Волі Вітмен “Листя трави”

XIX СТОЛІТТЯ

Волі Вітмен “Листя трави”

Волт Вітмен (1819-1892) – американський поет, есеїст, журналіст та гуманіст. Представник перехідного періоду між трансценденталізмом та реалізмом, що об’єднав ці два напрями в своїх творах. Вітмен – один з найвпливовіших поетів американського канону, якого часто називають батьком верлібру. Його твори на той час були дуже суперечливі, особливо його поетична збірка “Листя трави”, яку вважали непристойною через неприхований сексуальний підтекст.

Вітмен народився на Лонг-Айленді.

Працював журналістом, вчителем, державним службовцем та медиком-добровольцем під час Громадянської війни в СІЛА. На початку своєї кар’єри він опублікував досить помірковану новелу “Франклін Еванс” (1842). Свій головний твір – “Листя трави” – Вітмен вперше опублікував у 1855 р. за власний кошт. До самої смерті Вітмен продовжував його розширяти та переробляти. Наприкінці свого життя Вітмен переїхав до Кемдена, Нью-Джерсі, де його здоров’я різко погіршилося. Він помер у 1892 р. у віці 72 років, і його похорон став громадською подією.

Усе життя Вітмен займався політичною та суспільною діяльністю. Він підтримував

Умову Вілмота – проект поправки до Конституції, яка забороняла рабство, і загалом був проти розповсюдження рабства. У своїй поезії Вітмен сповідує рівноправність усіх рас, і в певний період часу вимагає скасування рабства, проте пізніше вбачає в русі аболіціоністів погрозу демократії.

Народився Волт Вітмен в робітничій сім’ї, і тому в 11 років вже працював “хлопчиком на побігеньках” у місцевого юриста безкоштовно, тільки за те, що юрист давав йому книги з бібліотеки. Далі працював складачем у друкарні, журналістом. У 1846 році – став редактором у “Демократичній газеті”, але вже в 1852 році розлучився з журналістикою і почав займатися літературною діяльністю.

Вітмен – реформатор американської поезії. У збірці віршів “Листя трави” (1855-1891) ідеї близькості до природи взяли космічний характер; будь-яка людина і будь-яка річ сприйняті священними на тлі нескінченної в часі і просторі еволюції Всесвіту. Почуття спорідненості з усіма людьми і всіма явищами світу виражено за допомогою перетворення ліричного героя в інших людей і неживі предмети. Вітмен – співак “світової демократії”, всесвітнього братства людей праці, позитивних наук, любові і товариства, які не знають соціальних кордонів. Новатор вільного вірша.

Його головна книга “Листя трави” за життя автора виходила шість разів, при кожному перевиданні, включаючи в себе нові цикли віршів, залишалася єдиним поетичним твором, у якому міститься багатогранний і цілісний образ Америки, де перемогла ідея демократії. У XX столітті “Листя трави” визнані одним з найважливіших літературних подій, знаменували собою революцію в поезії, пов’язану з появою вільного вірша (верлібру), новаторської віршової системи, піонером якої виступив Вітмен.

Сповіщаючи, що для нього на землі не існує нічого чужого і що йому однаково близькі всі люди, незалежно від їх соціального статусу, раси, статі, конфесії тощо, Вітмен постає поборником соціалістичної ідеї в найбільш узагальненому формулюванні. Разом з тим він усвідомлює себе і містиком, який передбачав епоху, коли всі конфлікти, протиріччя і відмінність зникнуть, так що життя стане нескінченно складним, мінливим, але цілісним організмом, “електричним тілом”, як сказано в одному з його віршів. Тілесність, речовинність, інтерес до матеріального, який ніколи не слабшає, фізична зовнішність явищ і завзяте неприйняття всього умоглядного складають важливу особливість поетичного світу “Листя трави”.

Вітмен – один з перших поетів, які відтворили реальність величезного сучасного міста, сприйнятого ним як зриме уособлення “загальних зв’язків у світобудові” і зобразили з репортерською точністю описи самих різних сторін його повсякденного життя. Чудеса техніки, тріумфи “індустрії” викликали захоплення Вітмена, локомотив, “горластий красень”, що на величезній швидкості мчить через дикі прерії, здавався йому символом незворотного прогресу.

