“Він норма сам, він сам в своєму стилі” (Іван Драч) – Олесь Гончар (1918-1995)

Підручник Українська література
11 клас

Українська література другої половини XX століття

Олесь Гончар (1918-1995)

Він ніколи нічого не хотів для себе.

Був красивий і гордий в юності і в високі свої літа.

(Дмитро Білоус)

Талант народжується з великої любові до рідного краю, палкого прагнення допомогти народові вистояти у найтяжчі часи, а у найщасливіші – розквітнути. До таких людей належить Олесь Гончар – всесвітньо відомий письменник і громадський діяч, патріарх української літератури, блискучий майстер слова. Він

написав знакові для своєї епохи твори: романтичну трилогію “Прапороносці”, роман про сталінські репресії і трагічні перші дні Великої Вітчизняної війни “Людина і зброя”, сміливий проблемно-філософський роман “Собор”, захопливий роман у новелах про молодих “Тронка”. Звертаючись до молоді, Олесь Гончар писав: “Хто пам’ятає про минуле, хто любить і береже природу, той зуміє краще оцінити сьогоднішнє, більш осмислено трудитиметься в ім’я прийдешнього”.

“Він норма сам, він сам в своєму стилі” (Іван Драч)

Олесь Терентійович Гончар народився 3 квітня 1918 року в селі Слобода Суха

на Полтавщині, звідки була родом його мати. Проте старша сестра Олександра Терентіївна засвідчує, що місцем народження письменника є околиця Дніпропетровська – робітниче селище Ломівка, рідне для їхнього батька. Через три роки після закінчення Першої світової війни Олесева мама померла, надірвавшись на будівництві нової хати, і хлопець у 1921 році переїхав до дідуся й бабусі. Саме тут Сашко одержав відоме світові прізвище Гончар (до речі, дідове, доти йменувався батьківським – Біличенко). Зростав Олесь в атмосфері любові, мав простір для милування рідними краєвидами, для перших подорожей у “країну Правди”. Його характер формувався під впливом бабусі Єфросинії Євстихіївни – “найріднішої людини, що була для мене як образ самого народу”. Вечорами бабуся й тітки любили слухати, як Олесь читав Шевченків “Кобзар”, у них часто збирався для репетиції церковний хор, і хлопчина бачив “просвітлені, одухотворені людські обличчя”. Дідусь і бабуся сприймалися ним як янголи-охоронці.

Ще школярем Олесь Гончар почав писати вірші та оповідання й деякі з них надрукував у газетах “На зміну” (тепер “Зірка”) та журналі “Піонерія”. Після закінчення в 1933 році Бреусівської семирічної школи юнак працював у Козельщинській районній газеті “Розгорнутим фронтом”. Літературний хист хлопця помітили, а в 1934 році його спрямували на навчання до Харківського технікуму журналістики. Роки навчання, літературне та культурне життя великого міста багато дали допитливому юнакові. Олесь не тільки вчився, а й підробляв на заводах, найчастіше на тракторному. Закінчивши 1937 року технікум, Олесь Гончар отримав призначення в Харківську обласну газету “Ленінська зміна”. Багато працював, писав оповідання та вірші. Тут і побачили світ вісімнадцять ранніх оповідань митця.

У 1938 році Гончар став студентом філологічного факультету Харківського університету. Він поринув у студентське життя: оволодівав безцінними багатствами рідної та світової літератури, вивчав мови, писав нові твори. Його оповідання “Орля” та повість “Стокозове поле” навесні 1941 року були відзначені премією на обласному конкурсі.

У студентські роки Гончар щиро кохав Люсю Грапчеву, і вона відповідала йому взаємністю. Якби не війна, можливо, все закінчилося б студентським весіллям. Але Олесь пішов добровольцем на фронт, а Люся залишилася в тилу. Кохана дівчина згодом стала прототипом найкращих героїнь Гончара – Шури Ясногорської з “Прапороносців” і Тані Криворучко з “Людини і зброї”. Звістка про війну застала молодого письменника у бібліотечному читальному залі: “Одним ударом були строщені всі наші студентські, по-юнацькому світлі мрії, сподівання… Після двотижневого навчання в чугуївських таборах під Харковом наш студентський батальйон направили на Дніпро в район Білої Церкви, де в цей час точилися жорстокі бої”, – згадував у “Письменницьких роздумах” Олесь Гончар.

