Відродження або Ренесанс
Відродження, або Ренесанс (фр. Renaissance, від лат. renascor – відроджуюсь) – доба в історії культури та мистецтва XIV-XVI ст., започаткована в Італії ще в період Передвідродження (Данте Аліг’єрі, Ф. Петрарка, Дж. Боккаччо). Вперше термін Р. вжив історик мистецтва Дж. Вазарі у XVI ст. Видатними постатями В. були Леонардо да Вінчі, Рафаель, Мікеланджело, Е. Роттердамський, Ф. Рабле, П. Ронсар, М. де Сервантес, В. Шекспір та ін. У цей час в літературах європейських країн відбулися якісні зміни: письменство замість латині звернулося до національних мов, виявило інтерес до народної творчості при одночасному зацікавленні античними, щойно відновлюваними зразками. В основу поетики В. покладалися принципи мімезису (наслідування як греко-римського мистецтва, так і природи), ясності естетичного мислення, простоти та конкретності. Дійсність трактувалася не як зорова омана, а як єдино дана, “безальтернативна”, наявна в гармонійних пропорціях та у відкритій ренесансною добою перспективі, у чутті вічного становлення, а відтак у потребі активного художнього втручання в довколишній світ. Жага максимальної повноти життя формувала особистість у чисто земному її самоздійсненні через стихійно-артистичний індивідуалізм. Митець – центральна постать цієї епохи – намагався якнайповніше розкрити всі аспекти свого творчого потенціалу, виборював право змінювати, вдосконалювати довкілля за естетичними законами. Накреслювалася масштабна проекція титанізму, що відкидала будь-яку жертовність на шляху реалізації творчої особистості за рахунок власне дійсності в процесі утвердження самостійного Я у значенні богорівного, незрідка при занижених моральних критеріях (приміром, Леонардо да Вінчі з однаковою енергії мі писав знамениту “Джоконду” і конструював смертоносні гармати). Ідеям обожнення митця при усвідомленні його земного статусу В. має завдячувати християнству, зосередженому на проблемі божественного покликання людини не за її субстанцією, а за благодаттю. Та й саме поняття В. – євангелійного походження (Євангеліє від Івана); його джерела вбачаються не лише в античності, а й у філософії неоплатонізму, в категоріях Світової Душі та космосу, в земному і небесному часопросторі. Універсальний антропоцентризм В. закладав у собі елементи класичної рівноваги й невідомого еллінам та римлянам “романтичного” пориву в простір, акцентував принципи гуманізму та постійної новизни. Титанізм виявився стихійно-індивідуалістичною експансією просторово-часових полів, спробою ототожнити всесвіт із собою, уніфікувати його, нав’язати йому свою волю, зламати його спротив, приборкати і повністю нівелювати. Особливого драматизму ця тенденція набула у безкомпромісній боротьбі між титанами В. Доба В. породила не тільки божественного Рафаеля чи П. Ронсара, а й аморальних авантюрників на кшталт раблезіанського Панурга, конкістадорів, інквізицію, Н. Макіавеллі, Саванаролу; навіть такий благородний гуманіст, як Лоренцо Медічі, мав славу ката і розпусника. Крах “універсальної” людини В. з її невтоленним екстремізмом богоподібності, де проростали фатальні зерна втрати морального чуття, розкривав неподоланний бар’єр між високим ідеалом та його реалізацією, між донкіхотською свідомістю та життєвими можливостями, витворював феномен зародженої в добу готики “фаустівської душі”, спрямованої в простір. Лише ціною глибоко пережитих потрясінь і страждань митці дійшли до заперечення егоцентричного титанізму, звернулися до пошуків достеменного гуманізму, до трактування людини и к мети, а не як засобу в чиїхось інтересах. Це означало характерне для західної цивілізації повернення до втраченої духовності, притаманне вже останній фазі В., зокрема Північного (на відміну від Південного, власне італійського), перейнятого ознаками ман’єризму як рефлексії над мистецтвом, над проблемою співвідношення митця і його твору, над питаннями художнього пізнання, лише спорадично порушуваними представниками раннього В. То був “антикласичний” бунт