ЗАБІЛА ВІКТОР (псевд. – Ол-др; 1808, х. Кукуріківщина, тепер с. Забілівщина Борзнянського р-ну Чернігівської обл. – листопад 1869, Борзна Чернігівської обл.) – поет.
Походив із старовинної козацької родини. Здобув освіту в Ніжинській гімназії вищих наук (1822 – 1825). У 1825 – 1834 рр. перебував на військовій службі. Вийшовши у відставку, жив на своєму родовому хуторі Кукуріківщина поблизу Борзни. Приятелював із Т. Шевченком, бачився з ним у Качанівці, Мойсівці, Києві. Атмосферу перебування Шевченка в Україні (1844 – 1845) відбив у гумористичному
вірші “Посланіє до Тараса”. Перебуваючи взимку 1847 р. на хуторі у В. Забіли, Т. Шевченко намалював його портрет, а пізніше в повісті “Капитанша” з симпатією зобразив під іменем Віктора Олександровича. Ім’я В. Забіли фігурувало в справі кирило-мефодіївців завдяки його віршам, відібраним у Т. Шевченка під час арешту. Він був серед тих, хто супроводжував домовину поета в Канів. Похований В. Забіла на міському цвинтарі Борзни.
Поетична спадщина поета невелика: близько 40 віршів і пісень, що дійшли до нас в друкованих збірниках, періодичних виданнях, рукописних копіях. Поезії “Голуб”, “Пісня”, “Повіяли
вітри буйні” вперше опублікував Є. Гребінка в “Ластівці” (1841). Збірка творів В. Забіли, надрукована на початку 40-х років, не дійшла до нас, один примірник її виявив дослідник Є. Кирилюк 1936 р. 1857 р. в “Черниговских губернских ведомостях” було надруковано два вірші поета (“До батька”, “Соловей”). Ряд поезій В. Забіли опублікували “Киевская старина”, “Зоря”, “ЛНВ”. 1906 р. накладом І. Франка було видано у Львові повну збірку творів поета “Співи крізь сльози”. Його лірика, навіяна особистою любовною драмою, позначена щирістю й безпосередністю почуттів, тяжінням до поетики народної ліричної пісні. Мотиви нерозділеного почуття, розлуки, зради, втрати коханої людини в поезії В. Забіли розроблені в дусі характерного для романтизму своєрідного культу душевного страждання. Глибина емоційного переживання в любовній особистісно-психологічній ліриці поета пов’язана передусім із сповідальним авторським тоном. Саме це робить вірші “людським документом” (І. Франко) і сприяє їх популярності. Завдяки глибокому ліризму, мовному й образному багатству чимало поезій В. Забіли стали народними піснями, зокрема “Гуде вітер вельми в полі” та “Не щебечи, соловейку”, покладені на музику М. Глинкою. До віршів “Не плач, дівчино”, “Голуб”, “Човник” та інших поет сам створив мелодію (він майстерно грав на бандурі). Суспільні мотиви, з’явившись спочатку в ліриці особистого страждання, стають провідними у творах “Зовсім світ перевернувся”, “Маруся”, “Сирота”, “Будяк” та ін. В них викривається соціальна неправда, підносяться гуманістичні ідеали. Зазнав В. Забіла і впливу бурлеску (“Остап і чорт”, “Весілля”). Його перу належать також історичні вірші (“Палій” та ін.), послання знайомим побутового змісту. Ще за життя поета його твори переписувалися й поширювалися серед народу. У його сентиментально-романтичній ліриці відбито своєрідний культ душевного страждання людини, сповідальний тон автора. Цим насамперед визначається творче обличчя В. Забіли – “найздібнішого й найталановитішого поета” (І. Франко) передшевченківського періоду.
Літ.: Кирилюк Є. Невідома збірка творів Віктора Забіли // Кирилюк Є. Слово, віддане народові. К., 1972; Франко І. Поезії Віктора Забіли // Франко І. Зібр. творів: У 50 т. К., 1982. Т. 37; Франко І. До біографії та характеристики В. Забіли //Там само; Крижанівський С. Віктор Забіла: Поет і літературний герой // Київ, старовина. 1993. Ч. 6.
Ж. Ляхова
