У кожного свій хрест і своя доля (за новелою Василя Стефаника “Камінний хрест”)
“Я свою душу пустив у душу народу, і там я почорнів з розпуки”.
В. Стефаник Василь Стефаник писав коротко, влучно і страшно. Кожна його новела – це окрема картина трагедії селянського життя. Доля подарувала йому можливість жити серед прекрасної природи Карпат – він народився у селі Русові неподалік старовинного Снятина, що на Станіславщині (нині Івано-Франківська область). А писав він не про ліси і полонини, а про трагедії людські. Чому? Чи не бачив чудової природи? Чи не любив її?
Мені здається, саме тому й писав він страшно, бо
Дістався Іванові у спадок піщаний горб – це і вся земля! На цьому горбі і підірвав Іван своє здоров’я: носив важкі мішки з гноєм, удобрював землю. Оберігав кого, як дитя. На ньому ж хотів і бути похованим. Перед від’їздом до Канади він затяг на горб камінний хрест, де викарбував своє і жінчине ім’я. Іван знав, що вже ніколи не повернеться на Батьківщину. А цей хрест – це його умовна могила, а для односельців – пам’ять про сусіда.
Особливо вражає в новелі сцена прощання з сусідами. Вона нагадує похорон. Але ж люди ще живі! Вони ніби ховають себе живцем. Василь Стефаник передав почуття тих, хто їхав за океан ще в ті далекі роки (мається на увазі еміграція кінця XIX ст.).
А що діється на Україні зараз? Люди їдуть, шукаючи притулку десь у чужих світах. їдуть, шукаючи достатку, матеріальної рівноваги. Чи всім їм там добре, на чужині? Хто знає. Може, комусь і краще. А хтось, можливо, тужить і в ситості. Бо не той там сніг. І солов’ї не ті. І матіолою не пахне вечорами.
Мені дуже хочеться дожити до того часу, коли наша Україна стане багатою й економічно незалежною. Щоб не їхали наші люди світ за очі у пошуках кращого життя. Коли це буде? Сподіваюсь – буде. Бо нам тут жити. І дітей ростити. І пісень співати.
У кожного свій хрест і своя доля (за новелою Василя Стефаника “Камінний хрест”)
розповідь про океан
У кожного свій хрест і своя доля (за новелою Василя Стефаника “Камінний хрест”)