Хто, вбраний у білі шати, боявся забруднитись?

Щоб відповісти на ці питання, згадаймо, як писала Леся Українка 1898 року у вірші “На столітній ювілей української літератури” про звичайну долю поетів-співців:

За пишнії хрії, величнії оди

Король сам співцям роздавав нагороди.

Він долю їх мав у руці; За ввічливі станси, гучні мадригали Вродливиці теж нагороду давали,- Не знали погорди співці.

І далі:

Богам були рівні співці-лавреати І гордо носили коштовнії шати

У панськім лицарськім гурті. Цвіли в них між лаврами квіти барвисті, І навіть терни їх були позлотисті,

Кайдани

– і ті золоті!..

Як усе це подібне до обставин, серед яких живе Принцеса! І тільки її пам’ять про те, що вона “Принцеса-босоніжка”, прихильність до народного мистецтва, що підкреслено ремаркою про кімнату ЇЇ ремісниць, у якій розвішані народні інструменти: “гуслі, цимбали, бубни, бандури”,- відрізняє Принцесу від згаданих співців і, зрештою, спонукає на рішучий крок.

Таким чином, Принцеса – це та “іскра божа”, якій Леся Українка присвятила свої найкращі пісні. Це мистецький хист, поезія в найширшому розумінні слова, яку владущі класи намагалися замкнути в золоту клітку, ув’язнити

у кришталевій вежі, відірвати від землі і примусити її творців складати немічні пісні про небо і кохання в той час, як вони мали бути разом з народом, боротися за його волю.

Образ Принцеси багатогранний і багатозначний. З одного боку, це алегоричний збірний образ митців взагалі. З другого – це талант самої поетеси. Доля Принцеси в останній дії – це доля Лесі Українки, яка віддала свій хист, свою творчість народові, робітникам і разом з ними пішла на штурм крижаних гір самодержавства.

А доля поетеси – це доля передової, відданої народові інтелігенції.

Доля передової інтелігенції турбувала Лесю Українку протягом усього життя. З ким піде інтелігенція, кому вона служитиме – таке питання поставила поетеса в “Осінній казці” в образі Принцеси.

Виразного окреслення набирає образ Принцеси в останній дії. Почуття обов’язку змушує Принцесу кинутися з гори до коханого Лицаря. Темним силам реакції, зокрема Служебці, Принцеса ненависна. Коли хтось говорить, що “Принцеса мертва”, Служебка дякує богові.

Але і Принцесу, і Лицаря врятовують робітники. В той час, коли Лицар лише спостерігає тяжку боротьбу робітників з силами реакції і радить зректися опору, Принцеса пильно стежить за діями своїх визволителів і в критичну хвилину знаходить у собі силу поєднати власну долю з долею робітників. Це їм вона вручає своє червоне покривало:

Візьміть моє червоне покривало,

Не день, не два його я шовком шила,

А золотом рубила у неволі,

Співаючи невільницькі пісні,

Чекаючи просвітлої години.

Тепера час – пора покрасуватись

Мережанці.

Порівняймо ці слова Принцеси з рядками з циклу “Невольничих пісень”, написаних 1901 року, що безпосередньо відбивають прагнення поетеси:

Непереможно прагну я поставить

Там високо червону короговку,

Де й сам орел гніздо не сміє звить! –

І ми побачимо, що так розв’язала Леся Українка і питання про своє місце, своє призначення в суспільному житті. Це рішення прийшло до неї не відразу. Наведені рядки про червоне покривало поетеса вписала в “Осінню казку” пізніше, очевидно, влітку 1905 року, коли творила “Пісні про волю”.

Відомо, що Леся Українка збагнула неминучість кривавої боротьби в умовах збройного повстання і неминучість жертв, що вона послідовно доводила облудність теорії “чистої поезії”, “чистого мистецтва”. В “Осінній казці” поетеса проголосила необхідність служіння літератури й мистецтва інтересам повсталого робітничого класу.

Ставши на боці трудящих, Принцеса, “ясновельможна панна”, як жартома величає її Молодий хлопець, лагодиться вишити для переможців “цеховий значок”, щоб майорів ВІН па горі “на диво людям”, робітникам на славу.

