Вірша Пророк у російській літературі

Мене ж ніщо шкодити не може, Я злість твердістю зітру; Ворогів моїх хробак кістки згризе, – А я Пиит – і не вмру. Г. Р. Державін У Росії, у силу певних історичних, політичних, національних умов, письменники й поети були не просто авторами романів і віршів, що розважають публіку, але володарями дум і почуттів народних. Недарма в російської поезії образ поета-громадянина рівнявся з образом біблійного пророка Пророк – це той, кому даний понад дарунок провидіння, або прямій дарунок несвідомого, але вірного прорікання волі Бога. У Біблії старозавітні

пророки возвещали пришестя Христа – Рятівника людства.

У В. К. Кюхельбекера, поета-декабриста, друга Пушкіна, у вірші “Пророцтво” Бог звертається до поета: На те ль тобі я пломінь дав И силу споруджувати народи?

Повстань, співак, пророк волі! Вcпрянь! Звести, що я віщав!

Про високе призначення поета писав і О. С. Пушкін у своєму вірші “Пророк” . Поет – ліричний герой – розповідає про свою зустріч із Богом, що наділяє поета великим талантом – проповідувати вищу правду.

Але спочатку поет одержує здатність бачити й чути те, що не дано простому смертному: И почув я неба содроганье, И горний

ангелів поле, И гад морських підводний хід, И дольней лози прозябанье. Бог дарует поетові “жало мудрия змії” замість грішної мови й “угль, що палає вогнем”, замість трепетного серця. Ідея вірша сформульована в останнім напутті Бога, зверненому до поета: Повстань, пророк, і виждь, і внемли, Здійснися волею моєї И, обходячи моря й землі, Дієсловом пали серця людей. Таким чином, Пушкін уважає, що головне призначення поета – проповідувати високі загальнолюдські істини: любов до ближнього, прагнення до волі, боротьбу за справедливість, жаль до слабкого.

Саме цю проповідь він ставить собі в заслугу у своєму поетичному заповіті – вірші “Пам’ятник” : И довго буду тим люб’язний я народу, Що почуття добрі я лірою будив, Що в моє жорстоке століття восславил я волю И милість до занепалого призивав.

Образ поета-пророка привернув увагу й М. Ю. Лєрмонтова, що, здається, спеціально назвав свій вірш так само, як Пушкін, – “Пророк” . Якщо пушкінський пророк натхнений: він одержав божественний дарунок і тепер може нести людям вищу правду, то Лєрмонтовский пророк випробовує розпач: люди відкидають його самого і його проповідь. Іншими словами, Лєрмонтов починає розповідати про пророка з того моменту, на якому зупинився Пушкіна: пророк вірить, що його служіння потрібно людям, і йде до них, а вони женуть його, не бажаючи слухати. Так у лірику Лєрмонтова з’являється стійкий образ гнаного, “осміяного пророка”: Проголошувати я став любові И правди чисті ученья: У мене всі ближні мої Кидали скажено камені. Пушкінський пророк весь спрямований у майбутнє, хоче “дієсловом палити серця людей”, Лєрмонтовский пророк спілкується тільки із природою , розмовляє із зірками, а люди з міста кидають у нього камені й із глузуванням показують дітям: Дивитеся: от приклад для вас!

Він гордий був, не ужился з нами: Дурень хотів запевнити нас, Що Бог говорить його вустами! Н. А. Некрасов присвятив вірш “Пророк” своєму другові Н. Г. Чернишевському, що перебуває в далекому посиланні у Вілюйську. Некрасов зображує не поета-пророка, а письменника-борця, якого вподібнює пророкові, що прийшов до людей із проповіддю високого ідеалу: Але любить він возвишенней і ширше, У його душі немає помислів мирських.

“Жити для себе можливо тільки у світі, Але вмерти можливо для інших!” Хоча у вірші говориться про конкретну людину, Некрасов створює не побутовий портрет, а піднесений образ теперішнього революціонера. Жити для інших, віддати себе боротьбі – така перша й головна заповідь шляхетної людини. У заключній строфі поет используетевангельские символи для зображення важкого, жертовного шляху революціонера.

Тим самим Некрасов виражає замилування життям і самовідданим подвигом Чернишевського: Його ще покамест не розіпнули, Але година прийде – він буде на хресті; Його послав бог Гніву й Суму Царям землі нагадати про Христю. Отже, порівнюючи три вірші, можна помітити в них багато загального: пророки в Пушкіна, Лєрмонтова, Некрасова – герої високої духовності, що бачать для себе високу мету – служити людям, нести їм правду. Але ці образи відрізняються друг від друга: у Пушкіна й Лєрмонтова пророк – поет, у Некрасова – революціонер.

Дане розходження цілком зрозуміло: адже кожний поет відбив свій час. Дослідники вважають, що Пушкін написав свого “Пророка” безпосередньо під враженням від страти декабристів .

У цьому змісті вірш стає мужнім учинком Пушкіна, тому що поет-пророк заявляє, що бачить своє призначення в служінні високим ідеалам, за які тільки що загинули його друзі. Щоб підкреслити піднесений пафос вірша, автор уживає слов’янізми: зіниця – зіниця, горний – небесний, дольний – земний, десниця – права рука, дієслово – слово. Лєрмонтов жив у часи політичної реакції, що наступила слідом за розгромом декабристів, поет називав свій вірш “облитий гіркотою й злістю” .

Тема пророка розкривається в Лєрмонтова як романтична й трагічна. Пророк – вільна творча особистість – відкидається суспільством, що не знає “любові й правди”. Автор відмовився від урочистої піднесеності, властивої віршу Пушкіна, хоча біблійні мотиви зберіг.

У Лєрмонтова пророк зовні звичайна людина: худа, блідий, одягнений у руб’я, але він знає правду, що, однак, зовсім не потрібна жителям шумного міста. Некрасов був виразником ідей революційних демократів. У своєму “Пророку” він показав ідеал громадянина, з погляду народників.

В образі пророка, героя свого часу, поет оспівує духовність, подвижництво, служіння народу, що, може бути, ще не розуміє жертв “народних заступників” , але це не зупиняє теперішнього революціонера, тому що він живе для майбутнього.

У віршах новітніх російських поетів представлене зовсім оригінальне розуміння суспільної ролі поета й поезії: поет втратив своє високе призначення, тому що у світогляді сучасних людей духовні інтереси відійшли на другий план, поступившись першістю прагненню до матеріального успіху й цілком матеріальних радостям. Отже, у сучасних людей з’явилися інші, крім поета, авторитети, до яких прислухаються і яким прагнуть наслідувати. Сучасного поета навіть не женуть, як Лєрмонтовского пророка, – його просто не зауважують.

Виходить, міркує Тимур Кибиров, один із самих цікавих сучасних російських поетів, не треба й нав’язувати зі своїми духовними повчаннями. Поет повинен бути іронічний і самоіронічний, щоб зберегти власну гордість і повагу тих читачів, хто ще цікавиться поезією.

Це смутний настрій Кибирова відбилося в його вірші без заголовка, що саме є пародією на знаменитий вірш В. Я. Брюсова “Юному поетові” : Юнак блідий, до друку вихідний! Дати я хочу тобі два-три ради: Перша справа – живи сьогоденням, Ти не пророк, зарубай собі це! І поклонятися Мистецтву не треба! Це й зовсім остання справа. Екзюпері й Батая з де Садом, Перечитавши, можеш викинути сміло




Вірша Пророк у російській літературі


художні деталі в творі климко
Вірша Пророк у російській літературі