Юрій Федькович

Юрій Федькович

(1834 – 1888)

Вагоме місце в загальноукраїнському літературному процесі 60-80-х років належить поетичному, прозовому, а також драматургічному доробку Юрія Федьковича. Творчість його, прикметна людинолюбним моральним пафосом, увагою до незвичайних психологічних станів героя, виразністю й дохідливістю слова, мала, крім того, особливе значення потужного активатора художніх пошуків у письменстві західноукраїнського регіону, де працював письменник.

Юрій Федькович (повне ім’я і прізвище – Осип Домінік Гординський

де Федькович; ім’я Юрій письменник прибрав у зрілому віці, по виході з армії прийнявши православ’я) народився 8 серпня 1834 року в с. Сторонець-Путилів (тепер селище Путила Чернівецької області). Батько його – спольщений шляхтич – обіймав незначні адміністративні посади, мати походила з сім’ї українського священика.

На 1846 – 1848 роки припадає навчання Федьковича в нижчій реальній школі в Чернівцях. Грунтовне й доповнене згодом знання німецької мови, яке виніс Федькович зі школи, стало передумовою німецькомовної творчості, що розпочалась у роки заробітчанських мандрів юнака Північною Молдавією та Румунією.

Від

листопада 1852 р. до лютого 1863 р. Федькович – на службі в цісарській армії: дослужився до чину лейтенанта першого класу, був у війську й під час австро-італо-французької війни 1859 р., хоча безпосередньої участі в бойових операціях не брав. Уважно й співчутливо приглядався Федькович-офіцер до сповненого драматизму життя простого солдата, вчорашнього селянина. Пізніше це стало матеріалом однієї з провідних тем його поезії та прози.

Нові німецькомовні твори з’являються після знайомства Федьковича в Чернівцях із німецьким поетом, фольклористом і літературознавцем Е. Р. Нойбауером. Серед членів місцевого мистецького гуртка були й представники молодої західноукраїнської інтелігенції, котрі заохотили офіцера австрійської армії писати також рідною мовою. Вони ж опублікували перші його українські вірші в полемічній брошурі “Slovo na slovo do redaktora “Slova” (Чернівці, 1861), спрямованій проти москвофільської орієнтації газети “Слово” Б. Дідицького та культивованого в ній “язичія”. Приклади творчості невідомого доти поета наводилися з метою протиставлення мові та змісту далеких від народного життя творів, що здебільшого ними заповнювались москвофільські часописи. Вірші Федьковича, вміщені у брошурі, викликали широкий інтерес.

1862 р. у Львові побачила світ окрема збірка – “Поезії Йосифа Федьковича” за редакцією й з передмовою Б. Дідицького, який, виявивши добре художнє чуття й такт, привітав молодого автора, дав високу оцінку його творам. “Ся книжечка, – писав пізніше І. Франко, – сталася дійсною основою слави Федьковича” . Письменник переживає значне творче піднесення. 1863 р. у львівському тижневику “Вечерниці” (ідея його заснування належала Федьковичеві) вміщено перші його українські оповідання – “Люба – згуба”, “Серце не навчити”, “Штефан Славич”.

Останній з названих творів написано вже після армійської служби. На той час Федькович, завдяки своїм товаришам К. Горбалю, А. Кобилянському, Д. Танячкевичу, був добре обізнаний з поезією Шевченка, творами Марка Вовчка, Г. Квітки-Основ’яненка, П. Куліша. Молоді діячі народовського руху, що “відвоювали” письменника в москвофілів, залучили його до співробітництва у виданнях “Мета”, “Нива”, “Правда”. Проте стосунки Федьковича з літераторами – народовцями також не були тривкими. Кризою в їхніх взаєминах позначено львівський період діяльності Федьковича (1872- 1873) на посаді редактора народовського товариства “Просвіта”.

За винятком нетривалого перебування у Львові, Федькович з 1863 до 1876 р. жив переважно в Сторонці-Путилові, був кілька років шкільним інспектором Вижницького округу, активно виявив себе в громадській діяльності на селі. Письменник виношував плани викладання у школах народною мовою, видав “Співаник для господарських діточок” (1869), де вмістив чимало своїх творів для дітей, склав “Буквар” (не надрукований). Як педагог Федькович обстоював зв’язок школи з життям, господарською діяльністю, критикував засилля церковної схоластики в освітніх закладах.

У 60-х роках Федькович активно виступає на сторінках галицької преси з художніми творами (вірші, поеми, оповідання, а далі й драми), одначе його подальші спроби розширити тематику, розбудувати поетику не завжди здобувалися на підтримку місцевих літературних кіл чи критики. У 1867-1868 роках у Коломиї вийшла друком нова збірка – “Поезії Юрія Городенчука-Федьковича” (у трьох випусках). Незважаючи на те, що містила вона значні зразки його поезії – поеми “На могилі званого мого брата Михайла Дучака у Заставні”, “Циганка”, “Дезертир” (своєрідність у трактуванні фантастичних явищ притаманна й наслідувальній за сюжетом поемі “Мертвець”, певне художнє експериментаторство властиве іншим творам збірки), книжка не отримала того визнання в читацької громади, на яке заслуговувала.

1876 р. Федькович завершує поетичний цикл “Дикі думи”, що є своєрідним підсумковим оглядом художніх ідей і мотивів його поезії (надрукований у журналі “Правда” та окремим відбитком). Початком того-таки року датовано “Повісті Юрія Федьковича” – книжку, видану заходами М. Драгоманова в Києві й складену з оповідань, що доти публікувались у періодиці. Проте автор на той час уже втратив інтерес до прози, зосередившись на писанні драматичних творів.

У Чернівцях, куди після смерті батька (1876) переїхав жити Федькович, поглиблюється усамітненість письменника. Він періодами відходить від будь-якої літературної праці, дає волю давньому зацікавленню астрологією, компілюючи великі за обсягом трактати (німецькою мовою) про вплив небесних тіл на людську долю. 1884 р. буковинська інтелігенція робить спроби повернути письменника до літературного та громадського життя. Від січня 1885 р. Федькович стає редактором новоствореної газети “Буковина”, де друкує кілька своїх творів. Наступного року місцева громадськість відзначила 25-річний ювілей літературної діяльності Федьковича, що стало певним заохоченням його до подальшої праці. Помер письменник 11 січня 1888 року.

Художню спадщину Федьковича становлять твори багатьох жанрів поезії, прози та драматургії. Насамперед залежно від роду й жанру визначаються домінантні риси його художньо-творчої настанови.

Естетичні погляди Федьковича базувалися передусім на набутку більш ніж півстолітнього загальноєвропейського культурного руху по лінії преромантизм – сентименталізм – “Sturm und Drang” – романтизм. З цієї багатої скарбниці художніх ідей Федькович формував свій творчий підхід, розвиваючи й в окремих моментах поглиблюючи їх стосовно досить своєрідного матеріалу дійсності, що його оточувала, та не менш своєрідного особистого життєвого досвіду. В поезії Федькович – найповніше й найяскравіше виражений романтик, що не виключає, втім, елементів сентименталізму й навіть (у кількох ранніх віршах) залишків класицизму. Менше романтичних рис бентежності самотньої душі героя, поривань до незнаного містять драми й проза письменника, для яких характерніші ознаки сентименталізму та просвітницького реалізму. Першим літературним спробам Федьковича притаманні безпосередність, “наївність” ліричного чуття, пізніше доповнювані тяжінням до масштабних епічних узагальнень (у поемах, трагедіях “Довбуш” і “Хмельницький”, циклі “Дикі думи”).

Починаючи як поет німецькомовний, Федькович сприйняв, а далі й переніс у контекст українського художнього мовлення чимало традицій, характерних для німецької літератури, її художніх ідей, мотивів і форм (як новочасних, так і архаїчних), вироблених у творчості Гердера, Бюргера, Гете, Шиллера, Уланда, Гейне, поетів – романтиків, зокрема й у творчості письменників середнього рівня, навіть авторів популярного чтива. Німецька література (в її перекладній частині) стала також важливим джерелом ознайомлення письменника з доробком В. Шекспіра, П. Кальдерона, Г. К. Андерсена, Е. Тегнера, іспанською й сербською поезією.

З німецької літератури Федькович запозичив і поетичні сказання та легенди, намагаючись прищепити їх на грунт зображуваної ним дійсності у власному художньому світі. На час перших кроків Федьковича-письменника сама тема Буковини та України в німецькомовній (німецькій та австрійській) літературі переважно була оповита легендами. Йдучи в першовитоках від життя, знаючи реальну Буковину до дрібниць, Федькович тим часом подеколи (поеми про опришків, драма “Довбуш”) дивився на Буковину крізь призму європейської легенди про неї. Реальні враження й легенда до останку співіснують у творчості письменника: романтична ідеалізація Буковини то ігнорується (поеми “Новобранчик”, “Дезертир”), а то й заперечується (поема “Лук’ян Кобилиця”), то активно стверджується й навіть доповнюється його власними домислами (гадка про чорноморське чи половецьке походження гуцулів на чолі з їхнім королем Уцом або ж Гуцулом – у “Диких думах”, “Довбушеві” та ін.).

Першими друкованими творами Федьковича були німецька балада та романтичне оповідання “Der Renegat” (1859). Творчість німецькою мовою письменник не припиняв до кінця життя, видавши дві збірки поезій (“Gedichte”, 1865; “Am Tscheremusch. Gedichte eines Uzulen”, 1882) та надрукувавши низку віршів у часописах. Кілька творів, зокрема німецький авторський переклад трагедії “Довбуш”, залишилися в рукописах (видрукувані пізніше в багатотомному виданні “Писаня Осипа Юрія Федьковича”). У німецькомовній творчості Федькович розробляє здебільшого ті самі проблеми, розгортає ті самі мотиви, що й у творчості українською мовою; нерідко німецькомовний твір є перекладом чи переробкою українського твору поета або навпаки. Так, збірка “Am Tscheremusch” за своїм змістом фактично тотожна переважній частині циклу “Дикі думи”. Кілька німецькомовних віршів є варіаціями на теми народних пісень. Поетичні писання Федьковича німецькою мовою були до-сить схвально оцінені українськими, німецькими, австрійськими, чеськими літературознавцями.

Одним із важливих імпульсів творчості Федьковича як українського письменника стала його любов до народної пісні, винесена з дому. А в армії він співає з жовнірами народних пісень й сам виступає в ролі складача “співанок”. Із цими напівфольклорними, напівлітературними творами пов’язаний його перший український вірш “Нічліг” (“Звізди по небеснім граді…”), створений, імовірно, в травні 1859 р. під час походу полку до Італії.