Не легко Принцесі порвати з минулим. Найбільше її тривожить бруд, у який вона закаляла свої білі шати. Недаремно Принцеса, віддавши своє червоне покривало, говорить про те, що для неї колись було збудовано цілу гору і що за це їй довелося прийняти страшну покуту:

Хто не був високо, той зроду не збагне, як страшно впасти, і хто не звик до чистоти кришталю, не тямить, як то тяжко забруднитись. Не так мене діймає біль, як бруд…

У цьому монолозі не важко пізнати переборення сумнівів інтелігенції щодо етики революції, побоювання, що в процесі боротьби за волю, можливо, доведеться перейти і через кров, і через бруд, про що поетеса писала в “Замітках з приводу статті “Політика і етика”.

Побоювання Принцеси забруднитися й відтворює ще не подолані тенденції “чистого мистецтва”, виплекані тривалим перебуванням у “кришталевій” вежі. Сила й переконливість образу Принцеси в тому, що вона рішуче і безповоротно порвала з цими тенденціями, побачила вищу красу і щастя в тому, щоб вручити свою червону мережанку робітникам, які піднесуться до верхів’я й повалять тиранію, в тому, що Принцеса відкрито пішла з ними здобувати волю.

Тяжке, сповнене трагічних колізій життя Принцеси викликає співчуття Молодого хлопця. Не всі майстри довірливо ставляться до Принцеси, дехто навіть вважає ЇЇ непотрібною в дні боротьби. Але Молодий хлопець – те молоде покоління, на долю якого випаде честь здійснити соціалістичну революцію і побудувати новий світ,- бере Принцесу під свою опіку, він і для неї проб’є дорогу на гору, де одному – неволя, а колективу – воля.

Змучене серце Принцеси сповнюється радістю і відвагою. Принцеса готова вирушити з робітниками у важку дорогу:

…нова вступає в душу сила, одвага в серці будиться, як ГЛЯНу на се нове життя, нову роботу. Як ожила ся мертва, ся холодна моя гора-в’язниця! Глянь! поглянь!

Як мак цвітуть червоні короговки! Веселки тріскають із-під сокир! Як весело!

Принцесі доводиться пережити ще одну, особисту трагедію. Лицар, якому вона довіряла свої думки і почуття, силкується відрадити її від обраного нею шляху. Він навіть висловлює думку, що взагалі не варто боротися.

Зрадницька, ренегатська балаканина Лицаря викликає у робітників презирство. Така його поведінка вирішує й долю Принцеси. Раніше вона кохала Лицаря за бентежний дух, за прагнення до волі.

Почуття обов’язку перед коханим ще па якусь мить затримує Принцесу біля Лицаря. Але вона твердо вирішує йти па гору разом з робітниками. І тоді остаточно розкривається дрібна й нікчемна душа Лицаря, який бруднить свою недавню кохану ганебними словами. Принцеса бачить справжнє єство Лицаря і проголошує знаменні для Лесі Українки слова:

…тепер мені тебе не трудно кинуть. Ти, певне, знов здоровим, дужим станеш, але для мене ти вже вмер. Я друга сьогодні поховала, може, завтра зустріну ворога.

Вороги робітничого класу – вороги Лесі Українки. Поетеса, яка довгий час жила в середовищі української буржуазної інтелігенції і вважала, що має з нею щось спільне в боротьбі за визволення рідної країни з-під національного гніту, тепер усвідомила, що тільки той, хто безроздільно піде з робітничим класом, може бути її другом.

Леся Українка розв’язала питання про спрямування свого хисту і про своє покликання. Сповнена віри в те, що “осіння казка… скінчиться справжньою весною”, поетеса стала другом робітників. Це Леся Українка довела не тільки своєю фантастичною драмою “Осіння казка”, але й усім своїм життям.




Хто, вбраний у білі шати, боявся забруднитись?


пятнадцатилетний капитан скорочено
Хто, вбраний у білі шати, боявся забруднитись?