“Залізний острів” із роману “Тронка” – Олесь Гончар (1918-1995)

Підручник Українська література
11 клас

Українська література другої половини XX століття

Олесь Гончар (1918-1995)

“Залізний острів” із роману “Тронка”

Уславлений роман ” Тронка” побудований як степове мозаїчне панно з різних новел. Цей твір органічно поєднав пристрасть Гончара-публіциста і його поетичний хист. Після публікації роману з’явилося близько сотні статей і рецензій. Павло Тичина відгукнувся на “Тронку” так: “Яким світлим, яким багатонадійним і радісним почуттям душа моя бриніла, коли я

“Тронку” перечитував”. Дмитро Павличко зазначив у статті “Книга доби”: “Так широко, правдиво і поетично, як Олесь Гончар, у нас ще мало хто наважувався осмислити другу половину двадцятого століття”. Цей роман підвищив художній рівень української прози, наповнив її найсучаснішими проблемами, відкрив можливість вільного лету фантазії наступникам Гончара.

Тронка – невеличкий дзвоник на шиї у вівці, щоб та не заблукала, а водночас і промовистий символ, що втілює ідею корінного зв’язку кожної людини з рідним краєм, а також торжества життя над смертю. Роман у новелах “Тронка”, написаний у 1962

році та опублікований у наступному, спочатку мав назву “Полігон”, що виразно акцентувала на шаленому озброєнні СРСР і протилежного табору держав, яке загрожувало всьому світові новою війною. Та згодом Олесь Гончар назвав свій твір “Тронкою”, щоб тоненьким голосом степового дзвіночка – тронки промовляти до душі й серця молодого покоління, заперечуючи тезу про “другорядність”, “провінційність” усього українського. Водночас назва символічна. Тронка – це голос українського степу, голос життя поетичного образу України.

Письменника цікавило, з яким моральним і духовним багажем стоїть людина на порозі третього тисячоліття, чи не розгубила вона чогось украй важливого на життєвій дорозі, яка доля у планети, що починає задихатися від димів промислових гігантів та перебуває у постійному страху перед екологічною чи ядерною загрозою. Митець розмірковує, чи стрімкі швидкості новітньої доби наближають людину до щастя.

У романі “Тронка” Олесь Гончар прагнув художньо осягнути найживотрепетніші питання сучасності, її складні проблеми і вражаючі контрасти. Задум письменника полягав у тому, щоб показати життя конкретної людини в тісних зв’язках з буттям планети, а планетарні проблеми спроектувати на індивіда. Такий масштабний погляд вимагав особливої форми, і письменник обрав жанр роману в новелах, майстерно розроблений Юрієм Яновським у “Вершниках”. Як ви пригадуєте, кожен розділ у цьому романі є самостійною новелою.

Люди, зображені в “Тронці”, не мають якихось унікальних здібностей, не роблять нічого незвичайного, виконують буденну сільську працю. На перший погляд, у “Тронці” відсутній наскрізний сюжет, нема єдиної сюжетної лінії, яка послідовно розвивається. Дванадцять новел “Тронки” – це дванадцять завершених історій, об’єднаних авторським задумом, а також спільними героями. Такий принцип художньої побудови “Тронки” був обумовлений тим, що письменник прагнув створити портретну галерею характерів, близьких за життєвим досвідом, але оригінальних, неповторних, наділених багатством душі, думки, почуттів. Люблячи й художньо утверджуючи романтичне, героїчне, високе, Гончар не ідеалізує дійсності. У новелах “Азбука Морзе” і “Залізний острів” діють одні й ті самі герої – Тоня й Віталик. Інші новели вибудовують кістяк окремої сюжетної лінії, її вузлові моменти.

Дід Горпищенко – простий чабан, хлібороб. Не вчився в університетах, ні в яких країнах не бував. Але мислить він широко, думає про долю всього світу, висловлюється мовою поетичною, образною, мудрою. До сина-льотчика звертається так: “Я звідти, де пішки ходили. Де на волах їздили. На конях гасали. Вітер! Птах! – то було найшвидше. А ти ось тепер у сталь загорнешся – і в небо, як снаряд, зблиснеш, наче та ракета, – і вже тебе нема”. Горпищенка приваблюють краї невідомі, йому хочеться дізнатись, як люди далекі живуть, що відбувається на планеті.

Постать Лукії Назарівни Рясної, голови робіткому радгоспу, освітлена романтичним світлом. Ця жінка відзначається запальним характером, безкомпромісним ставленням до людей, вірою в те, що життя, яке вона пристрасно утверджує, може й повинно бути досконалим, здатним давати людині радість щастя. І директор радгоспу Пахом Хрисантович теж із людей, які повністю віддаються роботі, підсвідомо поринають у неї, не помічаючи життєвих принад. Письменник запитує сам себе і читачів: може, в цьому і є щастя – у творчому напруженні, запеклій боротьбі за свої ідеї, коли життя відкривається людині у своїх найістотніших зв’язках і виявах?