Федькович напрочуд легко інтегрував у своїх творах стильові форми українського фольклору, в ряді випадків – і його змістові структури.

Вплив народної пісні (зокрема “жовнірської”), народної оповіді, анекдоти, казки вчувається в багатьох жанрах творчості письменника. Водночас, особливо в початковий період, Федькович орієнтувався на досвід своїх найближчих попередників у західноукраїнському літературному процесі. Ранні вірші свідчать, що поет знав і цінував художні здобутки “Руської Трійці”, А. Могильницького, Б. Дідицького та інших митців. Невдовзі після свого літературного дебюту Федькович переймає уроки доти невідомих йому східноукраїнських прозаїків Г. Квітки-Основ’яненка та Марка Вовчка, як поет – знайомиться (у більш-менш повному обсязі – вже по виході своєї першої збірки) з творчістю Шевченка.

Шевченкова поезія мала для молодого поета виняткове значення. На етапі інтенсивних пошуків нових шляхів у творчості, а крім того, й за очевидної спільності деяких рис художнього бачення світу обома поетами, вона стала для Федьковича однією з основних парадигм (а в певний період – чи й не єдиною парадигмою) художнього мислення. Шевченко справив далеко більший, ніж безпосередні львівські наставники, вплив і на визначення суспільно-політичних, національних, світоглядних орієнтацій Федьковича (йдеться, зокрема, про антимонархічні настрої буковинського поета, його наближення до справжнього образу України з її минулим і майбутнім, до ідеї національної соборності тощо), і на формування поетики.

Творчість Федьковича переконливо засвідчує, що в перші два десятиліття по смерті Шевченка він найглибше серед митців розумів художній світ великого поета, володів хистом найточнішого прочитання його поезії: найповніше “розгадав” ті можливості, які містив у собі Шевченків поетичний стиль, – проте виявлено все це здебільшого парадоксальним чином – у наслідувальних Федьковичевих творах та їх фрагментах.

Федькович у ряді творів 60-х років (деякі з них увійшли до складу “коломийської” збірки) дає змогу конструкціям і манері вислову, вичитаним у Шевченка, бути засобом вираження власного художнього світу (явище це важко кваліфікувати як епігонство, оскільки наявна свідома стилізація з боку безперечно самобутнього митця); в окремих же випадках інтенсивний стилізаторський елемент Федьковичевої творчості вів поета до двозначного за своїм змістом поєднання самостійної художньої думки із дослівним цитуванням висловів і фраз Шевченкової поезії. Прикметно, що позначені наслідуванням Шевченка твори Федьковича належать здебільшого до здобутків його творчості – поряд із цілим масивом інших його виразно самобутніх творів.

Такими є головні чинники, що мали значення для формування естетичних, світоглядних переконань і поетики Федьковича.

“Федькович, – писав І. Франко, – се талант переважно ліричний; всі його повісті, всі найкращі його поезії навіяні теплим, індивідуальним чуттям самого автора, всі похожі на частки його автобіографії І в тім іменно й лежить чаруюча сила його поезії, в тім лежить порука її живучості, доки живе наша мова…” .

Всепроникне ліричне почуття є характерною рисою творчості Федьковича, з ліризмом пов’язані найбільші здобутки його як у поезії, так і в прозі, й навіть (хоча зовсім не це передбачалося письменником як домінантне) – у драматургії.

Авторському “я” в поезії Федьковича притаманна гранична відкритість свого внутрішнього світу, довірливо розрахована на співпереживання адресата. Безпосередній емоційний відгук ліричного суб’єкта подекуди здатен ставати внутрішнім змістом твору: в самому цьому відгуку, в ліричній присутності автора одержує внутрішнє самообгрунтування те чи те враження, набуває самодостатнього сенсу виклад дуже різних за своїм психологічним змістом ситуацій і переживань: від заспокійливих і втішних – до прикрих, похмурих, відверто песимістичних. Ліричне почуття тут грунтується на захопленому, ентузіастичному, невідступному в лабільному русі переживань і думок сприйнятті довкілля (“Хто це летить із-за моря Комоньом крилатим, Як біль, білим? Вона! Вона! О моє ти свято! Де ж то горе поділося 3 широкого світа? Де ж ті зими студенії?.. Лиш квіти та квіти!”*). Імітацію розкутого діалогу у вірші “У полі, гей, у полі!” здійснено поетом насамперед завдяки великій кількості звертань, одухотворених персоніфікації тощо. Пов’язуються воєдино особа героя та атрибути (дібрані за фольклорним зразком) обставин переживання, висловлено це з незвичайною простотою й вимовністю (“Калина – білі квіти, В калині вітер віє, Там буду я сидіти, Зо мною соловіє…”). Виразності ліричному викладові надають тяжіння до гострої конфліктності ліричного сюжету, акцентуація суперечностей зображуваного, різкість і глибина протиставлення як у межах короткого описового фрагменту (“Ой спит же він на багнеті В цісарськім дворі, Та й снитимуся, що ходить десь. По синій горі…”), так і в медитативних напруженнях думки (“Як та доля невірная Топче наші квіти!.. Що ж мусим робити? Ту доленьку не всилувати, Ані умолити!”).

Збірку 1862 р. написано Федьковичем під час його військової служби; вона відбиває загальне почуття обтяжливості цього стану, що, зрощене ностальгійною романтично-сентиментальним уявленням поета про рідне Підгір’я, над яке “на світі вже ніт”, мало також і цілком реальне підгрунтя (почуття малозабезпеченого поручника-русина в інонаціональному офіцерському середовищі). У художньому просторі, створеному збіркою, зведено два світи: армійський, що сягає аж “поза скляні гори” на бойовиська під італійськими містами, – і світ значно ближчих Федьковичу цивільних і культурних інтересів, емоційним епіцентром якого виступає селянський гуцульський побут. Перебуваючи в протиставленні за логічною схемою, ці світи насправді взаємоперетинаються, природно поєднані багатьма елементами. Це й постать поета між ними, і образи вояків, що взяті до служби з гір, і присутність звичного фольклорного ба-чення в зображенні воєнних подій, і постійні гадки, навіть марення й містичні видива (як у вірші “Трупарня”), що переносять героїв у їхнє рідне середовище.

Збірка засвідчила незвичайне для свого часу розмаїття тем, жанрів, способів викладу. Складається вона з двох розділів: перший (“Думи і співанки”) об’єднує твори медитативно-описової, медитативно-зображальної та медитативно-повістувальної лірики; другий (“Балади та оповідання”) – твори ліро-епічного плану зі значно виразнішим повістувальним сюжетом. Доволі широкою є зображальна палітра: це й поверхове інкрустування теми фольклорними образами, й органічний синтез фольклорної образності та індивідуального переживання, й емоційний політ суб’єктивної уяви при загальному начерку обставин чи окресленні незначних подробиць, і виразність змалювання предметно зримих подій і ситуацій (як у віршах “Рекрут”, “Дезертер”, “Сонні мари”). Образ автора у цій збірці також має ряд варіацій. Основна з них – “співець”, образ, дещо віддалений від реальної біографії самого поета і зміщений у бік образу простого жовніра (“Думи мої”, “До руського буянства”); вибудовується в ряді творів і складніший образ, що з ним пов’язані глибокі медитації, бентежні роздуми (“Вечір на Підгір’ю”, “Пречиста діво, радуйся, Маріє!”, “Молитва”, “Мій образ”, “Сонні мари”).

Серед тем цієї збірки – журливі роздуми про скороминущість молодості; перші згадки про смерть (“Неділя завтра”, “Як я, браття, раз сконаю”), що далі в творчості поета розвинуться в оригінальну її інтерпретацію; з-посеред не зовсім виразних віршів любовної теми – два твори (“У полі, гей, у полі!”, “Воля не бранка. Панна та й Циганка”), в яких уже вгадуються перші ознаки Федьковичевої концепції кохання як згубної пристрасті.

Близькими до цієї концепції є балади про опришків – “Довбуш” і “Юрій Гінда”, й ще одна, заснована на чужоземному переказі та інолітературній обробці, легенда, що варіює і тему опору проти національного й соціального гноблення, і, ще більше, тему закохання героя, – “Киртчалі”. Явище, яке в літературі пізнішого часу (зокрема реалістичній) могло б бути проаналізоване набагато суттєвіше, у Федьковича представлене моментами поверховими: незвичайною вродою, незвичайною силою, незвичайними стосунками героя з жінками тощо, значення яких примножується й підкреслюється завдяки становищу, яке посідає герой і з’ясування якого не входить у наміри автора. Фатальним чинником у житті героїв усіх трьох балад виступають їхні любовні пригоди: феномен жінки в житті пасіонарного героя, не без симпатії зображеного поетом, сягає крайнощів в баладі “Киртчалі” (співець – воїн стає зрадником своїх співвітчизників болгар, закохавшись у доньку турецького баші). Від цих та подібних, загалом поверхових сюжетних схем Федькович не відмовлявся й пізніше, всіляко намагаючись видобути з них нове й глибше звучання, пожвавити їх і задіяні в них образи силою фантазії, увиразнити ліричними одкровеннями. З часом і з образом Довбуша в поезії Федьковича (вірші “Сам”, “Городенчук”, “Довбуш”, “Дзвінка”, “Убогий легінь”, трагедія “Довбуш”) починають асоціюватися більш чи менш виразні уявлення про свободу особистості, красу незалежності людини, певну опозицію щодо суспільства.

Провідним у збірці 1862 р. є зображення “залізної долі” цісарського жовніра,

Продовжене з залученням нових мотивів у поезії та ряді прозових творів наступних років.

Слідом за “Кавказом” Шевченка Федькович вніс в українську поезію потужне антимілітаристське звучання, звернувшись до теми обтяжливої для народу армійської служби. Сприйнято й відображено її насамперед з погляду простого жовніра; авторська позиція у прямих чи опосередкованих формах інтегрує бачення дійсності учасником воєнних походів та інших військових заходів, його рідними (найчастіше тут фігурує мати), коханими, друзями. Жовнірське життя поет розкриває у найзворушливіших і найдраматичніших епізодах: відхід новобранця та його прощання з матір’ю, милою (“Золотий лев”, “Рожа”, “При відході”); спомини про домівку в казармі, “як сонце загасне, як нічка заляже”, чи на варті (“Святий вечір”, “Ой нічка та тиха”, “У Вероні”, “Рекрут”, “Старий жовняр”, цикл “Думи”); смерть жовніра чи тяжке передчуття її (“Звізди по небеснім граді”, “Під Кастенедолев”, “Товариші”, “Трупарня”, “Лист”, поема “Пуга”); туга родини й давніх товаришів за жовніром (“Сестра”, “Флояра”). У споминах відірваного від дому жовніра постають і мальовничі картини Підгір’я (“Сонні мари”, “Ой вийду я з хати”).

