю святу, вона годує тебе… вона тебе й сховає, чоловіче”, – ці слова звернені до Андрія, який гордує землею.

Але для Маланки земля – все: доля, гроші, щастя: “Яка ти розкішна, земле… Весело засівать тебе хлібом, прикрашать зелом, заквітчать квітами. Весело оброблять тебе”. Коли приїхали в село пани, цій жінці здалося, що вони будуть ділити поміж людьми землю. Вона наче вдруге на світ народилася.

Радіє її серце і тоді, коли – у другій частині повісті – пішли чутки про розподіл землі. Маланка “кричала, щоб швидше ділили”, але більшість селян вирішила обрати комітет, який би управляв усуспільненою економією. Вона ще чіпляється за дуже хитку надію одержати землю, проте та тонісінька вервечка, що єднала її з землею, давно розірвалась. І вона нудить по світу.

Марення замінюють їй реальне життя. Якщо Маланка ще міцно зв’язана з землею, то Андрій Волик уже цілком відійшов від неї і ненавидить хліборобство, з презирством думає про бідних “хазяїв”. Андрієві однаково, чи на своїй землі, чи на чужій, – “а все наймит”. Він мріяв про працю на фабриці, вірив у неї, сподівався, що дочка його теж влаштується там працювати і згодом вийде заміж за робітника.

Андрій відірвався від землі і не випадково гине, бо не може вижити в цій незрозумілій для нього стихії.

Хома Гудзь – вічний бунтар. Він не мріє про землю, як Маланка, не плекає надій і на фабрику, як Андрій Волик. Хома – втілення селянської ненависті до всього, що було панським.

В нього “не серце, а грудка крові, що скипілась од людської неправди”, – писав автор у нотатках до образу. Хома помиляється в методах боротьби, але ворога свого він добре знає. Грудзь то підпалює панські снопи, то крушить панське добро. Це вічний наймит, “дика сила, ворожа панам, груба, страшна і непримирима”. Це згусток ненависті, того стихійного бунту проти панського гніту, який роками, століттями наростав у селянстві.

Він цілий вік з худобою, ціле життя “хвости бачив замість людей”. А так як Хома ще й “бабрався у гною, у гною спав, на гною їв”, то коли на очі йому трапились чистенькі й біленькі пани, то в його серці зібралося стільки ненависті, що він “перебив би усіх” і випалив вогнем, щоб “тільки лишилась гола земля та ясне сонце”. Хома знав одне: “Викури димом і вогнем… Зрівняй усе з землею, щоб було голе, наче долоня…”

Хома Гудзь погано думав про тих селян, що нібито стерегли панське добро. “Ні, коли хочеш робити, то роби так, щоб він не мав охоти вертати, щоб йому пустка смерділа”. Хома і на фабрику не має надії, розуміючи, що там такий самий визиск, як і скрізь, кепкує з Андрієвих надій. Та чого там працювати, краще вже щось підпалити або розтрощити! І чим скоріш, тим краще. Андрій Волик від Хоми Гудзя у захваті: “Панський пастух наче виріс одразу перед ним.

Сидить опліч, наче дуб вріс у землю, а під ноги йому покірно котять жовті хвилі лани, і навіть сонце в покорі стелеться долом”. Новими людьми села виступають у повісті Прокіп Кандзюба і Гафійка. Прокіп – малоземельний. Він з тих напівпро-летарів, що перебивались “заробітками” і наполовину вже перестали бути господарями. Із заробітків Прокіп виніс деякий досвід, переконався, що скрізь “бідні сподом, багаті зверху”, і дійшов до думки про необхідність боротьби з неправдою.

У нього збирається гурток селян – “всі безземельні, або такі, що їх земля не могла згодувати”, вони читають газети, книжки, поширюють листівки. Гурток цей організовує страйк, що закінчується перемогою селян завдяки їх стійкості та організованості. Коли забрали панську економію, Прокіп уміло хазяйнував там, щиро дбав про “народне добро”, скрізь сам доглядав, скрізь робив лад.

Гафійка – сільська дівчина-біднячка, яка прагне до освіти і громадської роботи, бере активну участь у революційній боротьбі. Вона за своє не таке вже велике життя побачила, що таке людина, селянин без землі. Це невилазні злидні, це горе, сварки. Революційному бідняцькому селянству протиставлені образи багатіїв, куркулів, які готові обороняти своє добро “навіть зубами”. Куркульня скаженіє при одній тільки думці, що у неї можуть відібрати землю.

Фінальна картина куркульського самосуду показова. Цим письменник ніби хотів сказати, що боротьба народна за своє визволення, за землю триває і набуває дедалі гострішої форми. У творі ви повинні сказати, що в тогочасній дійсності мрії селян про землю поки ще не могли здійснитися, бо добровільно її ніхто б не віддав.

У вступній частині напишіть, що означала земля для селянина, які надії на неї він покладав. Основна частина – це характеристика образів, доля яких тісно пов’язана із землею. Треба зобразити саме внутрішні переживання героїв: як вони страждають, про що мріють.

Кожний наступний образ не повинен відокремлюватися від попереднього, тобто вони повинні бути з’єднані якоюсь думкою, думкою про землю. Взагалі все повинно обертатися навколо цього слова – земля. Висновком може бути ваша думка про те, що в тогочасних умовах земля була тільки маревом.

(1 оценок, среднее: 5,00 из 5)