Я голос ваш, жар вашого дихання

Четки”, “Біла зграя” … Перші збірки поетеси. “До цієї книги, – писала Ахматова в 1965 році, – читачі і критика несправедливі. Чомусь вважається, що вона мала менше успіху, ніж “Четки”. Цей збірник з’явився при ще більш грізних обставин. Транспорт завмирав – книгу не можна було послати навіть до Москви, вона вся розійшлася в Петрограді.

Журнали закривалися, газети теж. Тому на відміну від “чоток” у “Білій зграї” не було галасливої преси. Голод і розруха росли з кожним днем. Як не дивно, нині всі ці обставини

не враховуються “.

” Біла зграя “з’явилася у вересні 1917 року, і її відділяє від першої ахматовської книги” Вечір “проміжок всього лише на п’ять років. Але ці п’ять років стали для Ахматової “революційним актом”, майже не поміченим сучасниками. Книга писалася в роки першої світової війни і напередодні революції, три нервових вузла визначили її зміст: війна, Росія, любов!

Голос поета мужнів “в країні боліт і ріллей”, вбираючи в себе нові почуття: Ти, росою кроплять трави, Вістю душу мою оживи, – Не для пристрасті, не для забави – Для великої земної любові.

Видно, що у віршах

Ахматової почали проростати зерна історизму, тут вона усвідомила себе національним поетом:

Прийду туди, і відлетить ловлення. Мені ранні приємні холоду. Таємничі, темні сільця – Сховища безсмертного праці.

Спокійної і впевненою любови Не перемогти мені до цієї сторони: Адже крапелька новогородской крові У мені – як крижинка в пінистому вини. І цього ніяк не можна поправити, Не розтопив її великий спека, І що б я не починала славити – Ти, тиха, сяєш переді мною.

Саме тут, в краю, який колись входив до складу стародавнього Новгородського князівства, з’являються у Ахматової вперше настільки важливі і значущі для кожної людини слова: батьківщина, моя охорона, наша країна, – народжується почуття причетності до життя народу і своєї країни.

Тому серед молодецького хору псевдопатріотичних віршів, що супроводжували початок першої світової війни, голос Ахматової звучав трагічно самотньо: Ялівцю запах солодкий Від палаючих лісів летить. Над хлопцями стогнуть солдатки, Вдовою плач по селу дзвенить.

Це не сторонній спостерігач, це голос, що йде з серця, серця живої і трепетного. Тільки поет, що усвідомив свій зв’язок з Батьківщиною, вітчизняною культурою і народом, міг безкомпромісно заявити еміграції:

Не з тими я, хто кинув землю На поталу ворогам. Їх грубих лестощів я не почуй, Їм пісень я своїх не дам.

У 1910-1912 роках Ахматова побувала у Франції та Італії. “Враження від італійського живопису і архітектури було величезне: воно схоже на снивом, яке пам’ятаєш все життя”, – написала вона багато пізніше в своїй автобіографії. Але ці прекрасні сновидіння не заступили скромну красу Росії, тільки загострили прихильність до рідної землі:

Ти знаєш, я мучуся в неволі, Про смерть Господа благаючи. Але все мені пам’ятна до болю Тверська убога земля. Журавель у старого колодязя, Над ним як піна хмари, У полях скрипучі ворітця, І запах хліба, і туга.

Пейзаж сполучається з душевним переживанням, а душевне переживання стає частиною сільського життя. Скупо відібрані деталі сільського пейзажу непомітно й ненав’язливо приєднуються до характеристики внутрішнього стану людини. Однак цей стан не результат перерахованих раніше візьме сільського побуту, воно не підсумок розказаного.

Туга постає тут настільки ж речової, реальної подробицею навколишнього світу, як “журавель у старого колодязя”.

Поєднання конкретних пейзажних замальовок і абстрактного поняття “туга”, що виражає душевний ловлення, перекладає всю картину в психологічний план. І тоді для розкриття внутрішнього світу людини стають однаково необхідними хмари, ворітця в полях, запах хліба, туга. Манера письма, яка зближує Ахматову з Чеховим: “Пейзаж Чехов пише життя свого героя, хмарами розповідає його минуле, дощем зображує його сльози, квартирою доводить, що безсмертя душі не існує”.

Неяскраві простори, висохла убога земля, туга – ось образ Росії, побачений поетом з тверського усамітнення, тієї Росії, про яку Блок писав: Росія, злиденна Росія, Мені хати сірі твої, Твої мені пісні вітрові – Як сльози перше кохання!

Навесні 1914 року Ахматова подарувала Блоку “Четки”, зробивши на книзі напис: Від тебе приходила до мене тривога І вміння писати вірші.

Тривога і туга з життя проникали в літературу, переходили від одного поета до іншого, ставали історичним знаком епохи. Вікова, безмежна, могутня туга Блоку і туга Ахматової, незважаючи на відмінність їх поетичних систем, передавали одне світовідчуття, сходили до одного джерела – російської дійсності, свідчили про неблагополуччя світу. Соціальні протиріччя епохи по-різному проявлялися в тонких психологічних пейзажах Ахматової і в “Віршах про Росію” Блоку.

Блок, вже передчуваючи великі потрясіння, слухаючи “підземний гул”, писав у статті “Народ і інтелігенція”: “Якщо тільки полюбить російська Росію, – полюбить і все, що тільки є в Росії”. Блок був уважним читачем, відзначивши в Ахмат-ської книзі вірші про товариський землі, де його особливо привернули заключні рядки:

І ті неяскраві простори, Де навіть голос вітру слабкий, І засуджують погляди Спокійних засмаглих баб.

Чи не самовикриття, треба думати, побачив тут Блок, а відлуння хвилювали його думок про взаємини народу й інтелігенції, художника і народу. Споконвічна тема “поет і народ” переломлюється у Ахматової по-своєму: “народ і поет”, знаходячи гостре соціальне звучання. З’ясовується не ставлення поета до народу, про що писали колись, “проблема вивертається навиворіт”: ставлення народу до поета. Визнання і прийняття чужої точки зору, в даному випадку народної, – свідоцтво величезного гуманізму, споріднення Ахматову з її великими попередниками. Поет дивиться на себе з боку, назавжди запам’ятавши і намагаючись усвідомити, що ж приховано за осудливими поглядами простих тверських селянок.

Поет залишає за ними право судити себе і, незалежно від того, який буде вирок, збереже їх в пам’яті на все життя.

Звичайне для ахматовської лірики протиставлення – я і він – змінюється новим: народ і я Так руйнується давня легенда про камерність ранньої Ахматової, про замкнутість і обмеженість її поетичного світу.

“Тверська убога земля” кличе і притягує поета: Тепер прощай, столиця, Прощавай, весна моя, Вже на мене нудиться Карельська земля.

Через багато десятиліть Ахматова пригадає : “Один раз я була в селі взимку. Це було чудово. Все якось зрушила в XІX століття, мало не в пушкінське час Сани, валянки, ведмежі півстіни, величезні кожушки, дзвінка тиша, замети, алмазні снігу.

Там я зустріла 1917 рік. Після похмурого військового Севастополя, де я задихалася від астми і мерзла у холодній найманої кімнаті, мені здавалося, що я потрапила в якусь обітовану країну. А в Петербурзі був вже убитий Распутін і чекали Революцію “.




Я голос ваш, жар вашого дихання


патріотичні мотиви у творчості шевченка
Я голос ваш, жар вашого дихання