При створенні цих та інших віршів Федькович щедро використовував образи й мотиви “жовнірських” пісень, якими була багата Буковина. Однак уже з перших творів поет виявляє тяжіння до метафоричної образності й символічного іносказання, значно розвиває й примножує ці народнопоетичні елементи (наприклад, опис можливої смерті жовніра: “…Завтра рано, раненько В шовкові трави, Зелені мурави Поклонюся низенько”). Основою сюжету ряду віршів стають уявні, фантастичні вчинки персонажа.

Ставлення до фольклору – один із очевидних пунктів розходження поетики Федьковича й Шевченка. Із багатошарової й багатогранної фольклорної спадщини Федькович запозичує насамперед захопливу казкову метафоричність сприйняття, тоді як увагу Шевченка привертає жорсткий, якомога ближчий до реальної психології драматизм страждання. Метаморфози героїв Федьковича видаються ефектно-декоративними на тлі психологічно розгорнутого перетворення скривдженої дівчини в Шевченковій “Лілеї”. У місткі метафори конденсується Федьковичем-поетом одна з ідеомоделей народного розуміння державної політики: “Цісарськая слава Красить наші китаєчки Кроваво, кроваво”, – і все-таки тут немає гнівного, рішучого неприйняття цієї “цісарської слави”, її саркастичного нігілювання, як це має місце в подібних випадках у поезії Шевченка, не вилучений звідси й певний відтінок милування “цісарською славою” з боку того, чиєю кров’ю будуть краситися “китаєчки” в її ім’я. Жовнір багатьох творів Федьковича – м’який, надламаний душевно герой, який у барвистих метафорах і – нерідко – сентиментальних тонах висловлює своє пасивне мучеництво (“…Є і в мене крила, Лиш шо мокрі-мокресенькі: Сльозонька зросила”).

Жовнірська тематика в творах Федьковича, і поетичних, і прозових, не вичерпується, втім, картинами смутку, глухого кута. В першій збірці поета вміщено й “Кельнер – марш” – бадьорий, безтурботний, грайливий ритмічно й інтонаційно відгук на вихід із попереднього місця розташування полку майора Кельнера (в якому служив свого часу Федькович). Гостроту жовнірської теми знято в пізньому для творчості Федьковича, позначеному певною мірою компромісними щодо офіціозу уявленнями, співанику “Пісні жовнярські” (Чернівці, 1887).

У творах Федьковича, написаних між першою і другою збіркою, жовнірська тема здобуває глибше художнє, філософське й публіцистичне осмислення. Своєрідною паралеллю до вірша “Золотий лев” (убога мати мріє зібрати гроші, щоб викупити в цісаря сина-жовніра) виступає, посилюючи зміст цього мотиву, вірш “Писанки” – твір нібито іншої тематики, заснований на народному апокрифі: Мати Божа приходить із писанками, як із дарунком, до Пілата й простодушно гадає його умилостивити: “Пилатію, воєводо, Славний государю, Пусти мені мого сина… Одного і маю…” .

Народно-гуманістичне в своїй основі емоційне неприйняття офіційних стосунків залежності й підлеглості в цісарській армії, виразні антимілітаристські й антицісарські настрої, глибоке співчуття до простого селянина в мундирі, “руського сина”, змушеного захищати чужі національні й станові інтереси, відображено в поемах “Новобранчик” (1862; через випади проти панівних віденських “німчиків” і католицької церкви поема не була за життя поета надрукована повністю) та ”Дезертир ” (1867).

Герой першої з них, син удови, прощається з матір’ю й сестрою і йде до війська, де його чекає тяжка служба. У далекій Італії одержує звістку з дому про те, що рідні його повмирали. Покинувши військо, він “блудить гаєм”, врешті, стріляється з карабіна. У поемі сильним є її публіцистичний елемент. Повістувальна лінія твору неодноразово переривається прямими звертаннями поета до співвітчизників, котрі мусять усвідомити своє підневільне становище. Спільниками в боротьбі за “руський талан” він бачить майбутню Україну з символічними постатями воскреслих козаків та отамана, який “з гробу встане”. За гостротою ідейно-політичної проблематики “Новобранчик” перегукується з багатьма іншими творами Федьковича 60-х років, таких як “Осьмий поменник Тарасові Шевченкові на вічную пам’ять!”, “Осьмий поменник Тарасові Григоровичеві Шевченці на вічную пам’ять”, ” “, “Здоров чесному субору “Просвіти” у Львові!”, вірші “Нива”, “До мого брата Олекси Чернявського, що збудував міст на Черемоші у Розтоках”, поема “Лук’ян Кобилиця”, деякі вірші циклу “З окрушків”. У творах цих звучить хай не скрізь послідовний і концептуально аргументований, але пристрасний протест поета проти адміністративного, юридично-правового, ідеологічного, релігійного (зокрема тогочасної войовничої експансії католицької церкви) чужоземного гніту, під яким перебуває населення Буковини й Галичини та який гальмує розвиток його духовного життя й культури. Спрямовані на розбудження національного самоусвідомлення, згадані твори Федьковича містили й більш чи менш виразні роздуми про шляхи виходу з політичної пастки. Дещо вільнішою від утопізму й наближеною до реалій справжнього історичного життя є поема “Лук’ян Кобилиця”. У ряді творів поет послуговується біблійного походження образністю та патетикою, не зупиняється перед змалюванням картин кривавої боротьби.

Твором, у якому найповніше й найзмістовніше представлено не тільки жовнірську тему, а й світоглядну та естетичну проблематику всієї творчості поета, найсуттєвіше в баченні ним людини й дійсності, – є поема “Дезертир”. Постала вона з переробки “Новобранчика”, проте в підсумку обидві поеми є самостійними, хоча й схожими за сюжетом творами.

Автор змінює передусім сюжетні параметри героя: Іван (таке ім’я мав і герой “Новобранчика”), ідучи в армію, залишає вдома дружину з дітьми; перебуваючи на службі, він одержує лист, у котрому оповідується про недугу дружини, її поневіряння в пошуках шматка хліба, злидні, голод і тугу його синів. Лист цей змушує жовніра до втечі. Уже близько дому, в “Галіції”, його затримують і за вироком суду тяжко карають. Згодом, знову стоячи на варті, Іван читає ще один лист: повмирали його діти, назавжди прощається з ним дружина. Цісарський стрілець накладає на себе руки.

Незначними, на перший погляд, змінами та уточненнями сюжету (порівняно з поемою “Новобранчик”) автор багатократно ускладнює моральну проблематику твору. Найвище емоційне градуювання у відносинах героя зі своєю сім’єю зумовлене не тільки спогадами про сімейне щастя, почуттями до коханої дружини, батьківською любов’ю, – героя – жовніра пов’язує із сім’єю величезний моральний обов’язок перед стражданнями найдорожчих людей, які залишилися напризволяще. їхнє горе, якому він ніяким чином не може зарадити, завдає йому невимовних мук. Навіть самогубство кладе край лише його власним стражданням, але не є зміною становища, навіть не покутою за трагедію його сім’ї, в якій, по суті, немає його провини.

Якщо поема “Новобранчик” має більш публіцистичне звучання, торкаючись поодиноких гострих моментів соціального й національного життя, то в “Дезертирі” засвідчено передусім філософське, художньо-метафізичне бачення людини, а замість публіцистичного елемента набагато ширше розгорнуто ліричний.

Специфічний фабульний матеріал для поеми дала Федьковичеві сама дійсність. Дезертирство було поширеним явищем в австрійській армії. Мотиву дезертирства письменник приділяє увагу на початку 60-х років у вірші “Дезертер”, оповіданні “Штефан Славич”. У поемі “Дезертир” драматичний, багатозначний випадок утечі з війська Федькович піднімає до високого поетичного узагальнення.

Поема пройнята яскравим, багатогранним протиставленням двох сфер життя. Сплетені автором воєдино, опозиційні лінії витворюють ширшу, узагальненішу опозицію: розкутому духовному життю та особистості, яка починає усвідомлювати його правомірність, протистоїть цілий світ із незрозумілим Богом, байдужою долею, корисливими й лихими людьми, світ, що немилосердно нівечить будь-які світлі задуми індивіда. З великою поетичною виразністю зображує Федькович трагедію безправної людини, для якої ніщо не може стати порятунком. Федькович першим в українській літературі прийшов до безпосереднього художнього втілення ідеї протистояння людини й мілітаристської експлуататорської держави – одного з головних конфліктів нового часу.

Сама концепція героя – простолюдина, наділеного гостротою відчуття й великою силою переживання, але водночас позбавленого значної глибини суб’єктивного самоусвідомлення, героя, який виступає насамперед об’єктом впливу тих чи тих обставин, іде від сентименталістських уявлень. Ними зумовлені й співчуття в авторському ставленні до героя, й поява у творах ідеї, що розуміння життя героєм, його вимоги елементарного задоволення своїх духовних потреб, його, зрештою, гідність переросли те образливе становище, в якому він перебуває.

Як особистість герой “Дезертира” загалом невиразний (хоча зображений докладніше, ніж герой “Новобранчика”). Попри всі індивідуальні подробиці (насамперед у зворушливих епізодах взаємин Івана зі своїми малими дітьми), герой поеми є радше типовим знаком, що репрезентує безправну людину, зокрема буковинського селянина; навколо цього знака організовано складну систему авторських роздумів, апеляцій, концептуальних паралелей, ліричних одкровень. Відтак головна сфера розкриття особистісного первня міститься не в образі героя, а в загальній, власне авторській, позиції.

Позначена поема й романтичними рисами – в спробі контрастного емоційного протиставлення двох світів та акцентуації глибокої чужості для героя того стану, в якому він змушений перебувати; в самому мотиві дезертирства, на якому лежить романтичний відтінок есканізму, відомий із контексту інших творів поета, зокрема його лірики. Ці романтичні риси підсилено й доведено до очевидності системою ліричних відступів у тексті поеми. Нарешті, романтичні витоки має наголошення апріорної незглибності, непоясненності, складності влаштування світу. Ця поетична концепція певною мірою витлумачує загальну пасивність героя Федьковичевої поезії, відчуття ним непомірності й практичної неможливості здійснення будь-яких змін. Іншою гранню розкривається вона в мотивах “люби – згуби” та смертельної спокуси (в ряді інших творів поета). З нею ж пов’язане фігурування в поемі образу – поняття долі та розгортання проблематики теодицеї.

