“Велесова книга”, або “Книга Велесова” – найдавніша, вірогідно перша пам’ятка української літератури докириличного періоду, названа за іменем києво-руського бога скотарства та творчості – Велеса. Написана, очевидно, у IX ст. за абеткою з 27-ми літер, в якій поряд із грецькими літерами було 9 слов’янських. Для порівняння: у відкритій С. Висоцьким києво-софійській азбуці виявилось 4 слов’янські літери (б, ж, ш, щ). Певно, то був один із варіантів києво-руської абетки, що лягла в основу слов’янського алфавіту, впорядкованого
863 запрошеними із Візантії до Великоморавської держави Кирилом (Костянтином) та Мефодієм. Наявність такої азбуки підтверджують тогочасні арабські вчені (Інб Фодлан, Інб ель Недіма та ін.), перський історик Фахр ад-дін Мерверідді та ін. Це могли бути’засвідчені болгарським Чорноризцем Храбром “черти і різи”, які, напевно, бачив Кирило у Корсуні (Херсонесі), а також Євангеліе і псалтир, написані, як мовиться у Панноському “Житії”, “руськими письменами”, що спиралися на грецьку буквено-звукову основу. Пам’ятка дійшла до наших днів на 38-ми дощечках. Знайдена полковником білої гвардії А. Ізенбеком 1919 на
Харківщині (за іншою версією – на Курщині), вона частково була опублікована в американському російськомовному журналі “Жар-птица” (1957-59). Текст сучасною українською мовою (переклад А. Кирпича), підготовлений М. Скрипником, з’явився у гаазькому видавництві “Млин” (1968) та в “Календарі канадійського фермера” (1970), згодом частково передруковувався у київському часописі “Дніпро” (1990). Повний текст “В. к.”, простудійований О. Твороговим, з’явився у “Трудах отдела древнерусской литературы Института русской литературы” (Пушкінський дім). – Л. Д990.-Т.43. Однак “В. к.” судилася нелегка доля. Пам’ятка була проголошена Л. Жуковською та Ф. Філіним “підробкою”. Ці експерти, попри безперечно слушні спостереження, не спромоглися на об’єктивні висновки, незважаючи на те що були лінгвістами та істориками письма. У пам’ятці (а це – найголовніше) не мовилося про Росію. Натомість у “В. к.” розкривалися три концепції походження слов’янських народів: 1) східнослов’янська єдність на чолі з деревлянами; 2) східнослов’янська єдність на чолі з полянами, що протистояла іншим, зокрема угро-фінським народам; 3) східнослов’янська спільнота, що має виразний праукраїнський характер, починається від отця Ора та його синів Кия, Щека і Хорива. До речі, ця єдність стосується причорноморського ареалу від Карпат до Дніпра. “В. к,” виявляє спільні риси з пам’ятками празького типу, поширеними у середині VI ст. на Поліссі (район Прип’яті), Чехії та Одрі. Вона не тільки висвітлює міфологем-не світосприйняття тогочасних русів, їхній спосіб життя тощо, а й постає першим писемним документом, в якому зафіксовано героїчний епос праукраїнської доби (легендарні часи Ора, Світояра, Трояна та ін.), культ Матері-птиці як тотема народу: “І б’є крилами Мати наша слава і говорить нащадкам про тих, що ні грекам, ні варягам не піддавалися “, “І Мати співала, тая красна птиця, яка несла пращурам нашим огонь до домівок їхніх” і т. п. Ці мотиви глибоко відбиті в українському фольклорі, у “Повісті минулих літ”, перейнятій вже християнським світобаченням, у “Слові про Ігорів похід”, є невичерпним джерелом літератури.
