У кожного свій хрест і своя доля

Василь Стефаник писав коротко, влучно і страшно. Кожна його новела – це окрема картина трагедії селянського життя.

Доля подарувала йому можливість жити серед прекрасної природи Карпат – він народився у селі Русові неподалік старовинного Снятина, що на Станіславщині . А писав він не про ліси і полонини, а про трагедії людські. Чому? Чи не бачив чудової природи?

Чи не любив її?

Мені здається, саме тому й писав він страшно, бо боліло йому дуже… Його Батьківщина – це просто рай. Тут би жити людині й радіти.

Але люди тікають

з його рідних Карпат, кидають рідну землю…

Новела “Камінний хрест” – це ще одна сторінка трагедії західноукраїнського селянства. Іван Дідух, головний герой твору, змушений покинути рідне село, своє господарство, яке наживав потом і кров’ю: “То як тягнули снопи з поля або гній у поле, то однако і на коні, і на Івані жили виступали”. Він, як і тисячі селян Західної України, вирішив вибратися в далеку Америку, в прославлений “обітованний край”. Він їде туди заради своїх дітей – сини почули про Канаду, про райське життя в ній і не хочуть більше лишатися в Галичині, терпіти злидні.

А Іван весь вік

прожив тут, у цьому гуцульському краї. Тут би хотів і померти… Куди йому вириватись в таку далеку путь, за океан?

Адже він вже старий, немічний.

Дістався Іванові у спадок піщаний горб – це і вся земля! На цьому горбі і підірвав Іван своє здоров’я: носив важкі мішки з гноєм, удобрював землю. Оберігав його, як дитя. На ньому ж хотів і бути похованим.

Перед від’їздом до Канади він затяг на горб камінний хрест, де викарбував своє і жінчине ім’я. Іван знав, що вже ніколи не повернеться на Батьківщину. А цей хрест – це його умовна могила, а для односельців – пам’ять про сусіда,

Особливо вражає в новелі сцена прощання з сусідами. Вона нагадує похорон. Але ж люди ще живі!

Вони ніби ховають себе живцем.

Василь Стефаник передав почуття тих, хто їхав за океан ще в ті далекі роки .

А що діється на Україні зараз? Люди їдуть, шукаючи притулку десь у чужих світах. Ідуть, шукаючи достатку, матеріальної рівноваги.

Чи всім їм там добре, на чужині? Хто знає. Може, комусь і краще.

А хтось, можливо, тужить і в ситості. Бо не той там сніг. І солов’ї не ті. І матіолою не пахне вечорами.

Мені дуже хочеться дожити до того часу, коли наша Україна стане багатою й економічно незалежною. Щоб не їхали наші люди світ за очі у пошуках кращого життя.

Коли це буде? Сподіваюсь – буде. Бо нам тут жити. І дітей ростити. І пісень співати.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 оценок, среднее: 5,00 из 5)


У кожного свій хрест і своя доля


зупинюся над рікою
У кожного свій хрест і своя доля