“Вірю в землю батьківську і в її поезію” – Богдан-Ігор Антонич (1909-1937)
Підручник Українська література
11 клас
Сучасна українська література
Богдан-Ігор Антонич (1909-1937)
Антонич був хрущем і жив колись на вишнях, на вишнях тих, що їх оспівував Шевченко. Моя країно зоряна, біблійна й пишна, квітчаста батьківщино вишні й соловейка.
(Богдан-Ігор Антонич)
У плеяді найвизначніших поетів світу Богдану-Ігорю Антоничу належить почесне місце. Його мистецтво слова, увібравши первісне коріння індоєвропейської та праукраїнської міфології, сягає духовних світових і українських пластів культури. Переосмислені
“Вірю в землю батьківську і в її поезію”
Народився Богдан-Ігор Антонич 5 жовтня 1909 року в селі Новиця Горлицького повіту на Лемківщині (після Другої світової війни ці землі відійшли до Польщі) в родині сільського
Б.-І. Антонич. Обкладинка збірки “Книга лева”
Б.-І. Антонич. Обкладинка збірки “Привітання життя”
Майбутній поет відвідував гурток україністів, на засіданнях якого виступав з рефератами з питань розвитку мистецтва, читав свої вірші. За спогадами гуртківців, Антонич був дуже сором’язливим, малоговірким, заглибленим у себе.
У 1934 році Антонич одержав диплом магістра філософії. Та навіть для високоосвіченого українця в панській Польщі державної роботи не було. Тож поет заробляв на хліб насущний пером. Друкував у журналах і газетах вірші, статті про літературу і мистецтво, редагував молодіжний журнал “Дажбог”, що його видавала однойменна група молодих митців. Перша поетична збірка “Привітання життя” (1931) принесла автору визнання у літературних й читацьких колах, друга – “Три перстені” (1934) – літературну премію імені Івана Франка. У 1936 році побачила світ “Книга Лева”, а наступні збірки – “Зелена Євангелія”, “Ротації” – прийшли до читача 1938 року, вже після смерті митця, що настала 6 липня 1937 року. Немов передбачаючи своє коротке життя-спалах, поет у ранніх творах писав: “Життя звабливе і прекрасне / в одній хвилині пережить”.
Самодостатність мистецтва. Антонич розмірковував над самовизначенням митця й мистецтва, відкидаючи традиційні народницькі й марксистські уявлення про покликання поета й призначення поезії. Він закликав колег зосередитись на проблемах власне мистецьких, не підпорядковуючи “індивідуальність творця якійсь ідеї, доктрині, програмі, якійсь групі”. Митець має бути самим собою і не повинен розчинятись у позахудожніх сферах. Тогочасні читачі не завжди розуміли такі погляди поета, бо виховувались на засадах соціологічної критики, на уявленнях про твір як дзеркальне відображення дійсності, як прямий аналог життя. Натомість у своїй художній практиці Антонич виходить із положення, що мистецький твір як естетична даність існує поряд із реальним світом. Він не є копією, хоча й живиться його джерелами. Поет стверджував, що у художніх текстах “існує багато змістів”. Ці його ідеї перегукуються з деякими поглядами Івана Франка та Олександра Потебні.
“Вірю в землю батьківську і в її поезію” – Богдан-Ігор Антонич (1909-1937)
сочинение на тему мой любимый цветок тюльпан
“Вірю в землю батьківську і в її поезію” – Богдан-Ігор Антонич (1909-1937)