Вірші Твардовского про Сибір

Неозорі простори Сибіру. “Сибір! І ліг і встав – і знову – уздовж полотна шляху Сибір”. Так уже історично зложилося, що споконвіків ця сторона Росії до образливого мало знала людей, “кому б була землею рідної!” І в слагавшихся століттями “сибірських” піснях народ співав про тім же:

И в старих піснях не утомився Волати з тугою невблаганної Твій Александровский централ И твій бурлака Ссахалина. Так, гордовита душа Звучить і в піснях, з бурою сперечаючись, Про дикий бреге Іртиша И о твоєму священному море

Співати Твардовский

любив, успадкувавши цю любов від батька. Співав він натхненно, самозабутньо, знав безліч пісень – і дуже рідких, нікому майже не відомих, і нових, але навіть сама заспівана пісня в його виконанні звучала якось особливо, як би у своєї, властивої йому одній манері. Немає нічого дивного, що вогні, що миготіли за вікнами експреса, Сибіру нагадали йому знайомі з дитинства “Александровский централ”, “Глухий невідомої тайгою…” і давно стали народними “Смерть Єрмака” К. Ф. Рилєєва й “Думи втікача на Байкалі” Д. П. Давидова. Остання, однак, більше відома як “Славне море, священний Байкал…”

У

своїх спогадах про Твардовском В. Лакшин розповідає, що, збираючись їхати в Сибір, поет прочитав чи ледве не все про Байкал і тоді ж уперше прочитав весь вірш Давидова, що виявилося набагато длиннее відомої пісні. Така була манера роботи Твардовского не тільки над “Далечінями”. А будь-яка пісня про ті краї нерозривно пов’язана з долями гнаних у Сибір по різних причинах: чи наказом, заслугою, мрією або лихом. І отут поет, якого ні на хвилину не залишало почуття щоденного самоконтролю, що перевіряв свої вчинки, думки “вищим судом, що даний людині, – судом власної совісті” , що мав чітке подання про свої можливості й виразне розуміння свого особистого внеску в скарбницю загальнонародного досвіду, зізнається: “Любою з тисяч цих доль і так і так зобов’язаний я”.

Свій кревний зв’язок з народом Твардовский відчуває постійно – “Не брехати, не боятися, вірним бути народу, любити рідну землю-матір, щоб за неї у вогонь і у воду, а якщо – те й життя віддати”, – така його життєва позиція. От чому його муза щедро наділена даром приймати нове й не забувати про старий, вона співпереживає й сперечається й невпинно відстоює правду, тільки правду, а його духовність – “справжня, життєва, вистраждана… ця духовність і погодиться з поезією найвищої проби, що крім головного – могутнього дарування природи знайшла у Твардовском і природний розум, і совісність, і масштаб моральних вимог до життя й власної особистості”1. У главі “Із самим собою” – міркування поета про себе, своїй долі: “Ні, життя мене не обділила, добром своїм не обійшла. Усього з лишком дане мені було в дорогу – світла й тепла

Щоб жив і був завжди з народом, Щоб відав усе, що стане з ним, Не обійшла тридцятим роком, И сорок першим, И іншим…

Твардовский говорить так, розуміючи, що сам він лише мала частина народу, і виділити свою долю з долі народної й помислить не може. Народ для поета – це живі, багато в чому не схожі один з одним люди, але кожна окрема людина і є частка народна, невід’ємна її частина, а тому^-те і його історія. Він і в шляху не відокремлює себе від своїх попутників: “скільки справ, подій, доль, людських сумів і перемог умістилися в ці десять діб, що звернулися в десять років!”. И всі вони дорівнює дороги й цікаві поетові: майор, дідок науковий, моряк у хрусткому кітелі, старий кучерявий в орденах і навіть “піп з медаллю Восьмисотліття Москви”.

Але особливо пильно вдивляється він у пару молодят, що по власній волі , не побажавши скористатися протекцією рідні керівної, подалися на новобудову, хоча заздалегідь знали “почім там хоробро”. Ця тема по^-особливому хвилювала Твардовского, їй присвячений окремий нарис “Про столицю й провінцію”.

Попутники поета – той народ, без якого немислимі ні життя, ні творчість. Однак виділити хотілося б дві долі, чиє життя – складова частина історії країни. “Однієї долі особою повість” розказана в главі “Друг дитинства”. Зустрінутий випадково на станції Тайшет друг аж ніяк не конкретна особа.

Доля ця увібрала в себе безліч доль і близьких і далеких поетові людей, рідних, друзів, знайомих, тих, кого Твардовский знав з дитинства й про кого не чув жодного разу. Зустріч із другом дитинства драматична, трагична, тому як ця й інші участи довгі роки для Твардовского були “серця… живою частиною, лихом і болем потайной”, “недремною недугою, що стільки років горів у мені”, але без її не обійтися: це зустріч із правдою, про яку повинні ми знати й пам’ятати,

Щоб міряти всі надійною міркою, Щоб із правдою сущої бути не нарізно, Багатобічну перевірку Пройшли ми – де кому довелося… Зате й надалі як були – будемо, Яка раптом не гримни гроза Людьми з тих людей, що людям, Не ховаючи око, Дивляться вглаза.




Вірші Твардовского про Сибір
любить людей мене навчила мати