“Дезертир” належить до тих творів Федьковича поемного жанру (серед них також – “Свекруха”, “Новобранчик”, “Мертвець”), крізь які проходить – і цим додано нових значень художньому узагальненню твору – пристрасний авторський роздум про Бога. За цим образом стоїть і християнсько-релігійне розуміння верховної сутності, й закономірність природи та людської історії, й увесь світ у своїй претензії мати сенс та певну доцільність.

До проблематики теодицеї Федькович звертається й в одному з найвідоміших віршів (з першої збірки) “Пречиста діво, радуйся, Маріє!” Вірш цей не мав на меті “викриття” Божого промислу (її й не міг ставити поет у першій збірці); він не є маніфестацією антирелігійної, атеїстичної абощо спрямованості, як це свого часу стверджувалось поза контекстом творчості поета (пор. вірш “Віра”). Автор прикро вражений суперечністю між безсумнівною для нього величчю й благістю Бога, його милосердям (уособленням якого традиційно виступає Мати Божа) та світом страждання й горя. Де в чому подібне звернення до теми Божої Матері – славлення Богородиці, навіть екзальтовано-піднесене, перед лицем страждання, з бажанням упевнитися в існуванні вищого, незбагненного Божого задуму – має місце в циклі П. Тичини “Скорбна Мати”.

Одним із найхарактерніших складників оригінальної художньої концепції Федьковича є трактування поетом любовного почуття. Світ Федьковича пройнятий еросом – як у поезії, так і в творах інших жанрів; художній вияв його позначений передусім романтичним підходом. Любовну пристрасть тут не просто гіперболізовано, – вона веде персонажів до незворотних учинків, реалізується через авторський добір відповідних рис характеру (з одного боку, потребує несамовитої, затятої впертості героя, зарозумілості, пихи, “фудульності”, з іншого – глибокої вразливості та помисливості), певною мірою поглиблюючи його, якщо не посилюючи. Фактично лише на периферії головних сюжетів це почуття виступає однозначно втішним; але здебільшого там, де воно стає в центр, розвиток його напружено драматичний.

У ряді творів страждання закоханих спричинене зовнішніми перешкодами (“Гуляли”, “Ілем”, “Йому й її”, “Прощі”, поеми “Свекруха”, “Волошин”; в останній цей мотив ускладнено непорозумінням персонажів), але значно частіше болісні для серця, а то й трагічні події зумовлені байдужістю одного з партнерів (“Гой зійшла зоря”, “Явір”), свідомим вибором, зокрема розважливо-корисливим, іншого влаштування життя (“Сонце”), а ще більше – чинниками суто психологічними, які назовні виглядають як бажання завдати болю, випробувати межі терпіння, навзаєм уразити одне одного (“На зеленій млаковині”, “Присягався”, “Сон”, “Богачева”). Інтенсивне за силою, часто сліпе й егоцентричне почуття до іншої людини в більшості випадків завдає взаємних мук героям; єдине й відрадне звільнення від них настає лише зі смертю. Кохання в багатьох творах Федьковича, особливо в баладах, повістувальній ліриці, а також ряді оповідань, виявляється як прямування до смерті (смерть від любовної туги та самогубство); певну протидію еротичній самоволі героїв письменник вибудовує в прозових творах – над нею домінує етикет поведінки легіня-гуцула, але це не усуває трагічного розв’язання конфліктів, а лише підсилює й ускладнює його.

Сфера любовних взаємин у творчості Федьковича – тема, в якій найяскравіше представлено уявлення про некерованість світу, неза-лежність його від волі, а тим більше – від раціонального розрахунку людини. Свою оригінальну концепцію “серця”, яке “орудує усев нашев долев”, яке є “першим” і “старшим паном чоловіка”, Федькович найповніше виклав у поемі “Циганка” (1867). В поодиноких авторських трактуваннях (баладний диптих “Дві пісні рожеві”, 1865) любовна пристрасть постає як замах на душу іншої людини, символічно зіставлена навіть із кривавим злочином.

Переважно в останній період творчості (цикл “Дикі думи”) Федькович розгортає тему спокуси (у підсумку спокуси смертельної), надаючи нових романтичних характеристик зображуваному поетичному світові. З очевидністю проглядає завдання, яке ставив перед собою поет: художньо реанімувати певну сферу народної демонології, язичницьких вірувань, зокрема образи істот, які вміщено народною фантазією на межі природи й людського світу й наділено функціями заманювання, зваблення, взагалі діями, небезпечними для свободи волі людини та її життя (частину цих образів і пов’язаних із ними мотивів Федькович парафразував із західноєвропейських літератур і фольклорно-міфологічних систем, прищеплюючи їх у просторі свого художнього світу на буковинський грунт). У творах циклу у формі персоніфікації виражено складність, неусвідомленість внутрішнього світу людини для неї самої, незбагненні для неї власні її потяги й бажання (“Бісків”, “Римська княгиня”, “Керманич”, “Черемська цариця”, “Сокільська княгиня” та ін.); серед цих творів – вірші із спробами символістської інтерпретації мотивів з Гете, Шиллера, Ейхендорфа, Гейне.

Цикл “Дикі думи” був спробою поета систематизувати головні теми та ідеї своєї поетичної творчості; він містив ряд вагомих поетичних творів, крім того, мав значення літературного експерименту щодо рішучого розширення поетичної лексики за рахунок гуцульської та суміжних говірок (така сама стилістична робота здійснювалася того часу Федьковичем паралельно в перекладах трагедій Шекспіра). Проте для “Диких дум” притаманною є й задана схематична манера, яка пригнічує не раз засвідчену в інших творах Федьковича лабільність, розкутість поетичного переживання, форсує певну одноманітність у мотиваціях ліричного сюжету, в емоційних станах головного героя.

Завданням вдихнути нове життя в народну міфологію позначена також реконструкція “маланочних” пісень. До фрагментарних залишків текстів, що супроводжували свято Маланки (Щедрий вечір напередодні Нового року, народне свято, яке за християнським календарем збігається з днем преподобної Меланії), та до відголосків давніх обрядів (“водити Маланку”) поет шляхом творчого домислу намагався приростити відсутні, на його думку, елементи, отже, сповна відновити міфологічний обряд. Так постали цикли “Наша Маланка дністровая” та “Ти Місяцю, ти Королю! Красна Маланка є з тобою!” з відповідним (у передмові) трактуванням походження свята та описом належного дійства. Історія Маланки укладається автором за зразком календарно-природного міфу про вкрадену й потім визволену бранку (пор. історію Персефони в давньогрецькій міфології) та, не без суб’єктивних інтерпретацій з боку автора, співвідноситься з пантеоном давньослов’янських богів.

Поглиблення й розбудова загальної романтичної настанови відбувається і в інших поетичних творах Федьковича. Натхненний, дещо екзальтований ліризм поета спрямовував його погляд на такі явища в поведінці, відчуттях і думках людини, які ще не були предметом відображення в українській поезії. Федькович, зокрема, захоплює в поле своєї художньої обсервації факти підсвідомого та ірраціонального, своєрідно їх витлумачуючи (сновидіння, передчуття, психічний зв’язок у просторі, осяяння в зрозумінні природних процесів тощо – “Сонні мари”, “Вечір на Підгір’ю”, “Флояра”, “З окрушків”, “На могилі званого мого брата…”). До зразків Федьковичевого “яснобачення”, викликаного переважно енергією ліричного струменя, належить ряд епізодів поеми “Мертвець”. У ній поет розгортає умовне, але переконливо й послідовно аргументоване художнє уявлення про спосіб буття після смерті; поема є одним із найглибших проникнень художньої фантазії у “потойбічний” світ. У поемі увідчутнюється також започаткована в творах ранішого періоду (“У полі, гей, у полі!”, “Неділя завтра”, “Як я, браття, раз сконаю”, “У море!”), продовжена в поемі “На могилі званого мого брата…”, доповнювана темами смертельної спокуси та самогубства спроба естетизації смерті. Вона у Федьковича постає як спокійне, навіть замилуване заглядання в небуття – не як вираження бурхливого відчаю, чорної меланхолії тощо. Сам підхід до такої спроби (мотивація, не пов’язана з образом страждання) робить Федьковича з цього погляду попередником декадентських світомоделей в українській поезії.

У творах Федьковича складається романтичний образ поета, митця (“співця”). У ньому підкреслено передусім феномен творчого обдаровання, факт невимушеної, мимовільної легкості, з якою той готовий “співати, що Підгір’є діє, Як тамки сонце світить, як там місяць гріє…”. Найповніше цю особливу роль митця, а поряд із тим і гордість з приводу свого заняття, свого крилатого натхнення виповів Федькович на початку одного з розділів поеми “Дезертир” (“Музо моя віршована, Невінчана доле…”).

Проте талант свій поет (як образ) часом відчуває не тільки як радісну, а й як тяжку ношу, що завдає йому прикрощів і турбот. Талант постає як невідступний внутрішній обов’язок знову й знову висловлювати свої почуття, відгукуватися на явища, що вражають душу чи сумління; якоїсь миті поет навіть ладен його позбутись: “Я пропив би молодого Віку половину, Або пішов на кладбище Та ляг у могилу, Аби мене лиш лишили Ті думи крилаті…”. Талант, нарешті, згідно з романтичним світоуявленням Федьковича, прокладає незриму межу між поетом і рештою людей. Значно гостріше, ніж у творчості інших українських романтиків, відчуває він свою винятковість у буденному світі, особливий емоційний стан. Поет, як ви-мальовується цей образ із творів Федьковича, не гордує людським світом, але глибоко, іноді з сумом, усвідомлює нетотожність форм світосприйняття своїх власних і тих, що довкола нього (“Як то в світі докоротати Немилого віку?.. Боже правий, Боже добрий, Великий наш світе! Колись дав ми іншу душу, І інші дав груди, Чому не дав іншу землю, Не дав другі люди?..”).

Образ поета, навіть його зовнішні прикмети, в творчості Федьковича подано в еволюції. На початку це схожий із відповідною постаттю поезії Т. Падури самозабутній співець (“Куди ж ти їдеш, поручнику пане, Федьковичу молоденький?..”), багатий на “співаночки”, які хоче заспівати “славному субору”; далі це герой у ситуації вибору ролі (“Сам”, “Доля”, “Убогий легінь”, “Sдngers Loos”), де він обирає роль поета, та у відчутті гострої суперечності свого мистецького буття в середовищі, яке його не зовсім розуміє (“З окрушків”, “Городенчук”, “Керманич”); це, нарешті, гуцул – Не вір, автор і він же головний герой (під іменем Марко) циклу “Дикі думи” (іменується він також і “половчанином”: на його прикладі поет пробує реалізувати свою фантастичну “теорію” етногенезу гуцулів; проте, як справедливо зауважує один із дослідників, “душевний стан героя цього циклу цікавіший і важливіший, аніж його історичне походження” ). Йому притаманний складний комплекс небайдужого душевного ставлення разом із мистецьки – професійною відстороненістю щодо всього, що діється: чи хрестини, чи похорон – він однаково “трембітає” людям. Цю свою нову позицію поет (як образ) прагне утвердити замість відвертого есканізму низки творів ранішого періоду (найяскравіше виявленого в циклі “З окрушків”), і все-таки він відділений від інших дистанцією певного виняткового стану душі. Федькович не спромігся, як Шевченко, вписати образ поета в проблематику сучасного йому життя так, щоб він ані вивищувався штучно над дійсністю, ані ховався від неї, а щоб багатогранність зв’язків з нею була його природним внутрішнім станом.

