Українська література 1920-1930 років – Літературний процес в Україні у 20-30-х роках

Підручник Українська література
11 клас

Українська література 1920-1930 років

Літературний процес в Україні у 20-30-х роках

Як в нації вождя нема,

Тоді вожді її – поети!

Євген Маланюк

Українська література завжди була тісно пов’язана з національним буттям народу. Особливо міцніли ці зв’язки в революційну чи перехідну добу, коли між новим та старим точилася боротьба не на життя, а на смерть. Йдеться про першу третину XX століття. Тоді гостро постали проблеми гуманізму, сенсу життя людини, свободи, прогресу і справедливості.

У пореволюційні роки культура українського народу, мова якого в Російській імперії протягом кількох століть зазнавала жорстоких заборон, забуяла суцвіттям мистецьких талантів. Відбувся переворот в естетичній свідомості й художній культурі. Українська література стає модерною за змістом і формами, впевнено крокує під гаслами духовного оновлення й національного відродження.

Естетична стратегія. Письменники, що сповідували самодостатність мистецтва, розуміючи його як естетичний феномен, прагнули піднести українську літературу до європейського рівня. Створивши творчу студію “Урбіно” (від назви

міста, де народився славетний основоположник європейського Ренесансу Рафаель), Микола Хвильовий перекинув місток між українським відродженням 20-х років XX століття й італійським початку XVI століття.

Діячі національного відродження шукали нових стилів, манер та форм творчості, відкидали кайдани нормативності й консерватизму. Принцип розмаїтості став у 20-х роках не тільки гаслом, а й реальним фактом. Неокласики, наприклад, культивували класичну форму поезії, проте наповнену модерним мисленням, тоді як Михайль Семенко і Валер’ян Поліщук – вільну, верлібр. Митці заперечували натуралізм і народницький реалізм, прагнули наповнити мистецтво слова філософською глибиною, що мало піднести літературу на нові ідейно-мистецькі вершини.

Літературні угруповання. В жоден період історії розвитку мистецтва слова літературний процес не був таким складним і динамічним, як у 20-і роки. Характерною ознакою його була поява різноманітних літературних груп та організацій, які так чи інакше виражали проблеми своєї доби. Митці об’єднувалися за спільними світовідчуттями, естетичними принципами та певною політичною платформою. Частина письменників прагнула розв’язати соціальні й національні питання, інша – зосереджувала увагу на естетичних проблемах. У бурхливому літературному житті 20-х років окреслюються такі літературні організації, як “Гарт” (спілка пролетарських письменників), “Плуг” (спілка селянських письменників), “Молодняк” (спілка молодих письменників), “АСПИС” (Асоціація письменників), “Ланка”, “МАРС” (Майстерня революційного слова), “ВАПЛІТЕ” (Вільна академія пролетарської літератури), “Авангард”, “Нова генерація” тощо. Ці угруповання утверджували модерністські стильові напрями.

Символістські групи. Як ви вже знаєте з 10 класу, символісти прагнули висловити індивідуальний емоційний досвід за допомогою символізованої мови. Вони заглиблювалися у внутрішній, ірраціональний світ, розкриваючи таємниці людського “Я” за допомогою метафор та образів-символів. Важливу роль відводили милозвучності, кольору, відтінкам, дбайливо дібраним словам, спроможним відтворити прихований внутрішній світ.

У Києві 1918 року символісти заснували школу “Біла студія”, видали збірник “Літературно-критичний альманах”. Його редактором був поет-символіст Яків Савченко. Тут оприлюднили свої твори Павло Тичина, Павло Савченко, Яків Савченко, Олекса Слісаренко, Дмитро Загул, Микола Терещенко. У цьому ж році символісти утворили групу “Музагет” (Музагет – грецький епітет Аполлона й Діоніса як проводирів муз) й видали однойменний альманах. Естетичну платформу виклав Юрій Іванів-Меженко у програмній статті “Творчість індивідуума і колектив”, у якій стверджував: “Творчий індивідуум тільки тоді може творити, коли визнає себе вищою істотою над загалом” і не підлягає колективові, хоча й відчуває з ним свою національну спорідненість. Це типово модерністська концепція мистецтва. Символісти групи “Гроно” видали альманахи “Гроно” (1920), “Вир революції” (1922).

Футуристські угруповання. Футуризм (латин, futurum – майбутнє) був відгалуженням модернізму, ставши одним із напрямів авангардизму. Його представники заявляли, що творять “мистецтво майбутнього”, заперечуючи його суспільну функцію та ідейний намір митця.