Повноту життя відчувають не тільки старші віком, а й зовсім юні герої новели “Залізний острів” – Віталик і Тоня. Вони не знають спокою, шукають у світі щось своє, потаємне, не побачене й не пізнане ніким. їхнє щире кохання не згасає, незважаючи на різні погляди, вподобання, характери Тоні й Віталика, осуд їх стосунків знайомими. У кожному вчинку закоханої пари – романтика. Адже молода людина – як парус, їй неодмінно потрібні простір і вітер. Капітан Дорошенко, котрий багато бачив, звідав і пережив, дійшов такого висновку про призначення людини у швидкоплинному світі: “Все, власне, так просто, варто тільки усвідомити, що живеш один раз, що життя – це той рейс, який не повторюється, і що його треба провести достойно…”.

Людьми від землі, носіями народної мудрості і снаги у романі виступають чабан Горпищенко і бульдозерист Брага. А поряд з ними чатує мир на землі начальник полігону Уралов, через чиє серце проходять тривоги нашої доби. На полігоні гине його дитина, не витримавши бойової атмосфери з вічним гуркотом та вибухами. Глибокий підтекст мають драматичні події, що розгортаються

Наталія Муравська. Бірюзовий прибій. 2005

На “залізному острові”, куди Віталик і Тоня запливли знічев’я, не відаючи, що стануть мішенню для бомбардування. І сидять вони на ньому, “ждучи нічного удару, мовчазно зіщулені, мов останні діти землі, мов сироти людства”. У новелі “Залізний острів” автор акцентує на кмітливості юнака, його відповідальності за себе і свою кохану. Благополучна розв’язка переконує читачів, що ця юна пара – щасливчики долі.

Загальна концепція роману глибоко оптимістична. На сторожі всього живого, світлого і радісного стоять високодуховні герої “Тронки”, і не випадково старий Горпищенко мовить своєму синові, льотчикові реактивної авіації, якому “ніщо так не пахне, як наш степ”, напучує: “Ти – літай”.

Новелістичний роман – складна й цікава жанрова форма. Саме в такому романі реалізуються окремі життєві картини, повнокровно виписуються характери, а з багатьох сюжетів, образів, деталей складається широка панорама цілої епохи. Олесь Гончар – майстер пейзажних картин. Його пейзажі вражають психологічною настроєвістю, яскравою метафоричністю. Гончар досить часто подає пейзажні картини в динаміці й контрасті. Як правило, вони підпорядковані розкриттю душевних переживань героїв.

Широковживані у мові класиків літератури народнопісенні епітети, художні образи, які втілюють героїку народу, не втратили свого значення й поетичності і в новітній літературі. Вони відзначаються лаконізмом, яскравістю, глибиною змісту. Ліричний і водночас епічно піднесений образ рідної землі створено в романі “Тронка”: “Рідна сива земля чабанська”; “Висока могила курган… неторкана, в сивих полинах”, “Коли збігти на цю могилу, на саму вершину цього покритого сивими травами глобусу, то звідси видно далеко”. Зовсім не випадкове тут повторення прикметника сивий, у якому закладено подвійний зміст – хронологічний і колористичний. Скупими й точними барвами письменник змальовує урочисту, билинну красу прадавнього українського степу. Олесь Гончар надзвичайно ощадливо, з граничною точністю вживав прикметники зі значенням кольору. Впадає в око його особлива прихильність до прикметника сивий не тільки в прямому, а й у метафоричному значенні. Це слово використовується і в описах урочистих, піднесених, для змалювання явищ незвичайних. “Сивий, з’їдений часом камінь, груба робота, сліди стертої віковими вітрами посмішки” (опис кам’яної баби), “сива залізна гора (крейсер) маревіє серед моря”. Натомість слово сірий передає буденність, звичайність: “буденно-сірі очі Віталика”; “ситцева, сіра від пилюки сорочка та латані штани, сандалі на босу ногу… Ніщо не обтяжує його (старого чабана) буденну осадкувату постать”. Змальовуючи портрет Яцуби, людини сухої, жорстокої, письменник до сірого ще додав металу і тим самим досяг індивідуалізації зовнішнього вигляду цього несимпатичного чоловіка, а також передав певні риси його характеру: “Обличчя аскета, витягнуте, закостеніле. Голова їжачиться сталево – сірою сивиною”. Сірий навіть пес, який охороняє Яцубин будинок. Вибір того чи іншого слова, його стилістичне забарвлення в тексті залежать не тільки від змісту, ідейного спрямування твору, художніх завдань, поставлених письменником, його індивідуальних можливостей і уподобань, а й від загальних мовних тенденцій.

Сучасники Олеся Гончара, які постійно перебували у силовому полі його слова, з особливою глибиною відчували роль митця у розвитку літератури. Нині все чіткіше окреслюється значення творчості Гончара: його внесок у формування галереї характерів, здатних взяти на себе відповідальність за світ, у збагачення філософського потенціалу літератури, у шліфування мови, розширення стильових можливостей прози, актуалізацію нових жанрових форм роману (передусім роману-поеми, роману в новелах).




1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 оценок, среднее: 5,00 из 5)

“Залізний острів” із роману “Тронка” – Олесь Гончар (1918-1995)


сочинение на тему наряды осени
“Залізний острів” із роману “Тронка” – Олесь Гончар (1918-1995)