Хіба можна було сумніватися у самостійності авторства Марка Вовчка

Хіба можна було після цього сумніватися у самостійності авторства Марка Вовчка, відмовляти такому багатому і великому талантові в самостійному місці в українській літературі?! Хто ще з українських прозаїків володіє такою блискучою і багатою мовою?! Кому вдалося розгадати таємницю мелодійпосїі прози Марка Вовчка?! – писав Іван Франко в статтях, написаних після публікації цієї казки.

Так відповіла письменниця наклепникам. Відповіла не газетним спростуванням, а дійовим доказом свого нев’янучого таланту і незрівнянної майстерності.

Іі авторському перекладі, а вірніше, переказі, що являв собою варіант того ж твору російською мовою, ця казка була надрукована під назвою “Чертова напасть” у журналі “Пародіює благо”.

За два місяці, які Марко Вовчок пробула в Києві, вона ноновила зв’язки з українськими видавцями і літераторами, зустрічалася з давніми друзями – селянами та польськими орендарями з Богуслава та Хохітви, які відвідували її в готелі Михайлівського монастиря, передала до “Киевской газети” колоритне оповідання “Хитрий Хаим-ка”, навіяне богусдавськимн враженнями, Ця остання подорож до Києва – одна а найважливіших

подій завершального періоду життя і творчості письменниці.

Один із шанувальників Марка Вовчка, талановитий критик В. М. Доманицький включає її твори до антології української класичної прози за сто років – “Вік”, запрошує взяти участь у літературному збірнику Київського комітету грамотності. В особі цього молодого вченого, визначного знавця Шевченка і друга Івана Франка, Марко Вовчок знаходить найпалкішого прихильника. Він не тільки всіляко популяризує її творчість, а й стає після смерті письменниці першим дослідником і біографом Марка Вовчка, безкомпромісним захисником від усіх, хто намагався принизити й опорочити її ім’я.

Перу Доманицького належать перші науково обгрунтовані статті про автора “Народних оповідань” 65.

Восени 1907 року Василь Доманицький разом з Богданом Марковичем розбирає у Петербурзі архів Марії Олександрівни, який привіз із Нальчика її чоловік, готує велику наукову біографію Марка Вовчка. І цю самовіддану, благородну справу робить людина, хвора на сухоти останньої стадії, людина, що переховується від царської поліції спочатку в Петербурзі, а потім за кордоном, у Закопане, куди забирає потрібні для роботи автографи і частину листування. За кілька місяців до своєї смерті, навесні 1910 року, Доманицький по дорозі на південь Франції заїхав до Кракова і залишив у знайомого наявні у нього рукописи Марка Вовчка. Багато з них, але не всі, згодом надійшли до Києва – в Інститут літератури імені Т. Г. Шевченка Української Академії наук.

У 1915 році, після смерті Богдана Маркевича, його вдова, Євгенія Петрівна, значну частину архіву передала у Пушкінський дім, в якому було створено “Фонд М. А. Марковий”. Згодом, у 1928 році, онук письменниці Сергій Богданович поповнив цей архів багатьма документами першорядного значення.

Усе, що не потрапило до державних архівів, знаходилось у трьох осіб: у Сергія Маркевича, Михайла Дем’яно-вича і меншого сина. У двадцяті-тридцяті роки їх всіх відвідував дослідник і біограф Марка Вовчка О. К. До-рошкевич, який відібрав для своєї роботи найбільш цікаві автографи. Не будемо говорити про те, як це сталося, але всі матеріали, які мали потрапити до державного архіву, згодом перейшли у приватну власність спадкоємців О. К. Дорошкевича і кінець кінцем були опубліковані, на жаль, не повністю, у першій книзі сьомого тому Творів Марка Вовчка..

Цей необхідний екскурс не завадить нам повернутися до подій, що поглинули всю увагу письменниці.

Особливо хвилює її, нагадуючи про шістдесяті роки, легальне видання в Росії журналу “Бнлое” і “Воспомина-пий” з додатком факсиміле – герценівського “Колокола”. Вона розшукує серед своїх паперів листи Герцена і надсилає їх Богданові для публікації у “Бмлому”. І тут же наводить відомі їй факти про сімейну драму Герцена і про його стосунки з Огарьового. “Цікаві російські люди! Такі цікаві, що я, розбираючи старі папери, вирішила все це записати, не відкладаючи.

Хай після моєї смерті буде наукою майбутнім поколінням, як казав мій учитель Си-лич, коли записував жінчин рецепт про те, як найкраще маринувати сливи”.

У листуванні з сином вона дедалі частіше згадує “Воспоминання”, які хоче залишити для “науки наступним поколінням”. Та чи розпочала вона ці мемуари, чи тільки збиралася, так і залишилось невідомим. Багато творів Марка Вовчка, про які йдеться у листуванні, ще й досі не розшукано. І далеко не все з того, що публікувалося під іншими псевдонімами, знайдено і прочитано.

Після смерті Никифоракі Михайло Дем’янович уже не міг залишатися на посаді земського начальника. Громадська діяльність Марії Олександрівни, якою вона непомітно для всіх займалася в Олександровському, викликає опір і нові доноси на чоловіка. Вони живуть у “середовищі постійних пліток, підсиджувань, скандалів” і мріють якнайшвидше вибратися “з олексавдровської ями”.

Михайло Дем’янович, “незважаючи на його небалакучість, знаходиться під підозрінням, усі, від сановника до дрібних секретарів, давно товчуть на нього часник, щоб з’їсти зі смаком ,- активну участь беруть у цьому попи, і, якби не селяни, які йому вірять, то він би давно вилетів”.

Наприкінці березня 1908 року Марія Олександрівна з чоловіком залишають Олександровське і переїжджають до Нальчика. їх проводжає натовп селян. Зупинившись на деякий час у слобідці в Юлії Петрівни, вони оселяються в маленькому будиночку її дочки Ганни Степанівни за три верстви від Нальчика – в Долинську: звідси Михайлові Дем’яновичу було легше наглядати за будівництвом дому на дільниці, купленій ще під час літнього приїзду 1905 року.

Була рання тепла весна. Марія Олександрівна одразу ж заклала квітник і, як завжди, захопилась своїм садком.

У кінці травня вони переїхали на свою дільницю і оселилися в сараї, де було відгороджено куток для житла. Затишний будинок”, з трьома просторими кімнатами, верандою і передпокоєм, останнє пристановище Марка Вовчка, було закінчено десь під осінь. Невдовзі її робочий кабінет з книжковими шафами, піаніно і великим письмовим столом набрав свого звичайного вигляду.

У надвірній прибудові Михайло Дем’янович опорядив стійло для ослика Атді, якого запрягав у двоколку і щодня ганяв на пошту.

Не встигла письменниця обжитися на новому місці, як одразу ж надіслала єн ноні СВОЄ звичайне розпорядження: “[Це ось що, і це для мене дуже важливо: якщо будуть друкувати листи Герцена, хай, коли вони хочуть, друкують ті, що одержані від Марка Вовчка, але не називають прізвища, під яким тепер живу в Терській глушині, де не знають, що пані Л і М В – одна й та сама особа, а якщо дізнаються, то мені доведеться відмовитися від багато чого такого, чим займаюсь, бо місцеві інтелігенти разом із поліцією, яка тут дуже сильна, можуть заподіяти мені багато неприємностей.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 оценок, среднее: 5,00 из 5)



Хіба можна було сумніватися у самостійності авторства Марка Вовчка


образ ярославни
Хіба можна було сумніватися у самостійності авторства Марка Вовчка