Міжпредметні паралелі.

Маніфест футуристів склав італійський поет Філіппо Марінетті, оприлюднивши його у паризькій газеті “Фігаро” 1909 року. Він заперечував класичну спадщину, закликав митців порвати з традиціями, стверджуючи, що нова доба вимагає створення нового і типу людини, позбавленої моральних страждань, ніжності, любові. Такі ідеї підхопили француз Гійом Аполлінер, росіяни Володимир Маяковський, Ігор Северянін, Велімир Хлєбніков, українець Михайль Семенко та інші.

Пабло Пікассо. Авіньйонські дівчата. 1907

Пабло Пікассо. Портрет Вільгельма Уде. 1911

Першу українську футуристичну організацію “Фламінго” створив Михайль Семенко у 1919 році. До неї увійшли Олекса Слісаренко, Гео Шкурупій, Володимир Ярошенко, художник Анатолій Петрицький та інші. Вони пропагували модернізм у мистецтві, видавали “Універсальний журнал”, “Мистецтво”. Символами футуристів були жовта лілія та жовта блуза, яку згодом замінили синьою, що мало вказувати на їхнє пролетарське походження. 1921 року Слісаренко утворює науково-мистецьку групу “Комкосмос” (Комуністичний космос), через рік перейменовану на “Аспанфут” (Асоціація панфутуристів). Активними членами групи були Михайль Семенко, Гео Шкурупій, Михайло Яловий, Олекса Слісаренко, Гео Коляда, Андрій Чужий та інші. Українські панфутуристи засуджували салонну буржуазну культуру, проголосили руйнування мистецтва, пропонуючи створити нове “метамистецтво”, яке синтезувало б різні галузі культури й спорту. Оскільки футуристи засудили індивідуалізм як міщанство, вони відкинули і лірику як “буржуазний” жанр. На їхню думку, нова доба вимагає розвитку драми, що й зумовило появу авангардного театру, творцем якого був Лесь Курбас. Футуристи оголосили динамізм художнім стилем нового мистецтва. 1927 року Михайль Семенко утворив організацію “Нова генерація” й видавав до 1930 року під цією назвою журнал, котрий найбільше європеїзував тогочасну українську літературу, пропагуючи під пролетарськими гаслами новітні художні стилі.

Лівої орієнтації були харківські пролеткультівські організації “Всеукраїнська федерація пролетарських письменників і митців”, “Цех каменярів” (1918), які відкидали класичну спадщину. Український пролеткульт не мав помітних художніх досягнень і 1924 року припинив своє існування, але його роль перебрали на себе ВУАПП (Всеукраїнська асоціація пролетарських письменників), ВУСПП (Всеукраїнська спілка пролетарських письменників).

Помітною була організація “Гарт” (1923-1925), назву якої утворено від слова “гартованці”, запозиченого з роману Володимира Винниченка “Божки”, в якому так називалося товариство робітників. “Гарт” очолив відомий поет Василь Еллан-Блакитний. Серед перших членів “Гарту” були Кость Гордієнко, Іван Дніпровський, Олександр Довженко, Майк Йогансен, Олександр Копиленко, Іван Кулик, Володимир Сосюра, Павло Тичина, Микола Хвильовий та інші. У статуті оприлюднювалося, що пролетарські митці поширюватимуть комуністичну ідеологію, користуватимуться українською мовою як знаряддям творчості, пропагуючи активну роль мистецтва у вихованні читача. Від письменників вимагалося оспівувати сучасність, писати твори, які б у масах викликали настрої бадьорості й життєздатності. Платформу організації виклав Василь Еллан-Блакитний у статті “Без маніфесту”. Пролетарських письменників – “мистецький авангард переможного класу” – мала об’єднувати марксистська ідеологія, так звана “класова позиція”. В естетиці надавалась перевага змісту над формою. Це був спрощений погляд на роль мистецтва в суспільстві, зумовлений утилітарним його розумінням як потреби дня.

У 1926 році, коли “Гарт” розпався, Микола Хвильовий утворив літературну організацію ВАПЛІТЕ. “Ваплітяни” боролися проти політизації літератури, за високу письменницьку майстерність і відкидали більшовицькі командні методи організації літературного процесу. ВАПЛІТЕ організувалась як академія, і така назва, на думку її творців, зобов’язувала серйозно ставитись до творення нового мистецтва. Вони закликали митців глибоко освоювати класичну спадщину, дотримувались непримиренної позиції щодо неуцтва, халтури, графоманства, що заполонили пролетарську літературу. Під цією ж назвою видавали журнал. Організацію очолили Микола Хвильовий, Михайло Яловий, Олесь Досвітній. До неї входили Микола Бажан, Олександр Довженко, Григорій Епік, Майк Йогансен, Григорій Коцюба, Олександр Копиленко, Микола Куліш, Аркадій Любченко, Юрій Смолич, Володимир Сосюра, Павло Тичина та інші. Внаслідок переслідування партійними органами ВАПЛІТЕ на початку 1928 року саморозпустилася.