За три місяці боїв з 3200 осіб студбату залишилося тільки 37. Приголомшений втратами, Олесь Терентійович дав клятву перед пам’яттю своїх однокурсників: “Якщо залишуся живим, розповім про вас”. Болю йому додала й звістка про те, що в липні 1941 року помер від старих ран батько.

Почавши війну студентом, Гончар швидко став сержантом гвардійського підрозділу, а згодом і командиром обслуги батальйонного міномета, старшиною мінометної батареї. Перше поранення він отримав на берегах річки Рось. Коли Гончара евакуювали у польовий госпіталь поблизу Новомосковська, серед зловісної ночі перед ним велично постав старовинний козацький собор, який здавався монументальним протиставленням страхіттям війни. Це видиво пізніше й стало поштовхом до написання роману “Собор”, про який заговорив увесь світ.

Удруге юнака серйозно поранили десь між Харковом і Полтавою взимку 1942 року й відправили у глибокий тил – в госпіталь аж до Красноярська. Після лікування Гончар повернувся на фронт, де його чекав важкий маршрут через Румунію, Трансильванські Альпи в Угорщину. У хвилини затишшя на папір лягали палкі поетичні рядки сержанта-мінометника: “А я напишу – Україні!/ Сонцю її і степам…/ Сивим, як згадки, могилам,/ Що тонуть в імлі голубій,/ Шляхам, окутаним пилом, /Якими ішли на бій”. Вірші привернули увагу, й Олесеві запропонували перейти в редакцію дивізійної газети. Проте він вважав, що його місце в окопах, на передньому краї, тож залишився з бойовими побратимами до останнього дня війни, зустрівши перемогу в Празі. Під час війни Гончар намагався підтримувати листовний зв’язок із сестрою Шурою. Коли влітку 1942 року він потрапив у фашистський полон, то з концтабору під Харковом кинув з-за колючого дроту записку, адресовану сестрі. Описуючи ці події в останньому творі “Невигадана новела життя”, Олесь Терентійович із глибоким почуттям відзначав солідарність народу в біді, адже та записка за допомогою “народної пошти” таки знайшла адресатку.

Почуття вдячності та обов’язку перед Божим Провидінням, яке зберегло його серед хаосу війни, змусило митця торкнутися забороненої теми “зруйнованих соборів”. Це почуття письменник проніс усе життя, а за дев’ятнадцять днів до смерті написав у “Невигаданій новелі життя”: “Визволила мене Божа Мати. Тільки Вона зробила так, що я не потрапив на шахти в Бельгію або в печі Бухенвальда, я угадав стати в колону тих, кого ешелонами відправляли в інший табір, а саме в Полтаву, а звідти на жнив’яні роботи в радгосп, що поруч з моєю рідною Сухою. Отже, дякую Тобі, Божа Мати, наша заступнице… Ми живі…”

