“Я землі належу. Весь. До дна”

Шістдесяті роки були дивною епохою. Суспільство визволялося від жорстких, а часом і жорстоких регламентів сталінських часів, належне місце посідала віра і довіра між людей, демократизувалися відносини між посадовцями і підлеглими…

Коли ж зважити, що всі ці суспільно-політичні зрушення щасливо збігалися з небаченим до цього ривком наукової думки, яка вивела на орбіту в досі недоторканий космос Юрія Гагаріна, заглянула в ядро ще недавно не розщепленого атома, більше того – розшифрувала навіть генетичний код, то воістину шістдесяті

роки – крутозламні.

Саме такі періоди виписують людей рішучих, з особливо розвинутим відчуттям свіжого, людей новаторського складу. І саме такий Іван Драч. Кредо його як поета, як людини на той час можна записати чотирма такими рядками:

Я ж приходжу: мені до рук

Варто знати кожнісіньку ваду,

Але я вже скоріш помру,

Ніж з ракети в авто пересяду!

Сказано: оригінальний поет не той, кого наслідують, а той кого не можна наслідувати. Іван Драч відповідає цій парадоксальній формулі. Якщо у нього можна щось привласнити, то скільки б не перевдягали запозичене, воно все ж лишиться Драчевим.

Справжня вартість

поета визначається не тільки тим, що він творить сьогодні, а й живучістю його минулих набутків. Поема І.Драча “Ніж у сонці” сьогодні звучить, може, навіть актуальніше, аніж в 60-х, коли вона творилася. “Сонце – це втілення людських прагнень до правди, до краси, до сміливості, до справедливості, до ніжності тощо. Як виникло Сонце? Сонце виникло у фокусі людських поглядів, звернених у небо, бо ж людина звикла дивитись у небо, якщо вона не тварина”.

Сонце в контексті Драчевої поеми – то не тільки небесне світило, джерело енергії і життя. То, скоріше, морально-етична категорія, символ чистих начал, що є в кожній людині.

У кожного, твердить Драч, мусить бути своє сонце, своя заповітна вершина, ідучи до якої ми очищаємось від випадкового, від вічної “суєти суєт”, стаємо вищі і красивіші… Та чи не найсучасніше звучить інше спрямування поеми.

За останні десятиліття, що минули від часу її публікації, людство стало на порозі страшної катастрофи. І ті жахи, що в часи появи “Ножа в сонці” трактувалися як апокаліптичні гіперболи поета, стали реальністю. І страшною реальністю є “Чорнобильська мадонна” – крик одчаю, застереження людству… Певне, тривожнішого дзвону, аніж в цих поемах І.Драча, які кличуть до пильності, не пролунало в жодній з літератур. Поет писав:

Я землі належу.

Весь. До дна.

А до сонця, золота струна

Тчеться вітром, тчеться від землі –

Я пливу до сонця на крилі..

Душу носять по світах вітри.

Сонце вчить крилато догори.

Я ж землі належу. До кісток.

До майбутніх буйних пелюсток.

І ці вісім рядків найкраще показують нам, читачам, відношення поета до своєї творчості, що йде від землі, як сила стародавніх героїв.




“Я землі належу. Весь. До дна”


аналіз талан
“Я землі належу. Весь. До дна”