Заробітчанські пісні – тематична група станових (суспільно-побутових) пісень, мотиви яких пов’язані з життям та умовами праці сезонних робітників, “строкарів” на поміщицьких ланах, пасовиськах, промислах” в артілях та ін. Тимчасове заробітчанство поширилося після скасування кріпацтва у другій половині XIX ст. й охопило безземельну частину селян, які в Східній Україні з Полісся подавалися у південні степи чи промислові райони Донбасу, а в Західній – з Галичини, Буковини в Молдавію на тимчасові заробітки. Виділення З. п. в окрему
групу від бурлацьких, наймитських, батрацьких є умовним, оскільки характерні мотиви цих пісень спільні: нарікання на важку, “на чужій стороні” працю, гірку долю, лихий побут, самотність, розлуку з родиною тощо. Всі ці пісенні новотвори використовували, переосмислювали традиційну поетику, образи широкого спектру уже відомої фольклорної пісенності про родинне життя, сирітство, козацький та чумацький побут. Наприклад, у жіночих піснях про життя наймички, строкарки трансформовано для нових обставин мотиви з родинних та весільних пісень про лиху долю невістки, наймички і навіть любовних пісень (“Ой матінко-зірко”,
“Ой піду я лугом”, “Брала дівка льон”, “Не співайте, півні”, “Ой попливи, вутко”). Подібне зустрічається і в інших піснях про відробітки й поденщину (“Пливе качур по Дунаю”, “Ой няню мій, няню”, “По той бік гора”). Така трансформація традиційної пісенності як своєрідного кліше характерна і для пісенних новотворів міського промислового робітництва. Нерідко примітивний, а то й вульгарний зміст, суржик – нова, але аж ніяк не вища якість такого фольклору, як це трактувала радянська фольклористка (див.: ).