Повоєнні роки – це навчання Олеся Терентійовича в Дніпропетровському університеті й плідна професійна праця на ниві письменства. Його “Прапороносці” вирушили до мільйонів читачів багатьох країн (з’явилися десятки видань різними мовами), побачили світ романи “Таврія” (1952) і “Перекоп” (1957). Митця нагородили найвищими державними преміями: за роман “Людина і зброя” (I960) – Шевченківською, за “Тронку” (1963) – Ленінською, адже його твори справді вражали високою художністю. Здається, письменник здобув все: визнання, славу, високе суспільне становище, залишалося тільки покоритися системі й афішувати вірнопідданість владі. Проте в 1968 році Гончар оприлюднив роман “Собор”, різко розкритикований з ідеологічного боку. Саме у цьому творі митець постав найбільш відвертим, щирим, чесним зі своїм народом. За “Собор” він отримав клеймо “очернителя радянського ладу”. Та, попри все, митець невтомно працював. У романі “Циклон” (1970) Гончар відкрив читачеві ще одну чи не найстрашнішу сторінку війни: страждання радянських воїнів у німецьких концтаборах. До проблем виховання важких підлітків звертався митець у повісті “Бригантина” (1973). У 1976 році з’явився роман “Берег любові” – твір про новітню Марусю Чурай, випускницю медучилища Інну Ягнич, яка, прагнучи гармонії, намагається облагородити світ, бореться зі злом, але й сама страждає від недосконалості світу. У 1980 році вийшов друком своєрідний роман-заповіт “Твоя зоря”. Герой твору Кирило Заболотний – вольовий дипломат, знавець йоги, тенісист високого класу, в роки війни “Літаючий барс” – з особливою гостротою помічає деградацію суспільства. Екологічні біди, змізерніння людини, невміння помічати прекрасне, небажання творити світ, у якому торжествують краса, благородство почуттів, лицарське ставлення до жінки, – все тривожить його. Особливо непокоїть Заболотного проблема втрати совісті, адже без неї почнеться повна деградація людини: “На почесному місці тоді, замість Мадонни, ставлю набитий стейками холодильник… І якщо ти впав – я через тебе переступлю. Піду далі, й жоден мій нерв не здригнеться! Кричатимеш – не почую. Не обернусь”.

Олесь Гончар у кабінеті. Фото. 1968

Обравши літературну стезю, Гончар вирушив у далеку подорож – назустріч мрії. Ця мандрівка, яку він сам, готуючи свій останній роман, називав подорожжю до Мадонни, тривала понад півстоліття. За цей час ні рай земний, ні обіцяний комунізм так і не настали. Не щезли ні цензура, ні ідеологічне прокрустове ложе. І Гончар, увінчаний багатьма високими нагородами, час від часу казав дружині: “От якби мені писати на повну котушку!” За життя письменника, як відомо, його головним “брендом” вважалися “Прапороносці”. Цей роман, за визначенням Івана Драча, “був ствердженням українства у Великій Вітчизняній війні”, до того ж твір багато в чому упровадив новий погляд на війну як випробування не просто людини, а людяності, що може вистояти в лихолітті, тільки активізувавши найтонші, найособистісніші струни душі. Однак у щоденнику Гончара є такий запис: “Січовик заповідав класти в могилу – під голову – сідло козацьке… А що я заповів би? Мені покласти під голову три книги: “Тронку”, “Собор” і “Зорю”. Це занотовано у січні 1982 року.

Своє 70-ліття Олесь Гончар зустрів гідно, як людина, що вистояла у боротьбі з нелюдською системою. Зростав його міжнародний авторитет. Здавалося, час підводити підсумки. Проте письменник, незважаючи на хворобу, включається у боротьбу за українську державність, виступає з гостропроблемними статтями, підтримує студентів (серед них – і свою внучку) в час їхнього протистояння владі – багатоденного голодування на Хрещатику похмурої осені 1990 року. Наступного року з’явилася публіцистична книга роздумів про українське відродження “Чим живемо”. У ній, як і в портретних нарисах із рубрики “Про тих, що не гаснуть”, збірниках “Про наше письменство”, “Письменницькі роздуми”, численних публікаціях у періодиці, Олесь Терентійович творив свій альтернативний підручник історії літератури та літературознавства, цікавий новаторськими шуканнями і нетрадиційним зіставленням творів національних і західноєвропейських письменників. “У мистецтві часто доводиться якраз іти проти досвіду, проти канонів, від яких плодиться шаблон”, – писав прозаїк у листі до Василя Фащенка.