Попри все це, осмислення феномена поетичної творчості вирізняється у Федьковича примітною глибиною. Поет виявляє динамічну суперечність між “стражданням” і “співом” (творчістю), між творчістю й життям (біографією, долею), прозирає складність взаємозв’язку між творчістю й еросом і стає в цьому попередником поезії кінця XIX – початку XX ст., зокрема тих мотивів, що розроблялися символістами.

Пристрасне ставлення Федьковича – поета до дійсності базується не тільки на романтичному світоуявленні, а й має раціоналістичні, подекуди й просвітницькі засади. Емоційне неприйняття багатьох явищ дійсності виражається в гостросатиричних інтонаціях, органічно пов’язаних із ліризмом поета (найочевидніше взаємодія сатири та ліризму простежується в поемі “Новобранчик”). До сатиричного розгляду Федьковичевої поезії потрапляють церковно-релігійне лицемірство (“У горах”, “Я гадав, що лиш у Римі…”), продажність і корисливість галицьких верховодів (“Наші “старі”, “Чому тоті наші пани…”), національна нетерпимість (“Страж на Русі”). Поєднуючи ліричне узагальнення й концептуальний художній роздум, Федькович відкривав необхідність щирих, сердечних взаємин людей різних національностей (поема “Волошин”, оповідання “Три як рідні брати”, “Штефан Славич”). Одним із перших українських літераторів він висував ідею неподільності українських земель (“До мого брата Олекси Чернявського, що збудував міст на Черемші у Розтоках”, “Нива”, “Україна”). З великим внутрішнім переконанням провіщає поет образ майбутньої соборної України (“У науці, у розраді…”).

Поєднуючи сентименталістський і романтичний підходи в зображенні людини, поет усе-таки не уник суперечностей між ними в їхніх найхарактерніших рисах. Поезія Федьковича має, на перший погляд, усі ознаки психологічно глибокого, співвідносного з європейськими літературами романтизму, всі ознаки, крім однієї, вочевидь, найголовнішої – особистості героя. Співчуття тому чи тому персонажеві, навіть ентузіастичне чи й екзальтоване захоплення ним, або ж довірливі розчулені інтонації у виповіді автором своїх скрух не могли самі собою надати героєві таких глибин, які можливі лише за умови концептуального протиставлення героя й середовища, усвідомлення й прийняття ним свого відособлення. Федькович – поет ще не розкривав тією мірою, якою давала змогу його романтична естетика, конфліктності природи людини, не йшов до цілісності героя через аналіз його внутрішнього світу.

Найширше у творчості Федьковича представлено розробку романтичної позиції маргінала, героя – втікача (“дезертира”), що так чи так (у своєму сюжетному функціонуванні, в своїх жанрово-стильових характеристиках, у колі наданих йому переживань) уникає гніту дійсності, не готовий до діалогу з її суворістю та інертністю.

Загалом герой Федьковичевої поезії – пасивний страждалець, переважно сповнений меланхолії й резигнації. Він не здатен покластися лише на себе, може існувати тільки в доброзичливому середовищі – родини, свого села, любих товаришів – “камратів”, побратимів, поза цим середовищем він гине. Фактично чи не всі ключові теми Федьковича – поета ведуть до ідеї смерті, передусім до такого її “романтичного” різновиду, як самогубство (або ж відвертий пошук загибелі), залишаючи героєві свободу самому обрати його спосіб і час. Але навіть і в самогубстві Федьковичів герой не утверджується як повновага індивідуалізована особистість (пор., приміром, вірш “Самовбійство – се трусість…” із “Зів’ялого листя” І. Франка); сентиментальна нота, яка незмінно бринить в образі героя, ще не дає змоги перевести його в беззастережно нову іпостась.

Природа ліричного таланту Федьковича, як уже зазначалося, багато в чому подібна до Шевченкового. Основою цієї подібності є, крім багатьох інших моментів, уміння художньо відобразити ліричне переживання в розвитку, зосереджуватися на глибоко внутрішньому житті, фіксувати стильовими й композиційними засобами рух емоційних станів і їх відтінків. Буковинському поетові вдавалися також значні за обсягом ліричні твори, в яких одноманітності уникнуто завдяки асоціативній зміні об’єктів ліричного переживання та зміні способів викладу. Чергування описів, роздумів, повістувальних елементів – широко застосовуваний прийом в одному з перших віршів Федьковича “Сонні мари” (подібне також у віршах “Вечір на Підгір’ю”, “Неділя завтра”). До кращих набутків поезії Федьковича належить лірична поема “На могилі званого мого брата Михайла Дучака у Заставні” (1867), яка за загальними принципами побудови стоїть поряд із поемою “Кавказ”, віршем “А. О. Козачковському”І. Шевченка, поемою “Похорон друга” П. Тичини; водночас розгалужена, поліфонічна структура поеми, можливо, як жоден інший твір Федьковича, несе на собі виразний відбиток особливостей письма, не раз випробуваних у його творчості: виклад фактів дійсного життя (армійське побратимство, смерть одного з товаришів уже по виході зі служби) ведеться в поемі паралельно з їх сим-волічним відображенням в уяві поета; частими тут є описи передчуттів, візій; проникливо звучать звертання автора до землі (“Земле моя, нене моя, Голубко моя, Пахучими васильками Майованая…”), яка забрала “вірного товариша”, до Нечуя – ангела смерті, до коханої, до самого “братика Михайлика”.

Розмаїття поетичних жанрів Федьковича творить одну з найширших і найбагатших індивідуальних жанрових систем в українській поезії XIX ст.

Окрім ряду рідкісних (а то й курйозних на той момент літературного розвитку) жанрів віршованого повістування, силогістично-медитативної та медитативно-повістувальної лірики (легенди, віршовані оповідання про святих, поменники, віршові послання, посвяти, гімни, молитви, романси, баркарола й т. ін.), жанрова система поезії Федьковича містить оригінальні жанрові модифікації, що є результатом грунтовного розроблення власне ліричного вірша в царині медитативно-зображальної та медитативно-повістувальної лірики, а також поеми й балади з різним співвідношенням повістувального й ліричного елементу, з домінантними ознаками різних творчих методів і видів сюжету. Поема та зазначені модифікації ліричного вірша Федьковича були тими жанрами, через опрацювання яких здійснювався магістральний жанровий розвиток української поезії XIX ст.

У жанровому доробку поета особливу увагу звертає на себе невеликий обсягом (від 12 до 24 рядків) ліричний вірш, що містить невимушений, багатий відтінками чуттів виклад значущої для суб’єктивної свідомості події (рідше – ситуації), зовнішньої чи розгорнутої у внутрішньому світі, масштабної за своїми душевно-психологічними наслідками, з переважним перебігом емоції від певного піднесення до жалю, стану безнадії й розпачу. Одним із перших в українській поезії Федькович випробував звучання ліричних мініатюр, які фіксують миттєвий спалах почуття. Серед них вирізняється цикл “З окрушків” – новаторське жанрове явище в ук-раїнській поезії. У циклі (складають його 24 твори, доповнюють декілька інших віршів із доробку “середнього” періоду творчості) зібрано й афористичні за формою публіцистичні висловлювання, й романтичні роздуми про самотність душі поета, й імпресіоністичні вираження плинних настроїв героя в залитій місячним світлом ночі.

Більшого розголосу, ніж поезія, набула свого часу (особливо в Наддніпрянській Україні, де була відома збірка його “Повістей…”) прозова творчість Федьковича.

Саме тут він постав відкривачем Буковини як об’єкта промовистого літературного зображення, майстром захопливого, адресованого найширшому читачеві, малого прозового жанру, визначним стилістом, що вільно й артистично почувається в стихії українського загальнолітературного й діалектного слова. Проте глибина бачення людини, її внутрішнього світу в прозі Федьковича не може, однак, дорівнятися кращим здобуткам його поезії.

У сюжетній основі багатьох оповідань Федьковича лежить атрактивна подія або ж історія екзотично сильної пристрасті – на тлі й у конфліктно-змістовому контексті не менш екзотичного звичаю. Місцем дії, як правило, є Буковина – просторовий образ, що в свідомості митця зазнав внутрішньої еволюції від загальних уявлень про відповідник “романтичної” місцевості до переважно точного, принаймні в зовнішніх подробицях, зображення. Романтизованими (але не достоту романтичними!) рисами, загалом відомими з далеко не рідкісних зразків літератури XVIII – першої половини XIX ст., позначені мешканці Буковини – “діти природи”, примітивно-цілісні натури, зображені без поглибленої психологічної деталізації й нюансування внутрішнього світу, як носії непереборної пристрасті, стійкої ментальної установки, невідступного почуття, афекту. Найгостріші переживання їх визначаються здебільшого вільним розвитком симпатій та антипатій, рідше – факторами зовнішніми, від них незалежними (відхід юнака до війська тощо). “У зображенні Федьковича, – писала Леся Українка, – незважаючи на печальні сюжети, Буковина постає завжди певною мірою у святковому вигляді; його герої страждають більше від кохання, ніж від тяжких економічних суспільних умов, а це навряд чи так було на Буковині навіть у більш щасливі для буковинського селянства 60-ті роки” .

Ідеалізований, піднесений погляд на зображувану дійсність, особливо на життя мешканців гір, окремі “романтичні” (тобто активно культивовані романтизмом та епігонськими щодо нього течіями, але відкриті значно раніше) прийоми були заявлені в прозі західноукраїнських письменників ще до виступу Федьковича. Вирішальний вплив на Федьковича-прозаїка мала, однак, творчість східноукраїнських письменників – Г. Квітки-Основ’яненка й особливо Марка. Вовчка, про яких він захоплено відгукувався в листах і художній стиль яких намагався творчо засвоїти. Переймаючи окремі схеми й прийоми, вироблені в літературі до нього, Федькович у прозових творах зумів вдихнути життя в зображувані постаті й епізоди, наділивши їх виразною своєрідністю. Письменник надав оригінальної інтерпретації й динаміки відомим інваріантам сюжетів, у викладі й будові оповідань акцентував власне світорозуміння, окреслив психологічно переконливі, хоч і неглибокі, ситуації й риси характерів.