Домінуюче в поезії Вітмена відчуття нескінченної широти і багатоликості світобудови поєднується з настільки ж органічним відчуттям вічної динаміки, мінливості, діалектичної контрастності буття. Воно не визнає ієрархії цінностей, тому що справжнє життя – постійний рух у часі, нескінченні трансформації і метаморфози:

“Усе обертається навколо мене, концентрується в мені, виходить з мене самого. У мене є лише один центральний образ – загальна людська особистість”.

Ця особистість, навмисно позбавлена у “Листі трави” унікальності, носить імена “Волта Вітмена” або “сина Манхеттена”. У дійсності ліричний герой книги являє собою узагальнений портрет американця, для якого характерні гранична демократичність поглядів, незатьмареним оптимізм, здатність встановлювати довірчі, родинні стосунки з усіма людьми, що зустрічаються на його шляху, і зберігати захоплення перед життям у всіх її видах.

“Пісня великої дороги”, що входить у всі авторські редакції “Листів трави”, найбільш послідовно втілює філософію радості, братерства, повного злиття зі світом і захоплення перед його зачаровує динамічністю. З’єднанням цих мотивів створений ліричний сюжет книги. Важливе доповнення до нього – цикл “Барабанний бій”, навіяний Громадянської війною 1861-1865, під час якої Вітмен був добровольцем-санітаром в армії жителів півночі. Обожнюючи Авраама Лінкольна, Вітмен присвятив пам’яті президента, полеглого від руки вбивці, проникливу елегію “Коли в дворі перед будинком цвів цієї весною бузок”.

Віра Вітмена в призначення Америки, яка повинна явити приклад для всього людства, ставши суспільством перемогла соціальної справедливості і великих тріумфів духу, похитнулася після закінчення Громадянської війни, коли він переконався під всевладді “дракона наживи” і з тривогою писав про загрозу, створюваної плоским меркантилізмом, якому піддалися співвітчизники (книга публіцистики “Демократичні дали”, 1871). Проте загалом оптимістичне світовідчуття Вітмена не зазнало суттєвих змін до кінця його життя.

Виражене Вітменом нове світовідчуття зажадало художніх нетрадиційних засобів. Найрадикальнішим нововведенням в “Листах трави” був вільний вірш, що у великій мірі визначив неуспіх книги у сучасників, які вважали, що поезія неможлива без правильних розмірів і системи рим, обов’язкових в класичній ліриці. Верлібр Вітмена, в якому відсутні ці компоненти, являв собою складний синтез фольклорного та біблійного вірша, синтаксичного паралелізму, що відрізняє ораторську прозу, ритмічно однорідних пасажів-перерахувань (“каталоги”), внутрішніх алітерацій та асонансів, які надають завершеність рядках і всієї строфі.

Вважаючи, що його вірш повинен бути природним, як дихання, Вітмен рішуче відкинув канонічні поетичні форми, на яких, як він вважав, лежить слід неживої літературності, і заклав основи нової поетики, яка отримала виключно інтенсивний розвиток протягом XX століття, особливо в англомовних країнах. На честь Вітмена названий кратер на Меркурії.

Збірка Вітмена “Листя трави” побачила світ у 1855 році. До її першого видання увійшло дванадцять віршів і поем без назв: відсутність назв у творах мала підкреслити цілісність і наскрізність поетичного задуму. Не менш вагомою, ніж самі поезії, була передмова, в якій поет висловив свої філософські, естетичні, політичні і літературні погляди. Збірка “Листя трави”, у подальшому постійно доповнюючись, започаткувала якісно новий період в історії американської поезії.

Новаторство Волта Вітмена полягає в оригінальності тематики його поезії, її форми та образів. Творчість Вітмена певним чином протистоїть естетиці романтизму. Поет відмовляється від романтичних ідеалів і центром уваги своїх творів робить конкретну реальність, повсякденне життя, звичайну людину, навіть фізіологію: “Оспіваймо фізіологію: бо від маківки до мізинчика на нозі – все оспівування варте” (“Себе оспівую”). У своїх творах поет відгукується на політичні події сучасної йому Америки, на проблеми своїх співвітчизників. Особливістю світовідчуття поета є захоплення усіма проявами життя, вміння побачити прекрасне у непоетичному, повсякденному.