На інших позиціях стояли учасники літературної організації “Плуг”, що виникла у Харкові в березні 1922 року та об’єднала селянських письменників. Її очолив байкар і прозаїк Сергій Пилипенко. До “Плуга” входили Дмитро Бедзик, Володимир Гжицький, Андрій Головко, Наталя Забіла, Василь Минко, Іван Сенченко, Павло Усенко та інші. Видавали журнал “Плужанин” (1925-1927), а також часопис “Плуг” (1928-1932). “Плужани” заявили про своє бажання змальовувати життя нового села, критично ставились до мистецтва минулого, захищали марксистську тезу про перевагу змісту твору над його формою. Вони проводили масові вечори (“понеділки”), на яких обговорювали нові мистецькі явища.

“Ланка” (1924-1929) – об’єднання київських письменників, які вважали себе ланкою між культурою минулого і майбутнього. До нього входили Валер’ян Підмогильний, Михайло Івченко, Борис Антоненко-Давидович, Григорій Косинка, Євген Плужник та інші. Вони відкидали ідеологічну тенденційність мистецтва, спиралися на кращі традиції світового письменства, репрезентували високохудожні твори. Оприлюднювали свої твори в журналі “Життя й революція”.

До організації “Молодняк” (1926-1932) входили Сергій Воскрекасенко, Іван Гончаренко, Ярослав Гримайло, Сава Голованівський, Борис Коваленко, Петро Колесник, Олександр Корнійчук, Степан Крижанівський, Терень Масенко, Леонід Первомайський, Леонід Смілянський, Анатолій Шиян та інші. Вони видавали журнал “Молодняк” (1927). “Молодняківці” оголосили себе “бойовим загоном пролетарського фронту”. Тут не обійшлося без вульгаризації мистецтва: ідеологічно витримане римоване гасло ставилося вище ліричного вірша; романтика оголошувалася чужою “справі пролетаріату”.

Їхній ідеології тиску прагнули протистояти митці “Ланки” та група письменників МАРС (Василь Десняк, Іван Ле, Микола Терещенко, Юрій Яновський, Фелікс Якубовський, Володимир Ярошенко). Спілка письменників “Західна Україна” (1925- 1933) об’єднала вихідців із Західної України. 1933 року їх усіх було репресовано; тільки кілька з них, пройшовши сталінські концтабори, вижили (Володимир Гжицький, Микола Марфієвич, Федір Малицький).

Двоколійність літературного процесу. Розвиток української літератури не можна повно осягнути без врахування її різноманітності та умов функціонування. Вона творилася як У радянській Україні, так і в Західній Україні, окупованій Польщею, у Підкарпатській Україні, що перебувала під владою Чехо-Словаччини, на Буковині, де правив уряд Румунії, у Франції, Німеччині, Америці, адже чимало письменників були змушені через складні політичні обставини покинути батьківщину. Проте й на чужині вони творили літературу, яку називають емігрантською. Якщо в Україні внаслідок компартійного Диктату література не могла вільно й повноцінно розвиватися, то митці з діаспори не втрачали зв’язків з класичними традиціями і писали твори на такі теми які в умовах радянського тоталітарного режиму не могли з’явитися. Вони порушували морально-духовні й філософські проблеми людського буття, які виходили за рамки творів соцреалізму. Таким чином, формувався своєрідний “двоколійний” літературний процес, який витворив єдину українську літературу XX століття.