Оповіданнями “Люба – згуба” та “Серце не навчити” Федькович розпочав розроблення художньої концепції непереборного, пристрасного почуття, яку з певними модифікаціями переніс також у ряд ліричних віршів і поем. Перші два оповідання об’єднано подібністю центральної сюжетної лінії (суперництво за дівчину між рідними братами в першому, й між легінями-побратимами – в другому, яке завершується вбивствами та самогубствами), їм притаманні деталізовані, проте динамічні описи (природа гір, церковні свята, весілля, одяг, прикраси, зброя гуцулів, звичаї простого народу тощо). Поетизуючи сильне любовне почуття, Федькович ще більшою мірою намагається поетизувати, а то й ідеалізувати красу гуцульських звичаїв. Конфлікт цих оповідань полягає відповідно не так у зіткненні індивідуальних любовних домагань, яку протистоянні бажання вільного любовного вибору, з одного боку, й кодексу лицарської честі – з іншого, в ситуації, коли рішення, зумовлені ними, не збігаються. У названих та інших (“Побратими”, “Безталанне закохання”, “Стрілець”, “Хто винен?”) близьких за темою оповіданнях зазначений кодекс, етикет, народні етичні засади чи повір’я домінують над ідеєю любові й побудованого на ній родинного житія. В оповіданнях Федьковича “серце” потрапляє в стабільні, добре врегульовані й регламентовані права звичаю; його, з одного боку, справді “не навчити”, не переконати в недоречності домагань, але, з іншого боку, не стається й так, як воно хоче. Внаслідок цього свавілля “серця” відбуваються трагічні події, непоправні інциденти.

Переважно через вчинки незвичайні – вбивство й самогубство – виказує герой силу свого кохання в більшості Федьковичевих оповідань цієї тематики. Трактування цього почуття (ще не особистості самого героя, його носія) наскрізь пройняте романтичною парадоксальністю. Прагнення героя нерідко сповнені внутрішньої суперечливості, що призводить до кривавої драми чи самогубства, в окремих випадках здатні наводити на думку, що герой шукає радше не взаємності почуття чи щасливого шлюбу, а загибелі через кохання (цей тип із належною грунтовністю описано в літературі пізніше, див., напр., “Гранатовий браслет” О. Купріна, “Митина любовь І. Буніна). Особливо виразно мотив кохання як “згуби” звучить у ряді поезій, де Федькович, усунувши побутові описи, обставинне тло, посиливши динамізм, надав йому виразно романтичного характеру (“Дві пісні рожеві”, “Присягався”, “Богачева”, “На зеленііі млаковині”, “Черемська цариця”, “Сокільська княгиня”).

Кодекс честі гуцула-легіня – найвища моральна норма в оповіданнях Федьковича. Сила любовного почуття того чи того героя здатна призвести до конфлікту між братами, побратимами тощо, проте моральний імператив лицарства залишається в засаді непохитним. Загальна орієнтація на художнє представлення таких норм могла мати у Федьковича літературне походження (прадавні белетристичні й історичні мотиви самовідданої дружби, вірності слову тощо, зібрані вже в “Gesta Romanorum”, активізовані середньовічною “рицарською” традицією, а також класицистичною й сентиментально-романтичною літературою XVII-XIX ст.; один із численних зразків таких творів – перекладена Федьковичем балада Ф. Шиллера “Порука”). Однак письменник, зображаючи звичаї гуцулів, спирався, без сумніву, також на відомі йому залишки архаїчних форм у тогочасному житті. Вони виявляються в точній регламентації гідної, визначеної віком і становищем поведінки, в тривкості сердечної прихильності, в урочисто-підкреслених жестах дружби, в щедрій гостинності (очевидно, в окремих моментах не обійшлося й без авторової ідеалізації, наприклад, у зображенні строгої й надміру системної субординації взаємин різних вікових груп чоловічого населення в оповіданні “Люба – згуба”). Проте з цими етнічними особливостями звичаю нерозривно пов’язане й допущення непомірного егоцентризму та заро-зумілості, що в крайніх виявах здатні навіювати персонажеві гадку про право розпоряджатися чужим життям. Органічно випливає з цих особливостей і певна декоративність самої поведінки: чималої уваги в житті й думках героїв надано мальовничим позам, пишному одягу й зброї (так, з усього, що найдорожче для героя оповідання “Люба – згуба”, який задумав братовбивство й самогубство, це – кресаня).

На виявах поважної звичаєвості, зображення яких має виразний відбиток суб’єктивної авторської оцінки, значною мірою засновано моральний ідеал письменника. Герої оповідань Федьковича прагнуть захистити, утвердити, поширити те, що вважають справедливим; їм незнані рефлексія й сумніви, й це в стильовому контексті з іншими елементами художнього світу Федьковичевої прози є однією з прикмет їхньої привабливої цілісності (“Сафат Зінич”, “Таліянка”).Мотив ширення і накидання “справедливих” поглядів транспортується, нарешті, у своєрідний “педагогічний анекдот” (за дещо послабленої любовної лінії), яким є оповідання “Опришок”. Герой твору додержується старосвітських поглядів (порівняймо образ Данила Гурча з однойменного оповідання Марка Вовчка). Він успішно впорався з перевихованням зухвалого молодика, демонструючи вдавану чи справжню суворість. В оповіданні знайшли вияв просвітницькі орієнтації, що ними найбільше позначений пізніший період діяльності письменника, гумористично-бурлескні елементи стилю й сюжетотворення, які спорадично виявлялися вже в перших прозових творах. Могив перевиховання з примусу наявний і в оповіданні “Стрілець”. Не випадковим у цьому плані було звернення Федьковича до переробки комедії Шекспіра “Приборкання непокірливої”. І те й інше подає свідчення досить поміркованих, а то й консервативних поглядів письменника і, звичайно ж, іще раз ставить під сумнів романтичний характер його прози.

Тематику жовнірського життя найповніше представлено в оповіданнях “Три як рідні брати” та “Штефан Славич” і поєднано в них із мотивами, відповідно, побратимського звичаю та “люби – згуби”. Смисловою домінантою цих оповідань є ідеї любові, дружби й солідарності людей різних за національністю, проте ідейна й моральна концептуалізація текстів відбулася на тлі ослаблення їхньої художньої переконливості.

Мотив побратимства, розроблений у більшості оповідань на гуцульському матеріалі, а тут дещо видозмінений з огляду на перенесення частини дії в інше географічне й національне середовище, є сюжетною і настроєвою основою оповідання “Три як рідні брати” (пізніша розширена переробка – “Ангел хранитель”). Оповідання, втім, позначене загальною позитивно-моралістичною заданістю, сентиментальною розчуленістю в авторському викладі, певною екзальтованістю вираження почуттів і переживань дійових осіб – рисами, які ще більше посилені в пізнішій переробці з надокучливим, неглибоким релігійним лейтмотивом сподівання на ангела-хранителя та зближення його образу з роллю того чи того побратима.

Солідарність простих армійських чинів зображено й в оповіданні “Штефан Славич”. Головним своїм мотивом оповідання перегукується з поемою “Дезертир”, проте художнє трактування причин дезертирства в цих творах різне; неоднаковим є й пафосне звучання твору: з одного боку, в мотиві “люби – згуби” письменник наразі не вбачає вагомих доказів для естетичної й моральної героїзації дезертира Штефана, з іншого – Федькович – прозаїк не може піднятися над побутовим матеріалом до широких антимілітаристських узагальнень, як це під силу Федьковичеві – поету.

Та модифікація повістувального жанру, в якому працював Федькович, і та стильова манера, яку він обрав, не давали змоги прозовим творам письменника ні досягти глибоко реалістичного зображення дійсності, притаманного більшості європейських літератур того часу, ні навіть утриматись, як це сталося з його поезією, в колі романтизму. За своїм художнім спрямуванням його оповідання наближаються то до відгалуження сентименталізму, то до “просвітницького” різновиду реалізму.

Ознаки, що вирізняють Федьковичевих героїв з-поміж середовища, – суто зовнішні й поверхові. Поза тим письменник не розкриває можливої складності їхніх характерів, поведінки, роздумів; навіть їхня врода, виступаючи чи не головним побудником сюжетного руху, не постає в духовній або фізичній своїй характерності, в сприйнятті її та визначеному діянні на партнера, як це стається в психологічно глибших зразках прозових творів, відомих на той час (“Манон Леско” Прево, “Страждання молодого Вертера” Гете, “Адольф” Констана тощо).

Герої оповідань Федьковича наділені здатністю глибоко переживати, але ця сюжетно задекларована здатність до переживання – не індивідуальна, тобто сама собою ще не представляє того чи того героя індивідуальністю, тим більше не робить його особистістю. Герої виступають тут пасивними жертвами власного почуття, гіпертрофованого емоційного сприйняття, але не вміщують у собі певної внутрішньої концепції, за якої тільки й можливий романтичний герой, – щонайбільше вони є аргументами до авторського романтично-сентиментального, по суті, винесеного поза їх образ уявлення про ірраціональне облаштування світу. Безперечно, у змістовій структурі твору така природа героя не могла повноваго протистояти феноменові етикетного звичаю, якому приділено значну увагу, пересилювати його задля романтичного самоствердження героя чи реалістичного аналізу дійсності.

В історії української прози оповідання Федьковича посідають своєрідне місце за жанровими, пафосними, стильовими ознаками. Засновані на новелістичній структурі (виразно новелістичними є розв’язки майже всіх оповідань), ці твори, слідом за “Оленою” М. Шашкевича, зразками прози М. Устияновича, стимулювали розбудову жанру новели. На фоні “мінорного” звучання творів багатьох українських письменників 60-80-х років, особливо тих, що порушували тему народу, простолюду, оповідання Федьковича вирізняються безпосередньо вираженим оптимізмом, просвітницькою тверезою, піднесеною вірою в здорові моральні засади людини. Передумови наявності цих рис далеко не вичерпуються заданою моралістичною настановою, якій тією чи тією мірою підпорядковані твори письменника. Сам широкий образ дійсності – попри драматичні пригоди персонажів, їхню смерть тощо – побудований у Федьковича на життє-ствердних пафосних принципах, у її розвитку виявляє себе певний смисл, персонажі поселені в атмосферу загальної зацікавленості, співчутливості, небайдужості, перебувають в постійному полі авторського емоційного відгуку, яким знімається можлива трагічна розпачливість. Оповідання, очевидно, мали для письменника значення тієї жанрово-стильової форми, в якій він, щоправда, з певною однобічністю, вів пошук непорушних онтологічних підвалин, відтворюючи, а ще більше конструюючи їх за допомогою художнього домислу, звільнявся від станів бентежності й невизначеності, що на них стихійно натрапляв в окремих сферах творчості як поет.

