“Я України син, України…”

Яскраві спалахи Довженкової уяви були невпокореними, могутніми.

Повністю пригасити їх не вдалося навіть витонченій у своїй жорстокості тоталітарній системі. Про це розповідають сторінки “Щоденника” – цього пекучого клубка філософських роздумів, сум’яття, жорстоких розчарувань, болю, відчаю, пристрасті і великої любові.

В ньому жива, не притрушена пилом часу та історичної брехні дута Митця і Людини.

“Якщо вибирали між красою і правдою, я вибираю красу. У ній більше глибокої істини, ніж у одній лише голій правді, істинне

те, що прекрасне… У всьому людському я хочу шукати красу, себто істину”.

Не дозволили, скували натхнення міцними ланцюгами, загнали творчу вошо в ідеологічні пастки, з яких довелося так тяжко виборсуватися, що сил на повне розкріпачення не вистачало.

Висока національна гідність Олександра Довженка розцінювалася як тяжкий злочин. А митець без неї – як одірваний листочок. І він написав “Україну в огні”. Не написати – означало зрадити самому собі. Над письменником навислі грізні хмари.

Усі відступилися. Навіть колеги по перу продали.

Друг Берії, “холоднодуха й зла людяна” режисер М.

Чауреллі після засідання Політбюро грізно кивав пальцем і повчав: “Ти вождю пожалів десять метрів плівочки… Гордість тебе заїла, от і загибай тепер”. “Усе в мене болить. Нема наче точечки живої. Ніщо не радує мене. Нікому не потрібний.

Ой, земле моя рідна, тяжко мені жити”.

Через призму особистих і народних страждань Довженко бачить трагедію всієї України. “Світе мій убогий! Покажи мені, де на тобі пролилося ще стільки крові, як у нас на Україні. Немає другої України.

Немає!” Так, тільки в нас знати свою мову й історію вважалося злочином. “Піхто не хотів вчитися на історичному факультеті. Посилали в примусовому плані. Професорів заарештовували майже щороку, і студенти знали, що історія – це паспорт на загибель. В університеті розмовляли по-українському тільки початківці і поети.

Решта вся – по-руськи”.

Боліла душа митця за шедеври, поруйновані не в полум’ї війни, а в мирні дні такими собі “дрібнюсінькими людцями”. Тому в “Щоденнику” волав до Господа.

…Фізичні сили митця танули… А душа так прагнула творити, літала в такій ясній високості, що не допомагали втихомиритися навіть сльози. “Прости, Україно. Я працював би для тебе день і ніч хоч сто років, і ніколи б не знав ні втоми, ні нудьги, і ніколи не надокучила б мені робота.

Коли б не серце, вимучене й знесилене од болю”. Страждав на чужині невимовно, розумів, що в Україні вже йому не жити… А думки і помисли щодня поспішали додому, трепетно стукали у вікно дитинства, милувалися Десною-красунею і лягали на папір печаллю: “Я хочу жити на Вкраїні.

Хай навіть скоротят ь недовгі вже мої літа, я хочу жити на Вкраїні. Нехай зневага і зло людське круг мене, хай кличуть мене ворогом народу безсоромні й жорстокі службовці- людожери. Я України син, України”. “Перед смертю попрошу поховати мене десь на лаврських старовинних горах, що їх любив я більш за все на світі, що з них я милувався, дивлячись на свою рідну чернігівську землю”.

“Щоденник” – це крик пораненої душі митця, печаль пригноблення, страх за майбутнє України й глибока синівська любов до неї, туга за ненаписаним і нездійсненим.




“Я України син, України…”


стендаль жіночі образи
“Я України син, України…”