Запозичення у літературі – використання певним автором уже відомих мотивів, сюжетів, образів, ідей, художніх засобів та прийомів з інших фольклорних, міфологічних чи літературних джерел. Одним з прикладів аргументації 3. є наявність вічних тем та вічних образів (Прометей, Дон Жуан, любов, ненависть, правда тощо), біблійних та євангелійних сюжетів. Почасти 3. реалізується через переспіви, стилізацію, аплікацію, пародію, наслідування, тобто через міметичний принцип. Якщо автор не дотримується дистанції із зразком свого запозичення, творчо не
переосмислює його, не переводить його у нову художню якість, тоді йдеться про плагіат й епігонство, що дискредитують мистецтво, спотворюють сутність міжлітературних зв’язків. Поширеною формою 3. вважається перенесення певного твору з одного літературного роду в інший (інсценізація, екранізація тощо). Наприклад, М. Старицький створив п’єсу “Сорочинський ярмарок” за однойменною повістю М. Гоголя, М. Лисенко написав оперу “Тарас Бульба”, теж беручи за основу відповідний твір М. Гоголя. Літературні 3. вивчає теорія запозичення, або ж теорія “мандрівних сюжетів”, поширена у фольклористиці, де йдеться
про міграцію фольклорних творів з однієї країни в іншу. З’явившись у середині XIX ст. (Т. Бенфей, 1859) на противагу міфологічній школі, вона одразу знайшла своїх прихильників, зокрема серед представників порівняльно-історичного методу в Україні (М. Драгоманов, М. Сумцов, А. Лобода та ін.), вплинула і на літературу. Ця теорія, безперечно, зумовлювала досить слушні спостереження, але, поступово набуваючи абсолютизованого вигляду, виявила небезпечну тенденцію взалежнення одного фольклорного та літературного явища від авторитетного іншого, нехтуючи суттєвою ознакою будь-якого художнього твору – його самобутністю, неповторністю, відкривавчим потенціалом.