проти раціональної ясності та невмотивованого оптимізму нормативної ренесансної естетики, її міметичної закомплексованості, що супроводжувався іронічним ставленням до титанізму (Ф. Війон) або принциповою критикою його експансіоністських домагань, безпідставних з погляду визнання слабкості людської істоти в хаосі космосу (М. Монтень, Б. Паскаль). Особливого загострення ця тенденція набула в добу бароко. В. виявилося перехідною епохою, базою для розбудови європейської культури та мистецтва у новій якості – процес майже невідомий народам Сходу, зокрема і Московській Русі. Україна зазнала впливу ренесансних віянь, втілених у творчості латиномовних поетів (Ю. Котермак, П. Русин, С. Кльонович, С. Оріховськийта ін.), у конфесійній полеміці кінця XVI – початку XVIII ст. (Христофор Філарет, Стефан Зизаній та ін.), яка виявила європейський тип мислення. Українство, підхоплене потужною хвилею В., перейняло гуманістичні, вільнолюбні ідеї, близькі його ментальності, гармонійне сполучення земного та небесного, але ніколи не переживало спалахів титанізму (універсальні постаті І. Мазепи, Г. Сковороди, Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, Б. Грінченка, Леся Курбаса, О. Довженка та ін. – відмінного історико-психологічного походження), ні пафосу експансії, споконвік чужої народу хліборобської культури. Традиція В. позначилася на специфіці інших стильових тенденцій, починаючи від бароко, на особливостях національних відроджень як адекватної форми прояву майже неструктурованої, позбавленої сподіваної тяглості вітчизняної культури загалом та літератури зокрема. Проблема В. в українському контексті потребує відповідної історико-смислової конкретизації. Йдеться про “обудження” (Є. Маланюк) чи “випростування” (М. Грушевський), відмінні від класичного В., на що свого часу звернув увагу Ю. Лавріненко, підкориговуючи емоційно сформульоване М. Хвильовим уподібнення українського В. до італійського. Коли в Італії В. було органічною ланкою у сув’язі мистецького поступу, то в Україні воно мало відмінні риси: це виявлявся спонтанний рух вперед, часто з оберненими поглядами назад, у – минувши ну, в нерозв’язані вчорашні проблеми. Вимушена прикутість до рятівного минулого зумовлювала орієнтацію на традицію як засіб компенсації втрачених етапів літературного та духовного розвитку. Мовиться не про одне В., а про цілу низку перманентних В., що витворюють чи не єдину базову платформу українства, коли з чергової національної катастрофи поставала нова генерація, представлена переважно письменством. В. як інтегрант художніх та позахудожніх явищ найповніше характеризує своєрідність української дійсності й зокрема літератури, що проявляється у постійних сплесках те затиханнях перманентних “обуджень”, яких, очевидно, було три. При цьому відновлювалися не старі форми, а творчі сили, які визначалися панівним для кожної доби типом світосприймання: християнським (XIV-XVIII ст.), народницьким (XIX ст.) та концептуальним (XX ст.). Ці назви – умовні. Вони вказують на місцерозташування естетичної концепції – чи поза літературою, чи в її іманентних межах. Водночас кожне В. має свої хвилі і свій напрямок. Так, перш*’ відродження з ренесансними та бароковими рисами рухалося від трикутника “Остріг-Краків-Львів” до Києва; друге, перейняте духом народництва, з ознаками романтизму та реалізму, мало п’ять фаз (І. Котляревський та його наступники, Харківська школа романтиків, Кирило-Мефодіївське братство, петербурзько-київські громади, письменство Галичини); третє В. характерне своєю динамікою, де фіксується період національного прозріння в Галичині та Наддніпрянщині на початку XX ст., “розстріляне відродження” та “празька школа” 20-30-х, роки МУРу (Мистецького українського руху) на теренах повоєнної Німеччини, “нью-йоркська група”, шістдесятництво, творчість поетів-дисидентів та постшістдесятників, хвиля вісімдесятників та ін.
(1 оценок, среднее: 5,00 из 5)Відродження або Ренесанс
сочинение про тюльпан
Відродження або Ренесанс