Оспівуючи життя, природу, кожну пересічну людину, її працю, Вітмен прагнув створювати прості, доступні за своєю формою вірші. У пошуках нових прийомів він відмовляється від традиційних поетичних розмірів та виражальних засобів, які, на думку поета, заважали чіткому висловленню думок. Уникаючи рими, поет особливого значення надав ритму своїх віршів.

Створюючи широку панораму життя країни, звертаючись до великої аудиторії, Волт Вітмен часто використовує прийоми ораторського мистецтва. Проте поет прагне простоти мови та чіткості думок. Вітмен збагатив поетичну мову сміливим використанням у творах розмовних слів та висловів. У його творах часто зустрічаються питальні речення, які чергуються з відповідями від особи автора, що надає поезії розмовного характеру. Вітмен також використовує багаторазові повтори з метою підкреслити якесь положення. Часто поет починає декілька рядків анафорою:

…Для людей питаю найщедрішої, найтіснішої приязні,

Питаю, аби стеблинки постали словом, ділом, живими істотами,

Людьми з осяяною сонцем душею відкритою, новою, широкою, щирою,

Людьми, котрі торують найперші шляхи, ступаючи впевнено, гордо і вільно,

Людьми відваги незгасної, людьми здорових, красивих і чистих тіл,

Людьми, що безжурно дивляться в обличчя президентів і губернаторів…

(“Йдучи травою степовою”, пер. М. Тупайло)

Уся подальша творчість Вітмена була пов’язана, головним чином, з переробкою і доповненням збірки “Листя трави”. Змінювалась композиція книги, але назва її залишалась постійною. Відомо, що Вітмен набирав свою книгу в друкарні власноручно. Вона вийшла у зеленій палітурці, на якій було відтиснуте листя трави. Імені автора ні на обкладинці, ні на титульній сторінці не вказувалося. До книги додавався портрет її автора: це був чоловік з бородою, у капелюсі набакир, у розстебнутій на грудях сорочці. Прізвище автора можна було виявити лише десь на двадцять дев’ятій сторінці, один із рядків починався таким чином:

Волт Вітмен – один із грубих, простих людей космосу.

Композиція збірки “Листя трави” своєрідна. Вона відкривається віршами, які Вітмен називає “Посвятами”. Але сучасний читач, відкриваючи збірку, знайомиться з віршем “Себе я оспівую”:

Себе я оспівую – просту, окрему Особу…

Це – програмний вірш. Вітмен бачить себе співцем окремої особистості і безлічі людей, співцем тіла і душі. Саме особистість поета об’єднує всі вірші, надає цілісності усій поетичній спадщині Вітмена.

Основною думкою збірки “Листя трави” є філософська думка про природну рівність усіх людей. Поет звертається до образу трави як символу загальної рівності.

Тематика віршів різноманітна. Цикл “Діти Адама” репрезентує інтимну лірику. Сюди входить поема “Я співаю про тіло електричне”, вірші “З виру нуртівного океану”, “Жінка чекає на мене”, “Я вас чув, урочисто-мелодійні труби органа” тощо.

У багатьох поезіях наполегливо проводиться думка про рівність, однаковість всіх людей. Слово “ідентичність” – однаковість, тотожність – улюблене слово поета. Ця думка знайшла своє яскраве втілення в рядках, присвячених неграм. Поет засуджує рабовласництво. У поемі “Я співаю про тіло електричне” він змальовує базар, де торгують рабами. Продається “тіло” мужчини, а людина для Вітмена – це диво. І тому немає у світі таких грошей, що б могли оплатити вартість людини.

У “Пісні про широкий шлях” Волт Вітмен говорить, що широкий шлях мудро навчає “нікого не підносити, нікого не примножувати”. Таким чином поет встановлює велич рівності.

Вітмен оспівує також паровози, фабричні труби, домни, верстати. Ця поезія була поезією міста, поезією майбутнього, нової індустріально-технічної ери:

Свій похід натомість починай, індустрія!

Виводь свої безстрашні армії, Техніко!

Вітмен вважається засновником урбаністичної поезії нашого часу, попередником таких видатних поетів-урбаністів, якими були Еміль Верхарн, Валерій Брюсов, Володимир Маяковський.

