Важка доля дітей сільської бідноти

Миколка, син Прокопа, був дитиною слухняною, сумир­ною та соромливою. “Та ще ж такий чорнобривенький, білолиценький, носок невеличкий, щічки круглесенькі, ще й чубок кучерявий”. А ще дуже подобалося Миколці вчитися: “Страх яке до книжки було: чита, одно чита, а особ­ливо як на урок загадають щось таке – чи про луку, чи про ліс…” До того ж він був дуже цікавий та допитливий: усе розпитував учителя про дощ, сніг, вітер. Для вчителя він був справжньою втіхою.

Любив хлопчик і своїх батьків, але так сталося, що родина була дуже бідною. Дуже часто батько, коли гнівався, зганяв злість на синові. Одного разу батько побив Миколку за те, що хлопчик просив у матері їсти. Вона дала йому борщу, а він “аж воня, аж нудить кислятинням: ні олійки, ні квасольки в ньому, та ще й учорашній, холодний та перебовтаний”.

Як не хотіла дитина їсти, але не змогла, до того ж не могла вона зрозуміти, чому в інших є і риба, і олія, і оладки, а в їхній родині навіть хліба немає. І саме за своє наївне запитання “чому?” він і був битий.

Наступного разу трапилося ще одне лихо: у хлопця порвалися

чоботи, а значить, він не зможе до школи ходи­ти. Батько дуже розсердився: “А, в школу… грамоти тобі!., в пани сина!.. Щоб і нога в школі!., щоб і нога не була!.. Старцюго…

Ось прийде, за стіл залізе… книжки розкладе, перо… старцюго, щоб і нога не була!” А Микола не розуміє цього, не розуміє того, що їх соціальний стан не дозволяє йому ні їсти того, що їдять усі діти, ні чоботи носити, ні до школи ходити. “…Хіба душа в мене… хужа?” – запитує хлопець у батька і чує у відповідь, що душа – то не головне, свої плуги – ось що важливо, а один-однісінький шлях для таких, як Миколка, – це найми.

Але доля іноді посилає свій ласкавий промінчик і на таких безталанних, як Миколка. Учитель, який любив свого учня, подарував йому чоботи. Більшої радості для хлопця не було. Адже тепер він міг ходити до школи.

Та й матір дуже втішалася, бо її розумна дитина не мала йти в найми. А батько вперше щиро сказав те, що було в нього на серці: “…Я б тебе паном зробив!., я б тебе… в семінарію саму! я б тебе… Ну хоч би до маленького до чого довести тебе… хоч би ти не страждав, як я оце… Хоч би, хоч… у хторокласну тебе!”

Але, на жаль, Миколку чекала зовсім інша доля, яка не питала про мрії та бажання хлопчика і його батьків. Прокіп сильно захворів, а Миколку віддали спочатку в найми, а потім, через недугу, у поводирі до сліпця.

Отже, мрії хлопця та його батьків про щасливе майбутнє не здійснилися. Доля була неласкавою й жорстокою до дітей селянської бідноти, які постійно недоїдали, важко працювали в наймах, не могли вчитися в шко­лах і не мали права мріяти про щось або мати якісь бажання.

Микола бажав стати вчителем і грати на скрипці, тому дуже гірким було його розчарування, а душевний біль, який відчув хлопчик, був удвічі більшим через те, що він дозволив собі мріяти.




Важка доля дітей сільської бідноти


сочинение по картине конец зимы полдень
Важка доля дітей сільської бідноти