Ряд оповідань Федьковича (“Люба – згуба”, “Серце не навчити”, “Сафат Зінич”, “Безталанне закохання”) виступають довершеними в своєму роді стильовими зразками. їх відзначає проникливо відчута, адекватна зображуваним подіям тональність оповіді, майстерність вибору планів художнього відтворення, в якому загальний виклад, немовби конспективний начерк об’ємнішого твору, що з нього усунуто психологічну мотивацію, інтроспекцію переживань, чергується з деталізованим розгортанням зображення у вузлових, кульмінаційних моментах твору, наводяться найважливіші характеристичні висловлювання героїв, максимально змістовні короткі діалоги, здійснюються епізодичні спроби розкриття психології персонажів, випробувано широкі можливості композиційних рішень (описи, відступи, ретардації, ущільнення розповіді, паралельний виклад подій тощо).

Точною, стилістично ємною є мова прозаїка, лексично й граматично орієнтована загалом на мову Наддніпрянської України, водночас забарвлена неповторним колоритом буковинсько-гуцульської говірки. Становлячи певний крок у поступі української прози того часу, просуваючи її розвиток у багатьох окремих аспектах і навіть виступаючи там найвищим здобутком, оповідання Федьковича водночас у своїй функціональній характеристиці відігравали також і роль творів для народного читання.

Не випадково сучасники зауважували їхню близькість до літературного жанру “народних оповідань”, а представники літературного народництва – їхню суголосність загальному колу естетичних настанов цієї течії.

І все-таки схарактеризована вище модифікація оповідання, яку розробляє Федькович – прозаїк, з її проблемами, жанровими, стильовими, образотвірними та іншими параметрами на загал не відповідала його масштабу як митця. Коли внутрішня художня еволюція спонукала Федьковича до потреби глибших узагальнень, він не вважав за можливе здійснити це в прозі, а переніс таку роботу в драматургію, результати якої неоднозначні.

Драматургії Федькович приділяв чималу увагу, починаючи з 1865 р. Драматичний рід літератури письменник з часом почав уважати за найголовніший – і у вияві спроможностей автора, і в характеристиці самої літератури (відносячи драму до пори її розквіту). Першим твором Федьковича – драматурга був жарт на одну дію “Так вам треба!”. У творі з живим народним гумором представлено ряд побутових сцен, переважно залицяння до багатої вдови та двох її доньок. Пізніше (1884) Федькович розширив п’єсу до трьох дій, назвавши її “Сватання на гостинці”. Ця, за жанровим визначенням автора, “мелодраматична фрашка” ввібрала багато народних пісень і приспівів до танцю та відповідних авторських стилізацій, поповнилася новими діалогами (здебільшого в корчмі), проте загалом розбудова не пішла на користь творові; нововведені фрагменти виявилися переважно зайвими, ослабили напругу дії, уневиразнили начерки характерів персонажів, що простежувались у першому творі.

На побутовому матеріалі грунтується мелодрама “Керманич, або Стріляний хрест” (перша, прозова, редакція – 1876 р., друга, віршова, – 1882 р.), в окремих сюжетних лініях якої відчутні ремінісценції з опери К. М. Вебера “Der Freischьtz” (“Вільний стрілець”; лібрето Ф. Кінда). У п’єсі багато любовних пар, залучених у складну інтригу. Значне місце в творі посідають поетичні перекази, передусім про короля Гуцула, котрий дрімає у Сокільському (тут мають місце алюзії давньонімецької, не раз використаної поетами й драматургами – романтиками легенди про короля Ротбарта (Барбароссу), заснованої на постаті короля Фрідріха І Гогеншта-уфена, що жив у XII ст., а також відгомони міфічних теорій Федьковичевого приятеля поета Нойбауера), увага акцентується також на ставленні героїв до “стріляного” хреста, що впливає на їхню долю. Подібні міфічні мотиви й маніпуляції з сакральними предметами виступають на передній план у п’єсі “Довбуш”. Проте це (та пов’язані з ним ознаки застарілості художньої форми) – лише поверхові характеристики твору, над яким письменник працював найбільше і який, за задумом автора, мав посісти чи не найголовніше місце у Федьковичевому художньому світі. Довбуш (а дещо пізніше й Хмельницький з однойменної трагедії) – герой, до якого закономірно прийшов письменник, шукаючи по можливості масштабну й універсальну постать, репрезентанта найглибших і найоригінальніших своїх уявлень про ті аспекти дійсності, що виступали ключовими протягом усієї його творчості.

Образ Довбуша, сам собою аж ніяк не новий для письменника на етапі драматургічної діяльності, відбиває тривалу еволюцію художнього бачення його – від героя піднесеної романтичної балади з першої віршової збірки до героя похмурої трагедії, в якій цей образ набуває нового концептуального значення й поглиблених вимірів, насамперед психологічних, що їх не могли вповні вмістити в собі, приміром, ні постаті жовнірів – страдників та втікачів із війська, ні злиті з гуцульською природою “стрільці” та “керманичі”, ні закохані легені, персонажі Федьковичевих оповідань. Герой народних легенд, ватаг опришків Довбуш володів, за уявленням письменника, тим ступенем зовнішньої свободи, що давав змогу вирішувати в цьому образі масштабні художні завдання. Крім того, для Федьковича важило, очевидно, й те, що цей герой взятий із питомої етнічної стихії, примножений у своїй значущості силою народної поетичної уяви, не запозичений, принаймні в зовнішніх своїх характеристиках, із чужого літературного зразка; своїм Довбушем Федькович наче вписував Гуцульщину до славетних країв, що зродили відомих героїв.

Можна згадати висловлювання І. Франка, Лесі Українки, інших критиків про невідповідність образу ватажка опришків, який постає у творах Федьковича, історичній правді. У Федьковича, однак, не йшлося про вірогідність фактів історії, ні про соціально-критичний аналіз явищ опришківства, ні навіть про феномен лідера певної спільноти; з усіх рис легендарно-історичного Довбуша драматург обирає досить вузький і навіть односторонній аспект, ігноруючи (чи довільно трактуючи) інші. Драматургу знадобилася виняткова особистість на роль протагоніста його психологічної концепції – й Довбуш дуже доречно до цього надавався.

Перших два “отвори” (дії. – М. Б.) п’єси “Довбуш” Федькович написав у 1867- 1869 роках (1869 р. їх надруковано в журналі “Правда”). Вони подають надто далеку й розлогу передісторію щодо гаданого головного героя – Олекси Довбуша – й населені великою кількістю дійових осіб. Заплановану “дивоглядію в п’ять отворах” драматург тоді так і не закінчив, повернувшись до цього задуму пізніше. Перший, незакінчений варіант п’єси, написаний у творчо розкутішій, жвавішій манері, ніж пізніший варіант, містить чимало поетично виразних фрагментів (особливо це стосується пов’язаних з образом Василя Довбуша, батька Олекси), лірично-філософських роздумів про “любу”, облуду надії й підступність смерті, що доповнюють і розвивають комплекс ідей поетичних творів, написаних приблизно того самого часу, зокрема поеми “Циганка”; творчо своєрідним є обгрунтування філософської позиції активно-евде-моністичного “вживання життя”, окремі проникливі узагальнення й афористичні вислови, зблиски метафоричної образності. Взяті безвідносно до творчого задуму як самостійний художній текст, ці дві дії першого варіанта “Довбуша” становлять із стильового погляду, можливо, найвище досягнення Федьковича-драматурга.

У 1875-1876 роках Федькович створює німецькою мовою повну редакцію п’єси (не збереглася), відразу потому – її україномовну переробку, а 1884 р. на її основі – ще одну під назвою “Довбуш, або Громовий топір і знахарський хрест. Трагедія в п’ять ділах” (цей остаточний варіант перекладено й німецькою мовою; третя українська та друга німецька редакції майже ідентичні). В доопрацьованому варіанті п’єси Федькович виразно посилив її трагедійну спрямованість, дещо редукував коло персонажів та прибрав сторонні сюжетні відгалуження, проте й тут збереглися рецидиви розглянутого в історичному русі епічного задуму з багатоманіттям сюжетних ліній і ходів.

Через ці та інші причини трагедія “Довбуш” навряд чи сценічна (з кінця 1876 р. й до початку 80-х років п’єса зрідка бувала на театральній сцені у Львові та Вижниці; в XX ст. жоден театр не брався до її постановки). П’єса архаїчна за своєю драматургічною побудовою та атрибутикою (в сюжеті переважають надзвичайно заплутані, карколомні інтриги; з невиправданою легкістю, на манер старовинних трагедій, здійснюються численні вбивства; наявні передавнені романтичні мотиви загрози кровозмішення – у стосунках Довбуша з усіма героїнями – та приреченості роду загинути в один день тощо), герой її виписаний дуже нерівномірно (Довбуш непереконливий як вождь усього, міфологізованого в драмі, гуцульського народу), проте зміст і засаднича думка твору полягає в іншому.

У трагедії “Довбуш” Федькович поглиблює й підносить на новий рівень узагальнення один із провідних мотивів своєї творчості – мотив “люби-згуби”. Поряд із його ускладненням відбувається художнє дослідження певної сфери психічного життя взагалі; пристрасті ірраціонального походження захоплюють у свій полон персонажів п’єси. На специфічному національному типажі й у сфері улюбленої, не раз випробуваної художньої проблематики Федькович створює віддалену варіацію “донжуанівського” сюжету, даючи відтак оригінальну його інтерпретацію (можна твердити, що головного героя своєї п’єси, справжнє ім’я якого Дон Жуан, письменник називає Довбушем, наділяючи окремими, не завжди найприкметнішими рисами ватажка гуцульських опришків і такого самого роду фактами його справжньої історії, якби в п’єсі час від часу не у відчутнювався ще один мотив – утопічної концепції вільної Гуцульщини з її Довбушем як гуцульським Барбароссою). Український драматург ревізує зазначений сюжет насамперед через посилення й ускладнення реагувань – відповідей персонажів на вчинки головного героя. Наділений надзвичайною привабливістю, здатністю пробуджувати любов, гордий, сповнений самоповаги, легінь потрапляє в трагічну ситуацію з тими силами, які сам викликає і навзаєм носить у собі. Трагедія постає як твір про складне почуття любові – ненависті (з супровідними його обертонами), незворотності якого, по суті, немає конструктивного розв’язання. У п’єсі Федьковича “люба” легко долає перепони між людьми, але коли ненароком обертається в свою протилежність, герої опиняються в конфліктному полі величезної напруги (Довбуш і Цора, Довбуш і Дзвінка), де все перебуте набуває раптом протилежного смислу. Радісне й добровільне жертвування індивіда своєю свободою в іншому смисловому трактуванні відразу виступає брутальним посяганням на його свободу (сцена виманювання Довбушем магічного хреста).