Тема природи також притаманна ліриці Вітмена; у багатьох віршах вона є провідною. Для поета природа – це “диво”. “Диво” – кожний куточок природи, кожна стеблинка трави, кожна мурашка, навіть “звичайна ропуха” і миша. У “Пісні про себе” Вітмен співає гімн всьому живому, що є в природі: “Я вірю: стеблинка трави важлива не менш, ніж тяжка робота зірок”. Думка, яку постійно проводить поет у своїх віршах, – природа допомагає розкрити в людині все найкраще.

Тема життя і смерті є провідною у вірші “Від колиски, що коливається завше невтомно” (цикл “Морська течія”). Композиція вірша своєрідна. У ньому поет намагається втілити свій давнішій задум: створити поетичний твір за законами музичного мистецтва подібно до симфонії.

Поема “Коли бузок розцвів торік у моєму дворі” – це жалобна пісня, присвячена загибелі президента. Створюючи її, поет не намагається відтворити конкретний образ Лінкольна, розповісти про звершення цього видатного діяча чи змалювати обставини його смерті. Корній Чуковський вважав, що поема – це “реквієм” за людиною взагалі, голосіння кожного люблячого за кожним любимим.

Не обминув Вітмен теми, яка хвилювала багатьох американських письменників (Лонгфелло та ін.), – це доля тубільного населення Північної Америки, тобто індіанців. Вона є головною у віршах “Донька Інки” та “Оцеола”.

Є у Вітмена твір, у якому наявні всі головні теми його поезії, знайшла вираження основна ідея його творчості,- це поема “Пісня про себе”. Саме в ній стверджується почуття власної гідності людини, людини з великої літери; саме у ній провідною є думка про єдність усіх людей на землі. Поема складається з 52 розділів і є триєдиною за композиційною будовою.

Творчість Вітмена “ввібрала” у себе відкриття і досягнення романтизму першої половини XIX ст. .Але авторський “метод виходить за межі уставлених канонів, плідно опановуючи окремими принципами реалізму, особливо в царині поетики…”

Вітмен прагнув злитися з народом і стати його речником. Поет освідчувався у любові всьому людству, прагнучи виповнити душевним добром цілу планету. Школа його – не лише вміння писати для всіх, це й вміння любити:

Ким би не був ти, я руку тобі на плече покладаю.

Щоб став ти моєю піснею, тобі шепчу до вуха:

Скількох жінок і мужчин любив я, а тебе люблю я найбільше…

У назві книги “Листя трави” криється центральна ідея всього світовідчуття Волта Вітмена – почуття спільності, єдності всього, що існує у Всесвіті. В ній звершується вічний коловорот, перехід матерії з одного стану в інший, а раз так, то все пов’язано ланцюжком “нескінченної спільності”.

Скромне листя трави, що з’являється з-під землі щовесни, і стає символом цього коловороту, цього невичерпного життя, адже ніщо не щезає зовсім – знищення немає, є вічне оновлення.

І себе, і свою поезію Вітмен розглядає насамперед як частину цієї величезної єдності.

Пліч-о-пліч із цим відчуттям всезагального зв’язку в поезії Вітмена постійно живе почуття безмежності світобудови, нескінченності простору й часу, космічної масштабності. Поет оперує категоріями вічності, рахує на мільйони, людина для нього – ланка в нескінченному ланцюгу предків і нащадків. У світі Вітмена не важливі расові, національні або майнові розбіжності, людина – насамперед пасажир зоряного корабля під назвою Земля.

Звідси випливає друге ключове поняття Вітмена – рівність усіх людей.

І що прийнятне для мене, приймете і ви,

Бо кожний атом, що належить мені, і вам належить.

Поняття демократії у Вітмена ні в якому разі не зводиться до реалій буржуазної парламентської республіки і практиці буржуазної демократії в США. Це мрія про ідеальний суспільний устрій, в якому не буде місця класовій нерівності, експлуатації, бідності й голоду, що перегукується з ідеями утопічного соціалізму.

У “Листі трави” ця ідея рівності втілена у розмаїтті портретів людей Америки, що калейдоскопічно змінюють один одного, – робітників, фермерів, погоничів, скотарів, докерів і т. ін. Їх індивідуальні риси стерті, але всі разом вони складають узагальнений образ “простої людини” Америки, з якою поет ототожнює себе й від імені якого говорить.

В основі цього людського братерства у Вітмена лежать не соціально-політичні категорії, а заклик до людей любити один одного палкою і захопленою любов’ю.

