Верхи на кадобі – ФРАНЦ КАФКА

Перекладач: Євген Попович Вугілля скінчилося; кадіб порожній; лопата лежить без діла; холодом дихає груба; мороз ходить по кімнаті; за вікном заклякли обсипані інеєм дерева: небо – лише срібна табличка для того, хто благає в нього допомоги. Треба дістати вугілля, не замерзати ж мені; за мною – безжальна груба, попереду мене – таке саме безжальне небо, і мені доводиться відчайдушно борсатися між ними, шукати допомоги десь посередині – у вугляра. Та вугляр уже звик до моїх прохань, отож треба якось особливо переконати його, що я не маю ані

грудочки вугілля і що він тепер для мене – як сонце на небі. Я повинен прийти, мов жебрак, що охляв із голоду і хоче сконати на чужому порозі, і через те куховарка наливає йому гущі з випитої кави: отак і вугляр мені, хоч і з люттю, але пам’ятаючи заповідь “Не вбий!”, шпурне в кадіб лопату вугілля. Від того, як я з’явлюся до нього, залежатиме моя доля, тож я їду на кадобі. Верхи на кадобі, тримаючись за дужку – найпростішу вуздечку, я насилу спускаюся сходами донизу; проте внизу мій кадіб зводиться – велично, чудово; навіть верблюди, здригаючись від палиці погонича, не зводяться з землі так гарно, як він. Я їду
по замерзлому провулку рівномірним клусом; я не опускаюся до рівня вхідних дверей, а часом здіймаюся аж до других поверхів. Але найвище я ширяю перед дверима вугляревого підвалу. Він згорбився внизу біля свого столика й щось пише; у підвалі так гаряче, що двері відчинені навстіж. – Вуглярю! – гукаю я хрипким від морозу голосом, і обличчя мені огортає пара з уст. – Вуглярю, прошу, дай мені трохи вугілля. Мій кадіб такий порожній, що на ньому можна їхати верхи. Будь ласкавий. Як тільки зможу, я тобі заплачу. Вугляр наставляє долоню до вуха. – Мені не вчулося? – питає він через плече у своєї дружини, що сидить біля груби і плете мереживо. – Мені не вчулося? Покупець? – Я нічого не чую, – каже жінка. Вона сидить спиною до вогню, втішається теплом, і груди її спокійно підіймаються й опускаються в лад роботі. – О так! – гукаю я. – Це я, давній, вірний ваш покупець, тільки в мене саме немає грошей. – Жінко, – каже вугляр, – там таки є хтось, не могло все це мені вчутися. Певне, якийсь давній, дуже давній покупець, що зумів так зворушити мене. – Що ти вигадав, чоловіче?- каже жінка і на хвилину робить собі перепочинок – притискає мереживо до грудей. – Нікого там немає, провулок порожній, усі наші покупці вже мають вугілля; ми можемо на кілька днів замкнути крамницю і відпочити. – Таж я сиджу тут на кадобі! – кричу я, і на очі мені від морозу набігають сльози. – Вигляньте, будь ласка, надвір, ви зразу побачите мене: я прошу одну лопату вугілля, а якщо дасте дві, то я буду найщасливіший у світі. Всі ж інші покупці вже забезпечені. Ох, якби я почув, що в моєму кадобі торохтить вугілля! – Я йду, – мовить вугляр і вже дріботить короткими ногами до сходів. Але дружина підбігає до нього, хапає за руку й каже: – Нікуди ти не підеш. Як ти такий упертий, то я сама вийду. Згадай, як ти сьогодні вночі кашляв. Та задля діла, хай навіть воно тобі тільки вчулося, ти забуваєш і жінку й дитину і важиш своїми легенями. Я йду. – Але ж назви йому всі гатунки, що ми маємо на складі; ціну я тобі гукну. – Гаразд,- мовить жінка і підіймається сходами надвір. Звичайно, вона зразу бачить мене. – Моє поважання, добродійко! – гукаю я. – Мені треба тільки лопату вугілля, ось у цей кадіб; я сам одвезу його додому: лопату найгіршого вугілля. Я, звичайно, заплачу за нього, але згодом, згодом. Оце “згодом, згодом” – яке ж воно подібне до бовкання дзвона і як воно дивно зливається з вечірнім передзвоном, що долинає з сусідньої церкви. – То якого він хоче? – гукає вугляр. – Ніякого, – відповідає йому дружина. – Тут нікого немає, я нікого не бачу і нікого не чую. От тільки на дзвіниці вибило шосту, треба зачиняти. Мороз скажений. Завтра, мабуть, ми ще матимемо багато роботи. Вона каже, що нікого не бачить і не чує, але все-таки відв’язує фартуха і пробує відігнати мене ним. На жаль, їй щастить зробити це. Мій кадіб має всі переваги доброго верхового коня, не має тільки однієї: не може опиратися. Він надто легкий. Жіночий фартух зганяє його з землі. Вуглярева жінка чи то зневажливо, чи то задоволено махає рукою і повертає до підвалу. – Злюко! – гукаю я їй услід. – Злюко! Я просив у тебе лопату найгіршого вугілля, і ти не дала мені. I я підіймаюся у терени айсбергів і зникаю назавжди.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 оценок, среднее: 5,00 из 5)

Верхи на кадобі – ФРАНЦ КАФКА


октябрь уж наступил сочинение
Верхи на кадобі – ФРАНЦ КАФКА