“Я б побажав тобі когось отак любити, як я тебе люблю…”

Шістдесяті роки нашого століття позначені бурхливим входженням у літературу когорти творчої молоді – В.Симоненка, І. Драча, Л. Костенко, В. Стуса… Вони по-новому, на противагу “поезії безплідній, як толоці”, прагнули осмислити життя, звернулися до духовного досвіду особистості та історії рідного народу. Поети-шістдесятники принесли в літературу свіжий вітер суспільних змін, відродили віру в найсвятіші ідеали – добра, любові, правди, справедливості.

Поезія Василя Симоненка несла на собі відбиток думок і сподівань тогочасної

молоді. Це звернення до вічних проблем людства: кохання, дружби, вірності. І серед перлин його лірики особливе місце займають вірші про кохання.

Я тебе сприймаю за істину – небо навіть і те рябе. Одчайдушну, печальну, розхристану, Голубу і безжально освистану І таку я люблю тебе!

Неповторність Симоненкових віршів про кохання – в художньому дослідженні найтонших нюансів почуття: від романтичного захоплення до гіркого розчарування. Поета цікавлять суперечності і складнощі у взаєминах двох люблячих сердець, ті вибухи емоцій, які супроводжують кохання:

У весняному сумі ночей Я чекаю тебе, моя мила, Щоби полум’ям

синіх очей Ти тривогу мою погасила.

Слова кохання прості і зрозумілі кожній людині. Вони звучать по-особливому на кожній мові. Поети ж завжди Оспівують своїх коханих:

ти в життя моє убоге Зіркою яскравою ввійшла. Шлях поета був коротким, але його жага до життя, прагнення бачити прекрасне в людях, глибина кохання і чистоти інтимного почуття не може залишити мене байдужим.

Розвели нас дороги похмурі, І немає жалю і гіркоти, Тільки часом у тихій зажурі Випливаєш з-за обрію ти. Тільки велике кохання дає людині творчу наснагу, творить дива. Не вір мені. Бо я брехать не вмію, Не жди мене, бо я і так прийду.

Я принесу тобі свою надію…

Поет завжди лишиться 28-річним. Але його творчість живе, не затьмариться з роками поетична зоря сина українського народу. їй відкритий шлях до наших сердець, до народу, до України.




“Я б побажав тобі когось отак любити, як я тебе люблю…”
срібна доба поезія твір