Без цієї любові будь-який суспільний устрій є безжиттєвим, а “той, хто йде від без любові хоч хвилину, на похорони свої він іде, загорнутий у власний саван”. І в самому собі поет понад усе цінує саме здатність до щирої, діяльної любові.

Така любов, як вважає Вітмен, – загальний закон життя, і він не зводиться до відносин статей. Однак автор “Листя трави” звертається й до одвічної теми кохання чоловіка й жінки, причому робить це з дивовижною для свого часу сміливістю. Без тіні аскетизму й блюзнірства Вітмен говорить у своїх віршах про те, яким природним і чистим є фізичний бік кохання, яким прекрасним є людське тіло, як зливаються у коханні духовне й тілесне начала в людині (цикл “Діти Адама”).

Мріючи про ідеальну демократію майбутнього, Вітмен бачив її зародки в сучасній йому Америці простих трудівників. Цю Америку поет нерідко протиставляє європейським країнам, де збереглися реакційні режими. Водночас він не закриває очі на пороки, якими вражене американське суспільство.

Перед громадянською війною головною вадою американського суспільства було рабство на Півдні США. Життєва філософія Вітмена, пройнята гуманістичними ідеями рівності, привела його в табір борців проти рабства – аболіціоністів. Численні вірші Вітмена пройняті глибокою повагою до людей із чорною шкірою. Закликом до рішучої сутички з рабовласництвом звучать вірші циклу “Барабанний бій”.

У післявоєнні роки особливу тривогу Вітмена викликає духовний і моральний занепад у його рідній країні, зосередженість американців на “купівлі-продажу”, їхня гонитва за наживою. Хоча соціальний критицизм Вітмена є глибоким і деколи гірким, усе ж таки віра автора “Листя трави” в кінцеве торжество добра й демократії залишається непорушною. Недоліки й потворність оточуючого його життя він оцінює як щось зовнішнє й чуже здоровій сутності демократичного ладу й людській природі. Вітмен гаряче вірить, що найвищим законом життя є добро.

Поет, американець у третьому поколінні, має право говорити від імені всіх тому, що відчуває себе невід’ємною частиною рідної землі: “Мій язик, кожний атом крові моєї створені з цієї землі, цього повітря…”. Будучи патріотом своєї країни, часто говорячи від імені “середнього американця”, Вітмен водночас абсолютно далекий від національного шовінізму в будь-яких його формах. Вітмен виходить за межі суто американської тематики й гаряче підтримує у своїх віршах революційну боротьбу європейських народів. До них він звертається у віршах “Іспанія. 1873-1874”, “Європа”, “Про Францію зоря” тощо.

Стійка віра в невідворотність торжества демократії народжує в душі й творчості Вітмена радісний, мажорний настрій. Вирішальне значення для Вітмена має підйом визвольного аболіціоністського руху в країні, який об’єднав її кращі сили, перемога над осередком реакції – рабовласницьким табором, територіальне розширення й матеріальний прогрес США, досягнутий працею простих громадян країни. Все це відгукується в душі поета бурхливим захопленням, відчуттям радості життя. Оптимізм Вітмена, відкидаючи сум і бездіяльність, з великою поетичною силою стверджує цінність людського буття.

Поет демократії, Вітмен водночас нерідко підкреслює, що він – “співець індивідуальності”. На перший погляд, тут криється протиріччя: як поєднати ідеал усезагальної рівності, навіть “тотожності”, й уславлення “Я”. Однак, на думку поета, це є можливим і навіть необхідним.

Ця особливість світогляду Вітмена зумовлена специфікою історичного розвитку США і національної психології, в якій ідеї свободи і рівності йдуть поруч з індивідуалізмом як характерною рисою американців. У вітменівському індивідуалізмі немає ніякого реакційного змісту. Навпаки, він покликаний переконати кожного в тому, що людина є прекрасною, гідною поваги й любові, так само як і всі люди навколо. Все це яскраво виявилося в програмному для Вітмена творі, який посідає центральне місце в “Листі трави”, – поемі “Пісня про себе”. Поема побудована на перевтіленнях автора в численних зустрічних. Причому в першу чергу Вітмен відчуває свою близькість до людей праці, тих, на кому тримається земля. Десятки “моментальних знімків” людей Америки різних професій, поєднаних методом монтажу, складаються в яскравий і живий “колективний портрет” народу й епохи.