Літературне життя на західноукраїнських землях у 20-30-х роках XX століття також характеризується різноманітністю угруповань, стильових течій, естетичних платформ. У Львові 1922 року виникла група “Митуса”, куди увійшли Василь Бобинський, Олесь Бабій, Роман Купчинський, Юрій Шкрумеляку Левко Лепкий. Назва символізує незнищенність і нездоланність поетичного слова. У Галицько-Волинському літописі згадується співець Митуса, який загинув, але поглядів своїх не зрікся, і його пісня залишилася в пам’яті народу. Слово вчорашніх Січових стрільців мало так само продовжити їхню боротьбу за незалежну Україну, але вже засобами мистецтва. В естетичному плані вони стояли на засадах символізму. На поетику символізму орієнтувалися й представники групи “Логос” (1923-1931), що видавали журнали “Поступ” і “Дзвони”. Існували об’єднання модерністів й авангардистів – “Листопад”, “Дажбог”, однойменний журнал останньої групи редагували поети Богдан-Ігор Антонич та Богдан Кравців. Естетичну платформу виклав Антонич у статті “По цей бік барикади”, проголосивши широкий діапазон художніх шукань.

“Празька школа” – так називають українських поетів міжвоєнного двадцятиліття, що творили у Празі та Подєбра – дах (Юрій Дараган, Леонід Мосендз, Євген Маланюк, Олекса Стефанович, Олег Ольжич, Олена Теліга, Галя Мазуренко, Оксана Лятуринська, Іван Ірлявський та інші). Свої твори вони друкували в журналі “Вісник” (1933-1939), який редагував Дмитро Донцов.

Значну роль у розвитку української літератури відіграли письменники, які мешкали у Варшаві. Євген Маланюк, Наталя Лівицька-Холодна 1929 року об’єдналися в групу “Танк”, згодом до неї увійшли Леонід Мосендз, Павло Чирський, Павло Зайцев, Юрій Липа та інші. Свої твори вони оприлюднювали в журналі “Ми” (1933-1937). їхню естетичну платформу виклав Михайло Рудницький в есе “Європа і ми”, орієнтуючи митців на естетичні й гуманістичні цінності.

Згубне втручання компартії в літературний процес. Повнокровному розвиткові мистецтва слова перешкоджала ідеологія більшовиків, які прагнули підпорядкувати собі духовну сферу. Письменників поділяли на “пролетарських” і “попутників”, “буржуазних”. “Пролетарські” письменники свідомо обмежувалися соціальною проблематикою, зображенням класової боротьби. Художнє осмислення явищ дійсності було замінено партійно-догматичним й спрощеним баченням життя. Герої таких творів ставали рупорами класових ідей, яким підпорядковувалися думки і почуття. Ідеологічна “чистота” у їхніх діях витіснила відтворення складного внутрішнього світу особи. Натомість високомистецькі твори класиків і сучасників оголошувалися “буржуазними”, ворожими. Письменники з “Гарту”, “Плуга”, “Молодняка” творили пролетарську літературу, тобто політизоване й декларативне мистецтво, літературу відкритої класової спрямованості, що культивувала переважно громадські й політичні ідеї. Так звані “попутники” (термін Льва Троцького) – митці “Ланки”, неокласики, ваплітяни – продовжували кращі традиції класичної літератури.

Тим часом компартія вела невпинний наступ на високохудожнє національне мистецтво. Після розгромних статей марксистсько-ленінських критиків талановитих митців арештовували, судили, розстрілювали або висилали на Соловки чи Колиму. В часи сталінізму близько 500 українських письменників було знищено в таборах. Тому літературно-мистецький рух 20-х – початку 30-х років, для якого характерне високе духовне піднесення, називають “Розстріляним відродженням”. У романі “Третя Рота” Володимир Сосюра проникливо сказав про митців, які стали жертвою сталінського терору: ” Чесними й чистими очима дивляться на нас із вічності, повними сліз і любові до народу, за який вони пішли в безсмертя”. Це Микола Хвильовий, Микола Куліш, Лесь Курбас, Григорій Косинка, Микола Зеров, Михайло Драй-Хмара, Павло Филипович, Дмитро Фальківський, Михайль Семенко та інші.

По-більшовицьки ідеологічно витримана зримована фраза оголошувалася вартіснішою за класичний твір. Відбувалася підміна понять. Під сумнів ставилася доцільність класичних літературних жанрів, існували теорії відмирання роману, лірики, трагедії, комедії як нібито “буржуазних” форм мистецтва. Поступово політика централізації літературного життя призвела до ліквідації творчих об’єднань і створення єдиної Спілки письменників радянської України (1934). Творчість стала регламентованою, письменники оспівували “героїку” праці робітників і селян, показували їхнє “класове” чуття і ненависть До всього, що не сприймалося комуністичним режимом. Утверджували єдиний метод літератури – соціалістичний реалізм.

Соціалістичний реалізм – підпорядкований ідеології парти метод (напрям) у літературі. Базувався на позаестетичних засадах: партійність (ідейність) як критерій класової доктрини марксизму; народність, пролетарський інтернаціоналізм (нехтування національними особливостями мистецтва), прикрашання дійсності, міфологізація та уславлення радянської влади та її вождів.

