Твір по оповіданню Серафімовича “Піски”

У роки реакції Серафімович викриває не тільки прямих убивць, він викриває й ті сили, які були непрямими, а часто й прямими пособниками самодержавства й поліції. Критик В. Боровский назвав період після поразки революції “уночі після битви”, в образній формі представивши міщанську, чорносотенну зграю, що вийшла на поживу в ніч після битви, оббираючи тіла бійців, що впали вбою.

Все це – міщанство, чорносотенці, весь потік ренегатства й зрадництва, що наводнив життя в роки реакції,- знайшло відбиття в добутках письменників, вірних демократичним

традиціям російської літератури. Серед них варто назвати насамперед Горького й Серафімовича. В оповіданнях Серафімовича 1907-1917 чи років не провідне місце займає тема власності як згубної для людини сили – тема, що розроблялася у двох основних аспектах: людина – раб власності й людина, що переборює її згубну владу

У найбільш доконаної художній формі розкрив Серафімович дику владу власності, що спотворює душу людини, в оповіданні “Піски” . Центральним художнім образом оповідання є образ млина, що стає лиховісним символом усього ворожого людям. Млин виявляється тим соціальним і психологічним центром

добутку, що не просто відбиває факт трагедії людини, а розкриває неї сутність

Героїня оповідання “Піски” – молода батрачка виходить заміж за старого, власника млина, сподіваючись, що він незабаром умре, і вона стане господаркою. Письменник показує, як змінилася ця жінка. Весела, життєрадісна дівчина перетворюється в скупу господарку, злу, жорстоку.

Змінюється й сприйняття млина: якщо на початку оповідання вона радувала око на тлі нескінченної одноманітності, те тепер вона виступає як ворог людини: “Млин раптом розсунувся до величезних розмірів, і тихо ворочалося колесо, і стояла вона одна, заслонивши чорністю свого силуету ліс, піски, минуле життя”.

У турботах по господарству проходять молоді роки мірошнички. Спрага щастя, любові й материнства штовхає її на злочин: поспішаючи жити, вона отруїла свого чоловіка й у свою чергу принаджує молодого батрака, і той, мріючи стати хазяїном, іде на цей зв’язок. Однак життя їх, не зв’язана більшим людським почуттям, проходить у нескінченних сварках, бійках, взаємних підозрах

Не можна сказати, щоб ці люди не страждали, не тужили за теперішнім щастям. Були моменти духовного просвітління, спалахувала ненависть до проклятої власності, але щораз влада грошей брала гору. Думка про власність так в’їлася в душі цих людей, що заради її вони відмовлялися від щастя любові, ішли на злочин, вона стала й гаданим закляттям від злочину.

Це бог, що стратив і милував, але, помилувавши, увергав людини в нову безодню страждань. З величезною художньою силою розкрив це письменник у кульмінаційному епізоді оповідання. Іван вирішив убити дружину, щоб самому володіти млином, женитися на молодій. Зовні спокійно, але із граничною напругою щиросердечних сил веде він бабу на смерть:

– Иванушка, родименький, куди ти мене ведеш? – Ну, іди, іди… В опущеній руці важко поблискувала сокира. Вона повалилася, хапаючись і обіймаючи ноги – Родименький, не губи ти свою й мою душу…

Дай ти мені надивитися на світло божий… А він спокійно й холодно: – Намучився… немає моєї сили… Усе один тупик мені…

И, відставивши ногу, відмахнувся сокирою”.

И ніщо не могло розжалобити Івана, ніщо не могло залякати, тільки сила власності вибила сокиру з його рук. Баба раптом “заверещала, але не вереском жаху, а звіриним лементом заливчастої, що рветься злості:

– Духовний^-те… духовний^-те я… порвала!!

Він застиг із занесеною сокирою, а вона качалася в істерично-зловтішному реготі, судорожно впившись у землю, і піна пузирилася на зведених губах

-…порвала!., порвала!., порвала!..

Раби речей, вони зволіли тягти далі своє осоружне життя. Так і пішли в землю ці люди, не довідавшись теперішнього життя, не випробувавши в ній ні щастя, ні радості. Коли їх, мертвих, везли на цвинтар, “млин, що напіврозвалився, з патлами, що звісилися, почернелой соломи, дивилася на труну тим же безпристрасно мутним… поглядом.

Ослизле, замшіле колесо тужно ворочалося, повільно й равнодушно”. Не тільки зерно – людські життя переламували її жернова. Через все оповідання проходить, багаторазово повторюючись, образ колеса, що похмуро^-ворочається, і це, мабуть, єдиний динамічний образ у добутку, якщо не вважати пісків, які повільно, але невідступно насуваються на млин, на ліс, на життя людей. Самі ж люди, при зовнішній подобі руху, перебувають у стані сонного спокою, а точніше – у стані в’язнів, по руках і ногам зв’язаних речами.

Як справедливо помітив А. Волков, “Серафімович “одухотворяє” тут речі, щоб яскравіше передати стан застою, нерухомості”.

Оповідання “Піски” був високо оцінений Л. Толстим. Домашній лікар Толстого Д. П. Маковицкий приводить у щоденнику наступні слова великого письменника: “Мені попалося оповідання Серафімовича “Піски”, це така принадність… теперішній художній твір. Це мені Чехова нагадує… теперішній художник” . На полях оповідання Толстой, що любив оцінювати літературні твори по п’ятибальній системі, поставив “п’ять із плюсом”.

Герої “Пісків” не могли бути щасливими, тому що щастя вбачали в грошах, як не довідалася щастя й героїня оповідання “Дочка”.




Твір по оповіданню Серафімовича “Піски”


шелудько натюрморт
Твір по оповіданню Серафімовича “Піски”