Твір по романам М. Шолохова “Тихий Дон” і “Піднята цілина”

Сам потомствений козак, письменник М. Шолохов зберіг для нас яскравість і точність козачого мовлення, його образність, показав життєву мудрість цього народу, любов до жарту, описав його звичаї і долі. Енциклопедією козачого життя можна назвати романи Шолохова “Тихий Дон” і “Піднята цілина”. Завдяки таланту автора читач починає любити цей край, навіть якщо ніколи не був на Доні. І тем болючіше читати про те, що стало з козаками після революції, коли закрутили червоні і білі вітри над донською землею, а над хуторами і станицями забушувала

пожежа війни і руйнування.

Розколовся тихий Дон, зламалася єдність козаків, через серця пройшов цей розлам. Існує директива Свердлова про розказачування. У цьому злочинному наказі, схваленому більшовицьким керівництвом, передбачалися масові страти не тільки тих, хто прямо брав участь у боротьбі з Радянською владою, але навіть і тих, хто тільки допомагав повстанцям! На щастя, повністю це дивовижне розпорядження виконати не вдалося.

Цей історичний факт, а саме директива Свердлова, допомагає нам краще зрозуміти, чому козаки так активно боролися із червоними. Різним подіям громадянської війни на Доні Шолохов

присвячує багато місця. Він затверджує, що розстріли і страти почалися в станицях з перших же місяців після революції, коли з’явилися там загони Подтелкова і Крівошликова.

А у відповідь стали розстрілювати червоних. Кілька місяців в 1919 році трималися на Доні повстанці. Герой роману Григорій Мелехов виріс до командуючого дивізією, показавши себе талановитим воєначальником. Але от повстанці розгромлені, і Радянська влада знову починає нещадно карати своїх дійсних і мнимих ворогів. 3 травня 1918 року О. М. Горький писав: “Днями якісь окаянні мудреці засудили сімнадцятирічного юнака на сімнадцять років робіт за те, що цей юнак відверто і чесно заявив: “Я не визнаю Радянської влади!”.

Ті, хто заявляв, що борються за краще життя на Доні, творили розправу праворуч і ліворуч. В “Тихому Доні” є епізод, котрий вражає читача так сильно, що, мабуть, запам’ятовується на все життя.

Революціонер Бунчук в 1918 році протягом довгого часу щоночі розстрілював арештованих “контрреволюціонерів” десятками… Але і після закінчення війни позбавлення козаків не закінчились. Почалася продразверстка, при якій комори виміталися дочиста.

Один з героїв роману, виражаючи думку більшості станичників, запитує, чи сіяли це зерно більшовики, щоб накладати продразверстку? І знову розпалюється війна, але вже селянська, наприклад на Тамбовщині. І знову люди, що піднялися проти жорстокої влади, виявляються поза законом, як Фролов і його загін в “Тихому Доні”.

Багато хто, як Григорій Мелехов, виявилися у розбитого корита після громадянської війни. Але й колишні білі, і червоні хотіли мирно працювати. І от сотні тисяч таких, як Тит Бородін в “Піднятій цілині”, одержавши землю, вчепились у господарство. І стала багатіти поранена земля, сталі відходити від крові і вбивства люди. Так пройшло кілька років. Але замаячіло нове лихо…

Не подобалося владі, що люди ставали заможними. В оповіданні Макара про Бородіна є дуже цікава фраза: “І почав багатіти, незважаючи на наші попередження”. Разом з усім російським селянством козакам стояло пережити колективізацію, що на ділі виявилася страшним руйнуванням села, знищенням мільйонів ні в чому не винних людей.

Дія роману “Піднята цілина” розвертається в хуторі Гремяча Балка. Коло героїв книги вужче, ніж в “Тихому Доні”. Але, як і там, у відношенні до революції, автор розглядає їх насамперед під кутом відносин до вступу в колгосп.

Лише деякі йдуть туди відразу і безповоротно. Навіть такі віддані Радянській владі люди, як Кіндрат Майданников, зізнаються: “Ні, товариш Нагульнов, совість не дозволяє мені в партію вступити зараз. А через те не можу, що от я зараз у колгоспі, а про своє добро хворію…”.

Більшість же відмовляються від своєї землі і худобини дуже неохоче, лише боячись репресій. При цьому багато хто ще сумніваються , подібно Якимові Безхлебнову, зарізали худобину, щоб наостанок покористуватися своїм добром. Історики говорять, що довго ще не оправлялося тваринництво після цього масового вибою худоби. Так втім, ніколи й не оправилося…

Трагічно складається доля заможних козаків, які й думати не хочуть про колгосп, яких, втім, у колгосп ніхто і не кличе. Їх всіх варто розкуркулити, а потім вислати на вимирання. Гнеться, тріскотить, ламається життя міцного козацтва. “Але козаки – народ заскнілий, я вам скажу, і його прийдеться ламати”, – говорить Макар Нагульнов. І весь зміст свого життя нові керівники бачать саме в цьому ламанні. Відомо, що серед комуністів було різне відношення до так званих кулаків. Багато хто призивали діяти обачно. Так, секретар райкому Корчжинський говорить Давидову: “На базі обережного обмеження куркульства створюй колгосп…

Дій там обережно”. Колишній же революційний матрос Семен Давидов, нічого не розуміючий у сільському господарстві, який ніколи не розумів, що земля народить тільки в хазяїна, подумки заперечує Корчжинському: “Чому не можна зовсім його – до нігтя?.. Ні, братишка, вибач! Через твою терпимість ти і розпустив кулака… з коренем його як шкідника”.

Особливо страшною представляється фігура Нагульнова, що відрізняється прямо-таки скаженою ненавистю до господарських козаків.

Він щиро впевнений, що сільського хазяїна треба душити, давити, грабувати. У цьому його не можуть похитнути навіть зауваження комуніста Самохіна на бюро райкому про те, що “Нагульнов терор влаштував”: побив наганом до нестями одного середняка-одноосібника…”. Навіть стаття самого товариша Сталіна “Запаморочення від успіхів” не подіяла на Макара. І адже дійсно прав Макар, коли затверджує, що “стаття неправильна”.

Не розбирається в хитростях політики, він, однак, вірно зрозумів, що стаття ця на самій справі лише обман, а щира мета Сталіна і ВКП – розтоптати селянство, відібрати в нього весь хліб, заморити голодом.

Тому-то весело посміхаючись, з почуттям правоти і повторює Макар: “Якщо б з кожної контри після одного удару наганом по сорока пудів хліба вискакувало, я б все життя тим і займався, що ходив би так ударяв їх!”. І ніхто краще не намалює звіриної ненависті нової влади до свого годувальника, чим сам Нагульнов, коли кричить: “Жалкуєш? Так я… тисячі зараз дідів, діточок, бабів… Так скажи мені, що їх у розпил… Для революції треба… Я їх з кулемета…”.

Важко читати про трагедію козацтва, що була лише частиною загального лиха нашого народу. Важко навіть думати про це. І хочеться вірити, що зарубцюються рани, нанесені розкуркулюванням і колективізацією, і з’явиться знову вільне російське селянство і обов’язкове серед нього – козак-хлібороб… Російський народ так багато страждав у роки торжества більшовизму, що заслужив щасливу долю.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (Пока оценок нет)
Loading...


Твір по романам М. Шолохова “Тихий Дон” і “Піднята цілина”
вісь неперервності історичного часу