Вірш С. Єсеніна “Пісня про собаку”

Максим Горький якось назвав С. Єсеніна не поетом, а органом, начебто створеним природою спеціально для поезії. До цього хочеться додати, що ця поезія в багатьох випадках є голосом “олюдненої” природи, яка розповідає сама про себе. І оскільки ми до природи жорстокі, то її звертання до нас сповнені туги, бо “за тыщи пудов конской кожи и мяса покупают теперь паровоз”, бо людина вибирає, кому жити, кому вмерти. Це і є, як на мене, темою вірша “Пісня про собаку”.

Проте уже назва не піддалася перекладу. По-перше, російська мова розрізняє

“песню” і “песнь”. Перше – щось побутове, звичайне, друге завжди трагічне, високе – “Песнь о Роланде” або щось подібне. По-друге, в українській мові слово “собака” чоловічого роду.

То ж будемо цитувати текст вірша не в перекладі, а в оригіналі. Перше, що впадає у вічі, це улюблений поетом жовтий колір у всіх його різновидах: “закут ржаной”, “рогожи златятся”, “рыжие щенята”. Але з появою людини-хазяїна колір життя і сонця зникає, світ взагалі стає безбарвний.

Тільки дія за дією спливають, раптово змінюючи одна одну: “явился”, “поклал в мешок”, “бежала… за

ним”, “дрожала воды… гладь”. Коли малечу вбито, над світом розливається холодний колір безмежжя: “В синюю высь звонко глядела она, скуля”. Кучугури внизу, синя пустка нагорі, у якій сходить над хатою рудим щеням місяць, давно відомий символ собачого плачу. І ось, наче кінець світу, астрономічна катастрофа, “Покотились глаза собачьи Золотыми звездами в снег”. Гадаю, бувши сільським вихованцем, Єсенін добре знав, що собаки не пітніють, і раптом така “помилка”: “И когда чуть плелась обратно, Слизывая пот с боков…” Але помилки такого самого гатунку припускається і Пушкін у “Скупом рыцаре”: “Его червонцы будут пахнуть ядом, Как сребреники пращура его”. І це при тому, що всі знають, на що посилається герой і що там зовсім не було отрути. Але це помилка великої напруги почуття, коли людина втрачає контроль над своїми словами.

Отже, поет переживає вчинок людини, а не тільки розповідає про нього. І дуже хотілося б знати, яке то почуття. Вважаю, що це глибокий сором, а може й більше того. Подивіться самі. Дія у вірші менше доби – з ранку до часу, коли кури мостяться на ніч, коли не видно вже за небокраєм сонця.

Людина приходить із темрявою, цуценята народжуються зі світлом. Менші брати не завдають шкоди людині, вірно та самовіддано служать їй. Тільки от людина не хоче відповісти їм взаємністю. Робити висновок неважко. Невдячна і жорстока, вона давно забула свій обов’язок перед світом, перед усім, що є на землі. Є у вірші ще одна деталь, яка повністю руйнує людську пиху: “Как от подачки, когда кинут ей камень в смех…” Лінней, чи хтось інший із натуралісте, дав людині ім’я Homo sapіens.

Але поведінка представників цього біологічного виду не підтверджує це гучне найменування. І мало хто з людей скаже за Єсеніним, що щасливий в тому числі і через те, що “зверь как братьев наших меньших никогда не бил по голове”. І не кидав замість хліба камінь ані звірині, ані людині.