Вічна юність серця поета В. Сосюри

Володимир Сосюра прийшов у поезію юнаком із задумливими вишнево – карими очима. Він приніс у літературу прекрасні пісні, в яких бриніла любов. У найбуденніших речах Сосюра знаходив щось таке, що робило їх високими і під­несеними; прості зрозумілі образи наповнював душевністю і теплом.

У кожному рядку його творів звучить ширість і безпосередність, і тому не одне покоління збе­рігало у своєму серці дорогу інтимно-щиру поезію Сосюри.

Володимир Сосюра був народжений для поезії, вона була його єдиним заклят – тям, важкою роботою і прекрасним

відпочинком, хлібом насущним і творчою на­солодою. Він часто помилявся, писав на потребу дня, оспівував примарливі ідеа­ли, але все те він робив щиро, ніколи не приховував у собі, не грався у дволикого Януса, а все виносив на людський суд. Незлоблива вдача, по-юнацькому відкрита і вразлива натура дихала безпосередністю і мужністю. Поет усе життя виліплював образ ліричного героя, закоханого в рідну землю, в кольори неба.

Його поезія – це один великий твір про людину та її світ. Його твори, довірливі, щирі, безма – нірні, були співом відкритої, людяної, дивовижно тонкої і ніжної душі. Своєю за­душевністю, теплом,

інтимністю, тембром Сосюра ні на кого не схожий.

Володимир Сосюра часто виступав перед слухачами. У роки Великої Вітчиз­няної війни його запрошували в госпіталі, де він читав свої твори пораненим бій­цям, які пройшли через бої, дивилися смерті в очі, втрачали товаришів. Сосюра лагідним і співучим голосом читав вірші про кохання, про ніжність і тривогу, про вечір, який упав на коліна і руки простяг золоті там, де холодом запахли трави; про стареньку матір, яка проводжає синів у далеку дорогу. І, слухаючи поетів го­лос, суворі, мужні люди не могли втримати скупих сліз.

Виступаючи перед різними людьми, Сосюра вмів якось непомітно пересту­пити оту невидиму межу між собою і аудиторією. Він читав свої вірші без ефек­тної модуляції, без надмірного жестикулювання, читав по-дитячому довірливо. Ця його манера природно гармоніювала із щирістю поезії і викликала довіру в слуха­чів.

Він не допускав у свою поезію недомовок, туманних натяків, гри в підтекст. Про найінтимніше пост говорив відверто, не ховаючи своїх почуттів, болю й сум­нівів, довіряючи читачам і слухачам, розраховуючи на їхній душевний відгук. Усе це скорочувало відстань між поетом і читачем настільки, шо вони могли промов­ляти один до одного серцем.

Володимир Сосюра любив травень і голубий колір. Із цієї любові народила­ся безсмертна, повновода, голуба ріка його поезії, як безсмертними є і її витоки.




Вічна юність серця поета В. Сосюри
твір про мій характер