Дослідники відзначають, що у творах Гончара домінують яса (сяйво, тонка енергетика добра) й чистота, називають його одним із найсвітлоносніших письменників нашої доби. Водночас Гончар не оминав тем соціального зла, складних проблем своєї епохи. Прозу Гончара відносять до “поетичного реалізму”. Основними ознаками його індивідуального стилю є органічне поєднання реалізму з романтичним баченням світу, філософське заглиблення в найскладніші проблеми буття, ліричність образів і розповіді, постійні пошуки позитивного ідеалу, оригінальність художнього мислення. Особливості світобачення письменника знайшли вияв у мові його творів, зокрема у функціонуванні слів-символів, індивідуально-авторському словотворенні, перифразах. У 1993 році Міжнародний біографічний центр у Кембріджі визнав Олеся Терентійовича “Всесвітнім інтелектуалом 1992-1993 років”.

Незаперечний авторитет Олеся Гончара визначив його місце на вершині українського суспільства. У нього була репутація не просто великого письменника, а й порядної, не заплямованої “негативом” людини, здатної задля України на визначний вчинок. Олеся Гончара сприймали як духовного лідера українців, як совість нації. 14 липня 1995 року Олесь Гончар помер. Похорон митця відбувся за народним звичаєм. Капела “Думка” співала молитву. Скорботно звучали хори Артема Веделя і Дмитра Бортнянського, рвала душу пісня “Чуєш, брате мій”, яку виконав Дмитро Гнатюк. У почесну варту ставали не лише письменники і вчені, а й журналісти, вчителі, артисти, лікарі, робітники… Урочисте поховання на Байковому цвинтарі стало щирим виявом глибокої пошани до людини, яка свідомо обрала тернистий шлях служіння народу і до кінця чесно пройшла його. У 2005 році Олесю Гончару присвоїли звання Герой України.

Словникова робота.

1. Розширте свої знання про індивідуальний стиль письменника.

Індивідуальний стиль письменника – єдність творчих особливостей автора, його ідей, тем, характерів, сюжетів, мови. Зумовлюється стиль талантом, життєвим досвідом, світоглядом, загальною культурою, характером, уподобаннями, естетичними ідеалами митця, орієнтацією на певні літературні напрями. Стиль – явище цілісне. За висловом академіка Віктора Жирмунського, поняття стилю “означає не тільки фактичне співіснування різних прийомів, а внутрішню взаємну їхню зумовленість, органічний чи систематичний зв’язок, що існує між окремими прийомами”. І хоча стиль пов’язаний з категорією художньої форми, з І оригінальним використанням певних художніх прийомів і засобів, необхідно вбачати в стилі також і зв’язок зі змістом твору, з його ідеєю, проблематикою.

Індивідуальний стиль – явище неповторне, як і світогляд окремої особи. Досліджуючи стиль письменника, потрібно проаналізувати зміст і форму його творів, а також порівняти з творчістю попередників і сучасників. Неповторність митця полягає у відмінному від інших баченні світу, втіленому в образах мовними засобами. Письменник, звісно, керується не тільки власним, а й загальнолюдським досвідом і постулатами попередніх поколінь. Стиль є свідченням мистецького таланту автора. Недарма великий Гете вважав, що не всі письменники мають оригінальний стиль, адже стиль є найвищим ступенем художньої довершеності, якого досягають лише окремі майстри. Видатні письменники завжди приділяють величезну увагу своєму стилю, роботі над ним. “Усе, що в мене є, – це мій стиль”, – говорив Нобелівський лауреат, блискучий стиліст Володимир Набоков.

Завдяки стилю митець творчо відтворює чи перетворює, художньо опрацьовує життєвий матеріал. Загальні теми, проблеми, події набувають в індивідуальному стилі письменника художньої неповторності. Стиль, стилос, тобто перо є, за виразом Франца Кафки, не просто “інструментом”, але “органом письменника”. Джонатан Свіфт влучно зауважив, І що стиль – це власне слова на власному місці.




1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 оценок, среднее: 5,00 из 5)

“Він норма сам, він сам в своєму стилі” (Іван Драч) – Олесь Гончар (1918-1995)


моя родина россия сочинение 5 класс
“Він норма сам, він сам в своєму стилі” (Іван Драч) – Олесь Гончар (1918-1995)