Трагедія “Довбуш” становить певний перелом у Федьковичевому баченні природи людини. До часу створення цієї п’єси письменник міркував, що релікти гуцульського звичаю, які частково збереглися в тогочасній дійсності (і які він побільшував своєю художньою уявою, як-от у циклі “маланочних” пісень), здатні вирішити внутрішню суперечність індивіда, міжсуб’єктні конфлікти (які, своєю чергою, як чутливий художник, він також фіксував і закоріненість яких не міг не помічати в темних глибинах душі). Пошуки способів самогубства, складні любовні перипетії, незрозуміле бажання душевно вразити чи не найдорожчу людину – все це, зображене Федьковичем у низці віршів, поем, оповідань, нібито нейт-ралізується, знімається чи принаймні набуває іншого етичного сенсу при зіткненні зі старовинним гуцульським звичаєм. Аж у “Довбушеві” письменник змушений відкликати таку ілюзорну гадку. Натомість із п’єси висновується інше: індивід мусить знайти межу в своєму заграванні з ірраціональними силами, за якою ці сили стають непідвладними його задумам і волі, з невідворотністю ведуть його до загибелі, приниження гідності іншої людини, психологічного краху. Парадокс полягає в тому, що для “люби” не існує цієї проблеми, коли ж неконтрольована пристрасть наражається на заперечення й ускладнення, ця межа виявляється вже перейденою. Трагедія “Довбуш” має важливе значення для Федьковичевого художнього трактування почуття, й у цьому плані посідає також своє самобутнє місце в психологічному дослідженні внутрішнього світу людини українською літературою того часу. П’єсі не можна відмовити й у поодиноких вдалих сценах, поетичній довершеності окремих висловів і реплік, монологів. Перспективним був і той аспект задуму, щоб у ролі проводиря постав герой, позначений ірраціональними рисами натури (мотив, інтенсивно розроблений пізніше, в літературі початку XX ст.).

Звернення до типу героя, наділеного значною свободою особистісного вибору, закономірно підсумувало й Федьковичеву тему долі України; йдеться про трагедію “Хмельницький” (1887-1888, три редакції). Інтерес письменника до образу українського гетьмана був запрограмований ще в перших його поезіях – “Україна”, “Козак”, “Der Kosak”. Відчуваючи обмеженість своїх знань, якою позначені й названі поезії, Федькович цього разу намагався йти за історичною наукою (зокрема, за працями М. Костомарова та деякими польськими джерелами). Незважаючи на те, що за цих умов письменник усвідомлював небезпеку підкорення творчої фантазії позахудожньому елементові (в листах цієї пори неодноразово сам підкреслює різницю між “історичним” і “драматичним” героєм), він її все-таки не оминув. “У своєму “Хмельницькому”, – зазначає упорядник видання і перший критик цієї п’єси Федьковича О. Колесса, – він дає нам те, перед чим перестерігає в своїй передмові, а саме – “драматизований сегмент нашої історії”. Драматичний сюжет трагедії “Хмельницький” становить не поетична концепція, не творчий помисел Федьковича, але сама історія Хмельницького і Хмельниччини, яку поет перестудіював на основі монографії Костомарова. Сюжетова конструкція Федьковича лежить у тім, що він вибирає, сполучує з собою, часами анахронічно, і виводить на сцену вибрані моменти з історії Хмельниччини” . Тож п’єса Федьковича має в підсумку подібність до драматизованої історичної хроніки.

У трагедії “Хмельницький” письменникові вдалось окреслити параметри лише зовнішньої масштабності героя, реальне ж наповнення її чималою мірою втрачається; мало розгорнуто особистісний вимір головної постаті: Хмельницький у цій п’єсі нерідко постає анемічним резонером, здебільшого коментатором тих подій, які відбуваються з ним і навколо нього, а не їх головним учасником, призвідцем і вершителем, так, як це, зрештою, було в історії. Як і в трьох редакціях “Довбуша”, у п’єсі “Хмельницький” герой також суціль обплутаний підступами недоброзичливців; інтриган (російсь-кий воєвода, “пленіпотент московського царя” Бутурлін) тримає під своїм наглядом усі основні приводи дії й, зрештою (подібне відбулося і з Василем та Олексою Довбушами), ставить героя в скрутне становище.

Водночас Федьковичу вдається проникнути в сутнісні сили історії, які роблять його Хмельницького трагічним героєм. Те, що Хмельницький стає жертвою обману (це дещо прямолінійно стверджується в п’єсі) й у фатальний спосіб накидає Україні тривалу й виснажливу московську неволю, ще не вичерпує трагізму ситуації героя. Головна трагедія його, як висновується з п’єси, в тому, що в історичних, геополітичних, політико – економічних обставинах свого часу він не міг утвердити Україну як незалежну самостійну державу й себе як її главу – за всіх своїх державницьких, дипломатичних, військових та інших талантів, за всієї не пересічності своєї особистості. Розуміння цього обмежує його свободу, змушує відчувати розбіжність між істинним становищем і тимчасовою роллю (“Для того ж видиш, друже, що я мушу Хотіти, що не хочу? – Але я На Господа святого уповаю! Бо іншого гатунку тут не знаю!.. Коли не пан – то хай здаюсь хоть пан”, – такі міркування головного героя наведено в одному з варіантів першої редакції п’єси. Ця апріорна неможливість утвердити в новому статусі себе та Україну, з одного боку, а з іншого – визначні особисті якості, котрі поривають героя поза ці обставини та обмеження, зрештою, поза свій історичний час, і становлять основу внутрішнього конфлікту героя у трагедії “Хмельницький”.

Поривання героя, безперечно, надає цьому образові певних романтичних ознак; є й інші елементи твору (постать Касандри, невістки, невипадково найменованої саме так, з орієнтацією на її “пророцьку” роль у п’єсі), які змушують згадати тяжіння письменника до романтичного напряму. Проте трагедію “Хмельницький” виконано в значно стриманішій стильовій образній манері, ніж відповідний масив віршів і поем, чи й навіть трагедію “Довбуш”. П’єсу “Хмельницький” з її виключною увагою до історичної подійності, з беззастережним домінуванням у ній обов’язку над будь-якими почуттями швидше за все можна кваліфікувати запізнілим відгомоном просвітницького класицизму в українській драматургії.

У так званий львівський період діяльності Федькович здійснив ряд перекладів та переробок п’єс іноземних авторів. Найбільш творчо вільним підходом вирізняється переробка невеликої комедії німецького драматурга Е. Раупаха, що у Федьковича дістала назву “Запечатаний двірник” (щоб побратися, молода пара обертає собі на користь комічну халепу з батьком дівчини, сільським головою (“двірником”), який стоїть на перешкоді їхньому коханню; за життя автора п’єса не друкувалася, з 1984 р. була в репертуарі Чернівецького музично-драматичного театру ім. О. Кобилянської). З німецької мови Федькович переклав драму Р. Готшаля “Мазепа”.

Одним із перших серед українських письменників він звернувся до спадщини Шекспіра, травестувавши його комедію “Taming of the shrew” (“Приборкання непокірливої”) у “фрашку” “Як козам роги виправляють” (1872), а також переклавши трагедії “Макбет” та “Гамлет”. “Федькович, можна сказати, проломлював тут перші льоди”, – писав про ці переклади І. Франко. Зауваживши, що “Федькович не вмів по-англійськи і перекладав Шекспіра з німецького” та що “білий вірш у нього виходить важкий, неорганічний та немелодійний”, критик, проте, наголошує на мовній вартості цих перекладів: “Федькович розвинув тут велике багатство своєї лексики, користуючись головно гуцульським говором, якого скарбівно він, можна сказати, вичерпав до дна… Кулішів переклад, хоч артистично більше вигладжений, все-таки далеко бідніший на лексику і загально-зрозуміліший, та подекуди більше шаблоновий, коли тимчасом Федьковичів переклад менше докладний, хроповатий та невироблений, але більше колоритний, виявляє більше власної праці перекладача” . Уважне вчитування в поетику Шекспіра при перекладі його творів залишило певний слід у Федьковичевій роботі над створенням трагедії “Довбуш” та “Хмельницький”.

Творчість Юрія Федьковича – яскрава сторінка української культури другої половини XIX ст. Винятково своєрідна генеза його естетичних ідей, різноманітні й незвичайні впливи, яких зазнав письменник, а водночас глибока індивідуальна самобутність митця спричинилися до постання багатобарвного, новаторського за своїм характером художнього явища, що впродовж десятиліть привертало увагу сучасників, а також по-своєму засвідчило закономірно-природне, неухильне зростання національної культурної ідеї в усіх етнічних регіонах України.

Федьковичу належить помітна роль у розширенні художніх обріїв української поезії та прози; з його творчим набутком пов’язані урізноманітнення стильових регістрів і збагачення образних засобів художнього викладу, подальша розбудова жанрової системипоезії (і малої прози), художнє проникнення в окремі явища людської психології.

Із плином часу не втрачає естетичного значення художня майстерність поета й прозаїка, окремі художні тексти якого, особливо в поезії, розкриваються новими гранями, а весь художній світ, створений письменником, привертає читача натхненною любов’ю автора до свого героя, наскрізним захопленим емоційним відгуком, незнищенною вірою в здорові життєві засади людини.

Контрольні запитання и завдання

1. Що вам відомо про історичне й культурне життя Буковини середини XIX ст. ? Чи можна твердити, що багата фольклорна творчість та яскрава обрядовість життя цього краю мала визначальний вплив на творче рішення Ю. Федьковича на початку його літературної діяльності?

2. Чи можна віднести до романтичного напряму поетичну творчість Федьковича? Якою мірою романтичний елемент виявляється в його прозі й драматургії? Порівняйте мотиви поезії Федьковича з творчістю східноукраїнських романтиків 20 – 40-х років. У чому спільність, у чому відмінність?

3. Проаналізуйте поему “Дезертир”. Які ще поетичні й прозові твори письменника близькі до основних думок цієї поеми? Як ви вважаєте, чи мало історичну перспективу проведене поетом протиставлення приватного життя “малої людини” та державно організованого суспільного життя?


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 оценок, среднее: 5,00 из 5)

Юрій Федькович


продовження шоколад боцмана
Юрій Федькович