Літературна дискусія 1925-1928 років. У складних умовах наступу компартії на духовно-національне відродження й творчу думку виникла літературна дискусія, в ході якої порушувалися проблеми традицій і новаторства, ставлення до класичної спадщини, шляхів розвитку нового мистецтва. Але головним було вирішення питання: бути чи не бути українській літературі як самобутньому мистецькому явищу в контексті світового духовного розвитку. Розпочав дискусію 30 квітня 1925 року Микола Хвильовий памфлетом “Про сатану в бочці, або про графоманів, спекулянтів та інших “просвітян” на сторінках газети “Культура й побут”. Це була відповідь тим силам, які дискредитували мистецтво слова, пишучи примітивні й банальні твори.

Микола Хвильовий свої погляди виклав у циклі памфлетів “Камо грядеши?” (“Куди йдеш?”, 1925), “Думки проти течії” (1926), “Україна чи Малоросія” (1926), окресливши програму українського відродження. Він закликав митців орієнтуватись на культуру Європи з її гуманістичними традиціями, а не на пролеткультівську літературу Росії, відмовитися від малоросійського провінціалізму, розвиватися самобутньо. Адже російські ЛЕФ (Лівий фронт), РАПП мали вплив і на українські організації, насаджували антиестетичні тенденції, нігілістично ставилися до української культури та мови.

На думку Хвильового, почало відбуватися четверте відродження людства. Здійснити його стара Європа уже не могла. Це збагнув німецький філософ Освальд Шпенглер у трактаті “Присмерк Європи”. Хто ж його здійснить? Така місія випадає Україні, бо вона розташована між Азією та Європою, Заходом і Сходом й увібрала в себе їхні культурні зв’язки. Оскільки Україна, як і азійські народи, була пригноблена віками, то з початком відродження вона всю свою нагромаджену енергію, творчі сили віддасть людству. В Україні у 20-і роки виник новий стиль відродження – романтика вітаїзму. Отже, українські митці, вважав Хвильовий, будуть першими заспівувачами “азіатського ренесансу” в мистецтві, їхній стиль – активний романтизм – стане основним у час українського відродження.

Виступи Хвильового торкалися не тільки проблеми літератури, розвитку стильових напрямів, а й культури загалом, ідеології, врешті питання, як вижити українській нації в межах СРСР, як зберегти свою національну й духовну самобутність. Ці виступи письменника підтримали науковці, політики, вчителі, інженери, митці. Протилежну позицію зайняла комуністична влада. У дискусію втрутився Йосип Сталін, написавши лист “До тов. Кагановича Л. М. та інших членів ЦК КП(б)У” від 26 квітня 1926 року, в якому виправдовував більшовицьку експансію в Україні, звинувачуючи Миколу Хвильового в націоналізмі. З розгромними статтями, спрямованими проти духовного відродження України, виступили вітчизняні партійні функціонери, спрямувавши свої удари проти “хвильовизму” як нібито соціал-націоналістичного ухилу в партії. Дискусія з естетичної площини перейшла в політичну. Почалися політичні звинувачення, навішування ярликів “ворогів народу”. У такий спосіб літературну дискусію було силоміць згорнуто.

Словникова робота.

Запам’ятайте новий термін.

Авангардизм, (франц. avant-garde – передня лава) – тип художнього мислення і спосіб зображення дійсності, що виник у перші десятиліття XX століття, підкреслюючи експериментальні, новаторські пошуки в мистецтві. Головні ознаки авангардизму: відмова від реалістичного змалювання світу, заперечення традиційних форм художнього зображення, суб’єктивізм, прагнення до застосування незвичайних, навіть антиестетичних виражальних засобів. Мав різні напрями: футуризм акцентував увагу на мовотворенні, експресіонізм – на емоційності, безпосередності сприйняття, сюрреалізм – на підсвідомості, кубізм – на геометричних формах. До авангардистів належали французи Гійом Аполлінер, Луї Арагон, Поль Елюар, росіяни Володимир Маяковський, Велімир Хлєбніков, українці Михайль Семенко, Валер’ян Поліщук. Художниками-ангардистами були Пабло Пікассо, Жорж Брак, Джакомо Балла та інші.




1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (Пока оценок нет)
Loading...


Українська література 1920-1930 років – Літературний процес в Україні у 20-30-х роках
василь чухліб оповідання дикі каченята